Читать книгу Орлеанська діва - Вольтер - Страница 5

То ще не все – у бої бути смілим,

Одважним оком ворога стрічать,

Спокійно власним довіряти силам

I вояками твердо керувать;

Таку нам славу може показать

I той, і той на цьому світі білім.

Палкі й завзяті Франції сини, —

Та чи не рівня мудрі їм англійці

В страшній науці лютої війни?

Чи гірші за германців іберійці?[50]

Бували биті, били і вони.

Перед Тюренном сам Конде не встояв¹,[51]

Віллара, не останнього з героїв,[52]

Євгенія перемогла рука², —

І з Карла, вінценосця-вояка,

Північної країни дон-Кіхота,

Як під Полтавські він ступив ворота,

Блискучі лаври воїн той зірвав,

Що Карл його за хлопчика вважав!³

Хто вмів людей сліпити і вражати,

Певніше той, читачу мій, робив:

У святості зодягшись дивні шати,

Нам легше йти на грізних ворогів.

Так давній Рим усіх собі підбив,

Вдававшись до чудес, де тільки треба,

З оракулів, що знали волю неба.

Юпітер, Марс, Поллукс[53] і всі боги

Його орлові додали снаги.

Вакх, Азії великий переборець,

І син Алкмени, воїн-чудотворець,

І Олександер, цар серед царів,[54]

Вдавали з себе Зевсових синів,

Бо з того мали дещицю вигоди:

Корились їм владики і народи,

Шануючи таку високу кров.

До цеї думки і Денис дійшов;

Намислив він, щоб Жанну між юрбою

Прославлено і названо святою,

Щоб простий вірував у це вояк,

Тальбот-зальотник і Шандос-пияк,

Безбожник і хвалько зарозумілий, —

I всі б небесну силу в ній узріли.

Дійшовши до такого рішенця,

Бенедиктинця він обрав, ченця —

Не з тих ото, що книги компонують

I раз у раз їх Франції дарують,

Але з дрібних, що й книг не потребують,

Як требник прочитали до кінця:

Тож брат Лурді,[55] простак благочестивий,

Здобути славу має задля Діви.

На Місяці є дивовижний край,

Для дурнів і безумців давній рай⁴, —

А на межі широкого простору,

Де Ніч, Хаос і Пекла дух тяжкий

Панують завжди в злагоді тісній,

З’єднавшися у силу темнозору,

Лежить страшне, печеряве житло,

Що світла сонячного й не було

Ніколи там, – проміння лиш фальшиве,

Хистке, холодне, тьмяне і жахливе,

Яке з болотних повстає огніз.

Там повно чортенят, чортиць, чортів.

Дитина з бородою і в короні,

Цариця-Дурість там сидить на троні,

Рот, мов Данше, роззявлюючи свій⁵.

За скіпетр – служить брязкотельце їй.

Дочка це темноти, хоч не єдина;

Стоїть навколо вся її родина:

Пиха, Лінивство, Впертість кам’яна

Та Легковір’я, що вагань не зна.

Слугують їй уклінно, як годиться,

Подумав би, що й справді то цариця, —

А все це лиш облуда і туман,

Панує-бо за неї інший пан:

Лукавство там несите за міністра.

Ця спритна постать, до ошуки бистра,

За ніс царицю водить і дворян.

В години неспокою та тривоги

Там раду радять мудрі астрологи,

Що правди не сказали ще ні в чім, —

Тому ж і віри всі діймають їм.

Алхіміки там злото фабрикують,

Не маючи в кишені і дрібних,

Юрба там розенкрейцерів дурних[56]

І всіх, що в теології мудрують.

Товстий Лурді з-поміж усіх ченців

Був обраний туди помандрувати.

Коли блакить ясних небес повив

Нічний туман, мінливо пелехатий,

На крилах сна, імлистих та легких,

Полинув наш чернець у рай дурних⁶.

Не маючи підстави дивувати

У Дурості нічому при дворі,

Він думав, що в своїм монастирі.

Передусім він, глянувши на стіни,

Емблематичні постеріг картини:

Какодемон,[57] що будував той храм,

Накреслив мальовниче там і сям

Помилок, хиб і всіх дурниць портрети.

Там і дотепні плани ви знайдете,

Що виконать ніхто, проте б, не міг,

Хоча у «Віснику»[58] і славлять їх.

Поміж такими дивними дивами,

Де у гурті роззяви з шахраями,

Шотландець Лоу там немов живий, —

Землі французької король новий.

Скрашає паперова діадема

Чоло його, де й напис є: система⁷.

Із мила блискотливі бульбашки

Усім дає він з щедрої руки.

Ченці, повії, судді – для користі

Всі грошики до нього зносять чисті.

О, скільки тут гуртків, гурточків, пар!

З Моліною достатнім Ескобар⁸,

По них – Дусен, що бідній людській зграї

Ту буллу цілувати простягає,

Яку Тельє так хитромудро склав⁹,

Аж навіть Рим, хоч потай, глузував…

Проте ж із неї безліч випливає

Сперечок, партій, диспутів гучних

I – це найгірше – товстелезних книг,

Де, кажуть, єресів отрутних повно.

(Нудні усі ті книги невимовно).

Нові белерофонти-вояки[59]

Химер у тім тумані засідлали,

Змагаючись за тьмяні ідеали.

В руках у них не сурми, а свистки.

У нападах священної нестями

Вони незгодних луплять пухирями.

Тут сила всяких доказів ясних,

Дискусій, коментаріїв дрібних, —

I з того всього ще темніші справи!

Гомере-батьку, літописче слави,

Що, Іліаду давши нам гучну,

Склав і «Жабино-мишачу війну»,[60] —

З могили встань і оспівай до діла

Змагання всі, що булла та зродила!

Он янсеніст, покірний долі син,

Що ласки духу Божого не знає;

На прапорі у нього Августін,

За «декотрих» він списа підіймає¹⁰;

Навпроти – ціла зграя ворогів

Сидить на спинах зігнутих попів.

Замовкніть, чвари суєти й марноти!

Навколішки! Дорогу, ідіоти!

В труні, що отінив святий Медар,

Лежить дурних і тупоумних цар!¹¹

Господній дух на всіх французів лине

З убогої тієї домовини:

Сліпому враз він повертає зір, —

I той навпомацки іде в свій двір;

Кривий до того гробу поспішає,

Реве осанна – і як перш кульгає;

Глухий стоїть і слухає, мов пень, —

А натовп легковірний день у день

Кричить про явлене високе диво,

Цілуючи труну благочестиво¹².

Товстун-Лурді на все те позира

I славить бога сили та добра,

Кричить, не розуміючи нічого,

I з реготу трясеться пузо в нього.

А! Ось і він, премудрий трибунал,

Де засідає й піп, і кардинал, —

То інквізитори, то слуги віри,

Яких побожні оточили сбіри,

То судне коло докторів святих;

Совине пір’я покриває їх,

На головах – ослині довгі уші.

Щоб зважувати людські справи й душі,

Вони вживають певних терезів;

Дві шалі там: одна для дукачів,

Що їх собі святі отці зібрали,

Для крові з грішних, що вони пролляли;

На другій шалі – чотки, літії,

Декрети, булли та єктенії…

Ця вся високовчена асамблея

Бідаху оточила Галілея¹³;

Він перед ними на коліна став,

Прощення молить, правду-бо сказав.

Що ж то в Лудені за нове багаття?

Кюре в огні печеться, миле браття;

Негідники приречення своє

Сказали: ворожбит Юрбен Грандьє¹⁴.

Галігаї! І ти, і ти згоріла¹⁵

У розцвіті прекрасної весни,

Коли парламенту продажна сила

Тебе назвала, винну без вини,

Страшною спільницею Сатани.

Ох, Франціє високомудра й мила!

У пекло й папу тільки й віриш ти,

За «Отче наш» боїшся перейти!

Стоїть мені в очах наказ твій дикий

Про Арістотеля й шлункові ліки¹⁶.

I вас, Жіраре, отче запальний¹⁷,

У книзі оспіваю я своїй!

Немов живу, я вашу постать бачу,

Побожний і прекрасний сповідачу;

Скажіть мені, як з чарівним дівчам

У сповіді тій повелося вам?

Лихого я не бачу в цій пригоді:

Законне все, Жіраре, що людське,

I тут гріха дошукуватись годі:

Святі отці чинили й не таке.

Одна для мене річ незрозуміла:

До чого тут здалась нечиста сила?

Жіраре! Ви самі і всі судці,

Всі прокурори, свідки, адвокати —

Лукаві клерки і тупі ченці —

Шкода між вами чаклунів шукати!

Ось і парламент, що спалити враз

Послань прелатських двадцять дав наказ

I смертний бій оголосив тій раті,

Де на чолі – дивак, святий Ігнатій;

Та й на парламент склалася біда;

Ігнатій радий, а Кенель – рида.[61]

Париж тій долі співчував трагічній

I втішився лиш в опері комічній.

О Дуросте, богине вагітна!

Родила смертних, мати всеземна,

Ти більше, ніж Кібела ясносила,[62]

Богів колись могучих породила,

I дивишся, від радості п’яна;

Як виростає їх незмірна сила:

Дурний тлумач, дурний перекладач,

Та й автор теж, а також і читач!

Скажи ж мені, владарко сьогосвітня,

Хто в цій юрбі, віддалеки помітній,

Для тебе найдорожчий з-між усіх,

Хто найздатніший до безглуздих книг,

У кого голос – наче рев ослиний,

Хто топчеться на місці щохвилини?

А, знаю! З тим твойого серця пал,

Хто у Треву свій видає журнал.

Отож Денис у місячній країні

Уміло й потаємки готував

Проти англійців хитрощі невинні, —

Новий тимчасом колот повставав

Тут, на землі, де дурнів, як у скрині.

Ступив король на Орлеанський шлях,

На сонці грає королівський стяг, —

А Жанна, з ним верстаючи дорогу,

Над Реймсом обіцяє перемогу.

Ви бачите цих рицарів ставних,

Цих зброєносців юних, запальних?

Усі вони, цвіт рицарства, на сонці

Виблискують, покірні амазонці.

У Фонтевро так чоловіча стать

Примушена жіночій слугувать¹⁸.

Там жінка вищу владу обіймає,

Святих отців вона благословляє.

Агнеса гожа, невеселих днів

Примушена без милого зазнати,

Снаги не мала розпач подолати,

I душу смертний холод їй повив.

Та друг Бонно, вигадник знаменитий,

Зумів життя пригасле розбудити.

Вона розкрила очі чарівні, —

Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!

Тоді, склонивши голову до нього,

Вона сказала: «Зраджено мене!

Яку ж тепер король обрав дорогу

I де його те слово вогняне,

Яким мені він у коханні клявся,

З якого пломінь у душі зайнявся?

Сама ночую в ліжку я своїм,

А Жанна у військових тих уборах —

Агнесі більший, ніж британцям, ворог —

Мене ганьбою криє перед ним!

Які гидкі – не вмію я й сказати! —

Тварюки ці, у спідницях солдати¹⁹,

Що чоловіча сила в них сама,

А ніжності утрачена принада;

І чоловікам слави з них нема,

I красна стать нітрохи їм не рада».

Це мовивши, Агнеса вся горить,

Від болю стогне, з гніву аж тремтить,

Ревнивий зір, як полум’я, палає, —

Та враз нову їй думку навіває

Любов, у радах бистра й потайна.

До Орлеана рушила вона,

Аліса з нею та Бонно мостивий, —

I от до корчми випадок щасливий

Приводить їх, де Жанна спочива,

Стомилось-бо і тіло й голова.

Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала;

Тимчасом з хитрих розпитів дознала,

Де Жанна спить, – і в темряві нічній

Туди крадеться, одяг військовий

З Шандосовими надіва штанами

З залізними міцними тилягами,[63]

Що ковано їх зовсім не для дами.

Як зброя та на плечі їй злягла, —

Вона б упала, бідненька, була…

Бонно правиця тут їй помогла.

Тоді Агнеса тихими словами

Промовила: «Амуре, пане мій,

Дай сил мені тяжку носити зброю,

Щоб я збудила постаттю такою

Любов і жаль в душі його ясній.

Мій милий хоче дівчини-героя, —

Нехай же втішу, звеселю його я!

Піду за ним і буду попліч з ним

За нього в бої битися страшнім.

Коли на нього зловорожі сили

Списи підіймуть і летючі стріли,

Нехай мене прошиють вістря їх,

Щоб я умерла, він щоб жити міг,

Щоб у хвилину темного конання

Зомліла я від щастя, від кохання».

Бонно цих слів уважно наслухав

І їй меча та списа подавав, —

А Карл тоді близенько пробував.

Агнеса захотіла тої ж ночі

Коханого побачить милі очі.

Тож, повна нестриманної жаги,

Сіда вона, зігнувшись од ваги,

І жеребця стискає острогами,

Роздряпавши озадок свій штанами.

На огирі нормандському Бонно

Хропе й сопе, натомлений давно, —

А бог любові сумно поглядає

На дівчину одважну – і зітхає.

Як тільки рушила Агнеса в путь, —

Зненацька кінське тупотіння чуть

Із-за дерев, що віти посплітали, —

І кінні вояки повилітали

В червоних одягах. Ще й лихо в тім,

Що Жан Шандос був за сеньйора їм.

«Гей, хто іде?» – питання розляглося,

А дівчина, – їй, бачите, здалося,

Що це зустрівся з нею сам король, —

Кричить: «Любов і Франція – пароль!

Агнеса я!» – Не встигла докінчити,

Як бідолашну ухопили бритти,

Бонно-добрягу також узяли —

I до Шандоса хутко повезли,

Що, повен люті і страшного гніву,

Поклявся в серці покарать жахливо

Розбійників (хоч би там хто вони),

Які украли меч його й штани.

Під час, коли з очей нам відлітають

Останні зграї животворних снів,

Щебече птаство в глибині гаїв,

Пригаслі сили в серці воскресають,

Жвавіше котиться по жилах кров,

Тремтять бажання, виника любов, —

Під час отой перед тобою стала,

Шандосе, дівчина; вона сіяла,

Неначе сонце східне навесні.

Яке ж чуття в сердечній глибині

Збудила німфа, дивна красотою,

В твої штани одягнена, герою?

Огонь пробіг в Шандосових очах,

I він крізь зуби каже, їй на страх,

Милуючися на дівочі чари:

«А, маю знов свої я шаровари!»

На постіль садить він її мерщій

I промовляє: «Полонянко мила,

Не до лиця одежу ти наділа».

По тих словах, нестримний та палкий,

Він панцира зриває з неї хтиво.

Пручається Агнеса соромливо

І стогне в переможцевих руках,

Звертаючись до Карла у думках.

А що ж Бонно? Його вояк завзятий

Послав, яко митця, кухарювати,

Відомо-бо, хоч то вже й давній час:

Бонно – вигадник кров’яних ковбас,

Йому ви честь, французи, віддаєте,

Коли з вуграми хвалите паштети!

«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?

Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.

Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)²⁰,

За кривду я повинен одплатити.

Штани – мої, а я добром своїм

Не поступався ще ні перед ким».

Таке промовив – і з одного маху

До голого роздяг він бідолаху, —

А та, обійми чуючи міцні,

Ридала тільки: «Я не хочу, ні!»

Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!»

Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, —

І, крові й смерті вісником страшним,

Сурми розлігся голос бойової.

Прокинувшися, Жанна не знайшла

Ані шолома із пером з орла,

Ні панцира²¹, ані брагет, що звичай²²

Носити каже статі чоловічій.

Без роздуму, схопивши навмання

Свойого зброєносця убрання,

Вона ослові скочила на спину

I крикнула: «За віру! За країну!»

Сто рицарів на поклик той гучний,

Шістсот солдатів кинулося в бій.

Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати,

Покинув темні Дурості палати

I до англійців прилетів з небес,

Мішок незграбних несучи чудес

Та нісенітниць, що ченці побожні

Між людом сіють у часи тривожні.

Труснув мішком – і лютих ворогів

Дикунських забобонів оповив

Густий туман, що Франція віддавна

У нім живе, своїм безглуздям славна.

Так ночі бог у повозі своїм,

Над падолом літаючи земним,

Нас обсипає видив чорним маком,

І ми дурницям віримо усяким.