Читать книгу Вiрус. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній - Страница 3

З України до Конго потрібно летіти майже десять годин (саме там одностайно було вирішено провести відпочинок). Зручно розмістившись у салоні реактивного літака, друзі пори-нули у приємні мрії про майбутні пригоди. За розмовами декілька годин польоту промайнули непомітно. На зміну гарному спілкуванню прийшов сон. Під колискову, яку наспівував мотор літака, Степан і Дмитро досить швидко заснули. Їх обличчя випромінювали спокій, а тихе солодке сопіння свідчило про те, що саме зараз вони опинились у чарівній країні сновидінь.

Макс заснути не міг. Якийсь час він сидів із заплющеними очима, але все дарма. Потім він перевів погляд на друзів і задоволений тим, що хоч вони можуть спокійно відпочивати, подивився у вікно. Блакитна плямка, схожа на хмарину, на мить виникла і одразу зникла. Так губляться у метушні життя дні, перетворюючись на роки і незворотньо стаючи спогадами.

Макс згадав дитинство, добре і майже безтурботне, згадав ті часи, коли у кожного з трьох вірних друзів була своя мрія, що освітлювала дороги у доросле життя. В школі у кожного з них був улюблений предмет. У нього – математика і економіка, у Дмитра – хімія, а у Степана – біологія. Вони ділилися планами на майбутнє і бажаючи нових відкриттів, вчилися, вчилися і ще раз вчилися. Закінчуючи середню школу, друзі чітко знали, ким хочуть стати. Вступ до вузів був логічним продовженням їх планів. Макс пішов на економічний факультет, Дмитро – на хімічний, а Степан – в медінститут. Хоча зустрічалися тепер вони не так часто, як раніше, але все-таки намагалися надовго не розлучатися. Взявши за правило відпочивати разом, не зраджували цій звичці ніколи.

Роки навчання промайнули швидко. Після закінчення вузів Дмитро і Степан зайнялися наукою, а Макс став фінансовим консультантом і заснував свою першу фірму. Далі були перші гроші, перший успіх, практичне втілення набутих знань…

Макс на мить повернувся з полону спогадів у салон літака, де як і раніше, панував спокій. Ковзнувши пальцями по густому волоссі, він розправив плечі і знову опинився на нескінченних стежках минулого. В пам'яті калейдоскопом почали виникати засновані ним структури: банки, холдингові компанії, виробничі фірми. Всі оточуючі вважали його щасливчиком. Йо-му приємно було усвідомлювати, що реальність виявилася навіть кращою за найсміливіші мрії, адже до цього Макс йшов все своє свідоме життя. І тепер у сорок років він був однією з найбагатших людей в країні. Мав власний літак і не один, чимало високоприбуткових підприємств, бізнес-зв'язки по всьому світу і високих покровителів у політичному оточенні, точніше кажучи, це він для деяких політиків був покровителем.

За цей час у нього виробилися принципи бізнесу, які були досить прості, але час підтвердив їх ефективність. Перший принцип: у мене працюють найкращі. Другий принцип: вони отримують найбільше. Третій принцип: дане слово дотримується завжди.

Були і речі, які засмучували його. По мірі росту його активів, Макс бачив, як змінювалося відношення людей до нього. Підлеглі, знайомі тепер бачили в ньому суворого і вимогливого боса, починали боятися, говорити те, що йому повинно було сподобатися. У професійному плані Макс з цими проблемами дуже швидко розібрався, але в особистісному плані, в простому спілкуванні з людьми він через деякий час побачив, що тільки Дмитро і Степан – це ті люди, які можуть завжди сказати те, що про нього думають, і його вплив, його гроші абсолютно не мають для них ніякого значення…

Пам'ять намалювала один день з минулого, який вніс деякий дискомфорт в розмірене життя успішної людини. Тоді він до кінця не перейнявся подіями, що відбулися і, мабуть, до кінця не зміг зрозуміти їх. Умовивши Степана перейти до себе працювати, протягом місяця спостерігав, як шкільний товариш сумлінно і чітко виконував покладені на нього обов'язки і був дуже ним задоволений. Несподівано, зателефонувавши в кінці робочого дня, Степан попросив про термінову зустріч.

– Що трапилося? – одразу запитав Макс, як тільки Степан зачинив за собою двері його кабінету.

– Я більше тут не працюю, – категорично відповів Степан.

– Ти при своєму розумі? – вигукнув Макс, миттєво опинившись поруч. – Перевтомився? Тоді відпочинь! Чи ти шокований зарплатою? – він поклав руку другові на плече і усміхнувся. – Я ж обіцяв, що винагорода буде чималою…

– Ні. Щедрості тобі не позичати, – мовив Степан і сів на стілець. – Я отримав за роботу більше грошей, ніж за два роки в лікарні. Це, звичайно, вражає.

– Тоді що, що тебе не влаштовує?! – здивовано запитав Макс і сівши напроти, подивився йому прямо в очі.

– Я не можу більше займатися твоїми фінансовими дурницями, от що, – спокійно відповів Степан, погладжуючи вуса.

– Ви з Дмитром змовилися, чи не так? – незадоволено сказав Макс.

– Ти помиляєшся.

– Невже? – сказав Макс і пройшовся кабінетом. – Днями цей алхімік мені заявив, що всі фінансисти – крючкотворці! Так! А от він – дослідник, який принесе велику користь. Якщо ж у нього не вийде, то вийде у такого, як він.

– Хіба ж він не правий? – сказав Степан, підводячись зі стільця і збираючись іти.

Макс розвів руками, не знаходячи, що сказати. Він не міг зрозуміти таку поведінку своїх друзів. Проте вникати в причини та наслідки подібних дій він теж не хотів.

– Дмитро відкинув всі мої бізнес-пропозиції, – зітнув плечима Макс. – Мова може йти тільки про фінансування його геніальних ідей. І я дійсно частину його ідей фінансую. Гаразд, не буду тебе ні в чому переконувати. Чим тепер займатимешся?

– Я йду лікувати людей, – відповів Степан. Потис руку другові і вийшов.

Макс стояв у пустому кабінеті, склавши руки на грудях. Впевнений у собі і своїх діях, він усвідомлював, що переконувати Степана більше не потрібно, у нього своя дорога.

«Дуже просто, – подумав він услід Степану. – Воля долає волю».

Спогади перервалися тим, що літак почав знижуватись. Одразу до нього підійшла струнка гарна стюардеса і ледь нахилившись, промовила:

– Максиме Петровичу, ми вже над Конго. Ви хотіли побачити краєвиди з висоти пташиного польоту.

– Дякую, Маргарито, що попередили, – звернувся до неї Макс. – Можете іти. – Глянувши у вікно, він побачив, як хмари поступово зникають, і з'являється чудова картина. Він швидко підійшов до друзів і кілька разів потрусив їх за плечі.

– Прилетіли? – вигукнув Дмитро, поспіхом протираючи очі. – Оце так поспав!

– Літак опустився на кілька кілометрів, щоб ми могли роздивитись країну, – сказав Макс. – Ми перетнемо Конго з півночі на південь, це більше тисячі кілометрів, і зупинимось біля озера Танганьїка.

Друзі подивилися у вікно і зачаровані незабутнім видовищем, довго не могли відвести від нього погляд.

Внизу було видно безкрайні тропічні ліси. Наче пухнаста ніжна ковдра, вони вкривали більшу частину країни. Хотілося провести по ній рукою, щоб на дотик відчути їх неповторність. Незабаром тропічні ліси на півночі почали змінюватися саванами. Насичені зелені кольори поступалися жовто-гарячим. Величезна країна була вкрита безліччю повноводних річок, які довільно перетинаючи її простір, створювали дивовижні візерунки.

– Природа Конго така ж різноманітна, як і її надра. За запасами корисних копалин ця країна – одна з найбагатших країн не тільки Африки, а й усього світу, – пролунав голос Макса, порушуючи загальну тишу. Невзмозі утриматися від коментарів, він продовжив говорити. – Конго – найбільша країна Центральної Африки з розвиненою гірничо-видобувною промисловістю.

– А ось і Танганьїка, – мовив Дмитро, притуляючись до вікна. Ніжно-блакитна поверхня озера збільшувалася по мірі того як літак опускався все нижче.

– Це унікальне озеро, своєрідна еволюційна «вітрина», – одразу прокоментував Степан. – Рідкісні молюски, краби, екзотичні риби мешкають саме тут.

Озеро поступово зникало з виду, а літак почав швидко наближатися до землі. Легкий поштовх повідомив про те, що повітряна мандрівка закінчилася. Макс віддав останні розпорядження пілоту і першим зійшов по трапу униз. Слідом ішли Дмитро та Степан, ховаючи обличчя від пекучого сонця. Незвично гаряче повітря обдало їх тіла.

Біля трапу літака мандрівників вже чекали. Високий чоловік у чорному костюмі, білій сорочці та смугастій краватці ввічливо привітався:

– Максиме Петровичу, все зроблено, як і було заплановано. Документи оформлені. Маршрут затверджений. – Він швидко розкрив зелену папку і поки друзі прямували до готелю, говорив. – Сьогодні у вас відпочинок після дороги. Завтра: прогулянка біля озера, купання в Танганьїці, риболовля. Далі ви їдете на джипах на північ, до савани. Перший день – екскур-сія по савані. Другий день – полювання на будь-яких тварин. Генеральна ліцензія у нас є. І останні два дні – подорож тропічними лісами Конго. Зупинятися будете в готелях та кем-пінгах. Супроводжувати весь цей час вас буде гід Патріс. Завтра я вас з ним познайомлю.

– Добре, Анатолію, ви гарно попрацювали, тепер можете відпочити, – звернувся до чоловіка Макс. Друзям він пояснив. – Цього року я зробив одне доречне нововведення. За відпочинок відповідає одна людина, яка його організовує і слідкує, щоб все проходило чітко і без будь-яких зволікань. Анатолій і є та людина. Він буде з нами до самого завершення мандрівки.

Широкі вікна готелю, де друзі мали розміститися, уважно дивились на нових відвідувачів, запрошуючи у непізнаний світ. Літак, що тільки-но знявся у небо, забирав із собою турботи і спогади, залишаючи передчуття пригод.