Читать книгу Вiрус. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній - Страница 6

– Де Макс? – звернувся до Дмитра Степан.

– Мабуть, вже полює без нас, – махнув той рукою. – Зараз здобич принесе.

– Ні, так рано він не повернеться, – похитав головою лікар. – Поки цілого прайта не відстежить, і не чекай на нього.

Чоловіки перезирнулись і голосно розсміялися.

– Зранку бавитесь анекдотами? – відкинувши полотняні двері, у палатку заглянув Макс.

– Ні, згадуємо тебе, – відповів Дмитро.

– Незлим, тихим словом? – поцікавився він і не чекаючи відповіді додав. – Кемпінг – це, звичайно, не готель, м'яких перин тут не підстелюють. Зате дика природа поруч, свіже повітря і колискова від цикад – це супер!

– Романтик-дикун, – мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки. – Дай дорогу приземленим городянам, не заставай сонце.

І дві кумедні постаті: висока та худорлява і низька й повна стали по обидва боки від Макса.

Утворивши долонями дашки над очима від сонця, вони прискіпливо оглядали володіння довкола. Якби не комплекція, їх можна було б порівняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до відповідальної битви.

– Уперед! – пафосно мовив Макс. – Вірні залізні коні напоготові. Сьогодні ми доведемо, хто є царями природи насправді.

Охорона та вірні друзі зайняли свої звичні місця у джипах і машини помчали вперед. Мальовничі краєвиди як завжди дивували своєю красою. Хвилини зникали непомітно, губля-чись у танці неповторних кольорів, які випромінював кожен куточок цієї землі.

– Максиме Петровичу, – перекрикуючи гуркіт мотору і порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патріс, – я вам повинен дещо сказати.

– Говори, – так само голосно мовив Макс.

– Не зважаючи на ваше рішення, я б не радив полювати самому, – нахиляючись до співрозмовника, прокричав гід, – лев – не кицька.

– Мені байдуже. Я знаю, що роблю, – засміявся Макс, по-дружньому поплескавши Патріса по плечу. – Дякую за турботу.

– Між іншим, мені теж не подобається ця ідея, – зморщивши носа, мовив Степан. – Твоя впертість заважає побачити речі такими, якими вони є насправді. Тут господар – лев, а не людина. Він терпить нас, бо ми нічим не загрожуємо його існуванню. Як тільки буде інакше, лев одразу покаже свою силу.

– Це ми ще перевіримо, – прокричав Макс, перебиваючи лікаря. – Я добре підготувався до зустрічі, – додав він, проводячи рукою по блискучому корпусу автомата, що висів на його плечі і поправляючи стрічки з патронами.

– Полювати на лева сам на сам – це вірна смерть. Він сильніший, міцніший, спритніший за людину, – не заспокоювався Степан. – Людина порівняно з левом – це шестирічна дитина поруч з дорослим. Шансів перемогти немає.

– Сідай у джипа і полюй, як всі, – нахиляючись до Макса, прокричав Дмитро. – Тоді і я приєднаюся до тебе. Я між іншим, був чемпіоном зі стрільби у коледжі. Так що разом ми сила!

– Пусті розмови, – категорично сказав Макс. – Я платив величезні гроші не для того, щоб дивитися на левів у вікно. Я звик все робити по-справжньому. І якщо вам так більше подобається, вважайте, що це буде тренінг для бізнесу.

Джип друзів, підстрибуючи на нерівній дорозі, проїхав ще кілька метрів і зупинився біля невисоких дерев. Піднімаючи куряву, по обидва боки стали і джипи охорони.

– Ми на місці, – мовив Патріс, оглядаючись довкола.

Далі все було схоже на підготовку до бойових дій. На землю гучно впали кілька ящиків зі зброєю, і охоронці почали їх швидко спустошувати. Поруч з машинами миттєво виросли прилади для спостереження. На розкладному столику було встановлено сканер.

– Рація при тобі? Перевір ще раз, – звернувся Дмитро до Макса.

– Все перевірено і не один раз, – відповів той, демонструючи другові прилад. – На моєму одязі встановлено «жучка». Так що на екрані сканеру ви чітко будете бачити моє місцезнаходження.

– Хіба ти можеш жити без гострих вражень? – усміхнувся Дмитро, поклавши на плече другові руку, і похитавши головою додав. – Ми підстрахуємо тебе.

– Ти говорив, що полювання, як бізнес: завжди треба бути напоготові, – мовив Степан. – Тож пам'ятай про свої слова і будь обережним.

– Я пішов, – коротко, наче віддаючи собі наказ і рапортуючи про готовність його негайно виконати, відчеканив Макс. Обвішаний зброєю, з рішучим поглядом і без тіні сумніву в очах, не обертаючись, він рушив уперед.

Жовтий килим з сухої трави стелився під ногами. Де-не-де літали птахи в яскравому вбранні і сідаючи на сухі гілки кущів, співали різними голосами. Десь далеко наче ехо пролунав трубний клич слонів. А потім настала тиша, неначе невидимий деригент змахом палички наказав музикантам зупинитись і не грати.

Макс стояв на невеличкому пагорбі і дивився перед собою, обираючи місце для засідки. Попереду він побачив поляну з пім'ятою травою, довкола якої росли розлогі дерева у два ряди. Наче вартові, вони охороняли це місце. Здавалося, що це не пустощі природи, а творіння рук людини, яка спланувала і виростила рядочками дерева, щоб милуватися цим гармонійним поєднанням. Саме тут, за словами Патріса, любив відпочивати від сімейних «клопотів» один з левів.

Затамувавши подих, Макс попрямував до великого каміння, що нагадувало уламки скелі, розташованого неподалік від «фазенди» царя савани. Це було найкраще місце для спостере-ження. Він бачив поляну, як на долоні, а от його самого видно не було.

Настав час бути особливо пильним. Макс уважно дивився у бінокль, прислухаючись до кожного звуку. Хвилини танули одна за одною, серце несамовито билося у грудях, але на по-ляні ніхто не з'являвся. Макс притулився до каменя і терпляче чекав, розуміючи, що поки що нічого змінити не може. Раптом почулося як десь далеко затріщало гілля. Обережно, щоб не видати себе, Макс виглянув із засідки.

«Прийшов», – самими губами прошепотів мисливець.

І дійсно на поляні у всій своїй дикій красі стояв хижак, по шкуру якого і прийшла людина. Він ліниво потягнувся і опустився на траву. Зігнувши задні лапи, лев випрямив передні і поклав на них голову. Очі тварини були відкриті, а вуха підняті. Здавалося, що навіть перебуваючи у спокої, лев ловить кожен новий звук, пильно охороняючи свою територію.

Макс поклав бінокль поруч і зняв з плеча автомат. Кілька крапель поту стекли по щоці і Макс змахнув їх, намагаючись зберігати внутрішній спокій і не хвилюватися. Напруга, що виникла в усьому тілі, як тільки мисливець побачив тварину, не зникала. Максу це не подобалося, але він не міг нічого з собою вдіяти.

«Так буває завжди, коли щось робиш вперше», – спробував подумки заспокоїти себе. Він заплющив одне око і торкнувшись правим пальцем курка, прицілився. Побачене примусило його здригнутися. На поляні не було нікого, лев зник, неначе розчинився у повітрі.

«Де ти подівся?» – прошепотів Макс, опускаючи автомат і обережно обертаючись. Тишу, що панувала тут останні кілька хвилин, розірвало несамовите гарчання, від якого кров засти-гла в жилах. Жодної думки не виникло цієї миті у голові Макса, тільки паралізуючий страх, здавалося, проник у кожну клітинку тіла. В кількох метрах від себе він побачив того самого лева, який пильно дивився йому в очі і скалив ікла.

Макс миттєво вхопив автомат і натис на курок. Автоматна черга розірвала спокій савани, але після неї Макс побачив величезну пащу, яка летіла на нього.

«У тебе немає шансів», – пронеслися блискавкою в голові слова друзів і Макс почув як автомат затріщав у зубах лева. З диким гарчанням відкинувши уламки зброї, тварина вхопила Макса за ногу і тряснувши ним кілька разів, наче кіт мишою, витягла із засідки і проволочила за собою кілька метрів. Неймовірний біль огорнув тіло Макса і скрикнувши, він втратив свідомість. Лев зупинився і розчепивши зуби, випустив здобич на жовту траву, яка одразу змінила колір на жовто-червоний. Штовхнувши Макса лапою, тварина сердито загарчала і міцно стиснувши зуби-лещата на одязі жертви, зробила величезний стрибок. Макс тепер був схожий на безпомічне кошеня, яке мама-киця переносила у майбутню домівку…

– Чули?! – крикнув Дмитро, стискаючи в руках рацію. – Отримав вже гострих вражень! Попереджав я його, щоб не зникав з виду, а він знайшов засідку за камінням!

– Ось він, – вигукнув Степан, вказуючи на сканер. На екрані чітко було видно яскраву точку, яка швидко рухалася уперед.

– Негайно вирушаємо! – віддав наказ начальник охорони.

Страшно заревли мотори джипів і машини кинулися в безодню савани. Перестрибуючи через каміння і торуючи шлях у траві, друзі мчали на допомогу.

– Максе! Максе! Не мовчи! Відізвися! – кричав Степан.

– Він живий, я знаю, – говорив крізь зуби Дмитро. Блідий, наче мрець, він мовчки заряджав лазарну рушницю.

– Бачу! – вигукнув Степан, показуючи рукою у далечінь.

Від побаченого всім стало моторошно. Лев, міцно тримаючи в зубах мисливця, який сам перетворився на жертву, стрибав через каміння і біг до чагарників. Ця картина вразила всіх ще й тим, що лев біг легко не відчуваючи ваги людини.

– Живий чи мертвий? – запитав сам себе Дмитро і не бажаючи шукати відповідь, щільно притиснув до плеча рушницю, прицілюючись. – Живий, – несподівано прошепотів він, на мить опустивши зброю. – Тільки не ворушись…

Тіло Макса здригалося, наче в шалених перегонах. Голова гуділа і він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Відчуваючи гострий біль, розплющив очі і побачив як під ним кудись зникала земля. Він прохрипів, намагаючись підняти голову і раптом помітив над собою морду лева. Цієї миті все довкола закрутилося у шаленому танці і він почув постріл…

– Помер? – Дмитро благаюче дивився на Степана, який нахилився над тілом Макса.

Лікар мовчав, напружено стиснувши губи, і тримаючи друга за руку, шукав пульс. Одяг Макса перетворився на лахміття, вкрите брудними, червоними плямами крові.

– Буде жити, – нарешті сказав Степан, зітхнувши з полегшенням і діставши зі своєї сумки шприц та ампулу, зробив укол. – Везунчик наш Макс, – додав він, намагаючись посміхнутися. – Вчасно втратив свідомість, от лев і вирішив, що здобич померла і її можна тягти в нору. У тварини зіграв природній інстинкт мисливця. Добре, що леви тут не голодні, тому наш бізнесмен отримав легкі рани.

Охоронці перенесли нерухоме тіло у джип і машини повільно поїхали до кемпінгу…

– Болить, – знесилено простогнав Макс, повертаючись до тями. Поруч він побачив Степана, який обробляв йому рану. Дмитро тримав його за руки. – Я…я зіпсував відпочинок.

– Мовчи, герой – сказав Степан. – Бережи сили.

– Як ви мене врятували? – сухими губами, ледь чутно мовив Макс.

– Потім дізнаєшся, – відповів друг, прикладаючи до рани ліки.

Макс знесилено глянув на них і більше нічого не питаючи, поринув у полон сну.