Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна - Владимир Войнович - Страница 3

Особа недоторканна
Частина перша
2

Оглавление

Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.

А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.

Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.

– Лягти! – неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.

– Відставити!

Чонкін зірвався на ноги.

– Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! – гукнув старшина Завгородньому. – Ви не скажете, скільки на вашому золотому?

Капітан поглянув на свого великого годинника Кіровського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:

– Пів на одинадцяту.

– Так рано, – пожурився старшина, – а спека, хоч вмирай. – Він обернувся до Чонкіна. – Відставити! Лягти! Відставити!

На ґанок вийшов днювальний Алімов.

– Товаришу старшина! – гукнув він. – Вас до телефону!

– Хто? – запитав старшина, невдоволено озираючись.

– Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.

– Запитай хто.

Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.

– Лягти! Відставити! Лягти!

Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:

– Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?

– Ти ж бачиш, я зайнятий, – стримуючись, сказав старшина. – Скажи Трохимовичу – хай отримає. – І знову до Чонкіна: – Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!

– Слухай, старшина, – поцікавився Завгородній, – а за що ти його?

– Та він, товаришу капітан, нехлюй, – охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна. – Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! – старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. – Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!

– А ти його мимо стовпа поганяй, – запропонував капітан. – Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.

– Це можна, – сказав старшина і поплював на цигарку. – Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?

– Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.

– А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… – старшина витримав паузу, – руш!

Ось так, – пожвавішав капітан. – Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!

А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:

– Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом…арш!

У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:

– Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?

А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.

– Слухаю, капітан Завгородній, – мляво, спроквола сказав він у трубку.

Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.

Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:

– Дозвольте ввійти, товаришу майор?

– Не дозволяю, – тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.

Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.

– Дозвольте доповісти, товаришу майор?

– Не дозволяю, – майор підвів голову від паперів. – Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.

– Пішов ти… – впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.

По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє:

– Коли вам нема за що купити крем у військторзі, я вам можу подарувати баночку.

– Дякую, товаришу майор, – ввічливо сказав Завгородній. – Дозвольте доповісти: в лейтенанта Мелешка відмовив двигун, і він змушений був сісти.

– Куди сісти? – не зрозумів начальник.

– На землю.

– Облиште жарти. Я вас запитую, де саме приземлився Мелешко.

– Біля села Красне.

– Що ж робити? – він розгублено подивився на Завгороднього.

Той стенув плечима.

– Ви начальник, вам видніше. На мою думку, треба доповісти командирові полку.

Начальник штабу і раніше не відзначався великою сміливістю по відношенню до вищих командирів, а тепер, через глухоту, боявся їх ще більше, пам’ятаючи, що його будь-коли можуть звільнити в запас.

– Командир зараз зайнятий, – сказав він, – керує польотами.

– Вимушена посадка – льотна подія, – нагадав Завгородній. – Командир мусить знати.

– Отже, ви гадаєте, зручно відривати командира для цієї справи?

Завгородній змовчав.

– А може, Мелешко сам якось справиться з цим?

Завгородній поглянув на нього зі співчуттям. Начштабу перевівся сюди з піхоти і мало розумівся на льотній справі.

– Дозвольте відлучитися з частини, товаришу майор. Я сам доповім командиру.

– От і гаразд, – зрадів майор. – Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній. Як же ви підете? А раптом у частині щось трапиться?

Але Завгородній уже не чув його, він вийшов і щільно зачинив за собою двері.

Приблизно через годину він повернувся у штаб із командиром полку підполковником Опаликовим та з інженером полку Кудлаєм. У штабі на той час виявився ще й підполковник Пахомов, командир батальйону аеродромної обслуги. Він з’ясовував із начальником штабу якісь свої справи і, коли з’явився Опаликов, хотів піти, але той його затримав. Стали обговорювати, як бути. Кудлай сказав, що на складі запасних частин немає, а в дивізії раніше, ніж за тиждень, не одержиш. Завгородній запропонував відстикувати крила, повантажити літак на автомашину і привезти сюди. Начальник штабу запропонував тягти літак на буксирі, чим викликав презирливу посмішку Завгороднього. Пахомов мовчав і щось відзначав у своєму блокнотику, виявляючи сумлінність у службі.

Опаликов слухав радників насмішкувато. Відтак підвівся і пройшовся з кутка в куток.

– Заслухавши й обговоривши всі ці нісенітниці, які кожен з вас виклав згідно зі своїми здібностями, я дійшов висновку, що літак ми залишимо на місці до прибуття двигуна. Якщо тягти його сто двадцять кілометрів на автомашині, від нього зостануться самі дрова. А поки що там треба поставити караул, хоча б від пацанів, аби не розтягли дошку приладів. Це тебе стосується, – він махнув рукою в бік Пахомова.

Підполковник Пахомов поклав блокнот на підвіконня і підвівся.

– Даруйте, нічого не вийде, – несміливо сказав він.

Хоча він за званням був рівний Опаликову, віком старший і безпосередньо йому не підкорявся, проте відчував перевагу Опаликова, знав, що той ближче до начальства, раніше за нього стане полковником, і тому звертався до нього на «ви».

– Це чому ж не вийде? – нетерпляче запитав Опаликов. Він не любив ніяких заперечень.

– Уся комендантська рота другий тиждень у караулі, і змінити ніким. – Пахомов узяв блокнота і зазирнув у нього. – Семеро в лазареті, дванадцять на лісозаготівлі, один у відпустці. Усі.

– Ну хоча б одного можна знайти? Хоча б завалящого котрогось. Хай він там поспить біля машини, лише було б з кого спитати.

– Жодного, товаришу підполковник, – при цьому Пахомов так жалісно кривився, що не повірити йому було просто неможливо.

– Так, справи кепські, – замислився Опаликов і враз вигукнув: – Ура! Знайшов! Послухай-но, пошли ти цього… як його… боєць у тебе є такий зачуханий, кіньми їздить.

– Чонкін, чи що? – не повірив Пахомов.

– Звичайно, Чонкін. До чого ж усе-таки я розумний чоловік, – здивувався Опаликов і ляснув себе долонею по лобі.

– Так він же… – спробував заперечити Пахомов.

– Що – він?

– На кухню дрова нікому буде возити.

– Незамінних людей у нас немає, – сказав командир полку.

– Ця теза була апробована. Підполковник Пахомов не насмілився заперечувати.

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна

Подняться наверх