Читать книгу Вибрані поезії - Віктор Забіла - Страница 2

Два вже літа скоро пройде,

Як я закохався;

Якби знав я своє горе,

Лучче б був не знався

Я з тобою, дівчинонько,

То б не знав і муки,

Не знав би я, як то любить,

Не знав би і скуки.

Як не бачу тебе тиждень,

То за год щитаю;

А побачу, і то тяжко,

Що казать не знаю.

Сказать тобі, що я люблю —

Ти скажеш: «Я знаю», —

Назвать тебе голубкою —

Я долі не маю:

Бо якби звав голубкою,

То вже б і своєю.

Не буть тобі, дівчинонько,

Ніколи моєю;

Тяжко мені се казати,

Не моя в сім воля,

За що ж мене так карає,

За що злая доля?

Тяжко мені жить на світі,

Тяжко, як без роду!

Хіба ж себе отруїти

Або з камнем в воду?

Годів два назад, не більше,

І я був моторний,

Шабля збоку, кінь гусарський,

Що як в'юн проворний.

Рижий мастю, очі чорні,

Як сонце сіяє,

Із-під копит іскри скачуть,

Як вихор літає, —

Як Палій, і я у полі

На нім красувався,

Був щасливий і веселий

І з горем не знався.

Було, зарже підо мною,

Сам весь затрясеться,

Півгодини не постоїть,

Хропе, скаче, рветься;

Отак серце моє бідне

В грудях в мене б'ється!

Отак воно, нещасливе,

У ніч і в день рветься.

Кінь же скаче, що веселий

Да горя не знає;

А серденько, що нудиться,

Да щастя не має.

Сяду, було, я на нього,

Щоб погарцювати.

Не було і в думці в мене,

Шоб так горювати.

Тепер і сам я не знаю,

Що буде зі мною,

Мучусь, мучусь і скучаю

Серцем за тобою.

Чому мені люта доля

Ні в чім не пособить,

За що мене, бідолаху,

Із ума ізводить?

Нащо ж було мені тебе

Да так полюбити?

На те хіба, щоби віку

Собі вкоротити?

Бо я кріпко, дуже люблю,

Не можна вже більше;

І чим дальше, і чим дальше,

То все мені гірше!