Читать книгу Пекло на землі - Віталій Юрченко - Страница 5

Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рідний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурів, не бачити знущань, хижацьких очей чекістських – приглушувала майбутнє незнаного етапу.

Він був загадкою для нас, бо ніхто не знав, куди підемо, що там жде арештанта.

Багато поголосок ходило про місця етапу. Росія величезна, «підходящих» для арештанта місцевостей і не счислити, отже, кожний малював собі майбутнє місце й долю по-ріжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великі заводи (Дніпрельстан, Донбас); пізніш, як з канцелярії донесли, що готують списки – хто за контрреволюцію, а хто за щось інше, – курсували чутки про Туркестан, Сибір; лише дехто вгадував майбутню резиденцію арештантів – Соловки.

Це слово й сама місцевість до осени 1929 року в масі на Україні була мало відома. Та за кріваву цю осінь слово «Соловки» знала й мала дитина.

Одначе й Соловки не вселяли страху, бо ніхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрі. Тому всякий, чиє «дело» було за «Харковом», чекав етапу і благав Бога, щоб він був якнайскоріше.

Нарешті ми їх дочекались. Чи спричинили їх директиви з центру, чи прискорила їх неймовірна тіснота в Допрі, чи те й друге разом, – але було видно, що якась сила їх переводила інтензивно: одного четверга вивезли від нас 60 «контрреволюціонерів», другого 80. Чекали третьої черги.

Оголошувано про етап 2 – 3 годині до виходу. За такий час в’язень не міг навіть прощального листа написати, не тільки щось сім’ї заповісти.

Було звичайним явищем, що приїжджають до арештанта рідні, привозять теплу одежу, все, потрібне в далеку дорогу, а з нього вже й духу не стало. Добивається жінка, де чоловіка діли, але відповідь дістане так певну, що заплакана, розбита вертає додому і вважає чоловіка за пропащого, аж доки не одержить вістки з Соловок, а на це треба чекати та оплакувати 3 – 5 місяців; не одна й панахиду справить по помершому.

З напруженням чекали ми четверга. Та враз якась лиха причина нагло порушила наші сподіванки.

У понеділок 4 січня, о третій годині ранку, застукали гучно в двері. Ми посхоплювались вражені. Хрипливим голосом наглядач заявив:

– Слушай, 2-я рабочая! – і став вичитувати прізвища.

Шостим назвав моє. Обдало холодною дрожжю хвилювання. Нащурилась і закаменіла в нестямі вся камера. Це збільшувало острах. Чого так вдосвіта? Чи не на…

– «Название фамілії пріготовсь на срочний етап».

Однак сумнів був – на який етап: чи справді в далекий етап, чи до ГПУ на «лоно Авраамове». Всіх страшила незвичайна пора етапу. Вона пентеличила викликаних і не давала зробити бодай можливого: передати товаришами останнє «прощай» жінці, дітям, рідним.

Я був особливо приголомшений, бо до гноблячої думки – «чи не на розстріл» – додавалась ще одна біда. За кілька днів перед тим я зробив дурницю: передав додому тепле пальто, бо тут воно непотрібне, хіба для вошей добре пристановище; жінка мала передати щось практичніше. І от маєте! Їхати в розпалі зими в одній хатній куртчині. Морозом обдавало на гадку, як дригонітиму по холодних вагонах, як клякнутиму по невідомих стоянках без одягу, постелі, гроша…

Сірий ранок пасмом продирався через віконце і переконував, що таки справді на етап.

Хвилювання моє збільшувалось до болю, до непритомности. Я кинувся до начальства. Загримав у двері і викликав дижурного.

– Какой гад стучіт? – обізвався сердитий голос.

– Таваріщ! Войдітє в положеніє. Пошліте телефонограму ілі пошліте каво, здесь не дальоко, там заплатять. Ізвєстітє жену, пусть немедленно вишлєт вєщі, пальто і дєнєг… Я…

Але кінчити не дав, тільки засміявся, пославши мене «подальше». Я просив зі сльозами благання, припадав до дверей, але… ніхто не слухав.

Спокою не було. Я дурів від нетерпіння. В розпуці застукав знову. Хтось підійшов до дверей, масно вилаявся й погрозив не стукати, бо до етапу ще й підвалу покуштую.

Робити було нічого. Знервований, підрізаний, мучився, силкуючись найти вихід.

А час минав. Стали викликати по чотирьох. Єдине, що я міг, зробив: попросив сусіду Сорочинського передати жінці, як принесе обід, щоби доганяла мене на етапі.

Розбитий вийшов у двірську загороду. Там було вже понад 40 душ. Серед кількох етапних з 8-ї камери відгукнувся до мене вчитель Шандрук Петро. Це розважило. Але терпкий морозний ранок давав себе чути й руйнував мої намагання бути бадьорим. Туманна імла оповила все навколо сумовитою тінню, творячи похоронну атмосферу, ніби відчувала, куди ми йдемо, й відповідала нашим настроям. Холодно було, холодно тут, на півдні, а що ж буде на півночі? Замерзну…

Тим часом вивели всіх 80 душ. Поставили в ряди по 10, перекликали, вирядили за списком і по два почали вводити до канцелярії. Там перепровадили пильний обшук: роззували, роздягали, обмацували до рубця, відбирали всілякі папери-документи, ножики, голки, мотузки, пояси; після огляду брали кожного до столу, фотографували, кого не встигли, відбирали відтиски пальців, підписи і знову ладнали на дворі.

Коло 10 години ввійшов у подвір’я «взвод конвоїрів». Нас вивели перед ворота, перекликали ще раз. Старший «конвоїр» скомандував, 25 «конвоїрів» оточили нас густим колом, витягнувши шаблі. Старший відрубав кілька «напутственних» фраз: нє разгаварівать, нє отставать, нє оглядиваться, ібо без предупреждєній рублю на мєстє, відчинились допрівські ворота і… почалась епопея без міри довгого й нелюдськи тяжкого етапу.

У дві руці перечислювали й перепускали на вулицю по два. «18-я» (пара) – і я опинився на вулиці.

Там творилось щось незвичайне. Вулиці, провулки, проходи між будинками загачені людьми. Ми колом загорожені кінними з голими шаблями. Зграї міліціонерів то тут, то там вигукують «разойдісь», «осаді назад», відпихають револьверами. Нарід, як хвиля на морі в негоду, то напре на вулиці, посуваючи міліціонерів, то враз хлине назад від напору кінних. Люди рвалися підступити, поглянути хоч здалеку на чоловіка, брата, батька… Кавалеристи гарцювали на вулиці, наступали на груди й безжалісно тиснули назад. Чути було хлипання, стогони, прокляття.

Пригадалася картина Рєпіна з «Декабристів» – «Етап на Сибір». Тоді й тепер. Доба абсолютизму та кріпацтва – і світ братерства й свободи. Контрасти далеких двох культур-епох… Але судово-процесуальні жахи монархічного тиранства бліднуть перед звірячою розправою чекістів.