Читать книгу Пробач, Марцело… - Вікторія Андрусів - Страница 5

Повернувшись до міста, де впродовж кількох років винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелеві.

– Жорику, привіт, брате… Треба зустрітися, тема є. Чекаю тебе за годинку у «Ф’южені». – Не встигав вимикати телефон, як дзвінки сипалися один за одним.

– Ванічка, привіт… Як ся маєш? – Солодкавий масний дівочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечері робиш? Як – на рахунок зустрітися? Я сумую за тобою…

– Хто це? – обрубував на півслові, бо ж отим Таням-Свєтам-Машам, що отруювали його приватний простір настирними дзвінками, не міг дати ради.

– Ну ти даєш, зайчику. – Цукровий голос потойбіч не ображався на труднощі з ідентифікацією. – Ти забув, як ми зависали у «Колібрі» того тижня?

– Але я тобі номера, здається, не давав, – цинічно зауважив Іван, ледь утримуючись від грубощів.

– Авжеж… Твій дружбан мені сам його у телефонну пам’ять і записав… Хвилювався, що останній коктейль вже недоречний і завадить мені запам’ятати… Та я твій номер запам’ятала би навіть будучи, боронь Боже, непритомною.

– Слухай, щось тобі пораджу. – До таких дзвінків Іван звик – респектабельний вигляд та відповідна автівка робили свою справу – неповнолітки вішались йому на кирк, мов дешеві коралі з паперових безвартісних намистинок. – Не перенапружуй свої мізки зайвою інформацією. Викинь її з голови і зітри з телефонної пам’яті… Па-па.

Іван вимикав телефон, але дзвінки турбували знову й знову.

– Іване, агов. Ти коли їдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрідному брату. Іван його любив і шанував. У Славчика – двійко дітей і дружина-інвалід.

– Чому запитуєш? – Івановий голос набув теплого відтінку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?

– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що ліки їй треба, одна конвалюта на три сотні тягне… Де взяти? Хіба красти піду…

– Наступного тижня виїду. Кінець місяця – час виплат. Все як при совдепі – получка за графіком, – розсміявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоїй Мар’ні ліків. Ще й малим цукриків на решту. Я дам знати, коли виїжджаємо.

Телефон не вгавав. На дроті – Мітяй, що підторговував нелегальною зброєю.

– Ваню, привіт. Ти у місті? Заїдь, зиркни на залізяку, що замовляв… Увечері буду вдома…

– Гаразд. Попід вечір гляну. Така, як я просив?

– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонародді «шарик». Дев’ятий калібр. Все, як книжка пише…

– Ну-ну, ти обережніше по телефону… Детально при зустрічі.

Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидів у безлюдній затишній кав’яренці на околиці міста і обговорював подробиці запланованого відрядження.

– Їдемо цього разу утрьох… Візьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.

– Братків не беремо? – перепитав Жорик зі знанням справи.

– Зайвих ротів нам не треба… Та й отих дурків небезпечно на такі справи брати – того разу ледь ноги винесли.

– Ти маєш на увазі Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тінь – знав бо: людей цього ґатунку краще не дратувати.

– А кого ще? Справжні дебіли… З людьми треба лагідно бесідувати, а ті зброю повитягували, мов навіжені. Фільмів пригодницьких надивилися, от і дуркують… Ми з тобою – люди інтелігентні, вирішуватимемо питання спокійно, без шуму… – Жорик всміхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки візьму – той не нарваний. У нього діти вдома, жінка хвора… Треба допомогти йому копійку заробити. Він узагалі молодець. Коли брав її, знав, що зі здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жінку? – допитливо подивився на Жорика.

– … Не знаю… Ніколи над цим не думав. Але… Це ж – клопіт на все життя…

– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зітхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дізнавшись про її хворобу, сказав: «Тепер тим більше хочу її взяти. Бо як не я, то ніхто про неї не попіклується. Отаке-то…

Увечері, заїхавши до знайомого і розрахувавшись за замовлену заздалегідь важкеньку, але мініатюрну «іграшку» дев’ятого калібру, що у кишені здавалась цілком непомітною («якраз те, що треба… виключно задля власної безпеки…»), Іван, нарешті, потрапив додому.

Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцільним видавалося витрачатися на тимчасові комфортні апартаменти у той час, коли Іван штурмував будівництво власного будинку…

На чималому кавалку землі неподалік від міста день за днем зводилися мури Іванової мрії… Спостерігаючи, як ота мрія крок за кроком утілюється у життя, Іван не раз уявляв собі, як з верхнього поверху доноситимуться дитячі голоси, а розкішними покоями ступатиме жіноча витончена ніжка… Щоправда, образ жінки, котрій належатиме ніжка, був доволі розмитим. Варто було Іванові кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приємному товаристві, і відтоді не знав, як делікатно влаштувати «відчіпну», аби не уразити і не картатися докорами совісті. Тому виробив у собі звичку нікому нічого не обіцяти, позаяк за обіцянки треба відповідати… Натомість, користав жіночу стать, допоки милувала око й тіло, а як ні – витирав із пам’яті, власної й телефонної водночас.

Увімкнув телевізор, зазирнув у холодильник і, зауваживши пустку, замовив по телефону піццу. Отаке воно – холостяцьке життя, підсміювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрівки, ризик, вседозволеність… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким є… Хіба що (усміхнувся власному припущенню, що скидалося більше на кепкування із самого себе)… знайти собі близьку духом поплічницю – як оті Бонні та Клайд у фільмі… Таке трапляється лишень в кіно. А у житті?

Пригадав усі насурмовані рум’янами обличчя, схожі на хижацькі пазурі нігті, гламурні, розцяцьковані дешевими камінцями перебиранки, отупілі, позбавлені змісту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумінням щастя… Боже мій!!! Яке ж то все жалюгідне й легкодоступне… Не такого йому треба у житті, цілком не такого.

Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолері привіз піццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчіту». Іван відрахував сором’язливому кур’єрові «чайові», після чого моторолер весело потарахкотів далі. Понюхав вмістиме коробки (після маминих смаколиків не спокусився) і відклав до ранку…

Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…

Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…