Читать книгу Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 11

– А це хіба можна продати? – спитала Беконті, із сумнівом розглядаючи пергаментне кільце.

– Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, – висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.

Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи.[8]

«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. – Нехай він подивиться на цю хреновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози – як поки що виглядає – і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево і сердито!»

– Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. – О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної яєчні не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?

– Краще пива, – відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: – Якщо червоного, то можна.

– Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, – посміхнувся Мармурі журналіст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.

– Я не шестьора.

– Вона – «тру», – підтвердила Беконті.

– Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. – Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».

За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беконті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.

– А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.

– Пістолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але є.

– Покажіть.

– Припини, – звела брови Беконті.

– Чого «припини»? Я хочу подивитись.

– Це зброя.

– Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.

– Дівчата, не сваріться, – Корецький відклав гітару. – Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.

– Шо, поняла, – Мармура показала Беконті язика.

Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:

– Поважаю.

– Тягне до зброї? – поцікавився Корецький.

– Ага.

– Мрієш бути кілершою?

– Ні, то для тупих.

– А ким?

– Не знаю, – дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. – Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?

– Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.

– Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.

– Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.

– Та ні, я тіпа овца, – пирхнула Мармура. – Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.

– Вона за крутого заміж вийде, – вставила свої п'ять копійок Беконті.

– Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.

– Її ще продати треба, – зауважив Корецький.

– Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.

– Бізнюкі такими речами не цікавляться.

– Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.

– Це дуже специфічний антикваріат.

– А так щоби я зрозуміла, сказати можете? – Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.

– Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.

– То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.

– Родерман… – Корецький засміявся. – Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.

– Треба йому показати, а там вже подивимось.

– Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.

– Коли?

– Післязавтра.

– Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?

– А батьки?

– Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.

– Боїшся тих розкопувачів?

– Само собою, шо боюсь. Без волини я голіма, – видала каламбур Мармура. – Але й ви б свою «кришу» підірвали. На всяк випадок. А то ті деградоси нас звідси викурять або постріляють. Може, в них і гранати є.

– Я викличу детектива.

– Краще кількох.

– Але ми не скажемо йому про циліндр.

– А як?.. – не зрозуміла Мармура.

– Ми скажемо, що погрози в записці пов'язані з тим, що сталося на моїй роботі. Тоді послуги детектива оплачуватиме фірма.

– А так можна?

– Всьо можна, єслі астарожно.

* * *

В окремому кабінеті респектабельного київського ресторану двоє добродив чекали на замовлені страви. На екрані плазмового телевізора форвард «Манчестера» намагався обійти рухливий ромб, складений з чотирьох гравців «Арсеналу».

– Ввімкнути звук? – спитав один із добродіїв, кивнувши в бік телевізора.

– Не треба. Місце перевірене.

– Вам уже доповіли про останні події у Храмі?

– Що ти маєш на увазі під «останніми подіями»?

– Те, що Корецький привіз туди профана.

– Навіть у перевіреному місці, брате, не варто називати прізвищ.

– Вибачте, Суверене.

– Він привіз його за наказом Великого Майстра. Великий має право призначати незалежне розслідування. Тобто робити дурниці. Зрештою, ті, хто напав на Храм, розраховували саме на таку його реакцію. Вони добре поінформовані.

– А сенс?

– У них в охоронному агентстві є «кріт».

– Це припущення?

– Це логічний висновок.

– Той профан, якого привіз брат К.?

– Не обов'язково. Профан звітує керівникам своєї контори, відповідно, інформація про Храм, його охоронні системи та все інше потрапляє до рук «крота».

– Звідки вони знали, що Великий Майстер звернеться саме до цього агентства?

– Директор агентства – близький родич Великого Майстра. Чоловік його рідної сестри.

– Як усе просто… Отже, вони знають про Генератор.

– Братство ніколи не страждало від дефіциту зрадників.

– Але, Суверене, наскільки мені відомо, кількість тих, хто знає, обмежена. Дуже обмежена.

– Це правда. С припущення, що інформація могла потрапити до ворогів від хранителів попереднього покоління.

– Вороги так довго чекали?

– Можливо, в них не було замовника. Для таких операцій потрібний відповідний ресурс. Але можуть бути й інші пояснення. Наприклад, інформація знаходилась у банківському сейфі, доступ до якого спадкоємці померлого зрадника отримали лише після тривалої судової тяганини. Або щось подібне.

– Це лише припущення?

– Це версія тих, хто займається вирішенням проблеми.

– Я зрозумів. Але це питання потребує негайного прояснення.

– Над цим працюють.

Добродії надпили охолодженого вина з вузьких високих бокалів. У телевізорі футбол змінився рекламою. Смаглява дівчина вигинала тіло і блаженно примружувала очі, використовуючи шампунь лимонного кольору.

– Суверене, – той з добродив, який запитував, нащось стишив голос до шепоту, – старші брати казали мені, що у Храмі зберігається лише частина Генератора. Отже, інша частина перебуває у безпеці?

– Друга частина зберігалась у схованці. Учора наша людина перевірила ту схованку. І як ти гадаєш, брате, що вона там побачила?

– О Господи!

– Отож-бо й воно, брате.