Читать книгу Пробач, Марцело… - Вікторія Андрусів - Страница 4

– Нарешті! – Забачивши Марцелу, що фурією влетіла у редакцію, Вацлав зрадів. – Я вже було гадав, що ти вирішила попросити в українців політичного притулку.

Гучно розсміявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не сміялася. Її ставлення до шеф-редактора було мінливим. Часом глузувала з його напускної суворості – добре бо знала, що без неї він ні на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгідними залицяннями у вигляді дармової кави з тістечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «підстарком», довівши власну заощадливість до блюзнірства… Часом навіть шкодувала його, коли, прийшовши вранці на роботу, ловила його «на гарячому»: інколи Вацлав потай ночував у редакції. І тоді, похапцем зірвавшись з незручної зачухраної канапи у приймальні, пригладжував рукою масне відстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвіжий вигляд.

– Зімкнув на хвилю очі і треба ж такому трапитись – задрімав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його ніхто не чекає.

Марцелу також ніхто не чекав, але оте нечекання було інакшим. З того часу, як не стало мами, у їхній малесенькій, ледь не іграшковій квартирці у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивітрюється роками й притягує додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранці, за першим порухом відчиняти кватирку, заварювати у джерзі каву по-турецьки, скрупульозно слідкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвідчуючись, що за ніч не з’явилося підступних зморшок, ставати задля гартування під прохолодний душ, підсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, від якого отримувала задоволення, і часом ловила себе на думці, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у її особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…

Марцела витягла з сумочки флешку і переможно потрясла нею у повітрі просто перед носом у шефа:

– Матеріал з кордону! «Зашрубоване вікно в Європу»! Аби потрапити звідти сюди, необхідно пережити ряд принижень, включно допит митників, огляд автівки та валізи аж до особистих речей. Нагадує пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордоні без спеціального дозволу заборонено, але поталанило потай відзнімкувати очі жіночки у той час, коли митник бридливо копирсається у її спідній білизні.

– Ну, Марцело, ти даєш! Я знав!!! Я відчував, що з порожніми руками ти не повернешся. – Вацлав підлабузницьки поплескав її по плечі. – І коли тільки встигла?! За кермом писала, чи що?

Марцела не коментуючи увімкнула комп’ютер.

– Дай мені трохи часу опрацювати матеріал, і завтра даємо на шпальти.

Ох, уже ця Марцела… Вона відрізнялася неабиякою працездатністю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навіть українська кров, що нуртувала в ній, не відштовхувала, а навпаки підкуповувала – поруч з холодними, цинічними чешками Марцелина турбота про співвітчизників виглядала зворушливо.

– Марцело… – Вацлав довірливо нахилився над її вухом. Він був обізнаний у істинній причині відрядження. Марцела підвела голову і відсутнім поглядом уперлася в його вим’яте, як і сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?

«А він попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймні, йому не байдуже моє особисте…» Погляд її пом’якшав.

– Знайшла, Вацлаве…

– І що ти при цьому відчула? – Йому й справді було цікаво. Щоразу дивувався Марцелиній допитливості й безвідмовності, яка часом виснажувала її більше за ненормований робочий графік. Раз у раз прислухався до її приємної з м’якими шиплячими української, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, і тоді перепитував: «Тобі це все не набридло? Вони висотують з тебе усі соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував її по-людськи.

– Я відчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим і твердим, мов грецький горішок. Від того погляду Вацлаву хотілося зменшитися до розміру того горішка і заховатися попід шкарлупку.

…Вечоріло, коли Марцела, нарешті, вимкнула комп’ютер. Очі пекло від перенапруги, та відчуття внутрішнього задоволення розтікалося тілом. Так бувало завжди, коли тішилася результатом.

Підняла руки догори, витягнула стрункою стерплі кінцівки. Її крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякі фізичні навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидіти робочий день – це справжня мука. У такі хвилини згадувала про роликові ковзани, що добрий місяць сиротливо валялися у передпокої. Ще трохи і загубиться надія почепити їх на ноги і помчати вулицею. Насправді, вимріювала їх упродовж кількох місяців – лискучі, з металевими коліщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранці повз зачинену крамничку зі спортивними обладунками приспинялася і милувалася ними, наче підліток. І скільки ж то було гордощів і неприхованого тріумфу опісля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою і тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залізними коліщатками, ввічливо перепрошувала сусідок – бабусь, що неодмінно визирали з-за дверей.

– Пробачте… Сто разів перепрошую! – Бо ж востаннє у під’їзді стояв такий грюкіт у сорокових, коли бомбардували Прагу…

– Що, Марцелко, спортуєш?» – перепитували, і Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям під’їзду, як доброзичливість заміниться скепсисом: «Збожеволіла зовсім. Краще би віддалася за когось – давно час вийшов…»

І тут Марцела згадала Юлішку. Як вона могла забути? Обіцяла ж допомогти! Ота митниця, і виснажлива дорога, і настирливий Вацлав, і стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колії. Марцела вхопилася за стільниковий телефон і набрала номер гуртожитку.

– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує. Пані Яндова, вам вдалося поселити оту українку, про яку вчора йшлося? Справді? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажіть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.

Незабаром Марцела почула у слухавці знайомий вже голос, але цього разу жіночка не панікувала й не плакала, а розмовляла цілком виважено й розсудливо.

– Пані Марцело, величезне вам «дякую». Пані Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – відмилася, відіспалася, повернула собі здатність розсудливо мислити, врешті-решт… Ви вибачте за мій розпач учора – я й справді злякалася, що доведеться повертатися додому. В моєму випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собі роботу.

– Поволенка є? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлішка.

– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.

– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…

– Цього ще не вистачало… – Марцела й справді добряче змучилася за останні дні – у голосі прослизали зазвичай непритаманні їй нотки роздратування. – Бракувало мені вас із поліції визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?

– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.

– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.

– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.

– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?

– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…

– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…