Читать книгу Князь Кий - Володимир Малик - Страница 1

Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.

Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.

Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.

– Не гайтеся, отроки! Переріжте жили – випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться – не понівечіть шкури!

Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах – із перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.

Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.

– О ясноликий Хоросе-Світовиде[1], і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене?.. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі – далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів – Кия, Щека та Хорива – жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу[2], як тільки ми прибудемо додому…

Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися у зворотну дорогу.

Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.

– Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордості, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдавати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика – та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!..

– Дозволь, отче, – завторували Щек і Хорив.

Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені – мов три тугі молоді дубки! Такі схожі – і такі неоднакові!.. Ось одесну[3] стоїть Кий – найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий. Засмагле рум'яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом – важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що по-ромейськи слово «рус» чи «рос» означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш – русь!.. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері – Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцать ще й одно!.. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гай-гай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи – та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…

Посередині – Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи – так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі – луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці та на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…

Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди – золотавий пушок. У припухлих губах – дитяча наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, – незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє з нього серпи й ножі, наконечники для списів і стріл, теше дерево, місить глину і виліплює з неї горщики й миски. А стріла з його лука летить на кілька поприщ і там ще має силу пронизати сирову шкуру бика…

Сини!

Тур лагідно мружить очі.

– А як же я, отроки, чотирьох сайгаків дотягну додому? Сам?

Кий стримано каже:

– Сам, отче… Покладемо їх на запасних коней – та й поїдеш помалу… А ми залишимося на день або на два, – може, вполюємо ще що-небудь. А потім повернемося додому, на наш Кам'яний Острів.

– Не легка буде старому батькові отака зворотна путь, – пробурчав удавано сердито Тур, але тут же його обличчя розпогодилося. – Та вже чого не зробиш для діток, – лишайтеся! Тільки не заривайтеся далеко, щоб не потрапили під стрілу гунна!

– Дякуємо, отче, – вклонилися сини. – За нас не турбуйся – не маленькі!

– То збирайте ж мене в дорогу.

Брати зв'язали мотузками ноги сайгакам і, з'єднавши їх попарно, перекинули коням через спини, і Тур, не гаючись, вирушив на північ.

Постоявши на горбі, поки батько сховався за найближчим гаєм, брати повернули в протилежний бік.

– Кию, ти обіцяв якось показати нам гніздовище стрепетів і влаштувати лови на цих полохливих птахів, – звернувся до старшого брата Хорив. – То, може, поїдемо? Га?

– Це не близько. Доведеться ночувати. Та, може, й не одну ніч!

– Ну й що? – устряв у розмову Щек і тріпнув своїм золотисто-гарячим чубом. – Хіба первина ночувати в степу?

– Поїдемо, братику, поїдемо! – заблагав Хорив. – Це ж так цікаво!

Він дивився на Кия по-дитячому благально, і серце старшого брата не витримало.

– Ну що ж – поїдемо!

Хлопці зраділи і вдарили коней.

– Но-о!

Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.

Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур'янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів – диких коней.

Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полетіли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет – важкий красивий птах – завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур'янах і здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м'ясом.

На горі, серед кущів і високих бур'янів, Кий дав знак зупинитися.

– Тут гніздовище стрепетів…

У ту ж мить форкнув кінь – і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.

Одночасно звелися луки – шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір'я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.

Хорив скочив з коня – підняв над головою здобич. Радісно засміявся:

– Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!

– Твоя, брате, – промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. – А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл – не так багато маємо.

– Я зараз знайду їх, – вигукнув Хорив, прив'язуючи стрепета собі до сідла. – Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!

Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.

– Дитина ще наш Хорив, – промовив замислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!

– Хай береже його Світовид, – погодився Щек. – А ми очей з нього не спустимо!

Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:

– Кию, Щеку, до мене! До мене!

– О боги! Що там сталося? – вигукнув стривожено Кий. – Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?

Обидва старші брати разом кинулись уперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.

– Ну що там? Чого кликав?

Хорив повернув до них зблідле обличчя.

– Погляньте, чужинці!

І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.