Читать книгу Химери Дикого поля - Владислав Івченко - Страница 5

Я заснув десь о дев’ятій вечора, перед тим примусивши себе з’їсти варене яйце та випити чаю з цукром. Прокинувся о четвертій. На вулиці ще було сіро, але потроху світало. Я вийшов надвір, розпалив грубку, щоб підігріти чаю, розстелив килимок і почав робити комплекс йогічних вправ. Чув, як хтось проскрипів на старому велосипеді, мабуть, рибалка, що поспішав зайняти краще місце на березі. Потім прошвендяли до міста двоє п’яних хлопців, що понуро лаялися між собою. Я стояв на голові і зосереджувався, щоб заспокоїтися, бо поїздка мені дуже не подобалася. Але залишити мою добру панну Понамку одну я не міг, а відмовити її від поїздки було неможливо.

То я закінчив вправи, одягся, поклав у торбу приготовані ще звечора бутерброди та обід, присів чекати. Навколо було добре. Он пробіг заєць, який, мабуть, точив вночі капусту на дачах, а тепер тікав до лісу, щоб перепочити. Якось мені довелося рятувати зайця, що потрапив у лісі в зашморг, встановлений браконьєром. Я ходив за дровами, знайшов уже майже придушене звірятко. Розплутав зашморг і відпустив. Понамка потім казала, що дарма, бо ніколи не куштувала зайчатини. Але я не зміг би дорізати зайця, знімати з нього шкіру. Ні, це не по мені, я навіть цілі тушки курей чи кроликів намагався не брати, а тільки щоб вже порубане. Понамка сміялася з цієї моєї слабкості, вона була мисливицею за духом, і страх крові їй важко було зрозуміти.

Почув гуркіт двигуна. Це Понамка на своїй мазді. Вийшов, вона під’їхала, я сів на передньому сидінні, одразу дістав бутерброд, але Понамка закрутила головою.

– Що? – здивувався я, бо від їжі Понамка відмовлялася вкрай нечасто.

– Вчора перебрала, – сумно сказала вона.

Я не питав подробиці, але бачив, що Понамці дійсно погано. Вона двічі виходила проблюватися, потім я дав їй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тільки за годину Понамка ожила, а потім і зовсім попросила бутерброд. Поки доїхали, з’їла сім штук і примусила мене з’їсти восьмий. Я не хотів, не звик снідати так рано.

– Слухай, ти чи дійсно сонцем харчуєшся? – спитала Понамка, яка вже розчервонілася і посміхалася. Лускала насіння, якого я узяв з собою цілий пакет. У торбі був ще обід, який я теж приготував, щоб нічого не купувати у дорозі. Не довіряв стравам, які там продавалися.

– Ого! Що це за збіговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховиків, що стояли на узбіччі.

– Якісь братки, – я побачив десятків зо два міцних хлопців, що сиділи за столиками у лісочку і снідали. – Що вони тут забули?

– Може, приїхали відпочити на природі? – посміхнулася Понамка.

– А що, як вони теж їдуть на пристань? – злякався я.

– Красю, до пристані ще сорок кілометрів, думаю, що в них якісь інші справи. Кажи, куди їхати, бо я цих країв не знаю.

Я узяв мапу і став штурманом. Ми звернули з шосе, поїхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’їхали на путівець, щоб не світитися. Об’їхали село, заїхали у ліс, зупинилися у кущах. Я дістав з багажника маскувальну сітку, накрив мазду, яка одразу стала непомітною.

– Красю, люблю твою завбачливість! – засміялась Понамка. – Ходімо до пристані.

Пішли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нічого підозрілого не помітили. Вийшли до річки. Ліс на обох берегах. Тільки путівець і дерев’яна пристань – простий настил на палях і кілька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.

– Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було і пристань, і дорогу до неї.

Пішли на пагорб, знайшли зручне місце у кущах.

– А дивися, тут хтось вже сидів, – Понамка показала на кілька недопалків у піску. Я підняв один, роздивився.

– Не дуже свіжі.

– Ну, мабуть, два тижні тому залишені, коли ті клоуни припливали, – кивнула Понамка.

– Може, і зараз хтось прийде? – злякався я.

– Може. Давай вище сядемо.

Ми піднялися вище, сіли так, щоб бачити все, з можливим спостерігачем включно. Було тихо, але якось тривожно. Я намагався триматися, не панікувати.

– Дай чаю, – сказала Понамка.

Я вилив їй залишки з термоса, подумав, що треба купити ще один, бо цього Понамці замало.

– Так, одинадцята. По позиціях, – сказала Понамка, випивши чаю. – Я сиджу тут, а ти піднімися на пагорб і дивися на річку. Щоб клоуни не послали розвідку і не зайшли нам у тил.

– Слухаюсь.

Мені не дуже хотілося іти кудись самому, але наказ є наказ. Я обережно піднявся на пагорб, знайшов місце, з якого добре проглядалася ріка. Вмостився, нервовий та напружений. Невдовзі почувся гуркіт двигуна. Здається, вантажівка. Мабуть, привезли обладнання. Двигун стих. Я стежив за рікою, що звивалась серед пагорбів. Я чекав, що ось зараз на річці з’явиться човен, можливо, моторка. У Оклункові човен з двигуном звався моторкою, а ось у селах моторкою вже був велосипед з маленьким двигуном, тобто примітивний мопед. Я посміхнувся, згадавши про це, а потім заціпенів. Бо на річці з-за пагорба вигулькнув корабель. Справжній корабель! З рядами весел по кожному борту, навіть зі щоглою, на якій, щоправда, не було вітрил. Бо і вітру не було. Але і без вітрил корабель легко та швидко мчав річкою, аж наче летів. Удари весел, і ось він вже стрімко наблизився. Керманичем корабля був високий чоловік з оселедцем, у шароварах та при шаблі. Ще двоє з оселедцями стояли на носі. Біля них бігали кілька поголених чоловіків з нагайками, якими лупцювали когось. Чи не тих, бува, що сиділи на веслах у трюмі? Корабель вже був біля мене, я аж втиснувся у прохолодний пісок. Потім згадав, що треба попередити Понамку. Вичекав трохи і побіг щосили до неї. Мчав до Понамки, як раптом побачив увіткнутий у пісок термос. Мій термос. Загальмував і вирячився на нього. Спочатку злякався, що на Понамку напали, озирнувся. Потім зрозумів, що це знак, пересторога. Мабуть, щоб я був обережний.

Далі не біг, а тихенько пішов схилом. Ось і кущі, де залишив Понамку. Ось і вона, притисла палець до губ. Я кивнув. Тихо сів. Вона показала вперед. Ага, ми спостерігали за пристанню не одні. Якийсь чоловік у камуфляжі сидів на розкладному стільці нижче по схилу і роздивлявся пристань у бінокль. Щось записував у невеличкий блокнот, що тримав на колінах.

Тим часом корабель вже був біля пристані, але чомусь проскочив її. Я спочатку здивувався, але потім побачив, як він розвертається у широкому затоні метрів за двісті. І ось тепер вже мчав до пристані. Поголені чоловіки стрибнули на пристань, прив’язали швартові, подали трап, яким зійшли троє високих хлопців, з оселедцями та вусами. З ними зійшли ще троє голомозих, а троє залишилися на кораблі.

Прибульці пішли до вантажівки, біля якої стояли двоє чоловіків у звичному одязі. Мабуть, водій та експедитор. Видно було, що вони злякалися. Особливо, коли побачили, що люди з оселедцями при шаблях, а голомозі при кинджалах. Я роздивлявся їх у бінокль, який теж узяв з собою. Понамка жестом попросила подивитися. Я спочатку заглянув, що писав той спостерігач з блокнотом. На чистому аркуші сьогоднішня дата і таке: «П – 3, С – 6, Р – десь 20». Що це означало? Віддав бінокль Понамці.

Так, ось ті, хто приплив, підійшли до тих, хто приїхав. Віддали гроші. Експедитор навіть перелічувати не став. Водій швидко відчинив фургон, голомозі заскочили всередину і витягли кілька ящиків. Я побачив, що Понамка дивиться кудись убік. І сам подивився туди. Ледь не скрикнув, бо лісовою дорогою до пристані мчали ті п’ять позашляховиків, які ми бачили вранці. Схопив Понамку за руку, мовляв, я ж казав, що це не просто збіг! Понамка кивнула. Чутно, як здивовано матюкнувся наш сусід, який теж подивився убік.

– А це ще що за херня? – тихо спитав він сам у себе.

Позашляховики вилетіли до пристані і вишикувалися півколом. З них вийшли ті міцні хлопці, яких ми бачили. У більшості в руках були бейсбольні бити, у деяких і кобури з пістолетами. Побачив, що сусід додав до свого запису: «Б – 18». Код якийсь, чи що?

Гості наближалися до хлопців з корабля. Водій і експедитор злякалися ще більше. Ладні були тікати, але боялися. Один з оселедцем щось сказав, і пацани аж кинулися до машини. Стрибнули у кабіну, двигун спочатку не заводився, уявляю, яка там була паніка. Нарешті рушили з місця, обережно оминули позашляховики і погнали лісовою дорогою. Фургон аж стрибав на ямах, але водій швидкості не зменшив.

Тим часом біля пристані почався рух. Вісімнадцятеро гостей, що приїхали на позашляховиках, стали навпроти шістьох, які припливли на кораблі. Троє хлопців з оселедцями стояли першими, троє голомозих прикривали тил та фланги. Он з корабля збігло ще троє. Але навіть після цього рахунок був 18 на 9. З натовпу братків вийшли двоє. Щось говорили до хлопців з оселедцями. Побачив, що сусід щось записував. Дрібними літерами, попросив у Понамки бінокль. «Раїф Гянджинський та Едік Сокол». Це ще хто?

Понамка забрала бінокль. У неї гірший зір, а я і так добре бачив. Розмова на пристані тривала. Братки напирали на тих, хто приплив на кораблі, «морячків». Судячи з усього, пояснювали, чим ті завинили. У братків завжди така тактика. Але «морячки» не схильні були поступатися. Двоє головних у братків щось їм казали, махали руками, зверталися до хлопців з оселедцями, а ті стояли незворушні. Тим часом інші братки почали потроху брати у кільце «морячків». І щось мені здавалося, що миром все не закінчиться. Почув, як забилося серце. Став дивитися у пісок, щоб заспокоїтися.

– Йоп! – аж зойкнув наш сусід, і з пристані почулися крики.

Я підняв голову і побачив шалену бійку. Троє з оселедцями рубали братків шаблями! Я таке бачив лише в кіно! Брали і рубали! Он валявся один з командирів братків, у якого тіло було окремо, а голова – окремо. Почулися постріли. Це хтось з братків почав стріляти. Впритул, але ті «морячки» не падали! Рубали далі! Голови, руки! І братки не витримали, побігли! Їх переслідували і вбивали! І хлопці з оселедцями, і голомозі! Рубали шаблями, штрикали кинджалами! Крики, ще кілька пострілів, один з голомозих упав, а хлопцям з оселедцями хоч би що, рубали далі.

З галявини біля пристані втекло лише кілька братків. Рахував тіла, що залишилися. П’ятнадцять. З них декілька поранених, але їх тут же добили. Всіх! Голомозі перерізали горлянки вмілими рухами кинджалів.

Мене аж теліпати почало від цієї бійні. А потім побачив, як голомозі почали відрізати голови вбитим браткам. Відрізали і складали у великі клунки. Раптом один з оселедцем захитався. Мабуть, був поранений. Один голомозий лежав мертвий, а один був поранений. Кров. Багато крові. Наш сусід знизу дістав фотоапарат і почав обережно знімати. Двоє з оселедцями відвели пораненого товариша на корабель. Голомозі віднесли своїх. Потім повернулися, забрали спочатку ворожі голови у мішках, а потім ящики з обладнанням. Повантажили все на корабель, відштовхнулися від пристані, і ось вже весла вдарили по воді й корабель помчав за течією вперед.

– Охеріти! – вимовив дядя попереду. Понамка несподівано зірвалася, вискочила з нашої хованки і стрибнула на нього, збила з ніг, повалила долілиць на пісок і приставила пістолет (таки взяла!) до голови чоловіка.

– Лежи тихо! – прошепотіла йому. Переляканий чоловік і не намагався чинити опір. – Ти хто, в біса, такий?

– Я рибалка, половити збирався… – зашепотів чоловік, а Понамка гепнула його рукояттю по голові. Добряче приклалася, розбила до крові, чоловік застогнав.

– Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка і натиснула дулом на потилицю чоловіка. – Повторити питання?

– Ні, не треба. Я з ФСБ!

– І що тут робиш?

– Стежу за пристанню!

– Для чого?

– На предмет виявлення шляхів контрабанди.

– Хто ті люди з позашляховиків?

– Не знаю, я…

– Тебе пристрелити і кинути в ріку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцікавилася. Вона три роки працювала в міліції, вміла розмовляти за допомогою насилля.

– Це бандити. З Москви. У них тут були якісь справи.

– Які?

– Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподівано приїхали, вперше! Я ж тут тільки місяць працюю, раніше їх не було.

– Хто такі Раїф Гянджинський та Едік Сокол? Ти записав їх.

– Це злодії у законі. З колишнього клану діда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москві.

– А тут що робили?

– Не знаю, може, якісь канали налагоджували. Кордон же поруч.

– Хто їх убив?

– Що?

– Хто ті люди, що припливли на кораблі?

– Ми їх називаємо козаками. Якесь угруповання, яке не підкоряється Києву.

– Як не підкоряється? – здивувалася Понамка.

– Ну, я всіх деталей не знаю, мені було доручено спостерігати за ними.

– Для чого?

– Щоб з’ясувати, хто за ними стоїть.

– І хто?

– Я не знаю! Я ж кажу, тут тільки місяць. За цей час вони припливали тричі.

– Минулого разу з ними був хлопець?

– Так, якийсь довгий такий, білявий! Сів до них на корабель, я бачив.

– Добре. Тепер лежи тут і рахуй до тисячі. Потім підеш. Якщо раніше, то пристрелю. Зрозумів? – поцікавилася Понамка.

– Зрозумів! – запевнив чоловік. – Лежатиму! Рахуватиму!

– Руки! – наказала Понамка.

– Навіщо? – спитав він.

– Руки, – повторила вона, і я аж свої руки за спину завів, бо була в її словах якась залізна переконливість.

Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала їх ремінцем бінокля, обшукала чоловіка. Знайшла пістолет. Вийняла обойму. Залишила чоловіка, сама побігла у кущі. Я за нею. Ми спустилися з пагорба і побігли лісом. Не зупинялися аж до машини. Сіли і поїхали. В мене почалася істерика. Я скрутився на сидінні і тремтів, бо перед очима була та бійня.

– Ти бачив це! – крикнула Понамка і вдарила долонями по керму. – Круті чуваки, як вони поклали тих братків! З одного удару зрубали голови! Я таке тільки в кіно бачила! Я лише не розумію, чому їх кулі не брали?

– У них панцирі під одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.

– Панцирі? Молодці, все продумали! Братки не чекали, думали, що затопчуть лошків, а тут наштрикнулися на шаблі! Слухай, а ці хлопці з оселедцями, вони зовсім не клоуни! Справжні бійці! Я ж займалася фехтуванням, то можу сказати, що в них рівень майстра спорту, не менше!

– Ти займалася фехтуванням? – здивувався я.

– Так, поки мене не дискваліфікували.

– За що?

– Ну, одна моя суперниця зіграла проти правил, і я їй вмазала. Кулаком, два зуби вибила. Цього мені не вибачили, довелося зосереджуватися на боксі. Але ці хлопці, вони б могли виступати за збірну! Вони наче виросли з шаблею у руках, так добре рубалися!

Я не розумів захоплення Понамки. Я не любив кров, не любив вбивств. А тут вбили півтора десятка людей. Вбили на наших очах.

– Треба віддати гроші і відмовитися від цієї справи, – сказав Понамці, а вона закрутила головою.

– Ти що! Та я таку справу і без грошей би розслідувала!

– Від цих людей треба триматися якнайдалі!

– Красю, не сси! Ну і рубаки! Круті, капець! – Понамка натиснула на газ, ми вже вилетіли на шосе, легко обганяючи інші машини.

– А куди це ми? – спитав я, коли побачив, що ми промчали поворот на Оклунків.

– До Києва, Красю, до Києва! Дзвони тому Бар-Кончалабі, треба зустрітися та побалакати про цих пацанів з шаблями.