Читать книгу Вiрус. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній - Страница 7

– Зіпсував таки відпочинок наш герой, – незадоволено сказав Дмитро. – Тепер сидимо в цьому лазареті і очікуємо на одужання його величності.

– Вже нічого не зміниш, – мовив Степан, протираючи скельця окуляр, – мандрівка у тропічний ліс все одно відкладається.

Лікар та хімік стояли у просторій кімнаті біля хворого друга і розмовляли. Ранкове сонце за своєю звичкою вперто намагалося прослизнути крізь жалюзі до приміщення, щоб заполонити собою все довкола. У ліжку спав Макс. Його обличчя було спокійним і по-дитячому безтурботним. Іноді повіки легенько рухалися і за мить завмирали.

– Добре, що хоч живий залишився, – змінив гнів на милість Дмитро.

– У сорочці народився, – додав Степан. – Лев його добряче потягав, стільки крові було, жахливо згадати. Головне, що тварюка нічого не зламала, а лише м'язи на руці та гомілці прокусила. Я підлікував нашого хворого і ми спокійно можемо повертатись додому.

– Рано списувати мене, – несподівано пролунав голос Макса.

Співрозмовники одночасно повернулись. Макс підвівся на ліжку і уважно подивився на них.

– Я змінюю плани тільки після смерті, – мовив він і облизавши сухі губи, провів великою міцною з павутинкою прожилок рукою по волоссі. Відкинувши ковдру, повільно встав і підійшовши до вікна, потяг за мотузку. Жалюзі відкрились і впустили до кімнати пекуче африканське сонце.

– Екскурсія не відміняється, – хриплим голосом мовив Макс і закашлявся. Зойкнувши, він схопився за перебінтовану руку і мимоволі застогнав.

– Тобі потрібен спокій, – звернувся до нього Степан.

– Нічого зі мною не станеться за день. Я прийняв рішення. Через годину вирушаємо.

Макс одягнувся і вийшов з кімнати.

Степан і Дмитро стояли біля вікна і спостерігали за тим, як їх неспокійний товариш віддавав накази охоронцям. Одразу всі заметушились, готуючись до від'їзду.

– Підемо і ми, – мовив Степан, перевіряючи аптечку.

– Їхати в машині – це не на гору лізти, – сказав Дмитро і перекинувши через плече фотоапарат, першим рушив до дверей.

Незабаром друзі сиділи у джипі і під знайому музику мотору мчали хвилястою дорогою до тропічного лісу. Слідом їхали охоронці. Години минали непомітно. Позаду залишалися обжиті місцевим населенням території. З кожним кілометром все більше відчувалася дика краса природи. Надзвичайно високі могутні дерева простягали віття до сонця, утворюючи живу стіну довкола.

– Ось він чаруючий і небезпечний тропічний ліс! – сказав Дмитро, перекрикуючи гуркіт мотору.

– Між іншим, тут більше світла, тепла і води, ніж будь-де в Африці, – прокричав Степан. – Це ідеальні умови для рослин, ми можемо в цьому зараз переконатися.

Десь угорі затріщали гілки і через мить всі побачили зграю мавп, які спритно стрибали з дерева на дерево, легко долаючи чималі відстані. Неподалік пролунали дивні звуки, що нага-дували спів і мову одночасно. Це сперечалися довгохвості папуги. Примітивши соковитий плід, яких тут, до речі, було вдосталь, вони, мабуть, хотіли розібратися, хто з них гідний першим скуштувати його. Попереду почулося гучне рохкання і через дорогу пробігла дика свиня, щоб одразу сховатися в густих заростях.

Не зупиняючись джипи мчали широкою дорогою, прокладеною колесами інших машин, які їздили цим маршрутом раніше. Дерев'яні вказівники, розташовані вздовж шляху, вказували напрямок руху для шукачів пригод і цінителів краси природи.

– Повертаємо праворуч, – голосно сказав Патріс і одразу вивернув руля, спрямовуючи джипа вглиб лісу.

– Навіщо? – вигукнув Дмитро.

– Це єдиний шлях до племені Леко. З туристами лекійці зустрічаються неохоче, але я замовлю за вас словечко.

– Я ніколи не чув про таке плем'я, – звернувся Макс до гіда.

– Не дивно, – відізвався той, – його знайшли не так давно. Відверто кажучи, відомостей про нього отримали мало.

– А нам їхати туди безпечно? – насторожився Степан.

У відповідь гід нахилив голову і зменшивши швидкість, поїхав повільніше.

– Минулого року я врятував сина вождя племені Леко, з того часу вільно можу заходити на їх територію.

Під колесами шаруділо листя і тріщали гілки. Тепер вказівниками слугували по-особливому повернуті дерева, відтінки світла та барвисті рослини. Патріс навчився слухати і розуміти дику природу, набуваючи роками безцінні знання.

– Цікавий факт, – прокричав гід, звертаючись до друзів. – Деякі види дерев існують тут ще з часів динозаврів.

– Ого, – вигукнув Дмитро, озираючись довкола. – А чи не причаївся десь тут динозавр? В таких хащах можна чекати чого завгодно.

– Це вже занадто, – озвався Степан. – Ти краще уважно дивись навкруги, щоб пітон у джипа не вскочив, а не мели дурниці.

– Зупиняємось, – вигукнув Патріс. – Далі треба йти пішки.

Скавучання моторів луною рознеслося по лісу. Машини зупинились і всі вийшли. Взявши зброю і закинувши за плечі рюкзаки з самим необхідним, мандрівники один за одним вирушили вперед. Чим далі тим менше сонця доходило донизу, а зарості ставали густішими. Йти було все важче, але друзі вперто долали перешкоди, не помічаючи часу.

Змучені довгою дорогою, вони нарешті опинилися біля незвичайного поселення. Плем'я Леко мешкало в мальовничому куточку, створеному власними руками. Посеред тропічного лісу лекійці вирубали дерева, щоб з їх стволів та гілок побудувати житло і розчистити місце для свого поселення. Невеличкі хижи розміщувалися близенько одна від одної. Де-не-де можна було побачити, як засмаглі жінки готували їжу біля вогню та доглядали дітей. Чоловіки майстрували знаряддя праці і мисливські обладунки. Високі дерева навкруги утворювали живу стіну, яка надійно захищала від чужих очей.

Патріс вів друзів до головного куреня, що ховався між чотирьох могутніх дерев в кінці поселення, в якому і мешкав вождь племені леко. Поки друзі йшли запорошеними вуличками, звістка про їх прибуття швидко долетіла до вождя і він сам вийшов їм назустріч. Худорлявий чоловік з довгим чорним волоссям на круглому пташиному посіченому зморшками обличчі з вінком із квітів на голові та шкурою вбитого лева на плечах зробив кілька кроків і зупинився. В одній руці він тримав дерев'яну палицю, прикрашену візерунками, а в другій залізну чашу. Не зводячи погляду з гостей, він кілька разів вдарив палицею по землі і вигукнув якісь слова.

Від несподіванки друзі зупинились, обережно переглядаючись.

– Що це було? – тихенько мовив Дмитро.

– Ми йому сподобалися чи ні? – поцікавився Степан, провівши руою по гострій борідці.

– Патрісе, що він сказав? – запитав Макс.

– Вождь нас вітає, – відповів Патріс. – Нам треба підійти і прийняти з його рук гілки дерева, яке вважається священним.

– Без проблем, – усміхнувся Макс. – Я люблю подарунки, особливо з присмаком таємниці.

Незабаром кожен з друзів тримав по зеленій гілці. Сівши на запрошення вождя неподалік від нього на яскраве листя, що заздалегідь розстелили на землі, вони з нетерпінням чекали, що відбуватиметься далі. За мить восьмеро молодих жінок та чоловіків почали танцювати, у такт рухам наспівуючи якусь запальну мелодію. Похитуючись і підстрибуючи, вони щось вигукували, щосили вдаряючи босими ногами по зеленій траві. Розпаливши вогнище і дочекавшись поки язики полум'я почали підніматися високо в небо, на шию кожному з чужинців жінки наділи вінок, сплетений з пахучих різнобарвних квітів, а синьою фарбою нанесли на щоки дивні знаки.

– Здається, урочиста частина закінчена, – усміхнувшись звернувся до Патріса Макс і оглядаючи нове товариство, поцікавився. – Нас більше не будуть нічим обмальовувати?

Цієї миті вождь племені знову встав і піднявши вгору палицю та не зводячи погляду з гостей, почав говорити, розтягуючи кожне слово. Нарешті він замовчав, притуливши палицю до грудей. За мить повільно нахилив голову у легкому поклоні і обернувшись, пішов до своєї хижі.

– Вождь дякує нам за візит і каже, що тепер ми можемо залишатися у них скільки захочемо, а він бажає відпочити і побути насамоті, – пояснив гід.

– Чудова пропозиція, – оживився Дмитро. – Патрісе, ти тут за свого, познайом нас з лекійцями, нехай розкажуть про своє життя-буття.

– Дійсно, коли ми ще побуваємо тут, – додав Степан.

– Ідемо, – коротко сказав Патріс і пішов попереду них.

Решта дня промайнула непомітно, наче чудовий кольоровий дитячий сон, де є місце диву і реальності і де складно визначитися, вірити в те що було чи ні. Коли сонце зникло за верхівками дерев, а зірки почали утворювати дивовижні узори на синьому полотні неба, мандрівникам запропонували розміститися у невеличкій хижі, схожій на інші. Перебуваючи у полоні незабутніх вражень, досить швидко всі заснули…

Друзі встали із першим промінням ранкового сонця. Незважаючи на довгу дорогу і втому відсипатися не хотілося. Солодко потягаючись, вони виходили один за одним на вулицю на зустріч новому дню.

– Дивіться, ось і Патріс, – сказав Дмитро, помітивши гіда.

– Ідіть за мною, – схвильовано мовив той, як тільки опинився поруч.

– Куди? – здивувався Степан.

– Побачите.

Незабаром всі стояли перед куренем вождя. Крізь солом'яні двері тоненькими змійками з'являлися стрічки диму і коливаючись спускалися донизу.

– Нам туди? – запитав Макс здивовано.

Патріс мовчки махнув рукою, запрошуючи заходити.

– Нами не поснідають? – мовив Степан і вони нервово переглянулися.

– Я – перший, – сказав Дмитро і швидкими кроками наблизившись до дверей, відчинив їх.

Вся кімната була заповнена їдким димом. Перед кам'яною чашею, в якій виднілися загасаючі червонуваті вуглинки, стояв вождь, розмахуючи над нею віялом із сухих гілок. Від цього диму ставало ще більше. Старий зосереджено дивився перед собою і, здавалося, не помічав нікого. Раптом він повернувся до гостей і опустивши віяло, почав говорити.

– Вождь дуже схвильований, – звернувся до них Патріс. – Він говорить, що цієї ночі бачив видіння. Неначе поселення огорнула темна хмара, яка виникла невідомо звідки. Зненацька вона поділилась на багато частин і вони, зменшуючись у розмірі градинами впали на землю і по землі пішли тріщини, з яких полилася отруйна вода. Раптом вдарив грім і блискавка осяяла небо. Тоді градини покотились одна до одної, наче якась невідома сила притягувала їх і перетворились на велитенську тварину з жовтими очима.