Читать книгу Орлеанська діва - Вольтер - Страница 3

Я не вродився славити святих¹[29]

I до гучного не годжуся співу,

Та чудотворну Орлеанську діву

Проте змалюю для очей людських.

Вона із рук англійців навісних

Французьку пишну вирвала корону,

I через неї пресвятого трону

Досяг у Реймсі любленець утіх.

Герой в корсеті, воїн у спідниці,

Вона з Роландом рівною була,

Твердіша серцем від твердої криці.

Щоправда, скромній дівчинці-ягниці

Я радий більше в затінку дерев, —

Та Жанна д’Арк була душею лев.

Її діла з мого оповідання

Ласкавих подивують читачів, —

Найбільше ж те, як довго в неї цвів

Вінок незайманого дівування.

Шаплене, що фальшивий, дикий тон²

Із скрипки вмів своєї витягати

І так про славну дівчину співати,

Аж на виду мінився Аполлон,

Старий Шаплене, ти б, здається, радо

Мені позичив свій незграбний дар, —

Та хай бере його Лямотт-Гудар³,

Що зіпсував майстерно Іліаду.

Наш добрий Карл[30] на життьовій весні

У Турі[31] веселився день при дні.

Десь на балу (завзятий танцюриста!),

Для блага краю рідного та міста,

Сорель Агнесу наш король зустрів^4,

В ній сам Амур себе перевершив.

Вона була, як Флора, ясновида,

Струнка, як німфа, що в гаю зросла,

Самих богів спокусниця – Кіпріда[32] —

Їй невимовну грацію дала.

Сирени голос, чари Арахнеї,[33] —

Усе було в Агнеси, і для неї

Герої, мудреці та королі

Дали б скарби найкращі на землі.

Дивитися на неї, умлівати,

У нездоланній пристрасті палати,

Тремтіти від жагучих поривань

І голос тратити серед зітхань,

Їй тиснуть руку ніжною рукою,

Віддатись радісному неспокою,

Збудить і в ній жадобу та любов, —

Король за день усе це перейшов:

У королів іде кохання скоро.

В тих справах мудра, від людського зору

Хотіла все Агнеса потаїть, —

Але хотіти легше, ніж зробить.

Щоб зайвого уникнуть поговору,

Король обрав довірником Бонно⁵,

Який у нього посідав давно

Те місце, для кишені непогане,

Що при дворі взивається воно

«Друг короля», для чемності і шани,

Хоча йому простолюд і міщани

Імення «звідник» мають лиш одно.

Мосьє Бонно на березі Луари

Мав пишний замок, найрозкішнішу з осель.

У замок той приїхала Сорель, —

І Карл, як ніч свої прослала хмари,

Прибув туди любовні пити чари.

Вина і страв Бонно не пожалів…

Ну що ті пишні бенкети богів!

Закохані, в солодкім хвилюванні,

Сп’янівши від нестримного бажання,

Огнем іскристих поглядів палких

Світили путь до радощів нічних.

Розмова вільна, хоч належно скромна,

Їх окриляла, гостра та невтомна,

Король Агнесу оком як не їв,

Про любощі їй ніжно говорив,

І ніжку тис ногою, і горів.

По учті, начеб закуска музична,

Мелодія тосканська хроматична⁶

Озвалася, заграла, мов струмок.

Співання флейт, гобоїв і скрипок

Розповідало казку про героїв,

Що їх Амур всесильний переміг

I що зреклись для чарівних утіх

Людської слави й ратних неспокоїв.

Капела так захована була,

Що слухати Сорель її могла,

Сама від поглядів людських закрита, —

Була-бо соромлива й гордовита.

Вже повний місяць високо зійшов;

Настала північ, з нею йде любов.

У пишнім, позолоченім алькові,

В напівімлі привабливо-чудовій,

Між простирал найкращого ткання

Лягла Агнеса, та не для спання:

Дверей-бо, що проводять до алькова,

Не зачинила, ніби випадково,

Аліса, мудра над служниць усіх.

О юнаки, що прагнете утіх,

Вам, певне, нетерплячка зрозуміла,

Що доброго монарха охопила!

Уже пролито пахощі міцні

Йому на кучері його рясні,

I входить він, і з милою лягає.

О раювання божеське, безкрає!

Серця дзвенять; то сором, то любов

Агнесі гонить до обличчя кров…

Минає сором, а любов не гасне.

Її король цілує любострасний,

Очей він не здолає одірвать

Від тих принад, що перед ним лежать, —

Та й хто ж би міг утриматись, панове?

Під шиєю, де тон алебастрóвий,

Ідуть округлі лінії грудей,

Що сам Амур створив їх для людей,

Прикрасивши рожевими сосками.

Чудові перса! Милуватись вами

Повинен зір, рука – пестити вас

І губи – цілувати в ніжний час.

Щоб читачів моїх як слід розважить,

Охоче б я все тіло змалював

I лінії, яких ніхто не мав,

Але моральності закони кажуть,

Що пензель мій таких не має прав.

Уся вона – як дивний сон звабливий,

Бажань нестримних таємничий рій,

Палкі цілунки, дотики пестливі,

Немов рум’яна, красять личко їй,

Нової вроди додають вродливій.

Три місяці закохані живуть

І чар кохання безутомно п’ють.

Покинувши свою постелю зранку,

Вони в тонкім вибагливім сніданку

По ночі свіжих набирають сил.

Тоді, здіймаючи в повітрі пил,

Іспанські коні їх несуть на влови,

І пси в гонитві веселять діброви.

Повернуться – вже купіль жде на них,

I ллються, ніби чарівничі струми,

Оливи аравійські та парфуми

На тіло чисте, як одвічний сніг.

Коли ж обіду любий час настане,

Тетерюки сочисті та фазани,

Приправлені майстерно сяк і так,

Лоскочуть ніздрі, тішать очі й смак.

А і прозорий, спінений, іскристий,

Токаю плин янтарно-променистий

Їх мозок огріває й веселить —

I дотепи зриваються щомить

З рум’яних уст, кипучі та мінливі,

Як вина в кришталевім переливі.

Бонно зо сміху пада, умліва,

Ті гострі вихваляючи слова.

Скінчивсь обід – і травлення спливає

У гомоні, серед розмов легких;

Алена вірші[34] розважають їх,

А там зайде про мавпи, попугаї,

Про докторів, про блазників двірських,

А там і ніч; досвідчені актори

Комедією тішать їхні зори, —

І врешті пару безтурботну знов

На ложі щастя з’єднує любов.

Заглибленим в солодке раювання,

Їм кожна ніч – як перша ніч кохання,

Хвилина кожна – порив огняний;

Ні ревність їх, ні туга не труїла,

І навіть час, невтомний чародій,

До ніг Агнесі склав побожно крила.

Шляхетний Карл не раз, не два казав,

Стискаючи її в солодкій млості:

«Земні держави й неба високості

За твій цілунок я б, Агнесо, дав!

Усе бредня: і трони, і походи.

Парламент мій клене моє ім’я⁷,

Плюндрують нас англійці-мореходи.

Та що по тім, коли твоєї вроди

Незцінним скарбом володію я!»

В цій мові героїзму небагато,

Але й герой, що з милою лежить,

Не раз такого може наказати,

Від чого потім мусить червоніть.

Так жив король для втіхи чарівної,

Як той абат в догоді та спокої. —

А принц англійський в лютому розбої⁸,

Озброєний, невтомний, на коні,

По Франції нещасній день при дні,

Склонивши спис, піднявши забороло,

Літав, мечем усе тнучи навколо.

Він б’є, плюндрує, валить мури він,

Серед страшних пожарищ і руїн

Кров проливає, вимага данину,

Солдатам кида й матір і дитину,

Черниць ґвалтує під жорстокий сміх,

П’є вина в бернардинців боязких,

Карбує гроші з золота святих

I – ворог Діві та Господній тайні —

Монастирі перетворяє в стайні.

Отак, буває, гості незагайні,

Вовки отару сонну опадуть,

Овець лякливих, беззахисних рвуть,

А пастушок із німфою стрункою

Спить у солодкім, краснім супокої,

I пес його, не знаючи турбот,

Недоїдки жує на повен рот.

Та з височин ясного апогею

Святий Денис, ласкавий наш патрон⁹,

Французький бачить в небезпеці трон,

І королівську стоптану лілею,

I кров, і дим, що в’ється над землею,

І Карла, що народ свій занедбав

Для пестощів солодких і забав.

Святий Денис для Франції, – те саме,

Що Марс для давніх римських вояків,

Паллада для афінських мудреців…

А втім, не будем гратися словами:

Один угодник вартий всіх богів.

«Ні, присягнусь, – він каже, – не здолаю

Дивитись довше на страждання краю,

Де віри правої підняв я стяг:

Святий вінець у ворога в руках,

Рід Валуа[35] примушений конати,

I вороги, що брат їм – Генріх П’ятий¹⁰,

Законного властителя женуть

Із краю рідного в незнану путь!

Хоч я святий, та Бог мені пробачить:

Мені британців гидко навіть бачить,

Бо я напевне відаю з Письма,

Що цей народ пойме невіри тьма,

I він Господні приписи зламає,

I римську праву церкву занедбає,

I образ папи спалить на вогні.

Навіщо ж зволікатися мені?

Мої французи в вірі будуть жити,

Єретиками стануть горді бритти, —

Тож час наспів за лихо їм сплатити,

Яке ці дикі марнослови злі

В майбутньому посіють на землі».

Так говорив вістун святих законів,

До молитов додаючи прокльонів;

Тоді ж таки нещасний Орлеан[36]

Зібрав на раду славних громадян, —

Англійська-бо неумоленна сила

Його тоді зловісно обложила.

Чимало радників-балакунів

Та сміливих, могутніх вояків

Зібралося, – і всі в одно питали:

Як лютої уникнути потали?

Потон, Ля Гір і Донуа-боєць¹¹

Гукнули разом: «Нам один кінець,

Чи вмерти рано, чи умерти пізно, —

Поляжмо ж, браття, за святу вітчизну!»

На те Рішмон: «Прийшла остання мить,

І Орлеан повинні ми спалить.

Згорім самі – англійцям не лишімо

Нічого тут, крім попелу та диму!»

Тоді Трімуйль: «Ох, тяжко як мені!

Я в Пуату прожив щасливі дні,

В Мілані я покинув Доротею,

Щоб в Орлеані плакати за нею!

Нема надій! Проллю я в битві кров —

І милої вже не побачу знов!»

А президент Луве¹², якого всюди

За мудрого вважали добрі люди,

Сказав: «Парламент має все списать

Про ворогів, що Францію гнітять,

І скласти акт належний, по закону,

Ім’ям отчизни і святого трону».

Був пан Луве юристом хоч куди,

Але своєї він не знав біди,

А то б складати акта мав причини

Проти своєї власної дружини:

Тальбот,[37] англійський ватажок страшний,

Її кохав і був до серця їй.

Луве об тім не чув, на жаль, нічого;

Лиш Франція на язику у нього!

Тож силу гарних, благородних слів

На раді воїнів та мудреців

Почули стіни. Надто у Ля Гіра

Промова вийшла запальна та щира,

Хоч довгою назвать її не гріх…

Та що слова? Користі мало з них!

Хто зна, коли скінчилася б та мова,

Але поява дивна й загадкова

Ораторам уста замкнула вмить:

З височини небесної летить

На промені струмисто-золотому

Нежданий гість у сяєві ясному,

Як блискавка прорізавши блакить.

Висока митра із двома верхами

На голові полискує вогнями,

Далматик у повітрі майорить,

Чоло сіяє в чистім ореолі,

В руці, як символ божеської волі,

Той жезл чудовний, що колись по нім

Авгура пізнавав поганський Рим¹⁴.

Ще линув гість над натовпом людським,

А вже Трімуйль, упавши на коліна,

Молитви шепче, як мала дитина.

Рішмон, відомий світові блюзнір,

Кричить, що пекла таємнича сила

Люцифера на землю відрядила

Звістити людям хоч війну, хоч мир,

І всім пора побачити наспіла

На власні очі, що воно за звір.

Луве біжить квапливою ходою

По горщик із свяченою водою.

Ля Гір, Потон і Дюнуа стоять,

Порозкривали очі і мовчать.

Додолу всі попадали лакеї.

А гість із патерицею своєю,

На промені, мов на коні вояк,

Кладе усім хреста священний знак —

I кожен пада, сам перехрестившись.

На зляканих ласкаво подивившись,

Він каже: «Встаньте, сповнені надій!

Таж я Денис, а з ремесла – святий¹⁵.

Я в Галлії посіяв зерна віри,

Тепер же тим засмучений без міри,

Що юний Карл, коханий мій унук,

Коли отчизна стогне серед мук,

Не б’ється, ради з мудрими не радить,

А повні перса без утоми гладить.

От я й наважився, панове, сам

Допомогти намореним бійцям,

Скінчити лихоліття це велике

I проти зла найти потрібні ліки.

Як має Карл утратити свій трон

І Францію через якусь повію, —

Обороню я правду і закон,

Найшовши діву, чистоти лелію.

Коли вітчизни дорога вам честь,

Коли в серцях у ваших віра єсть,

Коли ви церкві хочете служити,

Не гаючись мені допоможіте

Найти гніздечко з феніксом отим,

Однаково для всіх нас дорогим».

Так говорив дідусь благочестивий.

Сказав – і сміх піднявся непочтивий.

Рішмон, митець відомий глузувать,

Гукнув йому: «Даремно ви шукать

Надумали, угодниче шановний,

Прибувши в край веселий та гріховний,

Ту цяцьочку маленьку та легку,

Що так-от вам припала до смаку!

Як облягає військо нас вороже,

Дівоцтво тут нітрохи не поможе.

По нього ви на землю прибули?

В раю скоріше б ви його найшли:

Свічок церковних є не більше в Римі,

Як чистих дів між вашими святими.

А Франція – і думати шкода!

Від них тут не зосталося й сліда!

Про це давно подбали капітани,

Стрільці та принци, мій ласкавий пане, —

І грішний наш, хоч і прекрасний світ

Бастардів більше має, ніж сиріт.

Святий Денисе, отче наш і брате,

Незайманиць деінде слід шукати!»

Від слів таких святий почервонів,

На промінь свій ізнову верхи сів,

Немов коня, потис його ногами, —

І лине геть небесними шляхами

По іграшку, дорожчу з-між усіх

Для грішників, а також для святих.

Тож поки він сюди й туди літає,

Бажаю вам, шановні читачі,

Найти для втіхи любої вночі

Той скарб, якого пильно він шукає.