Читать книгу Князь Кий - Володимир Малик - Страница 6

Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід – родь.

З обох боків гори – обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра – теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, – частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними – княжа весь. А вдалині – неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі велично-повільно ширяли гордовиті орли.

– Як тут гарно, отче! – вигукнув захоплено Кий. – Наш Кам'яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, – на Дніпрі, а ти – на Росі?

Тур усміхнувся в бороду.

– І в нас не погано… А коли б зібрати всі гарні місця, що я перебачив за своє довге життя, та сказати – вибери найкраще, то я завагався б. Так багато їх було! І на Дунаї, і на крутобережному Рейні, і на тихій галльській річці Сені, і в теплій сонячній Італії… Де тільки в молодості мене з князем Божедаром не носило!.. А повернувся-таки на свою рідну Рось – і не жалкую…

З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос:

– Хто там? Князь Божедар відпочиває…

– Відчиняй, Лосю! З Кам'яного Острова ми! Тура пам'ятаєш?

– Тура? Як не пам'ятати!.. Півсвіту сходили разом!.. Яким вітром принесло тебе сюди, друже?.. Заїжджай!

Скрипнув дерев'яний засув – і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.

– Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть… Тільки побілів ще більше…

Вершники спішилися і зайшли на подвір'я.

Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.

– А це твої сини?

– Так, Лосю.

– Гарні отроки… А це що за мара? – показав на полоненого, що зі зв'язаними руками сидів на коні. – Невже гунн?

– Справжнісінький.

– І де він тут узявся?

– В степу знову об'явилися.

– З цим і до князя?

– Так, щоб лиха не було.

– Князь спочиває, будити не буду… Покличу вам княжичів, – сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі. – А ви тут розташовуйтесь.

Від повітей прибігло кілька отроків – забрали коней і, поставивши до конов'язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.

Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.

Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п'ятнадцать хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.

Понад яром – повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо – і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені – в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, – збіжжя, мед, хутра; полотна, овчини…

З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий – молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, – невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.

Старший здалеку впізнав Тура.

– Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!

Тур привітався – спочатку зі старшим, потім – з молодшим.

– Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку – гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!

Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:

– Ходімо!

Вони попростували до князівської хати.

Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч – витесані сокирою липові двері, на праву руч – такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця – і крізь них усередину бризнули яскраві сонячні промені.

Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога – дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами – широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті – такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах – зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити – один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий – більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.

Не сідали – ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.

З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері – і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер – кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[13]. Радогаст підтримував його під руку.

Князь примружився від яскравого світла.

– То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? – він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: – А й справді – Тур!.. От не ждав!.. Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?

Вони обнялися.

– З синами, князю… З синами…

– З синами?.. Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь – обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…

Вони обнялися знову – сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.

– Ну, сідайте – розповідайте, з чим приїхали, – опустився на лаву князь. – Щось гарне чи погане?

– Погане, князю.

– Ну?

– Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам'яному Острові…

– О!

– Гуннські вершники переслідували його з сім'єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…

– Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!.. Від Тікича до Росі – рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?

– З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, – втрутився у розмову Кий, – і перший свій удар спрямували проти уличів…

– Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, – додав Тур. – А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем'ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною, зробити своїми рабами…

– Схоже, що так.

– Ми привезли полоненого гунна, князю, – отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю… Може, розв'язати йому язика? Він знає багато…

Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.

– Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, – повернувся до молодшого сина князь.

Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.

– Що він каже? – спитав нетерпляче князь.

– Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…

– Ернак? Я його пам'ятаю… Які ж його наміри?

Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.

– Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, – знову переклав Чорний Вепр.

– Скільки ж у Ернака воїв?

– Це знає один каган, – була коротка відповідь.

– Куди піде каган після битви з уличами?

– А це відомо одному Тенгріханові! – з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.

Князь Божедар розгнівався.

– Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! – і наказав синові: – Віддай його челяді – хай посадять у яму.

Чорний Вепр повів полоненого.

У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.

Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:

– Що будемо робити?

– Зібрати весь полянський полк[14], князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, – твердо сказав Тур.

Чорний Вепр зневажливо хмикнув.

– Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.

Тур спокійно, з гідністю відповів:

– Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! – і, подумавши, додав: – Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили – тоді й гунни були б не страшні!

– Ніби це так легко і просто зробити! – Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.

Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.

Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:

– Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!.. Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!

Чорний Вепр хрипко засміявся.

– Ха-ха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…

– Що ж ти радиш? Не розумію! – розсердився Радогаст. – То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?

…Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя…

– Слати слів до Ернака!

– Що-о?

– Так, слати слів до Ернака! – твердо повторив Чорний Вепр. – І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..

– У тебе боги відібрали розум, Вепре! – Радогаст схопився з лави. – У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!

Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.

– Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! – він викидав слова, як каміння з пращі. – Ну то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннської?.. Мені жалко і тієї й другої… Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!

– І платили данину?

– Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина… Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!

– Нізащо! Тільки не в гуннський союз! Ти не відаєш, що говориш, Вепре! – гнівно вигукнув Радогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.

Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій стримує тільки присутність старого батька. А помре він – між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?

Сварку припинив князь.

– Годі вам! – підвищив він голос. – Наслухався я вашого крику, тепер послухайте мене!.. Гадаю, поки гунни не перейшли Тікича, нам нема чого боятися їхнього нападу. А щоб не заскочили нас зненацька, пошлемо в степ сторожу. Хай отроки розімнуть коней та постріляють трохи дичини…

– Гаразд, отче, – схилили голови обидва княжичі, враз замовкнувши.

– Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає… Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже… А мовчатиме – на кіл його!.. Та, думаю, заговорить… Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу…

– Гаразд, отче, – знову покірно відгукнулися княжичі.

Князь Божедар повернувся до Тура.

– Дякую, друже, за важливу звістку… І за те, що своїх молодців привів до мене… А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть… Пригостиш?

– А чого ж – пригощу, – приклав руку до грудей старійшина. – Хай приїздять – всім, що маю, привітаю… На Купайла хай приїздять – ждатиму…

Князь усміхнувся.

– От і добре, що на Купайла… Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре, – чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..

– І я буду радий породичатися з тобою, князю, – мовив Тур. – Моя донька Либідь – славна дівчина: на весь рід – красуня…

– Чуєш, Веприку? – Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю. – Привезеш мені невістку?.. Привези – хочу перед смертю побачити…

– Гаразд, отче, – покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр. – Якщо дівчина гарна, чому й не привезти…

– От і добре, – зрадів старий князь. – Домовилися… А тепер – до учти! Сонце сідає на захід – вечеряти пора…

* * *

Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.

Тут було просторо й привільно. З трьох боків – стрімкі кручі. В ярах під ними – густі зарості лісу. Ошую[15], на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці, – безконечні луги, зелені бори і голуба далина. Одесну – струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.

Жінки-родовички та служебки простелили на горбі барвистий ромейський килим, привезений князем у молодості з походу, на великій олив'яній тарелі, здобутій аж у далекій Галлії, принесли смажене бараняче м'ясо, в глибоких череп'яних мисах – холодну юшку з судака та стерляді, на дерев'яних дошках-тацях – свіжий, ще теплий хліб, а в корчагах – медяну ситу. Для неї були подані теж ромейські срібні келихи.

Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода – покровителів князівського роду, і врочисто проказав:

– О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманки-трясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче – від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!

Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.

– Прийми, боже, требу!

Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.

Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко – аби насититися.

Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.

Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.

Одноліток, мабуть. Літ двадцять – не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.

На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?

Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє… І такі неоднакові!

Ой не дружно живуть княжичі! Чорна кішка пробігла поміж ними! Зле око скаламутило їхні серця! Що буде з полянськими родами, коли помре старий князь?

А скоро-скоро котрийсь із них стане на місце Божедара, бо, по всьому видно, тому недовго топтати стежку життя… Хто ж? Невже Чорний Вепр?

Кий піймав себе на думці, що йому не хотілося б, щоб цей гарячковитий і зарозумілий отрок вершив коли-небудь долю всього племені… Чого захотів – піддатися гуннам! Слати до них слів! Платити данину! З якої б то речі?.. Ні, ні, полянам такого князя не потрібно! Радогаст зовсім інший… Розумний, розважливий, стриманий і, видно по всьому, твердий, рішучий…

Плин його думок раптом урвався. До них наближалася жінка з великою мискою в руках. Не стара ще – літ сорока п'яти. Одягнута не як служебка чи полонянка-рабиня – в одяг з грубого полотна, а в тонку вишиту сорочку і барвисту плахту. На голові – шовковий очіпок, з-під якого виглядала туга чорна коса. До очіпка, побіля ушей, прикріплено по три великих золотих кільця, що під час ходи тихо подзвонювали.

Повагом підійшла – вклонилася князю.

– На закуску… Солоденького… їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! – і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.

Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок – тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.

«Мати Чорного Вепра!» – здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.

Його здогад підтвердив князь, сказавши:

– Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного – з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо – та й на спочинок!

Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.

Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.

* * *

На Родень налягла темна ніч. У ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.

Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості – старійшина Тур із синами.

Все заснуло довкола.

Не спали тільки княгиня Чернета та її син – Чорний Вепр.

Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася по-гуннськи.

– Матінко, – сказав Чорний Вепр, – отець став зовсім слабий… От-от помре…

– Я сама бачу це, синку, – відповіла княгиня.

– Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде… Ненавидить він нас!

– Як і ми його… Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів…

– Не міг же я так, з доброго дива, убити брата… Та ще й за життя батька…

– То він тебе зведе зі світу, коли стане князем… Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником…

– Жахливо!

– А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його, – і не позбувся: пожалів!

– Тепер не пожалію!

– Стережися, щоб він не випередив тебе!

– Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.

– Чого ж ви посварилися?

– Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки – коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…

– Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?

– Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!

– От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог – ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!

– Як?

– Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки – кого? Потрібна віддана людина!

– Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?

– Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.

– Гм, – Чорний Вепр задумався. – Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!

Чернета стиснула синові руку.

– То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…

– Зроблю, матусю.

– Приготуй йому доброго коня й харчів!

– Приготую… Один сумнів маю – чи повірить каган Ернак?

– Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, – з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. – Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.

– Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?

– Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…

– Розумнесенька моя! – вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.

* * *

Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.

Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…

Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.

Він схопився на ноги.

Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:

– Креку, вилазь! Я врятую тебе!

«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»

– Ну ж, вилазь! Швидше! – линуло згори.

Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.

– Я княжич Чорний Вепр, – почувся знайомий шепіт. – Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…

– О боги! – вирвалось в ошелешеного гунна.

– Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, – і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. – Скажеш – від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?

– Зрозумів…

– Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.

– Що я маю переказати каганові?

– Слухай уважно!..

І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.