Читать книгу Химери Дикого поля - Владислав Івченко - Страница 3

З «маслітом» справа приблизно така, як і з верлібром. Принаймні в мене. Бо завжди смішили спрощені оцінки-стереотипи: верлібр – це апріорі талановито, а що вже просунуто, то й до Сен-Жон Перса не ходи. Як і протилежний підхід, не менш смішний, що ототожнює вільний вірш із банальною відсутністю поетичної іскри, ну й, відповідно, з тоскою зеленою. На такому тлі мене більш влаштовує фраза відомого кінематографічного персонажа, мовляв, «к людям помягше, а на вопрос – поширше». А ще відлунюють у пам’яті серйозні слова Вінграновського стосовно того, що для художності важить не стільки «про що», скільки «як». Ну і «хто», звісно.

Це зайвий раз доводить Владислав Івченко (з котрим я, до речі, не знайомий) і його роман «Химери Дикого поля», відкритий мною з початковим здивуванням, чимраз більшою цікавістю та приємним посмаком. Так, жанр є жанр, і в його межах важко створити якусь нову високочолу нетлінність, але автор і не обіцяв. Він просто сів і написав карколомний детектив з відступами у віртуальну історію і потенційне краєзнавство, присмачивши все це ненатужними елементами фентезі. Взагалі, ненатужність – чи не ключова ознака івченківського стилю. Під час читання мене не полишало відчуття подорожі, та не простої, а човном по ріці (певно, по ріці Снів, як у романі), ну ще, може, повітрям, на якійсь Сессні-172 «Скайхоук», як у Матіаса Руста, але теж стрімко, легко й захопливо, із сюжетними вирами-закрутами, що лишень додають драйву…

Ще характерна штука. Піняві хмари фантазії, аж під стратосферу, коли розкручується сюжетна напруга, переставляються місцями епохи й персоналії, автор гармонійно збалансовує із предметною реальністю, яка прописується скупо, але точно, випукло, ніби заклепка на фюзеляжі літака чи разовий стаканчик у забігайлівці на Дарниці, прокреслюється живим мовленням персонажів, побрязкує абревіатурами, всілякими там РПГ-7, що відгонять тхом зброярської змазки. Хочеться й собі пофантазувати: український кінематограф обов’язково спроможеться екранізувати «Химер Дикого поля», створивши фільм або цілий пригодницький серіал. Паралельно взявши в роботу багато інших сучасних вітчизняних творів, серед яких є просто блискучі речі, штибу «Дефіляди в Москві» Кожелянка або «Чигиринського сотника» Кононовича.

До речі, недавно Кожелянкова «Українська книга мертвих», писана в 2000-му, сипнула мені трохи холодку поза плечі: другий рік україно-російської війни, армія притиснута до Карпат, вигоріла земля, зрізані гранатами дерева і закривавлені трупи, операція Генштабу Українського Війська проти сепаратистів під назвою «Весна неминуча»…

Не знаю, чи визирає Кожелянко з-поза Івченкового плеча. Не в сенсі взірця чи об’єкту запозичень, зрозуміло, а як один із можливих напрямків. Хоча б у плані водіння хороводів з історією. Бо Владислав Івченко, може й несамохіть, теж кидає історії художній виклик. І прозирання в майбутнє («Химери Дикого поля» писані ще до перемоги ЄвроМайдану) теж не забарюється: «Небесна Січ», російські найманці з Орла, ФСБ, «територія між Україною й Росією, яка нікому не належить». І навіть «реконструктор» (!) присутній. А ще – купа іншої всячини, розбиратися в якій і розплутувати (разом із читачем) належить головним героям – Краснодарові Горностаєву та його вірній подрузі-шефині Понамці Хаос. Виходячи з власного досвіду, гадаю, читач не нудьгуватиме. Потенційний глядач теж зручно вмощується перед потенційним екраном.

Павло Вольвач