Читать книгу Пробач, Марцело… - Вікторія Андрусів - Страница 6

Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.

У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.

– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.

– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».

– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…

– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?

– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.

– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?

Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.

– Підтвердження житла матиме?

– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.

– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…

Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся:

= Не лякайтеся, пані Марцело. Це – моя Бонні.

Руда, довга, мов кавалок обтятої труби, такса з обвислими вухами виповзла з-попід купи робочого мотлоху. Її гладенький короткошерстий видовжений тулуб нагадував довершеністю лискучий дизайн кадилаку. Забачивши улюбленицю, пан Словачек забув на мить про всі гешефти – по смерті дружини Бонні заміняла йому родину і повсякчас перебувала поруч. Очі господаря затягнуло блаженною поволокою ласки.

– Йди но сюди, мілачку. Давай разом подумаємо, що нам робити з невтомною пані Марцелою… Її благочинність, що межує з ризиком, викликає захоплення…

Залюблена розманіжена Бонні ледачо подріботіла до господаревого крісла і вмостилася біля ніг. Поклавши голову на лапи, замружила очі, що свідчило: Бонні не нервує. Це – добрий знак.

Пошкрябавши вкотре лисину, пан Словачек ще трохи розмірковував «для годиться», а далі видихнув із себе, немов поблажливо поступаючися наполегливому вмовлянню:

– Що ж… Винятково з поваги до вас, пані Марцело… Так і бути… Давайте сюди свою українку, подивимося, на що вона здатна… Завтра стане за кравецький стіл.

– Я знала, що ви не відмовите, пане Словачек. Ми завжди розуміли одне одного. – Марцела потиснула фабрикантові руку, глузливо заглянувши йому просто у вічі – здалося, у передчутті вигідного гешефту вони набули ледь зеленкуватого забарвлення відтінку грошових купюр.

Не збагнувши тонкої іронії, пан Словачек довго тряс Марцелину долоньку, примовляючи:

– Тільки ж нікому ні слова… Та що вам казати… Ви ж бо самі усе знаєте. З розумною жінкою приємно мати справу…