Читать книгу Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 14

– Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, – Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру.

– Грінченко Лавр Станіславович, – консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажей, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.

– Можете називати мене Беконті, – навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. – Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.

«Стерво мале», – подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.

– А тебе як називати?

– Мар… – почала дівчина, але виправилась: – Наталією називайте.

Беконті здивовано подивилась на подругу.

«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» – казав її погляд.

«А мені пофіг, – подумала Мармура. – Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

– Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр підморгнув дівчині. – На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

– Та ні, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

– Ну, ваащє! – ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. – Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

– Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

– Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

– Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

– Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

– І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.

– У вашому Храмі.

– У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.

– Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

– Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.

– Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

– Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

– Я що, погано вчусь?

– Не заважай дорослим.

– А я, значить, малолетка. З горшка злізла, не?

– Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

– Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.