Читать книгу Дебілка (збірник) - Вікторія Андрусів - Страница 8

Мефодій заходив до храму розкуто, по-свойськи, як ґазда до рідної хати. Філігранно складав пальці – тонкі, до важкої роботи не звиклі, мочив пучку у мармурову мису з водою при вході та й широко хрестився… Давно підмітив – отак відкрито, з розмахом на цілі груди хрестяться здебільшого старі й діти, і це викликає довіру, ба навіть зворушує… Та загалом хто як умів, так і хрестився, механічно піднімаючи руку за кожним «…За Отця, і Сина, і Святого духа, амінь». А були й такі, як ось оті прикоцані крутелики, що узяли собі за моду відмолювати безчинства й ледь зводили обважнілі каблучками пальці трохи вище пупа, ліниво креслячи у повітрі асиметричні фігури, не маючи й гадки про істинну значимість хрещення… Та байдуже, Господь із ними… Ніщо не здатне заховатися від Мефодієвого проникливого ока, та наразі не до них…

Як розпочиналася служба, поруч з іншими не сідав. Ставав навколішки відразу біля входу – біля мармурової миси на низький дзиґлик при землі і вдавав, що молиться, а сам тим часом уважно розглядав присутніх. «Публіка» розподілялася на кілька каст. Тих, що приходили на службу щонеділі, знав у обличчя і намагався триматися від них якомога далі, аби не мозолити очі… Ті йшли до церви, як на недільну шпацірку, готуючи заздалегідь нове вбрання й капелюшки, аби ще раз похизуватися перед заздрісними сусідами… Казання слухали неуважно, вертіли головами, наче гуси, аби зафіксувати подробиці чужих гардеробів.

– Ви чули, що розповідав сьогодні священик на казанні? – перепитували одні у інших після Служби.

– Про що мова? Господь з вами… А ви бачили, що Степанова Дарка вже втретє приходить у тому самому костюмчику?!! Як бач, криза й справді добряче по них вдарила… То ліпше би вдома сиділа, аніж соромитися отак поміж людей…

…Та були й такі, що молилися ревносно й самовіддано, ледь не до безпам’ятства б’ючи поклони й забуваючи при цьому про все на світі… Саме оці, останні, цікавили Мефодія найбільше… При їх появі очі його починали блищати, мов напуцовані золочені канделябри вздовж вівтаря. Зір напружувався, увага загострювалась – ще б пак!!! Саме оті, що з фанатичним блиском у очах, забувши про оточуючих і «концентруючись» на очищенні душі, свято вірили у вартісність купюри, що ляже «на розвиток храму» й анулює найлютіші гріхи… Кидали гроші, не шкодуючи, впевнено, без тремтіння у руці, притаманного старим, замотаним у дрантя бабусям, що довго копирсалися у гаманці у пошуках бодай чогось «на Боже»…

І саме тут розпочиналося головне дійство… Весь обряд, що тривав далі, Мефодія вже не займав… Власне, він навіть не знав, чим зазвичай закінчується церковна служба – до причастя й благословенія йому не поталанило добути ані разу. Чекала робота… Обов’язково знову перехрестившись, він вирушав до рядів, і зо десяток разів ввічливо повторивши «перепрошую», знаходив собі притулок на одній із довжелезних дерев’яних лавиць. У ту мить він вже бачив здобич – пухкий гаманець, що опиниться незабаром у його кишені… А далі – справа спритності… І саме на словах священика «…то ж побажаємо одне одному душевного спокою, браття мої», коли, як годиться в католицькому храмі, кожен потискає сусідові руку, Мефодій казав собі: «Зараз». І щиро тиснув спітнілу від урочистого дійства простягнуту йому долоню:

– Спокою вам…

– І вам… Душевного насамперед…

Наставала кульмінація. Невеличка маніпуляція і гаманець опинявся у Мефодієвій кишені… Все… Справу завершено… Залишалося змішатися із натовпом і спритно юркнути геть…

– Перепрошую… Ще раз перепрошую… Щось мені зле…

Люди, поступаючись дорогою, співчутливо ховали черевики попід лавиці і пошепки заспокоювали:

– Звісно… Будь ласка… З кожним може трапитись…

…Що б не було, та Мефодій ніколи в житті не вийшов із храму, не перехрестившись… Його очі були світлими й смиренними – такими, які бувають здебільшого у ченців після очищення молитвою душі… У цю мить він забував про все на світі, навіть про чужий гаманець, що чомусь не пік йому кишеню… Натомість – покора і невичерпна подяка Всевишньому за те, що дарує йому, грішному Мефодію, милість заробити на кавалок хліба…

– Не годиться, синку, з храму йти, коли служба Божа триває, – сухенька покарлючена бабця, тулячись до храмних сходів, тримала на колінах розгорнутий, пожовклий від старості псалтир… – Боженько любить, аби його до кінця вислуховували… Йти посеред казання – великий гріх…

– Знаю, мамцю, знаю, що гріх… Бог добрий… Він простить… Така в мене робота, – виймав з кишені чужий гаманець, впевнено у ньому копирсався, і, намацавши чималу купюру, щиросердо подавав жебрачці…

– Помоліться за мене, мамцю, – кланявся у ноги і йшов собі, мріючи про те, що бодай одного разу поталанить добути до кінця служби Божої і прийняти із священикових рук омріяну проскуру…