Читать книгу Вибрані поезії - Віктор Забіла - Страница 8

Повіяли вітри буйні

Да над синім морем;

Забилося серце моє

Перед лютим горем.

Повіяли вітри буйні

З холодного краю;

Розлучили з дівчиною,

Котру я кохаю.

Да не вітри: люди злії

Мені се зробили;

Самі мене звели з нею,

Самі й розлучили.

Перестали вітри буйні,

Всюди стало тихо;

А у мене, нещасного,

Все на серці лихо.

Як листочок одірваний

Зелений весною,

Як травиця покошена.

На зорі косою.

Поки роса не обсохне,

Поти й зеленіє;

Не ростиме вона більше,

Як сонце пригріє.

Нескошена травиця

Сонечка бажала;

А тепер на теє зійде,

Щоб скорій зав'яла.

І листочок зелененький

Зсохне й пожовтіє;

Так і моє серце бідне

Молодим змарніє.

І в мене неначе в грудях

Дещо одірвалось;

Не легше мені на серці,

А ще гірше сталось.

Очі мавши, я не бачу

Радосного в світі;

Все обридло, все огидло,

Не хочу більш жити.

Ніч темная мені як день,

А місяць як сонце;

Плачу! плачу! один, бідний,

Сівши пів оконце.

Чого? – Спитаться у мене —

Я і сам не знаю;

Чого серце тяжко б'ється,

Чого я бажаю?

Любив, кохав я дівчину,

І вона клялася,

Що кохає мене дуже,

Далі й продалася.

За худобу проміняла,

Серцю було тяжко;

Я кохав її по правді,

Забуть було важко.

Не раз плакала зі мною,

Не раз і сміялась;

Казала, що тільки в світі

Мною і втішалась.

Як побачу, було, слізки —

В грудях важко стане,

Прошу, було: «Не плач, серце», —

Поки перестане.

Зате ж, було, як веселу,

Де я її стріну,

Щасливіший всіх на світі

Був на ту годину.

Тепер бачитись ніколи

Не хочу я з нею;

Не люблю я людей в світі

З такою душею.

Що божаться не по правді

Да душу ламають;

Такії уже ніколи

Добрі не бувають.

Дак не сеє серце моє

Дуже так турбує;

Не од сього душа моя

Бідная сумує.

А такий вже уродився,

Мабуть, я на світі;

Безталанний і безщасний,

Щоб вік свій тужити.

Ой повійте, вітри буйні!

Застогни, дубрава;

Нехай піде на злих людей

Всюди худа слава!