Читать книгу Дебілка (збірник) - Вікторія Андрусів - Страница 4

«Хоч би звалили кудись, чи що», – з цією думкою Рудік просинався щодня, і з надходженням літа бажання дедалі загострювалось. Ось і тепер… Ліниво відкрив ліве око, аби глипнути на годинник: одинадцята… Це ж ранній ранок! До правого ока справа не дійшла, бо й те, яке відкрилося, закрилося щонайменше ще на годинку… Головне, аби ніхто не помітив, що він прокинувся, інакше одразу почнеться: «Виспався, синуля?… Вставай, надворі вже білий день… Що тобі на сніданочок приготувати?… І навіщо блукати допізна, аби потім сонним ходити? Півжиття проспиш…»

Тьху, блін… Якого півжиття… Життя лишень опівночі починається!!! І чому я маю його просипати?.. Мені ж не сорок, коли вже повний отстой… Можна подумати, що у своїх сімнадцять хтось лягав спати, щойно закінчувалась програма «На добраніч, діти»… Брєд… На пенсії відсипатимусь…

Рудік нечутно перевертався з боку на бік, керуючись інстинктом самозбереження та ховаючись від полуденного сонця, яке вступивши у змову з родаками стверджувало, що за вікном і справді білісінький день… Не допомагало… Рудік натягував простирадло на очі, вкопирсувався у кубельце, намагаючись якомога довше зберегти кайф від дрімотного стану й даючи зрозуміти сонцю, що закони йому не писані…

Боронь Боже видати себе зайвим рухом. Відразу розпочнуться набридливі розпитування, підвищена увага до особистого життя… Батько ще сяк-так, його терпіти можна, йому все, окрім власної роботи, пофіг… А от мама… З чого вона взяла, що у моєму віці юнакам необхідно мати порадника у вигляді найближчого родича, аби в потрібну мить було кому звіритися у найсокровеннішому?.. Наївна… Період пуберти вже минув, мамусю, і я часом навіть не можу пригадати ймення отих лярв, котрих ми з пацанами не могли відшити протягом цілого вечора… Це ви виростали на історіях романтичного кохання, а тепер все інакше… Я уявляю собі твоє, мамо, розчарування, якби й справді мені забагнулося бодай одного разу звіритись у особистому… Звичними заспокійливими пігулками не обійшлось би… Тому й доводиться відмахуватись від банальних запитань чимось не менш банальним: «Де були, питаєш?… Зайшли в «Кактус», посиділи трохи, поспілкувались, далі заглянули в «Максімус», загалом, нудота… Що-що? Чи з кимось познайомився? Ха-ха-ха!!! Ти ще запитай, чи в тому «Максимусі» знайшов свою долю й вирішив запросити в кіно?!! Це смішно!!! Цілковитий наївняк!!! Якби ти, мамочко, бачила, які там снують «долі», закумарені від «екстезі» й шлункових розладів, спричинених фаст-фудами, «Лонгером» і «Шейком»… Ти хапалась би щоразу за серце, супроводжуючи завчений жест чимось на кшталт «Який жах!!! Ось у наші студентські роки все було інакше!!!»… Тому втішайся, що я тобі не звіряюся… Я бережу твоє здоров’я, от і все… Єдине, що невимовно дратує, це глупі розпитування й «потаємні» сподівання, що синові таки поталанить незабаром зустріти оту одну-єдину і на все життя… Коли «мимохідь» заходить про це мова, хочеться накласти на себе руки… Бо ж оті «одні-єдині» гублять цноту, здається, швидше, ніж вчаться самостійно ходити чи говорити», – Рудік завівся у півдрімоті, ще не прокинувшись… Й справді, нерви розхитані… Від хронічного недосипання, ймовірно… Зрозумівши, що реакція буде вибуховою при найменшому контакті з представниками ворогуючого класу, розплющив обидва ока і прислухався: в хаті панувала тиша… Ані тобі брязкоту маминих баняків, ані споконвічного батькового бубоніння за дверима клозету-кабінету, де той проводив ледь не весь вільний час («Хто знову посягнув на мою пресу?!»)… Дивно… Сьогодні ж неділя…

Рудік стурбувався тим, що його ніхто не чіпає… Підвівся з ліжка, з огидою зиркнув на комп’ютер… «Ще один вбивця людського спокою», – майнуло в голові… Відшукав неквапом капці, і рука звично потягнулась до комп’ютерної мишки… Але ні… Щось тут не так… Надто тихо… Пошкрябав підборіддя, вкрите пушком, який дедалі настирніше нагадував цілком дорослу чоловічу щетину… Поголитись би… Шлунок загрозливо буркотів, вимагаючи яєчні, канапок, молока… Отже, контакту з «потойбічним» світом не уникнути…

– Ма! Що у нас там на сніданок? Ви де – повимирали, як мамонти?

Рудік відчинив двері кімнати і вкотре прислухався… Ні звуку… Почалапав до кухні… Щільно притиснений до холодильника магнітиком (одним із тих, що накопичувались роками з усіляких морів та курортів із текстовим супроводом «Кожен хлопець має щось колекціонувати… Це відволікає від дурниць…», а Рудік тим часом вже збирав коробки з закордонними цигарками, аби по поверненню продегустувати з пацанами якісний тютюн) білів аркушик паперу з текстом, омріяним Рудіком із самого початку канікул: «Ми на дачі у Люськи з Ігорьошею… Будемо завтра… Не забувай повноцінно харчуватися!»

Йййййес!!! Це те, що треба!!! Два дні нірвани!!! Два дні відсутності будь-якої назойливої уваги до себе!!! Два дні без діставань: «Синуля, поїж… Синуля, поспи… Синуля, давай я залатаю тобі джинси, хто ж бо ходить в дірявих – не може ж бути справді така мода… Синуля, чому від сорочки тхне тютюном?.. Не сиди стільки часу в інтернеті – від цього псується зір… Синуля, краще почитай щось, я дам тобі гарну книжку…» Добре, що не «…Синуля, давай я підітру тобі дупу…» Блін… Дістали… І цікаво, яка на мамин погляд «гарна» книжка могла б зацікавити сімнадцятирічного хлопця? Жорж Санд чи Франсуаза Саган? Або може Марініна чи Робскі, що без докору совісті накопичуються на полицях поруч зі світовими класиками, залишеними бабусею-вчителькою у спадщину? Ха-ха-ха! Посміховисько!!! Останньою його, Рудіковою, прочитаною книжкою, не беручи до уваги мимохідь перегорнутих напередодні іспитів підручників, був посібник із сексології, докладно вивчений ще в дев’ятому класі… А часописи «Plaу Boу», затерті від частого вжитку та попри все доволі красномовні, він ретельно переховував вдома на горищі вже наприкінці шостого…

Отже, Люська з Ігорьошею… Огрядні, тупі й ненажерливі батьківські друзі, побачивши яких на порозі будинку Рудік зазвичай терміново пригадував, що йому конче кудись треба, і його наче здувало вітром… Та наразі він їх ледь не обожнював!!! Готовий був пробачити все на світі: і те, що окрім недільного домашнього меню та в що вдягнулася востаннє прем’єр Юлька, їх більше нічого не турбує… І навіть те, що вони настирно впродовж кількох років намагаються нав’язати йому у спілкування ще одну Юльку – їхню доньку-скороспєлку, в котрої вже з шістнадцяти коливається огидними драглями попа з целюлітом… Дарма, що Люська з Ігорьошею, затьмарені сліпою батьківською любов’ю, здувають порошинки з розбещеного чада, а Юлька трахається вже з пів-містом по всіх темних закапелках, котрих у цьому місті ой як багато!!! Проте сьогодні Рудік пробачив їм усе за два дні несподівано подарованої волі…

Не одягаючись, так і залишившись в одних трусах (Господи, яке щастя ходити вдома голим без ризику потрапити під мамин зоровий обстріл, спричинений бажанням переконатись, що на синовому тілі нема брутальних, ледь не злочинних синців-засмоктів, а опісля, впіймавши його, Рудіковий, презирливий погляд, «мило» всміхатися, виправдовуючи недовіру захопленням: «…Ніяк не можу звикнути, що ти у мене вже такий дорослий…»), Рудік відчинив дверцята холодильника й поглядом дантиста-професіонала оцінив вміст роззявленої щелепи: «Таааак… Що тут у нас?.. Ага… Яйця… Помідори… Паприка… Цибуля… Чудово… Буде лечо…»

Незабаром овочі апетитно шкварчали на пательні під потужні завивання «SCORPIONS», а Рудік тим часом завзято шкрябав лезом підборіддя, вивчаючи власний фейс у дзеркалі… Ідилію порушив телефонний дзвінок, а згодом – напівсонний і захриплий із похмілля голос друзяки Толяна, з яким напередодні вкупі «зависали»:

– Шо, чувак, прокинувся чи дрихнеш? Роззуй очі й ввімкни інтернет… Там в контакті вже вся інформація про вчорашній хайдер в «Панорамі»… Тобі цікаво буде …

– Слухай, Толян… У мене той… Родаки, як з’ясувалося, поїхали на два дні з дому… Шо? Чому не попередив?.. Я сам ще вчора не знав… Просто коли я приходжу додому, нормальні люди зазвичай сплять… Ага… Залишили любовного листа на холодильнику… Пошкодували будити блудного сина… Ти зачепи когось на вечір… Тільки не дурних малолєток, що два слова докупи зв’язати не можуть, а таких, аби бодай у проміжках контактували… І шмалі якоїсь легенької… Що? Я – збоченець? Ха-ха-ха! А ти тоді хто? Давай дерзай, серцеїд, винищувач гуртожитської цноти… І щоб на вечір був як огірочок, зрозуміло? Зараз я глипну у «контакти», з’ясую, як б’ється сексуальний пульс нашого провінційного міста…

Заінтригований Рудік нашвидкоруч витер обличчя великим пухнастим рушником, ще раз зиркнув зі спини на себе у дзеркало, відмітивши мимохідь, над яким біцепсом не завадить ретельніше попрацювати наступного разу у тренажерному залі, і мерщій подався до комп’ютера, де інтернет кишів інформацією про вчорашню вечірку… Фотки, повідомлення, свіжі «приколи», знову фотки, повідомлення… Й справді, наче наркотик – присядеш і годі сплигнути… Зараза…

Раптом Рудік прислухався. Його зосереджений на «Crazу World» слух вловив звуки, що вносили дисонанс у знайому з дитинства й знану до останньої ноти мелодію… Не встиг він проаналізувати походження дисонансу, як хтось вимогливо розпочав грюкати у двері квартири… «Ні, таки не буде мені спокою на цім світі», – подумав Рудік і відчинив двері власної кімнати… Ой, леле!!! З кухні нещадно валив дим, поволі заповнюючи смородом усе приміщення. Десь пронизливо вила сирена, а на порозі стояло миловиде дівча років вісімнадцяти і перелякано благало:

– На милість Бога вас прошу… Ми можемо витримати все, навіть потужні децибели… Але пожежа – це занадто… Поверхом вище живе бабуся-інвалід… У неї астма… Вона задихається…

Рудік розгубився – він нічого не знав про існування хворої бабусі поверхом вище, а також про наявність такої гарної сусідки, що зацікавило його наразі навіть більше, ніж сама бабуся:

– А бабуся – твоя? – знайшов найбезглуздіше з усіх існуючих на світі запитань.

– Яка різниця, чия бабуся?!! Я за нею доглядаю, і вона задихається через дим, який валить із вашого вікна, а ви спокійнісінько стоїте і всміхаєтесь!!!

Нарешті Рудік отямився:

– То чого ми чекаємо?!! Треба гасити!!!

На кухонній плиті жевріли залишки лечо… У почорнілих помідорах, паприці й цибулі, приліплених до обгорілої пательні, важко було розпізнати щось їстівне. «Блін… Забув налити олію», – подумав Рудік.

– Що це мало бути? – запитувала дівчина, однією рукою завзято вимахуючи рушником, що потрапив у її поле зору, а іншою вмикаючи воду й заливаючи нею залишки попаленого посуду.

– Лечо, – спокійно відповів Рудік і, забравши у дівчини непридатну до вжитку пательню, викинув у смітник…

– Так могла й квартира згоріти, – сказала дівчина, намагаючись відшкрябати дротяною щіткою гар із газової плити. Вона поводилася так, начебто була вдома – впевнено і вправно. Її тугі сіднички, обтягнуті вузькими джинсами, збуджували уяву Рудіка більше, ніж думка про ймовірність загорання цілого помешкання.

– Все може трапитись, коли батьки залишають вдома дитину самотньою…

Дівчина здивовано підвела очі на Рудіка, відразу не збагнувши, про яку дитину йдеться… Та побачивши насмішкуваті бісики у Рудікових очах, й сама розсміялася:

– Це ти – дитина?!! У твоєму віці діти вже самостійно дітей роблять!!!

– Ти завжди жила поверхом вище? – Рудіку сподобалось, що вона весела. – У мене, ймовірно, окрім втрати реакції на угарний дим, ще й вроджена сліпота, оскільки я тебе ніколи не бачив…

– Я не жила там ніколи… Сказано ж тобі – за бабусею доглядаю… Пенсіонеркою-інвалідом… Існує така служба – Червоний Хрест називається, – дівчина витерла руки рушником, яким щойно вимахувала, розганяючи дим, і рушила до дверей. Рудік зрозумів – треба негайно щось робити.

– Зачекай… Мені теж потрібен догляд, – він не хотів її відпускати. – Я… Я можу померти з голоду…

Дівчина розсміялася:

– Ну ти даєш!!! То в тебе попри всі фізичні вади є ще одна – повна неспроможність виживання без сторонньої допомоги?!!

– Саме тому мене не можна залишати самого!!! – Рудік підхопив тему на льоту, і його погляд став ледь не благальним. – Як тебе звати?

– Юля… Мене звати Юля…

– Яяяяк? – тільки не це, проте Рудік вчасно схаменувся. – Гарне ім’я… Принаймні відтепер воно мені подобатиметься…

– Я тебе не зрозуміла…

– Та ні, пусте… То я так… Мене звати Рудік… Рудольф…

– Мені треба йти, адже бабуся й справді ледь не задихнулась…

– Ти повернешся, Юлю, аби врятувати мене від голоду? Запам’ятай – запах мерця ще огидніший за угарний дим!!!

– Тіпун тобі на язик… Ну й жарти… Я пересвідчуся, чи там все гаразд і прийду… Приготую тобі сніданок…

Незабаром Рудік сидів за столом у Юлиному товаристві і завзято пакував у себе лечо…

– А що це так несамовито гуло у вас нагорі, коли зайнялася пательня?

– Наша бабуся, окрім астми й доволі великого переліку інших діагнозів, страждає ще й на склероз… Часом вона вмикає газову плиту й забуває про це… Благо, не трапилось біди, але Червоний Хрест подбав про встановлення сигналізації…

– Цікаво, а тобі додатково оплачує Червоний Хрест ймовірність ризику при роботі з такими пацієнтами?

– Дивний ти… Червоний Хрест не оплачує нікому нічого… Це доброчинна благодійна організація, існування якої базується на добрій волі й бажанні допомогти людям…

– Ну ти даєш!!! То ти, молода, приваблива, сексуальна, замість того, аби кайфувати від життя, витрачаєш безкоштовно і добровільно свій час на прозябання у товаристві старої хворої баби, яка щомиті здатна запалити власну квартиру разом із тобою!!!

– Ні, я оберігаю її від небезпечних сусідів! – відрізала Юля. – А що робиш ти? Як проживаєш своє життя?..

Рудік вдавав, що ретельно перемелює їжу, приготовану особисто для нього Юлиними благодійними безкорисливими руками, а сам метикував, що сказати… Розповісти дівчині, над якою ось-ось, як здавалось Рудіку, засвітиться німб святої великомучениці, про те, як він щоночі прозябає у нічних клубах?.. І як йому, Рудіку, давно остогидли всі вульгарні дівулі, які щоразу вішаються на шию, бо ж місто, в якому живуть, здобуло славу другого Іваново? І що усі місцеві дискотеки переповнені нудьгуючими хвойдами-малолєтками, які звикли розсовувати ноги за пляшку шампанського чи пігулку «екстезі»? Ні… Ніколи у житті він їй цього не розповість… Вона надто гарна й вихована, аби отак викривати перед нею власну нікчемність…

– Я закінчив перший курс фізфаку… Але це не означає, що по закінченню універу я подамся вчителювати чи стану Бауманом… Просто моїм батькам здається, що вища освіта є запорукою доброго виховання кожної дитини… У тебе дуже гарні очі… Вони випромінюють спокій…

– Я також вчуся… Але на вечірньому, – Юля вдала, що не розчула останньої репліки. – І коли я закінчу медучилище, стану медсестрою… Справжньою, за покликанням… Немає більшого щастя, Рудік, аніж працювати за покликанням…

– Ти така вся правильна, Юль… Я починаю тебе боятися… Скажи, як я можу тобі віддячити за те, що ти двічі врятувала мені життя? Ти ж не хочеш, аби я почувався боржником?

– Ха-ха-ха! Гадаю, ти не з тих, хто довго страждає від усвідомлення власної провини… Втім, стривай… Ти можеш зробити добру справу? – Юля підвелася з-за столу, а Рудік завмер у боєготовності, адже через тонку, ледь прозору, проте невульгарну тканину її светрика цілком виразно випинається щонайменше третій розмір бюсту…

– Юля!!! Для тебе я зроблю все що завгодно!!!

– Тоді будь другом… У мене доволі скрутна ситуація… Я підробляю у лікарні нянечкою, і сьогодні моя зміна, як навмисне, збіглася з добовим чергуванням у бабусі… Я телефонувала всім приятелькам, та марно – хто хоче плюндрувати вечір і ніч вихідного дня? Не знаю, що й робити… Виручай… Посидь із нею до ранку… О сьомій прийде моя змінниця… А я в свою чергу обіцяю, що нестиму над тобою шефство щоразу, коли дитину знову залишатимуть на самоті… То як, згода?..

Рудік розгубився… Такого він не чекав… Проміняти омріяну ніч цілковитої свободи на чергування біля старої хворої баби?!! І як пояснити це все Толяну, який почувши, що є порожня хата на ніч, прискіпливо, зі знанням справи, мов чільник журі на конкурсі краси, обирає гідних із гідних, аби відірватись на всі сто?!! Ой, лихо!!!

Юля стояла на порозі й чекала на відповідь хлопця. Рудік дивився на неї, вона не відводила очей від Рудіка. Те, що відбувалося в його голові, не можливо було порівняти навіть із пожежею… Як навмисно недоречно зателефонував Толян і веселим, збудженим голосом повідомив:

– Чувак, все йде за планом… Об’єкти знайдено. Нічогенькі кобилки, головне – прості, без викрутасів… Бухло і все інше купимо по ходу дєйствія… О котрій за ними заїдемо? Зависнемо, братан, по повній програмі!!!

Дзвінок спрацював як вогнегасник. Рудік вже не вагався.

– Слухай, Толян… Тут несподівана зміна декорацій… Форс-мажор, так би мовити… Не знаю що, але щось у родаків не склалося і увечері будуть вдома… Що?! Що означає – кидняк? Ти оборзів, бачу… Здається, я цілком зрозуміло пояснив – відбій…

– Я знала, що ти не відмовиш, – Юля вдячно чмокнула Рудіка в щічку й пурхнула поверхом вище. – Старенька напрочуд спокійна вночі… Я дам їй снодійного, спатиме до самого ранку.

* * *

Рудік сидів у старенькому плетеному фотелі й не відводив очей від старої сплячої баби, котру нещодавно ледь не отруїв угарним димом… Рудік думав про те, що він має бути вдячний цій хворій бабі за її склероз, астму та всі існуючі болячки, бо інакше ніколи не зустрів би у своєму нікчемному житті таку дівчину, як Юля… Рудік дивувався сам собі, адже наразі його зовсім не займали ані Юлині сідниці, обтягнуті джинсами, ані третій розмір, який він, Рудік, встиг потай відмітити… Йому, Рудіку, хотілося знати про неї, Юлю, щось набагато більше, ніж наразі знав, а запитати не було кого… Баба й справді спокійно спала, наче немовля, котре вицідило порцію молочної суміші… Вранці прийде змінниця, однак незручно допитуватись про Юлю у чужої людини, яку ніколи до цього не бачив… Ось мама – та напевно знає більше за інших, адже її цікавлять всі новини у під’їзді… І до кожного вона вітається, і з кожним знаходить спільну мову, миттєво дізнаючись про всі подробиці…

– От блін… Ну чому, коли хочеться поговорити з рідною людиною, її завжди немає поруч? Теж мені батьки… Взяли й кинули напризволяще…