Читать книгу Пекло на землі - Віталій Юрченко - Страница 3

Весна 1922 року в наших околицях не давала ніяких виглядів на повстання. За зиму поарештували, повистрілювали провідників. Розвіявся, притих бунтарський в масі дух.

Блукаючи по хуторах, став я навідуватись до рідного села, минаючи очей міліції та всяких агентів. Головою сільського КНС був товариш по школі Тимошко. Сприятелювавсь я з ним і скоро завоював «політичну благонадійність». Через його протекторат на трьох «засіданнях» всіх членів РВК[10] з п’ятьма журавлями «робітничо-селянської» (самогонки) на «повістці денній» назвався «своєю людиною» і по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалізувався.

Не звик тинятись без роботи. Згорівши в збройній боротьбі, почав працю в духовій ділянці. Тоді розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зі своїх старих однодумців заклав ініціятивну групу. Ми переконали кількох авторитетних церковників, поставили завдання – українізувати церкву.

Не легка справа – зробити зміну у віками усталених церковних традиціях. Бабки казали: «Я Бога прогнівлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважніші селяни побоювались: Чи не диявольсько-більшовицька це затія, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець і слухати не хотів про «самозванну» автокефальну церкву.

Мали з ним полемічний бій на зборах села. Він спирався на те, що автокефальна церква не має святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зісталась без рукоположеного патріярха, і святість на новообраного передали всі приявні на Соборі духовні пастирі.

Бій справи не розв’язав. Старі тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосує «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебісцит.

Аж після багатьох нарад, гарячої агітації та сімейних сварок, на третьому бурхливому сході проголосили автокефалію. І вдосвіта 40 фундаторів вирушили за 28 верст реєструвати першу в околиці українську церкву.

Це велике досягнення. Національна свідомість зорала в селі глибоку борозну: 50-літні дядюшки, поважні, господарі з ціпками в руках ідуть добиватися рідної духової святині. А які матеріяльні жадання таять вони у своїх грудях?

– Значить, свою церкву матимемо.

– Еге, бракує ще держави.

– А як наступить час піти по неї, підете, дядьку Митрохване?

– З підскоком, ще й жінку вижену, дарма, що вже старий.

– Хоч би прийшлось ціпка зміняти на кріс?

– А тож! Кріса не буде – косу візьму. Допекли до самих печінок хазяї сучасні.

– Чи ж так ви думали три роки тому?

– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачіпають, сидім собі тихенько, хай містом хоч сам дідько править. Аж вийшло, що право завоювати через місто треба.

– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею поріднили і дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: від качок і курей?

– До того йде. Так поволеньки зовсім наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соціялізм» віддай…

У живій гутірці вступали до міста. Ще комісарі спали. За два роки я вперше в місті. Щоб не наскочити на чекіста, тримався середини гурту.

Зареєстрували церкву не так скоро. Опівдні нас по одному стали викликати – випитувати.

– Хатітє церкві? – питає хмуро комісар.

– Так.

– А знаєте, как савєтская власть сматріт на церкоф? – гукав.

– Хай собі дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.

– Честному крестьяніну церкоф нє нужна. Єто опіум для бєднаво народа. Только кулакі і петлюровци желають церкві, чтоб експлоатіровать бєдноту. Нєужелі ви к нім себя зачісляєтє? Ізвєстно вам, что такіх людєй ми крутім у бараній рог?

– То кулаки, а тут церква…

– Значіт, нє атказиваєтесь? Как фамілія? – закінчує грізним тоном.

Кожний виходив наляканий: «Фамілію записав». Однак «скрутити в бараній ріг» не вдалося нікого з нас.

О третій годині кінчився допит. Вже б і реєструвати, та замішка. Причепились до протоколу загальних зборів: голова сільради підписав та невдало печатку приклав. Шкода було запевняти комісаря. Фальшивий протокол та й тільки. Мусіли бігти 56 верст за кращою печаткою. Дядьки наші посмутніли: пропав і завтра робочий день.

Аж ранком прибіг Сава скупаний з доброю печаткою. Поклали перед комісарем протокол з доброю печаткою, аж тут нова біда. Виладнали нарід у коридорі в чергу на підпис, перечислили:

– А гдє же ещо два? Реєстрація нєдєйствітєльна.

Занепокоїлись. Прибігає Олекса:

– Кого ж нема і де б дівався, недавно всі були?

– Матвія арештували!

– Хто? За віщо? – накинулися всі.

– Не знаю. Вийшли кваску попити. Підходить, мабуть, сексот і до Матвія:

– Ти аткуда?

– А хіба що? – викручується Матвій.

– Как фамілія? – наступає сексот.

– Чого чіпляєтесь? – відпекується Матвій.

– Да гаварю тєбє, что ето он, – встряває другий сексот.

– Два года тебя іщем, бандіт. В Допрє давно мєстєчко ожідаєт, – і повели.

Похнюпились дядьки: пропаде й третій день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по місту шукати свого чоловіка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пізно вже: комісаріят не урядує.

Аж третього дня під вечір залагодили справу. А Матвій аж восени вернувся.

Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Українську літургію, дівчата пишно й святочно прибрали в церкві в національному дусі. І на Зелені свята відбулась незнана ще й дідам нашим на селі церковна урочистість. Запросили єпископа, священиків, представників сусідніх парохій. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усім миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалістом – духовним пастирем першої в районі української церкви.

Українізувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Відновили в пам’яті 18-й рік: всі тодішні просвітяни вписалися до хати-читальні. На першому кроці заходились до будови великого «Народнього дому».

Приємні були хвилини. Хлопці брались до роботи, як дружна й організована сім’я. Одної суботи був культурний шарварок – зводини. Під звук зворушливих пісень та веселої гутірки кілька десятків читальнян, відклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».

– Цей перший стовп заб’ємо як підпору національно-духовної єдності нас – селян, і заможніших, і середніх, і бідняків, щоб всі стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузіаст-парубійко, запальний націоналіст.

– А другий стовп хай кріпить віру в наше майбутнє завтра. Нехай ніхто не піддається на ласку комуністів, а леліє в душі нашу незалежність, – продовжував середняк Петро.

– І третій стовп, – підхоплював Олекса секретар, – хай зміцнює надію на недалеку нашу перемогу.

– І четвертий, – кінчав я, – хай буде підпертям нашої ідеї – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьорості й завзяття в духових змаганнях.

– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була відпорна, як бетон, проти більшовицьких агітацій, щоб прихований на час наш рідний прапор і дух витав у ній неподолано аж до слушної години, – порядкував знов Сава.

Два тижні кипіла гаряча праця. Склались по карбованцеві й найняли мулярів, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили сніпки на покриття даху.

Все село дивувалось, що то «Просвіта» затіває. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньої роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як і інші, може воно справді щось путнє вийде».

Четвертого тижня звеселяли нову хату наші сестри – мастільниці, жінки й дівчата:

– Співаймо, сестрички, поблагословімо співом новий дім, щоб у ньому розцвітала наша пісня, наша слава, наше щастя.

А п’ятого тижня святкували відкриття «Народнього дому» (сельбудинку). Коли на сцені забивали останній цвях, Сава всіх закликав і закінчив неофіціальну промову:

– І так ми маємо сільську трибуну. Дай же, Боже, щоб всі ми – її будівники – дочекались почути з неї такі слова: Радянську владу знищено. Хай живе самостійна Українська Держава!

Про нашу хату-читальню, про вистави слава гриміла по окрузі. Приїжджав інспектор Окрнаросвіти, не міг нахвалитися; дивувався, що я сиджу на селі, пропонував посаду в місті. Та поки я туди зібрався – мене викликали.

Одного дня виконавець вручив мені повідомлення: безатгаварочно явіться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).

Защеміло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самі заберуть, а як ні, то переслідування, вовче життя… Ні…

Поїхав, а разом зі мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогодні?»

– Явілісь!? – зустрів ніби зі здивуванням слідчий. – Так вот, ізложіте подробно, без обіняков, где билі, что дєлалі, начіная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалі, что в последнее время кое-чем полезним началі заніматься. Ето вам на плюс. Ізложіте всьо чістосєрдєчно.

Ошпарив він мене. Невже все знають?! Хіба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвій? Не може бути…

І брехав, зразу плутано, а далі виправлявся в льогіці. Слідчий глипав, мінив лице, то подивлявся, то недовірливо крутив головою.

– Пачему ви нє явілісь по амністії, как бандітскій афіцер? – запитав раптово.

– Я офіцером ніколи не був.

– А в бандє Дерещука разве нє афіцерскую роль ісполнялі? – заграв єхидно.

– У якого Дерещука? – багатозначно й сміливо заперечив я, зрозумівши, що слідчий бере лише на здогад, а фактів напевно не має.

– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Нє знаєте банди Дерещука!?

– І в очі не бачив, – побожився.

– Напрасно ви скриваєтє. У нас єсть документальні данниє, что ви работалі в бандє отамана Дерещука атвєтственним старшиной.

– А я вам живих свідків дам, що в банді Дерещука й ногою не був.

– Єто ваше последнее слово?

– Інакше я не можу нічого сказати.

– Жаль, – понизив слідчий тон і ніби справді з жалем продовжав: – прійдьотся вас…

У дверях з’явився Тимошко.

– О, а мій землячок чого тут? – здивувався він, немов давно мене не бачив.

– Єто твой?.. Плохіє у тєбя землячкі. Пріходітся арестов…

– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще більший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянінов, на мінутку…

Вони пішли на мінутку, а я з годину чекав на коридорі. Віхрем снували думки, аж підносили на лаві. Одна шептала: зривайся, двері відкриті, коло воріт сторожі нема… А друга, розважніша, перебивала їй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгує… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурі…

І виник в уяві льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зірвався, узяв за клямку, відхилив… і…

– Зайди, – покликав Тимошко.

Заходжу.

– Вот что, гражданін Юрченко. Прінімая во вніманіє, что ви началі полезную савєтскую работу, пока вас отпускаю. Дайте підпіску о неразглашенії нашіх разгаворов.

Підписуюсь.

– Всякая полезная работа будет запісана на ваш счот. Ви свабодни.

Як помилуваний смертник з місця вішалниці, так біг я з будинку ГПУ.

Зворохобила мене ця візита. Рахунки, видно, не покінчені – треба зійти з очей. Добився в Тимошка командировки від КНС і поїхав до Київа в ІНО (інститут народньої освіти); вив’язався з іспитів і зарахували студентом II курсу.

Гірка тоді була радянська наука, а ще гірше студентське життя. Не маючи ніяких засобів з дому, посидів місяць на помідорах, а як і їх не стало за що купувати, настали сірі, голодні дні. Однак, не довгі вони були: незабаром «вичистили» мене з інституту, як «лічность с тьомним прошлим».

Вивтікав з Київа в Любашівську семирічку під нагляд завідувача-партійця Франківського. Пильно стежив він за мною, часто сидів на лекціях, підслухував під дверима, випитував учнів, заводив зі мною сумнівні розмови про школу, владу. Я тримався так, щоб і комар носа не підточив, навпаки, вніс руху у школу.

Знавець у драматичному мистецтві, я став улаштовувати вистави, деклямаційні вечірки, інсценізації й таке інше, давши широке поле дітям до попису, а між ними й синкові Франківського. В школі щовечора, як в улику: репетиція, імпровізація, мельодеклямація, співи. Діти до мене горнуться, як до батька. Заслужив я помітної уваги.

Якось, у день вечірки, ночував у школі секретар ОПК. Вийшов він з авдиторії захоплений колективною деклямацією та живими картинами:

– Прекрасное, артістіческоє ісполнєніє. Веліколєпноє содєржаніє, внедряющее детям колєктівістіческіє інстінкти. Кто у вас руководіт етім дєлом? – піднесено говорив секретар, ідучи з театру до Франківської кватирі.

– Преподаватель українськаво язика. Маладой педагог, спасобний, енєргічний, но… – шептав дорогою Франківський.

А через тиждень на сімейних посидінках завідувач під впливом хмелю заявив мені, що я здобув право червоного вчителя. На питання – що це значить – він признався, що вислав до Наросвіти останню про мене позитивну характеристику.

Так я вийшов у люди: фігурував у президії вчительських районових конференцій, відчитав кілька педагогічних рефератів, ввійшов до складу місцевкому (місцевого комітету) спілки Робос (робітників освіти) й активно проявлявся в кожній культурній ділянці. Поступово розвіявся погляд «політичної непевности» на мене; я став виконувати відповідальні громадсько-педагогічні завдання. Навесні 1923 року призначили, ніби тимчасово, райінспектором Наросвіти, а водночас доручили важливу кампанію уповноваженого по складанню з селянами договорів на школи (тоді школи були на повному утриманні села).

Кампанію провів я блискуче. На такій роботі була охота прикласти енергії. За літо моїми заходами збудували в районі 7 сельбудинків та відкрили 4 нових хати-читальні. Робота висунула мене на помітного в районі культурника-активіста, не останнього педагога й енергійного райінспектора. Зникала остання тінь мого минулого й політичної непевности моїх поглядів на владу.

Та заволоклася хмарка. Виринув інцидент з місцевими комсомольцями. Зачався він з цілком неполітичної речі – дівчини. З нею гуляв райорг[11] комсомолу[12]. Одного весняного вечора я мав непередбачену необережність провести її додому, а далі й ближче зазнайомитись. Доки гуляв з нею райорг комсомолу, було все нормальне й політично-витримане, коли ж дівчина відкинулася від райорга і сприяла мені, мені закинули міщансько-інтелігентський ухил, нацькували на мене весь комсомол, і зачалася ворожнеча. Коли я – райінспектор, замість ставити якусь недолугу революційну інсценіровку малописьменного драмороба – місцевого комсомольця, – готував п’єсу «Борці за мрії» – мене обізвали контрреволюціонером, що веде розкладницько-петлюрівську роботу в районі. З-під пера ярих комсомольців вийшов допис в окружній газеті, що «зубри контрреволюції» не перевелись, а навпаки – займають відповідальні посади.

Приїхала з округи комісія, обнюхала мою роботу, але нічого не найшла й наказала комсомольцям помиритись зі мною.

Під натиском центру райорг притих, та лиш на час: боротьба знову розпалилась. Підлив вогню «Суд над Христом», улаштований з ініціятиви комсомольців.

Мені припала роля громадського захисника. Не мав я на думці лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мій скритий ворог-соперник). А говорив він порнографічні речі: церкву створили капіталісти, як біблію брехні, щоб нею присипляти революційні пориви робітництва. Христос – це споконвічний провокатор, а сьогодні ідеольог кулацтва й контрреволюції. Церква – зграя контрреволюції, українська автокефальна церква – це кубло петлюрівське. Закінчив він закликом: Христос – куркуль, релігія – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, її треба зруйнувати.

Ніхто не дивувався цим речам, бо що можна почути від напівграмотної людини, що першою її книжкою була «Азбука комунізму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тоні своєї ролі – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.

Вже як кінчав свою годинну промову запінений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених мені 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогії, в історії повстання світу й капіталізму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторові, що релігію, творену тисячоліттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мітингових фраз «геть» – публика заглушила мої слова раптовими вибухами, встала, і в п’ять хвилин у залі залишилось лише десяток комсомольців.

Агітаційно-показовий суд урвався на небезпечному місці. Біда звалювалась на мене. Занепокоївся. Комсомольці вийшли, кинувши вовчий погляд.

Почалася травля, доноси. Викликали мене до Наросвіти на суд. Узяв свідків, що передали б характер моєї на «суді» промови. На моїм боці був сам Франківський, як голова суду. Це мене врятувало.

Та не цілком. Примусили перевестись до другого району. Не помогло нічого, хоч уся райконференція вчителів послала Наросвіті постанову не переводити, а 20 делегатів-учнів з підписами дітей всієї школи два дні сиділи під порогом Наросвіти й просили мене не забирати. Не помогло. Я мусів зійти з очей ненависних комсомольців.

Зачинався 1924 рік. Момент найбільшого, на мою думку, піднесення й сили Радянського Союзу. Політика керманичів вилюдніла й полагідніла. Відбувався XIII партійний з’їзд ВКП – єдиний з тих з’їздів, що найменше вирішував політично-перспективні проблеми, а найбільше шукав реальних і вірних шляхів розвитку країни. Лунала горда пісня визнань Радянського Союзу буржуазним світом. Поїхали лавами делегації західнього робітництва. Оголошено амністію політичним емігрантам. Змінено на краще курс у національному питанні, й почалась інтензивна українізація всього апарату, шкільних установ, а під впливом цього розвалилась УКП (українська комуністична партія).

Більшовики справляли тріюмф перемог, успіхів. Марка комунізму росла, буяла по всесвіті.

Віра в недалекий крах соціялізму захиталась у найкомпетентніших, найдалекозоріших політиків з концтабору. В масі відбувався ідеольогічний перелім. Заворушилась інтелігенція: віча, з’їзди, на яких виголошувались спокутливі промови вірности й присяги стояти за владу рад.

Особливо помітний, просто кардинальний, був перелім у вчительських лавах. Досі пересічний учитель був явно ворожий усій природі влади рад. Ще вчора він вичитував зі щойно розрізаної «Азбуки комунізму» засади комуністичного ладу, а поза школою провадив велитенську пропаганду за повалення цього ладу.

Сотні випадків, як зі школи, з самих лекцій, арештували вчителів, розстрілювали масами, – красномовно доводять, що українське вчительство душею й серцем було далеке від більшовицьких ідей. Спілка Робос має лиху славу й донині. Правляча комісарська каста прозиває її контрреволюційною наволоччю, петлюрівщиною, сепаратистами, шовіністами.

Людям з такою славою дати в руки виховання соціялістичного покоління було б наївно. Це непокоїло комуністів. За всяку ціну треба було завоювати вчительство, викликати політичний зрух, бодай фальшивий.

І от під акомпаніямент загально-державницьких літавр про успіхи і силу більшовизму почалась «переломова доба». Нас засадили за зубровку[13] азбук комунізмів, матеріалізмів, реврухів. По трьох місяцях скаженого навчання провели всім обов’язкову «політ-правєрку». Ми, як пильні учні (звільняли тих, хто не складе іспитів), «проказали» викуване «комуністичне вірую й ісповідую». Нас погладили по головці, сказавши «харашо, прекрасно», і стався історичний закрут у житті радянського педагога: загули про його політичну вірність та ідеольогічну чесність на всі голоси, в усі дзвони. Одним махом охрестили всіх скомунізованими, прибили червоний стемпель й запрягли до роботи. Без його отвертого слова, неприневоленої згоди й щирої думки, а вийшло так, ніби вчительство само склало присягу вірности.

Атмосфера створилася так тонко піднесена, що переконувала найупертішого невіру: і підвищення платні, і орден почесної праці, і шефство над Червоною армією, і з’їзди, вечерниці «спайки»[14] з комячейками, а всюди промови, сповіді, завіряння, похвали, овації.

Весь акорд тих похвальних дитирамб у честь «прозрілого й покаяного грішника» спантеличив менше свідомих, а далекозорішим ніяково було бодай словом порушувати атмосферу вірнопідданчого акту.

І під шумок отої штучної, уговкуючої пісні заходились очервонілі вчителі коло «будівництва соціялізму».

Серед засліплених був і я. В соціяльних питаннях, здається, найлівіший, сторонник скрайнього демократизму і всім серцем горнучись до мас, ідучи тільки з ними, – я захитався в свойому виболілому ідеалі. Поховавши надію на можливість української держави, повірив у щирість цих пісень, став переконаним радянцем і з силою захвату кинувся у вир радянського життя.

Працював я на новому місці вчителем та райінспектором. На відкритті районового політосвітнього центру – Райсельбуду виголосив добру промову-програму культурної роботи сельбудинку. Вона сподобалась секретареві РПК[15]. Він узяв мене – енергійного, запального під батьківську політичну руку, звербувавши до всіх радянсько-партійних завдань.

Закрутився я в танку неосяжної громадсько-службової роботи: потопав у морі кампаній, з’їздів, конференцій; задихався на засіданнях, нарадах, зборах, комісіях; падав від утоми – біганини по селах, організуючи багатющу систему громадсько-радянських товариств, бюр, осередків, гуртків, об’єднань. Я дав себе на фізично-інтелєктуальне виснаження, забуваючи про все на світі, бачучи одні лиш пляни, щоденні ударники, директиви, жив тільки ними.

Не було ділянки районового життя й праці, де б я не пописувався. Я ініціятор усякого нововведення, організатор, агітатор, пропагандист; я кращий сценічний робітник-артист, декляматор; я патентований лєктор-доповідач: серед ночі збудіть мене, і я готовий до реферату, привітання, промови, доповіді, і то на яку тільки треба тему: хочете про міжнародній стан СССР – говоритиму 2 години, бажаєте про внутрішній – розповідатиму 3 години без утому, замовите – на кооперативну, економічну, побутову тему – заливатимусь красномовністю, доки в слухачів вистарчить тарпцю (інакше питання – як, про що саме говорю, але на радянщині навіть досить добре). Я єдиний в районі пропагатор «нового побуту» – радянський районовий піп: жениться якийсь ярий радянець по новому (без священика, традицій) – я культивую форми радянського весілля; родиться в комуніста більшовиченя – я у формі «звізди» (не хрестин) перший відкриваю йому світ і, в масних словах пророкуючи, яке то воно буде велике, розумне й запопадливе комунареня – передаю на виховання суспільству, ще з пелюшок записуючи його членом «КНС», комсомолу та до інших відповідних організацій; помре якийсь з природи ядушливий комсомолець – я зворушливо-жалібним тоном провожаю його до могили, запевняючи процесію, що це чергова жертва капіталістичного оточення, й закликаючи всіх заступити помершого борця подвійною енергією в боротьбі з буржуазією та в будівництві соціялізму.

Я знаменитий проєктодавець всеможливих плянів, міроприємств, поглядів для всіх ділянок роботи РВК та РПК: Я «вчений агітпроп», провідник політгуртка; за моїми міркуваннями (хоч я безпартійний) та методами веде ідеольогічну працю вся райпарторганізація. Я районовий сількор (сільський кореспондент), спеціяліст по виданню стінних газет (дістаю від імені Райсельбуду першу окружну та третю всеукраїнську премію). Я уповноважений усіх кампаній, ударників, що їх провадить РВК та РПК, а від 1925 року уповноважений по виборах сільрад (це завдання й не кожному партійцеві доручають), бо найвідповідальніша кампанія у більшовиків.

А в той же час я активний член усіх організацій: Сільради, Комнезаму, член РВК, ревізкому кооперативи, член Райкому Робосрайсекретаріяту ОПБ (окружного професійного бюра), голова Райбюра т-ва «Геть неписьменність», зав. культвідділом ОПБ та голова культуркому при Райкомі Робос і сила не обрахована інших відповідальних і добровільних обов’язків.

І так два роки без упину, без спочинку. На всякий крок чи директиву влади знаходив я основу оправдання: я певний був, що влада чинить вірно, що переходова доба повна елементів протиріч, що з природи диктатури пролєтаріяту випливає насилля, але це явища тимчасові.

Бували хвилини, що з болем і самобичуванням видобував засохлі рани, колупався в недавніх гріхах, здрігав почуттям покаяння… Признатись, висповідатись перед суспільством, скинути з плечей затаєний гріх… Чи ж простить мені народ, чи стерплять творці ідеї, яку три роки крівавим способом підточував?

Заговорив був раз про це з секретарем РПК. «Малчі й канєц. Не порть репутації: нє ти адін імєєш грєх».

І я мовчав, а без вагань, сумнівів крутився в коловороті гемонської роботи. Став патентованим активістом у всій околиці й окрузі. Пішов угору: вибрали членом Окрправління Робос, поїхав як делегат на губерніяльний з’їзд і став членом Губправління Робос, а незабаром призначили інспектором окрнаросвіти.

– Ти ще не в партії? – дивувався не один мій близький товариш-партієць.

– Хіба не все одно – партієць я чи безпартійний?

– Чудак ти. Канєчно не все одно. Партієць має запевнений авторитет, довір’я, перспективу, а ти що? Сумнівна безпартійна мєлоч. Подавай заяву, приймуть. Я сам даю рекомендацію…

По довгій надумі подаю анкету. Та не так легко. «Утримались»[16], а секретно постановили: «На три місяці «прікрєпіть» до партійця з дореволюційним стажем, щоб розкусити мене досконально». Три місяці терся коло мене цей «дореволюційний», виюджуючи мої погляди на національне питання, на природу України, історію її, петлюрівщину. Не догадувався, чого власне з мене хочуть. Аж стало ясно…

У момент найбільшого розгону праці й авторитету, коли, здавалось, я був найчервоніший, покликали мене до ГПУ. Слідчий напав на мене так, ніби я пійманий учора в лісі.

– Товариш слідчий! За кого ви мене вважаєте? Мене приймають до партії…

– Да єто ми увідім. За стариє грєшкі спєрва нужно расплатітся.

– Які грішки, товаришу? Не беріть на бога. Я ляканий уже не раз…

– В Петлюри ви служілі?

– Про це мене вже третій раз питають. Подивіться в справи, там відповідь занотована.

– Меня ви не учіте, а отвечайте, в какіх бандах принімалі участіє?

– Нічого я про це не знаю і прошу тону не повищати.

– А Сірецькаво знаєте? – кинув слідчий злобно.

– Не чув такого і не знаю, – відповідаю байдужно.

– Зато он вас прекрасно знаєт!

– Ну й що з того? Хай знає. Мало хто мене не знає.

– А вот что, – встав слідчий, стукнувши рукою в теку. – За вамі нєпріятноє прошлое. Частічно оно устарело, частічно ви єво іскупілі большой актівностью. Ви далжни сделать кое-что лічно для нас…

І витяг список.

– Вот вам люді. О ніх ви далжни давать нам еженєдєльниє сводкі: кто оні, їх прошлое, где, с кем бивают, пастарайтєсь пазнакоміться с німі лічно. Как єто дєлать – учіть вас нє нада. Тєпєр ви работаете в округе, общеніє с людьмі імєєтє і прі желанії сделаете много. Ваша клічка будет «Франц». Єслі кто абратітся к вам лічно с етім іменем, давайте ему свабодно всякія інформації і надлежащую помощ – єто будет наш челавєк. Прізиваю вас к работе. Чем больше сделаете, тем скорее палучітє партбілєт. До свіданія.

Повний обурення вийшов я зі списком 34 чоловіків. Глянув – пізнав серед них 9 прізвищ знайомих УHP і всяких старшин. Щож це? Сексотом роблять? Мало їм чесної моєї праці? Лякають і укоськують… Продай людей і купиш партбілєт? Ні, дякую… А що ж це за Сірецький? Сі…ре…ць…к…

І пригадав: був у Грушівському районі на двотижневику ОСО Авіохему[17]. На райконференції, в президії, сидів поруч мене чолов’яга. Довго й пильно він придивлявся, а врешті підсів. «Я вас знаю». – «Звідки?» – заперечив я, не припускаючи жодного знайомства. «Бачив, – запевняє чоловяга далі, – і то в такому місці, що й не хочеться згадувати. Але спасибі вам, коли б не ви, мене, мабуть, на світі не було б». – «Та де це? Це вам щось так здається, – здвигував я плечима, нічого не підозріваючи. «Ой, ви… я добре пам’ятаю… пригадайте весну 1920 року, отряд під… Талянками…»

У мене на лиці бризнув вогонь і кров. Щоб заховати нервування, я моментально відвернувся й вийшов. Пропав весь конференційний настрій. До нього не звертався опісля ні словом. Напевне він подав свіженьку новину до ГПУ.

То що ж? Своє становище будувати спокоєм інших? Ні. Хай судять…

Кілька раз слідчий нагадував мені телефоном, але я виправдувався, що брак часу, на районах був, тощо. «Францом» я не став…

Атмосфера в окрузі мені не сподобалась. Інспектура Наросвіти складалася з 9 інспекторів (серед них нас 3 безпартійних), але весь її апарат ледве третю частину своєї праці віддавав справам Наросвіти. Партійці-інспектори цілими тижнями роз’їжджали в різних радянсько-партійних кампаніях. Буваючи в місті, являлись до Наросвіти на годину: робота їх не брала, бо того викликають до парткому, тому на фракцію (комуністичну) ОВК підготувати секретний матеріал, того кличуть до комітету Мопру чи в КДР[18], т-во «Безвірник», а найчастіше спішать вони «в адно мєсто» (ГПУ). На інспекторські наради чекалось по місяцеві, бо кожного дня нема 3 – 4 інспекторів. Старший інспектор навідувався до Наросвіти[19] в тиждень 2 – 3 рази і то не більше, як на півгодини, щоб «накачати» новинами та новими курсами заступника. Ми – безпартійні вирахували, що інспектор політосвіти за весь 1927 – 1928 рік лише 9 днів працював на місці, останні дні пішли далеко не на ту працю, що за неї він акуратно одержував гроші. Всю осінь він проїздив по продподатку, показавшись у грудні на три дні; січень і лютий просидів уповноваженим по розсповсюдженню другої селянської позики в 2-х районах; у березні «працював» на посівкампанії; частину квітня провів по сількорівських райконференціях, а другу частину пролежав хворий; у травні входив у курс справ політосвіти 5 днів і поїхав на 1½ місячний курорт, а звідтіль на місячну відпустку; вернувшись 25 липня, поїхав як комсклад (командний) на терзбори[20] й пробув аж до 15 жовтня. А в наросвіті все йшло за нього: платню що два тижні йому ретельно висилали, а на всіх директивах старанно друкувалось: інспектор політосвіти Ахматов.

Тут я приглянувся ближче до властивостей більшовицького демократизму і влади на місцях. Вся влада в окрузі належить фракції ОВК[21], а їй диктує бюро ОПК. Без санкції чи згоди цих двох неофіційних установ ніякий відділ Окрвиконкому чи Райвиконкому нічого важливого не чинить. Навіть наросвітянські суто педагогічні питання санкціонує фракція ОВК. Часто бувало, що заступник поставить на інспекторській нараді питання, виложить його в довгій інформації, почнуться жваві дебати, а прийде старший інспектор і – снять с павєсткі. «Чому?» – дивуємось. «Нє согласовано на фракції».

А сидять на «фракції» переважно малограмотні люди, що й слова «педагогіка» не розуміють. Всяку справу вони вирішують лише з погляду політичного, революційного. Старі, досвідчені педагоги, що відважуються виступати проти безоглядного запровадження революціонізму та новаторств, несистематизованих принципами педагогіки, – в очах цих фанатичних фракціонерів[22] є середньовічні культуртрегери, патріярхи від педагогіки, консерватори, яких треба ізолювати від червоного вчительства, звільняти з відповідальних посад.

На кожній нараді старший інспектор нам трубів: «Падбірайтє, таваріщі, партійних педагогов. Партком дал катєгоріческую діректіву – партізіровать всєх завов сємілєток во чтоби то ні стало». І ми вишукували вчителів-партійців, хоч паршивеньких, малописьменних, аби партійців.

Розголос на всю округу пішов, як в осени 1928 року зняли директора Педтехнікуму – людину з вищою педагогічною освітою, а призначили партійного робітника – «видвіженца», що ледве-ледве розписатись умів, а школи ніякої й не бачив. «По штату» він взявся викладати «соцек» (історію партії та рев. руху). Свої «виховні лекції» подавав він брутальною мовою, пересипаною вуличньою лайкою й підмащеною частим зцвиркуванням слиною на бік. Вже з другої години повтікали дівчата-слухачі; на третій вичерпалася річна програма, і красномовний директор став наказувати, щоб усі студенти відвідували відкриті партійні збори комячейки, а далі перейшов на спогади, як він, будучи «красногвардейцем», буржуям глотки різав та до «стєнкі» ставив.

– А про що ви завтра розповідатимете? – затривожилися вихованці, що в директора не буде матеріялу до мітингування.

– Про что? Найдьотся, – чванькувато відповів директор. – Я тріста… то єсть шесть с полтіной лет за революцію страждал да кров пролетарскую за єйo пролівал, а посему найдьотся чем с вамі, братішкі, падєлітся і в пролетарском духе воспітать, штоб вишлі с вас настоящіє революцєйниє комунарів, а нє какая-нібудь буржуйская гнусная сволоч і дрянь, – зцвиркнув і пішов.

Та більше йому не довелось читати «воспітатєльних лекцій», бо четвертого дня він, замість директора, прокинувся завідувачем перевозочно-бендюжним транспортом.

Вся увага Наросвіти зосереджувалась на революціонізмі, на політичному вихованні шкільництва.

– Дайте нам революцію в школі! У нас її нема. Створіть таку школу, яка виховала б революційного ентузіяста. Виженіть зі школи стару парафіяльну рутину, – твердив не раз зав. агітпропом ОПК[23].

Посилаючи на обслідування, нам наказували приглядатися не до формальних знань учнів, а до соціяльного духу школи, до особи самого вихователя.

І от приїжджаєш на село.

– Злецько пишуть ваші дітлахи, – зауважуєш учителеві.

– Нема на чому, товариш інспектор, – скаржився вчитель. – Паперу брак.

– Та й читають кепсько.

– Не знаю… Революційна метода… не призвичаїлись до неї, – виправдовується вчитель.

– А чого ж рахувати не вміють?

– Госп… той, Маркс його святий знає, – розводить безпорадно руки вчитель. – Мабуть тому, що часу брак. 4 години тижнево на рахунку для дитини мало. І взагалі програма якось так… Не вкладаємось… Чи не можна?.. Оті методи… Букварів нема, розрізної абетки, складів, а з пальця не навчиш… Чи не порадили б ви…

Але на раду нема часу.

– Ну, діти, вірите у Бога?

– Вдома віримо, а в школі ні, – відрізують гуртом.

– А то чого ж так? – вражений питаєшся.

– Бо так наказують: вдома мати, а в школі вчитель.

– А кого більше слухаєте?

– Мами, бо вони б’ють, а вчителеві заборонено.

У прикрому положенні діти, та не в кращому і вчитель. Він не то з дітьми, а й зі своєю сім’єю впоратись не може.

– Жінка товаришить з матушкою, а комсомольці на мені злість зганяють. Порадьте, товариш інспектор, як тут вив’язатись, бо жінка страшенно вперта.

Але й тут нема часу. Йдеш до сільради і в спосіб сексота випитуєш, чи вчитель не розводить петлюрівщини в школі, яким він духом дихає на селі. На це в нас є окрема анкета від ГПУ. Тут витрачаєш найбільшу частину побуту на селі.

– Як же ваш учитель? – питаєш не одного селянина.

– Та людина ніби й байдуже…

– Дітей навчає добре?

– А хто ж його тепер розбере? Він вчить не по-нашому, а по-революційному, по-мариканському.

– І подобається вам американка?

– Мабуть що ні, бо поки вчили по-свойому, то по Різдві дитина й читати вміла. А за мариканки мій Степанко ось другу зиму ходить, а не вчитає. «Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутіше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково січе. А тепер радянське слівце зразу вхопить, а христіянське попомучить.

– Правду сказати, хіба вони там вчаться? – починає другий, суворіший критик.

– Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – діти гуляють. Чого вибрикуєте, чом не вчитесь? питаєш. Вчителя до сільради покликали. Так вчитель у сільраді радить, а дні проходять, йому платня однаково йде, а наші діти туманами зістаються.

– Або ті скусії (екскурсії), – вступає третій з подивом. – Пощо вони дитині? Й то кожного божого дня: «Чого сьогодні вчили, Іванку?» – «Та в скусію ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обійшли круг села, в балці спочили та й додому». – «І тільки? Як так, то не підеш завтра до школи, а будеш сивого за повода водити. Більше користи буде».

І другого дня Іванко не в школі, а на полі.

Літом 1928 року заступав я інспектора політосвіти. В той час по всій Україні переводилось відоме «із’ятіє ідеологіческі вредной печаті». Склав я комісію з представників ГПУ, парткому й комсомолу, дав директиву на райони. Робота велитенська. Треба було охопити геть всю книжкову базу (бібліотеки, книжкові склади, крамниці, архіви, кіоски, церкви, приватну літературу), списати в трьох примірниках, розбиваючи на: 1) «палєзную», 2) «падазрітєльную» і 3) «вредную». Окркомісія мала все переглянути й санкціонувати «вредную» літературу «ко всєсожженію».

Тут чинилось справжнє варварство. Легковажним розчерком пера трьох літературно-інтелектуальних анальфабетів нищились тисячі томів клясичної літератури, нищились оригінали – свідки цінних здобутків цивілізації. Пішли «ко всєсожженію» Немировичі-Данченки, Гарині, Куприні, Аверченки, Помяловські, Толсті та сотні інших безсмертних авторів. Найбільше діставалось нашим небіжчикам – Драгоманову, Грінченкові, Кропивницькому, Щоголіву, Старицькому, а особливо історикам: Грушевському, Аркасові, Коваленкові, Кащенкові та всій без вийнятку українській літературі видання 1917 – 1920 років.

Я зжахнувся:

– Товариші! Що ви робите? Це ж дикунство, засліплення. Я протестую. Я вимагаю викликати авторитетну й відповідальну за це особу…

Та ради не було. Авторитетною особою була довжелезна й плутана інструкція з Укрліту (відділ преси при Наркомосі), в якій трактувалось і так, і сяк, а найбільше здавалось на «усматрєніє знатаков».

Оці то «знатоки» (заприсягнусь, що представник ГПУ та комсомолу не прочитав ні одної з тих книжок) знищили в окрузі сотні тонн літератури; в церквах залишали лише по одному примірникові богослужебних книг.

Багато мороки мав я з репертуаром. Головрепертком надіслав список дозволених до постановки та заборонених п’єс. Серед цих груп була ще категорія «сомнітєльних» (найбільша група в українському репертуарі), що подавалася на погляд Окрреперткому, де рішучий голос мав агент ГПУ. До цих «сомнітєльних» зачислено геть всі наші дореволюційні п’єси, комедії: «Наймичку» із’ять – церковщіна й шовінізм (там про жидів); «Ой не ходи, Грицю» – вибросіть – куркульскоє мещанство; «Невольник», «Ясні зорі» – націоналізм, самостійництво – так безапеляційно «чистив» репертуар агент ГПУ.

Не раз я до зубів ївся на засіданні реперткому за наші безсмертні драматичні твори, як «Наталка Полтавка», «Суєта», «Кума Марта», «Мазепа». Запальні комуністи – члени реперткому – цензори не пропускали, а я виходив ідеольогом просвітянщини. За «Запорожця за Дунаєм» мав величезну неприємність.

Ця невмируща українська опера-пісня, як і всюди, має величезний успіх, а наше ГПУ її вперто викреслювало з репертуару «допущених».

Влітку 1928 року улаштовував Окркомітет Мопру масову вечірку. Секретар комітету (безпартійний) запропонував поставити «Запорожця за Дунаєм»; це дасть великий прибуток. Я вагався з дозволом (відчував бурю), аж заступник зав. Агітпрому узяв відповідальність на себе, а він, до речі, голова Окркомітету Мопру. Проте, він поїхав другого дня на курорт, а все спало на мене.

Погожої неділі в саду багатюща гулянка. Грімко лунають дві орхестри музики, вогненними різками стріляють в небеса фаєрверки, ракети, сіється маком бій конфеті, серпентин, заливаються солодкими трелями соловії. Настрій в гулящих святочно-піднесений. З лябіринту зелених гірлянд розлягається мельодійним акордом:

І потужним національним духом проймає серця кількатисячних мас. Появу козака Карася зустрічають громом оплесків. Не в одного защеміло серце, заворушилась ще не засохла рана.

Я сидів на передній лаві й оглядав святочну обстановку, що пашіла явно націоналістичними вогнями. Заворушився і в мені національний інстинкт. Відчував, що в таких картинах знайшли б ми єдність, дружбу, однодумність. Коли б їх більше та частіше, то… Пригадав 1919 рік, як після другого концерту кобзарів-бандуристів публика не пішла додому, а захопила більшовицький баталіон, опанувала місто і розгорілось величезне повстання на весь повіт. Один з бандуристів-солістів був навіть комендантом міста…

На початку другої картини в партер увійшов зав. Агітпрому та начальник ГПУ. Я не сумнівався, що буде буча, і зник з очей, та нагнав заворгвідділом комсомолу: «Тебя Щелков зовьот». Вертаюсь.

– Кто разрєшіл пастановку? – зашипів крізь зуби завагітпропом і вкрив мене трьохповерховою лайкою.

– Я не погод… – хотів виправдуватись, але не дали. (Крута лайка…)

– Заігриваєш на струнах націоналізму? Хочеш возвратіть 19 год?.. Петлюровськоє ти атродьє… Я тєбє покажу…

– Прекратіть немедленно, – відрізав начальник ГПУ.

– Таж не середині… хай би вже кінч… – пробував я гамувати.

– Что?! Прекратіть без разсуждєній… (груба лайка), іначе на месте пріхлопну – і справді вхопився за пістоля.

Вагатись не доводилось. Втиснувся за куліси й до режисера:

– Припиніть виставу моментально!

– Та що ви? Бійтесь Бога! На самкінці? Що з вами? П’яні?!

Але його вмовляння не впливали. Вхопив валок і саме в момент, як Андрій став з благанням на коліна, а «Владико неба і землі» дзвінким тужливим тенором знялося до небес, у ту хвилину, коли авдиторія завмерла, повита побожним настроєм, і разом з піснею здіймалася від земної суєти-суєт, з «раю комуни» в рай небесний, у блакить… я спустив завісу.

Другого дня, як з лазні, вискочив я з Агітпропу, а через тиждень складав обов’язки інспектора, «по сокращенію штатов», хоч скоро на моє місце призначили партійного з району.

Натякали жартом, шо скоротив мене «Запорожець», а всерйоз зауважували, що кепсько я зробив, опрацювавши широко святкування річниці Шевченка, а про Паризьку комуну й словом не згадав. Закидали також, що я «покровітєльствую мещанскім вечіркам», а в клюбах замість політграмоти у мене флірт завівся та гульбища, а дехто, як Гутенко, запевняв, що я чистокровний петлюрівський вовк у радянській одежі. «Простежте, каже, його слова, роботу, то й переконаєтесь, що з кожної його фрази, кроку випливає нескінчений самостійник».

Та слів Гутенкових я не лякався, а причин «скорочення» не шукав, бо за чином не жалкував. Став викладачем мови й літератури в старшому концентрі семилітки та в профшколі. Дух активности й енергії в мені буяв, як і раніш, тому за місяць учителювання я був добрий педагог-практик (звичайно, на радянську мірку), провідник секції мовістів при окрметодкомі, член бюра окрметодкому, частий доповідач на гуртках, конференціях, одночасно беручи широку участь в громадській роботі, як член-секретар редколегії стінгазети, що била рекорд усіх стінгазет міста, член правління Будосу[24], провідник учительського драмгуртка, постійний член РКК[25], групкому[26] та ін.

Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздоріжжя. Тоді вичерпувались вкрай заповіти Леніна і в комісарівських верхівках проходила люта гризня. Її намагались заглушити «п’ятилітнім пляном», але єдність керманичів тріщала. Не вщух троцькізм, а виник бухаринізм. Політика перестала бути послідовною й далекозорою, перетворившись в циклі сезонових заперечливих одна одній директив, що зводили на манівці окружні апарати та обурювали люд.

Країна швидким темпом сповзала до сьогоднішнього безладдя й краху.

Відірваний останніми роками від ширшого світу, не бачучи справжніх фарб життя, я не міг з «окружної колокольні» дати вірної прогнози «кон’юнктурі благополучія» влади; відчував лише, що щось не клеїться, але обняти цілости ланцюга заперечень і краху не міг.

Не долітали до моїх вух роптання робітничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-річного будівництва соціялізму? Не дочував, як застогнало село під непосильними податками; не знав причин – звідкіль пішли арешти, заслання, розстріли; збагнути не міг – за що вислали, виснаживши п’ять місяців у Допрі[27], Мироновича – одного з найвидатніших інспекторів наросвіти, тихого й роботящого працівника. Я лише фіксував ці факти й з болем реагував на них.

І в міру того, як крутішала політика, як очевиднішими ставали злидні, як порожніли полички в кооперативах (приватні крамниці позакривали), як зникло в продажі сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хліба (3/4 фунта на душу), як обкладали село щораз більшими податками, облігаціями, хлібозаготівкою, як заносилась страшна гроза над церквою – так мої реагування ставали нервовіші. Почуття критицизму ставило питання: А чи ж це вірно?..

На всяких зборах, на нарадах я став постійним опонентом.

Осінню 1928 року на міській учительській конференції грубо скритикував нові програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто від нас вимагають? Це не навчальний систематизований матеріял, а справді недоробки кількох непогоджених між собою кабінетних працівників, що й не нюхали, як той комплекс виглядає в практиці. В них ні формальних знань, ні доцільного дидактизму. Коли Наркомос не має тямущих творів, хай не нав’язує сумбуру[28], хай доручить нам – практичним робітникам з життя живого створити програми.

Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 місяців сам Наркомос їх відмінив, а редактора їх Волобуєва зняв з посади, як «утратівшаво класовую лінію».

З обуренням прийняв я курс політехнізму в школі. На окрнараді метод-активу в приявності представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторія експериментів, чи місце науки? Як відважується представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школі? Що, крім його красної промови, ми на це маємо, з чим будемо закладати лябораторії, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуємо майстерні, коли цвяха купити ніде? Ще не навчив нас той безоглядний революціонізм у школі? Чи ж не бачимо, що калєйдоскопічною зміною метод наша школа плодить неуків? У момент економічної скрути та педольогічної безпросвітности в школі запроваджувати нові реформи – це цілковитий абсурд».

Авдиторія пробувала плескати, але розчервонілий представник Наркомосу схопився, підняв руку і зі всім умінням безцеремонної красномовности та вихилясів центровика насів на мене. Назвав мене консерватистом у педагогіці, сліпим у житті, глухим до гігантичних кроків соціялістичного походу, змішав, Бог знає, з чим.

«Політехнізм» у школі таки почався: діти копали щодня по годині шкільні грядки, носили жмути патичків і робили модельки «соціялістичних хат», колективних дворів, вирізували з газет ромбики, п’ятикутні зірки й т. ін.

Я впертішав, викликаючи щораз нові інциденти.

Вибори міськради. Спілка Робос має 4 місця, себто 4 вчителі мало б бути членами міськради. А кого виставила наша комячейка[29]? Місцевий жидок – завкабінету Агітпропу – раз; зав. окрженвідділу, жінка не вчителька – два; секретар ОПК та зав. Агітпропом ОПК, не вчителі – чотири. А де ж учителі? Хто подасть правдивий голос, хто заговорить душею школи, хто висловить біду вчительську на міськраді?

– Товариші! – виступив. – У списку нема ні одного вчителя. Там такі кандидати, що й порога школи не переступали. Що ж це за представництво буде? Невже нема діяльних вчителів, що знають, чим боліє школа?

І що ж мені на це? Вийшло, що проти комячейки виступаю. Один партієць натякнув, що я в списку волів би мати попа, дяка та двох петлюрівців.

В’яжуть мене з попом… На підставі чого ж це?.. А ось чому: Розглядали на РКК справу вчительки Остапенко. Закидали їй, що на Великдень у неї школа пусткою стояла, а другого дня, замість щоб з виконавцями зганяти учнів, вона поїхала до свояків – до о. благочинного Великдень справляти.

Наросвіта намагалась звільнити Остапенкову (до речі, за два роки їй належала пенсія-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителі іноді безсилі проти побутово-релігійних переконань батьків, особливо на селі. Як не вмовляли нас інспектори-комуністи, ми не погоджувались на звільнення і справу виграли, хоч за два місяці Остапенкову звільнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, іще одна подія:

Обмірковуючи справу антирелігійної пропаганди в школі, деякі вчителі-активісти внесли пропозицію працювати неділями, хоч би припадав день відпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелігійна, а релігійна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Діти не ходитимуть у неділю. А втратить день, другий – відстане від громади. Будуть другорічники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.

І тут запідозріли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цілком щиро.

Щораз повставали навколо мене неприємності.

На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:

Вивчив я дітей декілька деклямацій Шевченка. Доповідач – учень у рефераті характеризував діяльність поета, а водночас, для ілюстрації, діти деклямували значніші твори поодиноко та гуртом.

Під час програми влетів до залі вожатий піонерів – комсомолець Сімаков. Тоді саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою інтонацією виголошував:

Вожатий підбіг до мене:

– Пачему нє согласовалі програми вечора са мной?

– А хіба це обов’язково? Я й не знав.

Він мінився на лиці.

А деклямація проймаючо – лилась:

– Дак єто же гнуснєйшая контрреволюція! Как ви смєлі пазволіть? – не міг стерпіти Сімаков.

– Чого ж? Шевченкові слова, а сьогодні його радянське свято. Я з літератури це студіюю.

– Да что ви мне літературой глаза замазиваєтє? Єто явная петлюровщіна. Я нє пазволю…

І побіг за куліси. Щоб він не псував настрою дітям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сімаков за кулісами з кута в куток.

Діти виконували колективну деклямацію «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Коли дванадцять дитячих голосів зі страдницьким болем проказали:

Сімаков скочив до мене:

– Жовтоблакітнік, бандіт…

А як голоси піднесено-розпучливим тоном рецитували:

він, не знаючи, що може бути далі, шарпнув завісу і без порозуміння з завідувачем оголосив вечірку закритою.

Другого дня викликали зава до Наросвіти, а потім до ГПУ. Тягали його зо два тижні, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такі деклямації дозволені.

– Знаєм ваші деклямації, – натякали в ГПУ. – Цветной душок развівать началі в школє?! Доберьомся ми к вашім деклямаціям…

Дивувало нас побоювання отого «душка». Здається ж, національне питання розв’язане вірно, так бодай запевняли ще 1924 року, українізують в примусовому порядку – і разом з цим така настороженість до проявів націоналізму.

Чуднувато якось виходило. В програмах українознавства історію України названо «історією рев-рухів на Україні» і викреслено весь період козацтва та Гетьманату; програма починалася організацією РУПу[30] і зараз 17-й рік та боротьба з Центральною Радою й петлюрівщиною. З економічної географії України вилучено територію Донбасу та його багатства, не вставлено й цукрової промисловості. З літератури скасовано всіх клясиків (дореволюційних); з кількох вибраних творів Шевченка (антицерковних та антипанських) перескакували на ранню творчість Франка й Винниченка, а далі до революційних письменників. На них товклися цілий рік.

– Правдивіше назвати це комунізацією, а не українізацією – заявив я якось на засіданні педради Державних курсів українознавства. – Не дати слухачам уяви про цілу епоху козацтва, гетьманщини, про первопочини українства – таж вони самі цього шукатимуть.

– Чого нервуєшся? – заспокоював Миронович. – Хіба не бачиш, чого варта така українізація. Це лиш гра, щоб очі втерти. Петровський, Чубар та інші тузи центральні слова по-українськи не скажуть і не українізуються, а низовиків жмуть. Треба, бач, дядькові довести, що це ж ваша влада, навіть «пропонується» пише по-вашому, ніхто не скаже, що московська окупація.

І виходить, що «одержавші ваш обіжнік, прапонуєтся» – навчився всякий радянський діловод, а української розмови ніде в установі не почуєш. Вся кумедія зводиться на те, щоб лише 1-шу категорію дістати.

Літом 1929 року перевіряли стан українізації всіх окружних установ. Прийшла черга до ГПУ. З трьох членів комісії фахівців пішов я один з інспектором політосвіти; останні боялись іти в таку установу. З 43 агентів ГПУ лише один умів сяк-так по-українськи розмовляти, а в письмі кожного на сто слів 60 – 50 ошибок. Вліпили їм 26 з III категорією, а то значить, що за директивою уряду звільняються з посади.

Другого дня секретар ГПУ питає телефоном:

– Ну, как там результати вчерашней правєркі?

– Плохо, очень плохо, хуже всех, – відповідає з жалем інспектор політосвіти.

– Да нє может бить. У нас все ісключітєльно пішут по етому українскому. Ти, слушай, устрой там как-нібудь. Єто безобразіє…

– Да што ж устроїш? Саставілі протокол і в окркомісію атаслалі… Неудобна. Я здесь нє адін… спеціяліст бил… Он определял…

– Так ето тот спеціяліст? А что он за супчік?

– Член камісії, преподаватель українскаво язика.

– Преподаватель?! Петлюровец, сукін син. Аткуда он мог етому сабачему язику научітса? Только будучі в петлюровцях. Попадьотся он нам… Ми єво не так праверім…

Інспектор передав мені цю розмову жартом, але пізніше вона набрала дуже серіозного значіння…

Настала осінь 1929 року.

Ця осінь – незвичайний етап в «історії соціялістичного будівництва» та в долі українських мас під більшовією.

Хто знав, чи з будь-яких джерел склав собі уяву про радянщину до цього злопам’ятного часу, той категорично й грубо помиляється, малюючи стан сьогоднішньої більшовії фарбами – фактами недавнього минулого.

Ця злощасна осінь кардинально перевернула радянщину. Ця пацифікаційна осінь оголила економічно село, стероризувала його морально. Ця жахлива осінь сплила в ріках крови, сповнилася тисячами безневинних жертв, омита морем сліз матерніх – діточих. Ця «крівава осінь» увійшла в історію як варварсько-дикий правунок[31] захланної комунарії, незнаний в пам’яті цивілізованого людства.

У більшовиків вона означала: «виконати п’ятилітку в чотири роки», зміцнити «соціялістичні фортеці», зліквідувати «останки дрібновласництва». Во ім’я цього проголошено крутий перелім в політиці, небувалий ще в практиці «мирного соціялістичного будівництва».

Найдошкульніше він відбився на селі, виявившись у крикливих гаслах: «ліквідація куркуля як кляси, колективізація 60 % господарств за рік» та ін.

Кожна акція, кожна нова директива на село в кінці літа недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з їхніх хат, а добро передаючи до колективів; збільшили до 30 % кількість експертних господарств (з подвійним оподаткуванням); ввели хлібозаготівлю, як узаконений спосіб забирати селянам збіжжя за нікчемну ціну; кинули на село 5 000 000 карб., облігацій і примусовим способом почали їх «розповсюднювати»; запровадили «контракцію» худоби, збіжжя, що без дозволу влади не маєш права нічого продати; заборонили під страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свині, худобу; поздіймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священиків проголосити в пресі своє відречення від релігії; повиганяли зі шкіл дітей заможніших селян та ціла низка інших «соціялістичних» заходів.

У такий час мобілізували мене в район на кампанію хлібозаготівки. Наслідки нового курсу на селі я мав нагоду на власні очі побачити.

В’їжджаю в Косарівку. Бідне південне українське село, виснажене від кількарічних систематичних недородів: половина хат – землянки, нарід прибитий, обдертий, сумний. Цілковита правдоподібність слів Грінченка:

І з цих нужденних сіл тягнути тисячі пудів, їх коштом підносити індустріялізацію…

Під’їжджаю до сільради. Гурт селян.

– Здорові будьте! – гукаю весело.

– Здрастуйте, – хмуро обзивається голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своєї співати.

– Як живеться, батьки? – злажу з воза.

– П’ятилітку в чотири роки будуєм, – злорадно відповідає той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб більше злупити.

– Ну й добре йде робота? – питаю.

– А нічого. Ледве-ледве по світі ходимо.

– Тож чого так? – не цілком вгадую дядькову думку.

– Від вашого темпу[32]. Вам там у місті видно кров грає шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рік, а що то буде в кінці п’ятилітки?..

– Ви, дядьку, щось невеселе сьогодні з’їли, – іронізую над дядьковою мовою.

– Скоро й смутного не буде: все на соціялізм піде. Хіба за вами, чорти рогаті, щось з’їси. Життя не стало. У вас у вухах трахкає індустріялізація, вирує жир, а ми сліпнем від нужди…

Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сільради:

– Председатель, негайно сход, – наказую.

– В якій справі? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.

– Привіз гостинця. Прочитайте. – І виклав обіжника: на Косарівку накладено 4000 пудів хлібозаготівки.

Голова пробіг очима й за голову вхопився.

– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудів обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудів контракції, ось лежить на 5000 облігацій… Ну, посудіть самі, ви чоловік, здається, з наших, чи можуть сільські злидні таке витримати? Звідкіль його брати? Ні… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кінець, – і з серцем стукнув об стіл.

– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотів я піддаватись його настрою.

– Ну да, вам байдуже, ви своє знаєте. Один виставив цифру, другий приїхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поїхав. А тут переноси всі прокльони, гавкай собакою, стягай останнє ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моїй шкурі… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стільки брати?!

– Слухайте, друже, – взяв лагідно його за плече. – Я все добре розумію, але вже пізній час. Потім поговорим, а зараз скликайте сход.

– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…

Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бігав з палицею попід хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортів: Тут удосвіта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зі сходом судомить.

Пізно почали. Не скінчив я своєї короткої розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосів.

– Що за здирство, за грабіж?!

– Доки це буде?

– Що воно, по десять разів у нас родить?

– Який чорт не приїде, та й дай і дай…

– Душіть нас зразу, коли пішло на те.

– Ведіть усіх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.

– Але чи бачив світ коли таке?

– Не дамо, ні фунта не дамо, годі. Скільки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.

– Товариші селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаєте, в якому стані республіка. Нам треба забезпечити робітничі райони…

– А моя сім’я що буде їсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудів зерна на душу річно.

– Чи ж знаєте ви, що в мене й до Різдва хліба не стане, а мені 60 пудів контактації треба здати? Чим я сім’ю прогодую? Ви мені дасте з міста?

– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтів дають на двір…

І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Ніяка, мабуть, сила не змогла б їх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна річ для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робітник.

Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцію, підказану головою сільради: зважаючи на те, що в селі недород і злидні – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлібозаготівки, а вивезе добровільно хто скільки зможе.

Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв ні РВК, ні ОВК. Ще протокол не дійшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.

Не розумів я їхньої погрози. Мене більше займало становище села.

– Ти знаєш, які жахи чиняться на селі? – явився я з району перед завідувачем школи.

– Що робиться, то видно. А от ми то нічого й не думаємо.

І сповістив, що приїжджав з Київа один добродій, питав дуже про мене; прізвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, і просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Київ у дуже важливій справі.

Узяв я відпустку на три дні й гайда до Київа. Зайшов до Лемішенка – не він. Хто ж би це? Степаненко? Вовківський? Забіг до першого – не був у мене. Відпитав кватиру другого – нема вдома; жінка (незнайома мені) зустріла злякано; тільки й добився, що чоловік виїхав давно і не відомо, коли буде. Почекав два дні й ні з чим назад, бо в школі праця.

А в місті вже накльовувалось. Ясенюк їздив до Одеси й привіз інструкцію про СВУ. Я встиг на перше засідання; було всіх 7 душ. Розглянули інструкцію, зібрались вдруге – намітили тактику й об’єкт діяльности та кого вербувати до організації. А втретє зібратися не довелось…

Події бігли швидким темпом. Село загомоніло, заворушилось. Зачались підриви сходів, бунти на ярмарках, вбивства партійців, комнезамців, групові наскоки на агентів по дорогах; пішла голосна чутка про загін «Сивої Бороди». Виявлялися наявні симптоми контрнаступу з боку села.

Це передбачили пронози-комуністи й запобігли стихійному вибухові. Вдарили на сполох. Закликали до «роботи» вірного свого пса-тілохранителя – ГПУ. Воно з хижою радістю розгорнуло сатанинську акцію.

Полетіли зграї круків-чекістів по районах. Почалась нечувана ще на селі й в історії ловля «контрреволюції». Десятки «злочинців» у кожному селі, хуторі. Переповнені арештарні в міліціях. Безперестанні денні й нічні валки пов’язаних, збитих «контрреволюціонерів» до Допрів, а там набиті всі казні, коридори, льохи… Розстріли, етапи, Сибір, Соловки…

Завмерло село, прибите страхіттями…

Торкнулось це й учительства та інтелігенції. І тут почалось виловлювання «бувших», «підозрілих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знає «непевний елемент».

Що я в числі підозрілих – сумніву не було. Факти останніх тижнів це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зі списку під час виборів до правління Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всіх групових комітетах; не стояло чомусь моє прізвище в списку обраних на зборах вчителів міста 19 засідателів[33] до народнього суду, не зважаючи на те, що по більшості голосів мені належало третє місце; завідуючий агітпропу партійного комітету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши мені, «что ето наше дєло», коли Окружний з’їзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменність»; дивно стало, що мене – секретаря редакційної колегії стінної газети, найактивнішого дописувача враз виключили зі складу редколегії і не приймали моїх дописів…

Мене нервувало, обурювало це ігнорування, явний похід на мою особу.

Відомості про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цілі гурти по 40 – 80 душ селян, підозрілі зиркання на мене знайомих комуністів та «авторитетних» безпартійних – заповідали небезпеку. Завідувач 9-ї школи – партійний недвозначно натякнув про мене на педраді, що «цього загадкового активіста скоро розвінчають». Треба було сподіватися «гостей», чи тікати з міста.

Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навіть в думці не мав будь-яких репресій щодо моєї особи. Проте… гірко помилився.

Вночі на 31 жовтня я схопився від гучного стуку рушницею в двері. Інстинктово відчув, що це ГПУ. Вибігла з другої кімнати перелякана дружина, хотіла щось ховати, але було ніколи та, власне, не було чого, хіба листи приятеля-засланця та пару книжок.

Переборов я в собі несвідомий страх і пішов відчиняти. Ввійшло мовчки двоє озброєних агентів – один рушницею, а другий револьвером – і подали мені наказ ГПУ на «обиск і арест».

Я навіть не здивувався, бо відомо було, що давно вже сидить у Допрі коло 30 вчителів.

Один з агентів пішов до спальні «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.

– Пачему у вас всьо єті украінскіє кнігі?!

– Мій фах українська мова, – відповів я.

Агент скривив губу і став зиркати на стіни, де висіли портрети українських письменників, малюнки національно-українського змісту.

– Да, відно сразу, что ви служілі у Петлюри.

– А може помиляєтесь, – відказую.

– Ну, ето ми увідім! – процідив чекіст і став швидко переглядати та відкидати вбік книжки, перекинув постіль, перерив у шафі, став глядіти за портретами; одного з них скинув і розбив досить цінну скляну оправу.

По двох годинах «роботи» в кватирі став рейвах цілковитий. Жадібним «ловцям» нічого особливого не вдалось «сцапать». Написали акт, забрали скриньку з паперами, 200 карб. грошей, кілька книжок і наказали мені йти з ними.

Вийшов я спокійний. Хотів заговорити, але агенти йшли понуро мовчки.

Коло 4 години вартовий ГПУ провів мене до арештантської казні. Надзвичайно підбадьорився я, побачивши перед собою зігнуту на стільці постать засмученого завідувача школи Гавриленка.

Він теж зрадів. Стали розгадувати, що воно означає, і очікували ще когось з нашого кола, але їх приводили на другий, третій дні.

Наше товариство в низенькій кімнатці складалося з 21 душ: 8 «шкідників» з фінансового відділу, що своїм «антиклясовим» правуванням підірвали бюджет округи (попросту сказавши, невміло крали); 9 селян з Кальниболота, що відмовилися взяти податкові листи, бо таких сум, які їм назначено, виплатити була несила; нас два інтелігенти, хлопчак Мефодь, якого ГПУ другий тиждень маринує – водить то до Допру, то назад і намагається, щоб хлопчина признався, хто наносив цегли на залізничний тор, спричинивши ушкодження вантажного поїзду, та один непевний тип, що ніяк не міг найти собі місця і ввесь час товкся по ногах дядьків та прищурював вуха до нашої розмови.

Ми помітили це й замовкли. Кілька разів він підлещувався до нас ріжними фразами обурення проти влади, комуністів, а ми не обзивались.

Що це був «камерний шпиг» – не було сумніву, бо, хоч як він заховував свій природний акцент, ми пізнали в ньому жидка – відомий нам факт, що ГПУ тримає в свойому штаті[34] кілька кваліфікованих «політработніков», що з першої ночі арешту оплутують арештованих новиків.

Час проходив нудно. Найбільше псувала настрій духота та сморід у кімнатці, бо вона була не на 21-го, а хіба на 6 – 8 мешканців. З єдиного маленького віконця, з якого мусило б доходити свіже повітря, раз по раз подувало новою спертою хвилею смороду від сусіднього в двох кроках відхідника.

Вже давно розвиднілось, а до нас ніхто не обзивається.

Я притулився на краєчку двох дощок (щоб не спати), бо моя черга була посидіти, і хотів читати книжку Л. Українки «В Катакомбах», яку взяв із собою з дому.

Один з фінвідділівців, прочитавши заголовок, порадив мені в стінах ГПУ не показувати такої книжки, бо зароблю нову статтю до обвинувачення. Я зразу здивувався, але потім справді повірив.

Ліниво тягнулися години, втомлялись ми в чеканню.

Тільки десь коло першої години забряжчали ключі і викликали, тільки не нас, а «Гаркушенка», – підозрілого жидка.

Ще за годину відчинили двері й подали «обід» – піввідра гарячої брудної юшки. Не потягнулися ми до обіду, хоч як селяни дружним хлептанням заохочували нас.

Під вечір нам двом та селянам веліли «пріготовіться». Вразило дуже, як ми, вийшовши з темних стін ГПУ, опинилися на вулиці, оточені вершниками. Мій товариш аж поточився назад, коли заблищало 8 шабель і залунало: «при п’єрвой попиткє… рублю на мєстє».

З наказом «нє разгаварівать, нє оглядиватся, нє атставать» ми, що є духу, поплелись вулицею, збиті в купу, тулячись, як вівці, один до одного, боячись, щоб кінь ноги не покалічив. Соромно було йти містом, минаючи людей, знайомих, з якими ще вчора був рівний, чесний.

Забилось серце соромом, коли на головній вулиці нас пізнав гурт наших учнів. Сердешні діти вжахнулись, а Васько Шульга, цей милий школярик з V кляси, аж похилився на барієру, побачивши своїх вихователів під голими шаблями.

Всі юрбою побігли за нами, збираючи дорогою товаришів та наших знайомих. Охорона мусіла припинити ходу та розігнати юрбу. Незабаром перед нами розчинилася висока брама, й війнуло незнаним ще повітрям «савєтскаво ісправдома»[35].

Нас упхали до канцелярії. Маленька кімнатка ледве витримувала натовп. В ній ми вже застали людей 40 «арештантів». Три писарі ледве встигали реєструвати. В новій атмосфері Гавриленко підупав духом, ледве стояв на ногах. Мені теж було не солодко, але намагався бути бадьорий.

Неприємно стало, коли проти себе пізнав односельця Петра Ярового, працьовитого господаря й батька великої сім’ї.

«Скандал, – гадав, – передасть в село, і всі знатимуть, що я злочинець, арештант».

Почав тиснутись в другий бік, але куди там: довкола мене десятки знайомих людей, бо етап весь з нашого району.

За віщо ж забрали цих людей? Це ж найкращі й найчесніші в селі й околицях господарі-селяни, нездатні на ніякий злочин, лихе діло. Хіба за те, що вміли, не покладаючи рук, працювати, збили господарствечко, себе й державу підтримували? Невже за це радвлада робить їх злочинцями, жене їх, як худобу, до в’язниці на знущання агентів ГПУ?

Жалко й боляче стало. Забув про себе, думав про долю нашого нещасного нелюдськи експльоатованого селянина…

Підійшла до мене черга. Зареєструвавши, почали розводити. Даремно просились помістити в одній камері: нас роз’єднали й не дозволяли більше бачитись.

Попав до 8-ї камери. Зачинились за мною тяжкі двері, й обдало спертою ще важкою задухою. 43 зацікавлених очей засипали питаннями – хто, відкіль, за віщо?

Вперше я у в’язниці, тому зразу побоювався, чи не почнуть співмешканці мої «випробовувати» мене. А методи випробування радянської в’язниці відомі: не одного бідолаху виносили напівмертвого з камери.

На моє щастя, не було експериментів, бо в камері переважно селянський елємент. До мене обізвались зразу два знайомі: Шелестенко Гриць з Кочубіївки – відомий аматор театру в околиці та Задорожний Микита зі станції Гайворон – майстер з депа.

Хто ж останні мої нещасливці?! Якого вони стану, моральности?!

Це селюки, це найкращий елємент села, що стояв на чолі громадських справ, на сторожі святіших проявів його побуту; це ті, що від них навчається молоде покоління любити працю й чорнозем.

Чого ж це вони опинились тут? За які гріхи набили їх, як оселедців, в оцих брудних, тісних казнях? Що винен, наприклад, отой чорнявий літній чоловяга Василь Гриценко – шановний у всього села й околиці та незмінний кілька років староста церковний в Русалівці? За що забрали оцього ще вчора вірного служаку в сільраді («громадський уряд») – Павла Грабовецького? Хіба за те, що його – письменного й розумного – колись поставили на «прапорщика»? На який злочин здатний отой бідолашний сивий священик з Крижополя та всі останні мої товариші?!

Що далі оглядав я камеру, то більше гнітилося, запікалось люттю серце.

Який закон людського правування може зробити злочинцями цю масу найчесніших трударів чорнозему, що, крім праці, нічого не знають, нікому не шкодять?!

Це похід на село, на зразкового господаря, носія найкращих традицій села. Во ім’я блудних, фатальних мрій постановили зруйнувати село, знищити його кращих людей, розбити тисячі семейств, осиротити міліони дітей…

Чи ж може стерпіти це сучасна цивілізація, чи ж гармонізує це з гаслом чоловіколюбства велемовних комуністів?..