Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна - Владимир Войнович - Страница 8

Нюра була зовсім самотня. Самотнішої жінки не було в усьому селі, не рахуючи баби Дуні, але в тої життя вже наближалося до кінця, а Нюрі ледве виповнилося двадцять чотири роки. Життя саме в розквіті, але для заміжжя вік, мабуть, і завеликий. Ті, хто моторніший, постаралися вискочити до двадцяти та вже й дітей понароджували (в Нюриної ровесниці Тайки Горшкової взимку п’ятий хлопчик народився). І не було б образливо, якби була гірша за інших, так ні. Ні обличчям, ні станом Бог не зобидив, красунею, може, й не була, зате й почварою ніхто не вважав. І що та Нінка Курзова, яка зроду мала ґандж – пляму на пів-обличчя, а й та знайшла своє щастя, вийшла заміж за Кольку і зараз ходила на четвертому чи п’ятому місяці.

Не одна Нюра, звичайно, в дівках сиділа, але в інших хоч були чи батьки, чи брати й сестри, чи ще хтось, а в неї – нікого. Були два брати старших – вона їх не пам’ятала. Один у три роки під час пожежі згорів, другий, трохи старший, від сипняка сконав.

Мати Нюрина померла чотири роки тому. До цього два роки скаржилася на поперек – усе її щось ламало та горбило, чи то від простуди, чи то від важкої праці – хтозна. Може, їй полежати треба було, перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає – треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верст у Долгові. Сім верст туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб’єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?

Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Голубєв) коня просити, а той йому каже: «Тобі самому дати не можу, а як буде попутній – будь ласка». Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.

Батько Нюрин пожив ще рік у Красному, а потім, якимось пóбитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили продавати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку – ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати дедалі рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.

Із заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув – через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама. Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Узяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова – це корова. Її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому – скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров’ю наллє, голову опустить і суне на кривдника – побережись!

А кабан Борко – той узагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов’язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Ви́ходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він і жив у неї замість собаки, худий, брудний, літав подвір’ям, ганяв курей, проводжав Нюру, коли вона йшла на пошту, і зустрічав, коли поверталась. А вже вищання було і радості під час її повернення – на всеньке село.

Навіть кури були в неї не такі, як в інших. Сяде Нюра на ґаночку, а вони вже й тут. Яка на плече вилізе, яка на голову, і сидять, мов на сідалі, не здригнуться. І Нюра не ворушиться, боїться злякати. У селі через це з Нюри багато хто підсміювався, а вона не ображалась, проте думала, коли б трапився їй якийсь чоловік, хай і негарний, і не надто розумний, лише б добрий і до неї добре ставився, а вже вона теж не зосталася б у боргу, розкрилася б перед ним усією душею. І ось зараз поперед неї йшов борозною, змахуючи сапкою, маленький на зріст чоловік у військовій формі з червоними вухами, що стирчали з-під пілотки. Хто він, цей чоловік, чого хоче? Може, тільки час згаяти з нудьги, а може, й ні, хто його зна? Одразу не вгадаєш.

Літній день хоч який довгий, а й той наблизився до кінця. Помітним став рух повітря, потягло від річки Тьопи прохолодою, велике червоне сонце, перерізане навпіл перистою хмаринкою, торкнулося краєм курного обрію. Замукала на іншому кінці села скотина, і Нюра, зоставивши Чонкіна на городі, побігла зустрічати свою Красавку. Дорогою здибалася з Нінкою Курзовою, та йшла з довгим прутом, теж зустрічала корову. Пішли разом.

– Ну як, картоплю підгорнула? – ущипливо запитала Нінка. Уже все село, звичайно, звернуло увагу, що Нюра на городі працювала не сама.

– Ще трошки залишилося, – сказала Нюра.

– Тепер-от з помічником легше, – підморгнула Нінка.

– Та вже ж, звісно, в чотири руки, – сказала Нюра і почервоніла.

– Хлопчина хоч хороший? – діловито поцікавилася Нінка.

– Та хто його зна, – Нюра стенула плечима. – Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов із сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.

– Ну-ну, – схвалила Нінка, – а звати як?

– Іваном, – гордо повідомила Нюра, наче ім’я було особливе.

– Холостяк?

– А я й не спиталася.

– Дарма. Одразу питати треба.

– Та наче й незручно якось одразу.

– У лоб незручно, – переконано відповіла Нінка, – а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.

– А навіщо йому брехати?

– Як не брехати? – сказала Нінка. – Усе наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще й спробуй у документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.

– Отже, цілковита безпорадність? – запитала Нюра.

– Виходить, так.

– А я йому чомусь вірю, – сказала Нюра. – Несхоже, щоб брехав.

– Коли віриш, діло твоє, – байдуже мовила Нінка, – але я б на твоєму місці його одразу до себе не допускала.

– А хто ж допускає? – знітилася Нюра.

– А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така – своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.

Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з’явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.

– От сатана яка, – злякано сказала Нінка. – Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.

– Нічого, мене не візьме, – відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.

– А моєї зарази щось не видно, – сказала Нінка. – Побіжу, коли б ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти, – як завжди запросила вона. – Пісень поспіваємо, посміємося.

І пішла собі, помахуючи лозиною.

На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй усе було нецікаво.

Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.

– Стомилися? – запитала Нюра.

– Плювати, – сказав Чонкін. – Мені ця робота тільки за розвагу.

– Я там стіл накрила, – поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.

– Стіл? – у Чонкіна загорілися очі, але він ураз згадав про свій обов’язок і тільки зітхнув. – Не можна мені. З охотою б, та не можна. У мене он стоїть, – із досадою махнув він рукою в бік літака.

– Та, Господи, хто ж його зачепить! – гаряче сказала Нюра. – У нас тут такий народ живе – хат не зачиняють.

– Невже не зачиняють? – запитав Чонкін з надією. – І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?…

– Та що ви, – сказала Нюра. – Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали – цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.

– Ну, а як хлопчаки захочуть щось там відкрутити? – поступово здавався Чонкін.

– Хлопчаки вже спати полягали, – сказала Нюра.

– Ну, гаразд, – зважився Іван, – хвилин на десять, мабуть, зайду.

Він узяв свою гвинтівку, Нюра зібрала сапки.

У першій половині хати чисто, прибрано. На широкому столі стояли пляшка, заткнута ганчірочкою, дві склянки і дві тарілки – одна з вареною картоплею, друга з огірками. Чонкін одразу оцінив, що не вистачає м’ясного, і, покинувши гвинтівку в хаті, збігав до літака по рюкзак. Ковбасу Нюра одразу порізала великими шматками, а консерви відкривати не стали, не хотілося гаятись.

Чонкіна Нюра посадовила на лавку до стіни, а сама сіла навпроти на табуретку. Чонкін розлив самогон – собі повну склянку, Нюрі – половину, більше вона не дозволила. Чонкін підняв свою склянку і проголосив тост:

– За зустріч!

Після другої склянки Чонкіна розвезло. Він розстебнув гімнастерку, зняв паска, сидів, притулившись спиною до стіни, і про літак більше не думав. У сутінках, які ставали дедалі густішими, ніби в тумані, перед ним плавало обличчя Нюри, то роздвоюючись, то знову збираючись в одне ціле. Чонкін почувався весело, легко, вільно і неслухняним порухом пальця поманив Нюру до себе, сказавши їй:

– Ходи сюди.

– А нащо? – запитала Нюра.

– Просто так.

– Просто так можна і через стіл говорити, – впиралася вона.

– Ну ходи, – жалібно сказав він, – я ж тебе не вкушу.

– Ні до чого все це, – сказала Нюра і, обійшовши стіл, сіла ліворуч від Чонкіна на певній віддалі.

Помовчали. На протилежній стіні голосно цокотіли старі ходики, але їх у темряві не було видно. Бралося на ніч.

Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.

– Щось холоднувато стало, – сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.

– Та не так уже й холодно, – заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.

– Щось руки змерзли, – сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.

– А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? – запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.

– Завжди, – сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.