Читать книгу Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 12

Дзвінок Корецького застав Лавра за роботою. Коли почав стрибати сотовий, він саме докреслював оптимальну схему розташування зовнішніх відеокамер на будівлі Храму.

– Записка на дверях? Погрози? – перепитав Грінченко. – А що вимагають? Ага. Добре, я зараз приїду, диктуйте адресу.

– Щось сталося? – запитала Людмила, молодий працівник відділу аналітики.

Вона щойно зайшла до кабінету тактичного підрозділа агентства, і солодкавий аромат вечірніх парфумів домішався до запахів копченої риби, кави і принтерного паперу.

– Представникові клієнта якусь записку на двері повісили, – відповів Лавр, фіксуючи адресу Корецького в записнику свого сотового. – Треба туди поїхати розібратись. А в тебе що новенького?

– Я промониторила бази даних за твоїм запитом. – Людмила поклала перед Лавром стос паперів і сіла за сусідній столик. – В Україні реально мало організацій з чіткою антимасонською спрямованістю. Значно менше, ніж у Росії і Польщі. Є, скажімо, зареєстроване національне відділення «Глобальної антимасонської ліги», але там сидять якісь незрозумілі творчі інтелігенти.

Фінансує їх агрофірма з Полтавщини. Тобто фінансує – це сильно сказано. Платить за офіс. Він розташований у житловому будинку на Дарниці. Уже третій рік вони анонсують, що роблять сайт, але так його і не зробили. Видають і продають на Петрівці антимасонські брошурки. Такі чорно-білі саморобні зшитки. Явно ліва публіка, без грошей і зв'язків. Навряд чи вони змогли б знайти Храм і організувати напад.

– Ясно. Хто ще?

– Побіжно заявляють про своє «антимасонство» кілька крайньо правих політичних угруповань, але вони також без жирного фінансування. І ці б, гадаю, не ризикнули. Вони під «конторою» ходять. Такий собі дрібний рекет з політичною мотивацією. Та й масони в їхніх списках на шістнадцятому місці.

– А може, це їх «контора» вмотивувала?

– Хіба що в них там дах поїхав. Це ж псування міжнародного іміджу і все таке… – Людмила крутнула стілець так, щоби Лавр міг бачити її довгі ноги. – Ще є кілька церковних братств. Це вже публіка більш серйозна і жирна, але, в цілому, теж щільно контрольована. За нашими даними, масони ефективно й плідно працюють практично зі всіма лідерами церковних конфесій. Щоправда, у них конфлікт з «Опус Деї».

– А це що за звір?

– Що за звір? – здивовано перепитала дівчина. – Ти що, Дена Брауна не читав?

– Вибач, котику, не читав. І не читатиму. Часу не маю для читання.

– Даю довідку. «Опус Деї» – впливовий католицький орден. Повна назва «Прелатура Святого Хреста і Opus Dei». Переклад назви: «Божа справа»[9]. Створений у минулому столітті в Іспанії. Точніше, у тисяча дев'ятсот двадцять восьмому році. Структури ордену динамічно розвиваються у всьому світі. Сьогодні він фактично виконує в католицькій церкві ті функції, які у сімнадцятому і вісімнадцятому століттях виконували єзуїти. Діяльність ордену таємна, членами можуть бути не тільки монахи, але й миряни. Існує два рівні втаємничення – зовнішній і внутрішній. Керівники внутрішнього кола носять звання «інскриптів» – записаних. Теперішний лідер ордену – Хав'єр Еццеварія Родрігес. Обіймає цю посаду з тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року. Вся діяльність «Опус Деї» суворо законспірована. Члени ордену борються з новітніми викликами…

– Нагадує масонерію.

– Так, на це постійно звертають увагу опоненти Ватикану з протестантського табору. А є ще цікавіше: на відміну від усіх інших католицьких орденів, «Опус Деї» підпорядковано не Конгрегації у справах Інститутів Посвяченого Життя, а Конгрегації у справах єпископів…

– Стоп. Що таке «конгрегація»?

– Щось типу міністерства в уряді Римського Папи.

– Ясно. Так у чому ж фішка підпорядкування іншому міністерству?

– Річ у тому, що саме Конгрегація у справах єпископів керує військовими ординарствами Католицької Церкви. У цій конгрегації є спеціальне бюро, яке координує військові церковні згромадження. Її очолює кардинал-префект, отже, орденом практично напряму керує сам Папа.

– Ага, зрозумів. Цей «Опус» – попівська «контора». Розвідка і контррозвідка.

– Ну, скажімо так, щось типу того. Але аналогія навряд чи доречна. Судячи з наявної інформації, у них з масонами боротьба, так би мовити, позиційна. Принаймні у базах даних немає ніяких прецедентів типу нападу на Храм.

– Немає прецедентів, кажеш? Котику, все залежить від рівня мотивації. Може, у тому Храмі наші хитрі масончики ховають щось дуже-дуже цінне?

– Може, – Людмила ще раз крутнулася на стільці. – Все може бути.

Погляд Лавра мимовільно потягнувся за її викрутасами. Дівчина знала, що козирно виглядає у всіх позиціях. Її густе довге волосся хвилясто спадало на атласні пластрони куцого піджачка, а тісна спідниця вигідно підкреслювала і вузьку талію, і розвинуті стегна. Коли вона відштовхнулась ногою, закручуючи крісло, виріз її спідниці заклично розсунувся, немов ніжки циркулів на масонських емблемах. Аналітик неквапно поправила спідницю. Блиснула пірамідка на масивному персні з білого металу. Цей блиск підкреслив граційну видовженість пальців і гелевих нігтів. На мить консультант з проблем безпеки побачив мереживні манжети дорогих панчох і матову смужку доглянутої шкіри. Він зітхнув і сказав:

– Давай далі.

– А самому що, впадлу прочитати? – дівчина кивнула на папери.

– Ти ж знаєш, я люблю тебе слухати. Ти в нас така ерудована. Книжки читаєш.

– Хтось мав їхати до представника клієнта.

– Представник почекає. Розказуй далі.

– Далі так далі, – з переможною посмішкою погодилась Людмила. – Я не виключаю, що напад могли організувати ісламські радикали з організацій типу «Хізб ут-Тахрір» або «Аль Каєди». У Туреччині було кілька терористичних нападів ісламістів на масонські ложі. Зокрема, років вісім тому вони підірвали ресторан у Стамбулі, де регулярно збирались турецькі масони. Якщо треба, я можу зібрати додаткову інформацію по цих терактах. Але наші доблесні правоохоронці клянуться страшними клятвами, що всі осередки ісламістів в Україні викриті і розгромлені. Що від дві тисячі восьмого навіть у Криму жодного озброєного ісламіста немає. Може, це з'явилась якась свіжа група? Як тобі така версія?

– Малоймовірно.

– Чому?

– Ісламісти, Людочко, наробили би більшого рейваху. Зробили б гучні заяви. На крайняк, розмістили би щось в Інтернеті. А тут усе по-тихому. Прибігли, вкусили, втекли. Ні, це не аль-каєдівці… Усе?

– Практично все. Якщо не рахувати конкуруючих парамасонських і містичних таємних організацій. Є місцеві тамплієри, але вони з масонами ніби дружать. Відслідкована діяльність місцевого відгалуження американського «Ордену Храму», але це більше клуб для багатих буратін, аніж діюча таємна структура. Є такий собі «Орден Рожевої Зорі». Ці джентльмени страшенно зашифровані, їхні осередки є у Києві й Одесі. А головний центр, за інтернетівськими даними, десь у Лондоні. Практикують містичні ритуали. На Купала і на початку листопада виїжджають у Крим, на якусь їхню священну гору… Взагалі, Лаврику, по таких темах дуже мало інформації. І мотивації незрозумілі.

– Звісно, вони ж таємні, як-не-як… А якщо це скіни?

– Хіба що якась невідома група.

– Сатаністи?

– З тих пацанів на оперативному обліку МВС перебувають три підозрілі тусівки. Але всі нечисельні й не надто агресивні. Й до того ж далеко звідси. Луганськ, Харків, Рівне.

– Відстані та дистанції – це в нашій справі поняття відносні, котику… Про той «Опус», про скінів і сатаністів ти ще позбирай матеріалів, про всяк випадок. – Лавр підвівся, зібрав до теки схему «Периметра», перевірив зброю і підтягнув ремінці кобури, схованої під курткою. – Добре з тобою, Людочко-сонечко, але вже треба їхати. До хати пана Корецького ще півтораста кілометрів пиляти.

– Він керує їхньою безпекою?

– Хто?

– Той Корецький.

– Здається, що ні. Як на керівника масонської служби безпеки він надто цивільний.

– Він журналіст. Я читала його статті.

– Цікаві?

– Різні розслідування. Хто де і кому дав хабаря.

– Кажуть, за копання в гівні добре платять. – Лавр згадав автівку Корецького і додав: – Але, здається, не в цьому випадку… Бай-бай, сонечко!

– Якщо до вечора повернешся, ми могли би разом піти на каву, – дівчина хитро примружилась. – Кава з тебе.

– Авжеж з мене, – погодився Лавр. – Якщо повернусь до вечора. Що, по правді кажучи, вельми сумнівно.

– Вечір – в нашій справі – теж поняття відносне, – Людмила граційним рухом відкинула пасма волосся, які падали їй на очі. – Будеш повертатися, передзвони. Я чекатиму.