Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна - Владимир Войнович - Страница 10

Визначною рисою голови Голубєва була непереборна схильність до сумнівів. Коли дружина вранці питала його: «Що їстимеш – яєчню чи картоплю?» Він відповідав: «Давай картоплю».

Вона діставала з печі чавунець із картоплею, і цієї ж миті він знав цілком певно, що хоче яєчні. Дружина пхала чавунець назад і йшла в сіни по яйця. Повертаючись, зустрічалася з винуватим поглядом чоловіка – він знову хотів картоплі.

Іноді він навіть сердився:

– Давай щось одне, не примушуй мене думати про дурниці.

Право на вибір його завжди пригнічувало. Він невимовно мучився, коли міркував, яку сьогодні зодягти сорочку – зелену чи синю, які чоботи – старі чи нові. Щоправда, за останні двадцять з гаком років у країні було чимало зроблено для того, аби Голубєв не сумнівався, проте якісь сумніви в нього все ж лишалися і поширювалися часом навіть на такі речі, в яких узагалі сумніватися на той час було не заведено. І недарма другий секретар райкому Борисов казав іноді Голубєву:

– Ти ці свої сумніви облиш. Зараз треба працювати, а не сумніватися.

І ще він казав:

– Пам’ятай, за тобою ведеться пильне спостереження.

А втім, він казав це не лише Голубєву, а й багатьом іншим. Яке спостереження і як саме воно ведеться, Борисов не говорив, може, й сам не знав.

Якось Борисов провадив у райкомі нараду голів колгоспів із питання підвищення надоїв за поточний квартал. Колгосп Голубєва займав середнє місце з показників, його не хвалили й не лаяли, він сидів і розглядав новий гіпсовий бюст Сталіна, що стояв біля вікна на коричневому підвазоннику. Коли нарада закінчилася і всі стали розходитися, Борисов затримав Голубєва. Зупинившись біля погруддя вождя і машинально погладивши його по голові, секретар сказав:

– Ось що, Іване Тимофійовичу, парторг твій Килін каже, що ти мало уваги приділяєш наочній агітації. Зокрема, не дав грошей на діаграму росту промислового виробництва.

– Не дав і не дам, – твердо сказав Голубєв. – Мені корівник нема за що будувати, а йому тільки діаграми свої малювати, тринькати колгоспні гроші.

– Що значить – тринькати? – сказав секретар. – Що значить тринькати? Ти розумієш, що ти кажеш?

– Я розумію, – сказав Голубєв. – Я все розумію. Тільки шкода мені цих грошей. Їх у колгоспі й так не вистачає, не знаєш, як діри затикати. А ви ж потім самі з мене три шкури злупите, бо я – голова.

– Ти насамперед комуніст, а вже потім голова. А діаграма – це справа великої політичної ваги. І мені дивно бачити комуніста, котрий це недооцінює. І я ще не знаю, те, що ти кажеш, помилка чи тверде переконання, і, коли й надалі триматимешся тієї ж позиції, ми тебе ще перевіримо, ми в саму душу до тебе зазирнемо, чорт тебе забери! – розсердившись, Борисов ляснув Сталіна по голові і затряс рукою від болю, але враз вираз болю на його обличчі змінився виразом смертельного страху.

У нього одразу пересохло в горлі. Він розкрив рота й дивився на Голубєва незмигно, наче загіпнотизований. А той і сам до смерті злякався. Він волів би не бачити цього, але ж бачив, бачив! І як тепер бути? Удати, що не помітив? А раптом Борисов побіжить каятися, тоді він викрутиться, а йому, Голубєву, дістанеться за те, що не заявив. А коли заявити, то теж залюбки посадять, хоча б за те, що бачив.

Обидва пам’ятали випадок, коли школяр стріляв у вчительку з рогатки, а влучив у портрет і розбив скло. Коли б він вибив учительці око, йому, можливо, вибачили б, як неповнолітньому, але ж він влучив не в око, а в портрет, а це вже замах, ні більше, ні менше. І де тепер цей школяр, ніхто не знав…

Першим опам’ятався Борисов. Він поквапно дістав із кишені металевий портсигар і, розкривши його, тицьнув Голубєву. Той завагався – брати чи не брати. Відтак усе ж зважився – взяв.

– Ага, так про що ми з тобою говорили? – запитав Борисов, наче нічого й не сталося, але про всяк випадок відходячи від погруддя подалі.

– Про наочну агітацію, – послужливо нагадав Голубєв, потроху отямлюючись.

– Так ось я тобі кажу, – мовив Борисов уже іншим тоном, – не можна, Іване Тимофійовичу, недооцінювати політичне значення наочної агітації, і прошу тебе подружньому, ти вже про це поклопочись, будь ласка.

– Гаразд, поклопочуся, – похмуро відказав Іван Тимофійович, кваплячись піти.

– От і домовилися, – зрадів Борисов, він узяв Голубєва під руку і, проводжаючи до дверей, сказав, притишуючи голос: – І ще, Ванюшко, хочу тебе як товариша попередити, врахуй – за тобою ведеться пильне спостереження.

Голубєв вийшов на вулицю. Стояв, як і досі, сухий і сонячний день. Голова відзначив це невдоволено – час уже б і дощу бути. Його кінь, прив’язаний до металевої огорожі, тягся до куща кропиви, але не міг дістати. Голубєв заліз у бідарку, відпустив віжки. Кінь пройшов один квартал і сам, без будь-якої принуки, за звичкою зупинився навпроти дерев’яного будинку з вивіскою «Чайна». Біля чайної стояла підвода з бідонами з-під молока, голова одразу визначив, що підвода з його колгоспу. Кінь був прив’язаний до стовпа. Голубєв прив’язав до того ж стовпа і свого коня, піднявся хисткими сходинками ґанку і відчинив двері. У чайній пахло пивом і кислим капусняком.

Жінка, яка нудьгувала за прилавком, одразу звернула увагу на прибулого.

– Здрастуйте, Іване Тимофійовичу!

– Здоров, Анюто, – відповів голова, зиркаючи в куток.

Там Плечовий допивав своє пиво. Коли з’явився голова, він підвівся.

– Нічого, сиди, – махнув йому Голубєв і підождав, доки Анюта наллє йому звичну порцію – сто п’ятдесят горілки і кухоль нива. Горілку, як звично, вилив у пиво і попростував у куток до Плечового. Той знову спробував підвестися, але Голубєв притримав його за плече.

– Молоко здавав? – запитав голова, відсьорбуючи з кухля.

– Здавав, – сказав Плечовий. – Жирність, кажуть, замала.

– Переб’ються, – махнув рукою Голубєв. – А чого сидиш?

– А я тут Нюрку зустрів, поштарку, та й пообіцяв її підвезти, – пояснив Плечовий. – Ось і очікую.

– Що, живе вона зі своїм червоноармійцем? – поцікавився Іван Тимофійович.

– А чого ж їй не жити, – сказав Плечовий. – Він у неї замість домогосподарки, атож. Вона на пошту, а він води наносить, дров нарубає, капусняку наварить. Фартух Нюрчин надіне і ходить, як молодиця, порається по господарству, атож. Я сам не бачив, а народ базікає, наче він серветки ще хрестиком вишиває, – Плечовий засміявся. – Їй-богу, ото скільки живу, а такого, аби чоловік у жіночому фартуху ходив та ще й вишивав би, не бачив. І от що цікаво: прислали його начебто на тиждень, півтора минуло, а він і не чухається, атож. Я ось, Іване Тимофійовичу, не знаю, може, це все від темноти, але народ думку таку має, що недарма він, цей червоноармієць, сидить тут, а деякі прямо вважають – провадить слідство.

– Яке слідство? – насторожився голова.

Плечовий знав про підозріливість Голубєва і зараз зумисне його під’юджував і з задоволенням помічав, що слова його мають потрібний ефект.

– А хто його зна яке? – сказав він. – Тільки ясно, що задарма його тут не триматимуть, атож. Якщо ероплан поламаний, значить, його треба лагодити. А коли він у такому стані, що й лагодити не можна, значить, викидати треба. Чого ж дарма людину тримати? Отому люди, Іване Тимофійовичу, і сумніваються. Чутки ходять, – Плечовий заговорив тихіше і нахилився до голови, – що колгоспи розпускатимуть назад.

– Ну, це ти облиш, – сердито сказав голова. – Не буде цього ніколи, і не надійся. Працювати треба, а не плітки збирати.

Він допив свого «йоржа» і підвівся.

– Ти, Плечовий, ось що, – сказав він наостанок, – якщо Бєляшової довго не буде, не жди, нічого. І своїм ходом дійде, невелика пані.

Попрощавшись з Анютою, він вийшов, сів на бідарку і поїхав додому. Але мовлене Плечовим запало йому в душу і поєдналось зі словами Борисова про те, що за ним, Голубєвим, ведеться пильне спостереження. Яке ж спостереження і як воно ведеться? Чи ж не через цього червоноармійця? Чи ж не навмисно його підіслали? Щоправда, зовні він не схожий на такого, якого можна підіслати. Але й ті, хто підсилає, теж не дурні, вони такого й не пошлють, аби одразу було видно, що він підісланий. Коли б знати це точно! Та як дізнаєшся? І тут у Голубєва народилася хвацька думка: «А що, коли підійти до цього червоноармійця, грюкнути кулаком об стіл, кажи, мовляв, за яким завданням тут сидиш і хто тебе на це направив?» А коли навіть за це й буде щось, так уже краще відразу, ніж отак ждати хтозна якої небезпеки.