Читать книгу Пекло на землі - Віталій Юрченко - Страница 4

Ставши неждано-негадано арештантом, я не міг збагнути – за що саме мене сюди запроторили.

Повільною ходою потекли сірі допрівські будні.

Відчинилась нова, незнана досі, сторона комуністичного правування – галузь адміністративно-правних чинностей. Вона мусіла б найточніше виявити справедливість, гуманність і братолюбство пролетарського суду та «ісправітєльнаво дому» (дому поправи), як вони цинічно звуть свій клясично-арештантський дім.

Але там, замість бодай наймізерніших поправних ознак, в кожній дії, на кожному кроці, у всьому допрівському побуті бачив я звірячу поведінку, виключно грубу, дику розправу чекістської сваволі.

Специфічна атмосфера всіх чинників допрівського буття з першої хвилини деморалізує людину; вона всім єством відчуває, що попала в жорстокий світ, де кожний прояв життя ганьбить людські почуття, гнобить морально, нищить фізично.

В’язні перебувають в нелюдських житлових умовинах. У малесенькій камерці з кубатурою для 8 – 10 чоловік нас сиділо 42 чоловіки, а найменше бувало 36. 16 душ «стосувалось» на нарах так, що повертатись ніде, всі лежать бочком; 10 душ мостились під нарами в темноті та бруді, а останні спали стоячи десь під стінами, бо навіть сісти ніде. За місця спати та вдень постояти коло єдиного маленького віконця відбувалися щовечірні бої.

Повітря завжди сперто-смердюче, а коло дверей, де стоїть «параша», встояти неможливо. «Параша» радянської в’язниці заслужила великої слави: найтяжча кара винуватця – винести «парашу», або спати коло неї; незвична людина може очманіти від «пахощів», бо «параша» дерев’яна, ніколи не мита, не дезинфекціонована, стоїть доки зовсім не розсипеться, а що тече й пускає по камері струмки поганої течі, – то у нас звичайна річ.

У камерній брудоті воші та блощиці плодяться неймовірно. Боротьба з ними – марна справа, бо адміністрація вважала це за «мєлоч» (дрібницю), а самі в’язні нічого не могли вдіяти, хоч і призначали масові «ударники» для боротьби з «контрреволюцією»: раз на день організовано всією камерою скидаємо білизну, винищуємо «дезертирів», а тоді давай в щілинах, дошках, торбах та на підлозі шукати «нальотчиків». Шукаємо довго, вперто, випікаємо вогнем діри, аж, дивись, вночі вони знову вільно розгулюють. Часто доводиться серед ночі йти на них в «конратаку». Проте, другого дня кожний находить в білизні десятками новонароджених «контрреволюціонерів».

Засобом боротьби з вошами в Допрі є парня. Труднувато до неї попасти; за 2 і пів місяців, після півторамісячних обіцянок, що «завтра пайдьот 8-я в баню», мені пощастило раз у ній бути.

Ця важлива установа окружного Допру є невеличка частина конюшні (не більше на пару коней), де замурували казан і гріють воду.

Які там ще особливості, роздивитись не встиг, бо нас 41 чоловік мусіло помитись за 15 хвилин. Я трохи затримався: побоявся роздягатись у прихожій (в конюшні, а було в грудні), тому не вилив ще на себе й коряка води, як «банщик» настирливо став виганяти, бо 9-та камера йде. Мусів у «прихожій» одягатись і, звичайно, застудився та бухикав тижнів два. Бухикав, правда, не я один.

День допрівський має такий порядок: о 2-й або о 4-й годині ранку «підйом» та «оправка», о 6-й ранку та вечора «проверки», о 12-й або 4-й обід і десь в цих годинах знов «оправка» й прогулька, о 8-й вечора «отбой», інакше – ляж і не ворушся, а як більшості лягти нема де, то прилипни до стіни, щоб і духу твого не було чути, бо ходить в коридорі надзорець.

Весь порядок денний проходить одноманітно. Під час уставання надзиратель зо всієї сили б’є кулаками в двері, і не один незвичний схоплюється переляканий.

До «потребника» – проходить по екс-американському: за 10 хвилин пропускають 40 – 50 чоловік. Оправляти[36] вдень не допускають.

На коридорах ставлять завсіди патентованих злочинців – нальотчиків-горлохватів. У їхній поведінці зайве говорити про якусь людяність: на потіху собі він вас у потребнику в багно втрутить, чи шпурне в бік на дверах, може весь день морити водою, чи півдня тримати жінку з передачею на морозі, чи щось інше. Як хочете заслужити у нього ласки – купіть його: давайте йому щодня цигарок, цукру, «жиров» чи кілька монет до крамнички. Коли ж сьогодні дав, а завтра відмовив – матимешся від нього. Він і передачу вашу з’їсть, і листа ніякого не побачите, і випорожнитись спокійно не дасть, і відро з «параші» ненароком на вас виллє. Жалітись на нього, як і взагалі на адміністрацію – напитаєш лиха, бо адміністрація своїх підтримує.

Провірка проходить ретельно два рази на день (в цьому одному точности дотримується Допр): щоранку й вечора камерний староста муштрує нас у два ряди, а це річ нелегка, бо в короткій камерці втулити 20 чоловік по два труднувато; бряжчать ключі, входить мовчазна й сувора процесія з 4 – 5 душ допрівського начальства, цокають залізним молоточком ґрати, чи не перепиляв хто, всі чотири перечислюють нас, дижурний питає, чи нема заяв (а вони бувають рідко, бо кому охота до «лямпочки» писати), часто вилає камеру за якусь дрібницю, і двері замикаються.

Не раз дивуємось, шо воно цокає, числить щодня. Ото якийсь дурень гадає, що з цих лабетів можна смикнути? Чортового батька з Допру вислизнеш: вміють охороняти твою душу.

Весело проходить в камерах обід. Снідання та вечеря завсігди однакові: гаряча вода.

Обід зазнає гострої критики кожного дня; найрозповсюдженіші характеристики окремих «меню» такі: від кулешу найголодніша собака в безвість забігла б, не їла б; у борщі можна себе не гірше, як в дзеркалі, побачити, чи вимитись (це до речі, бо в Допрі дуже часто бракує води чи напитись, чи вмитись); поділити всім кашу (бачок на 43 чол.) можна хіба лише за допомогою аптекарської ваги.

Ці характеристики в поширеному змісті ми подали до допрівської стінної газети, але адміністрація їх не пропустила.

Не бачив і не вірю, щоб в’язень бодай місяць прожив на цих харчах; арештовані – недалекі здебільшого мешканці, мають харчі з дому і «дякують». Хто ж не має «передачі», той призначений на цілковиту голоднечу; мусить жебрати, а як не змилуються, то красти.

Не дивно, що крадіжки в Допрі розвинуті страшенно. Камера – найкраща школа спритно витягнути в сусіда з кишені, вночі тихо залізти до чужої торби, підглянути, де що лакоме й недобре лежить, «цапнути» його й уміло сховати.

Не раз камера ахкає: пропали калачі, 3 фунти сала, гроші витягнули. Питають, думають, пригадують, хто коли чуже їв, де міг сховати гроші. Обирається комісія. Перевертають все в камері, трусять, обшукують до рубця, до ниточки кожного, речі, нари, діри – нема…

Тільки за деякий час дізнаються, що один у крамничці «п’ятьорку» розміняв, а другому коридорний кожної «оправки» шматок сала з хлібом дає.

Прохід важливий тим, що часто ждемо на нього цілий день і все «сєйчас», «сєйчас». Кожний рветься хоч тих 10 хвилин побути на повітрі та відсахнутися від камерного чаду; цікаво також дізнатись, чи є нові покійники в камері «смертників»; дехто сподівається «по блату» дістати чи передати якусь новину свому землякові, спільникові по справі.

Ведуть на прохід строго, вимуштрувавши в дверях по два: на коридорі – числять, спускаємось по сходах на нижчий поверх – числять, проходимо коридором – числять, біля надвірних дверей – числять, вводять в огорожену дротом серед двору кошару і замикають – числять. Така сама процедура, як вертаємося до камери.

Ходимо в кошарі по два, як парні бички, збиватися докупи не вільно; не можна також задивлятися у вікна камер, а тим більше, щось показати, поздоровкатись з товаришем своїм. Не встигнеш головою кивнути, чи носа висякати, як надвірний надзорець Федорів уже біжить з «сальним»[37] матюком і тягне до «подвалу».

З одного боку прохід освіжує, а з другого ще більше деморалізує, бо тут на тебе дивляться пильно з обох «вишок» вартівники з багнетами, тут гарно лунає матюк, часто перед очима проводять зв’язаних заарештованих, повертаються розчервонілі й заплакані з допиту, тут під голими шаблями ведуть смертників на побачення, словом, багатенько картин допрівської дійсности…

Жахи допрівські доповнює адміністрація. Майже весь склад її – це колишні, чи сьогоднішні чекісти. Сам зовнішній вигляд цієї касти людей в совдепії діє на нерви людини: хижий, пронизливий погляд чекіста пантеличить селянина.

Здебільшого в’язні не звертаються до адміністрації, бо, крім прокльону, нічого позитивного не дістанеш.

Треба підкреслити, що проклін у мурах Допру кришталево-клясичний. З уст строгого начальства, від начальника Допру до ворітнього сторожа, виходять найновіші, найогидливіші фрази матерщини; звідсіль запозичає неольогізми в’язень, їх підхоплює вулиця; цими новотворами збільшує свій лєксикон радянська «блатва»[38].

Від прокльону недалеко до штовхана, каменем у вікно та вистрілу. Штовхають всі і всюди; каменем «оперує» часто «конвой» з подвір’я в’язниці.

Заглянути у вікно, хапнути раз-два свіженького повітря – здається, злочин невеликий, а радянська пильність карає за це цеглиною по зубах; гарячіші вартівники вживають навіть зброї.

У 10-й камері в’язень виглядав своєї жінки (наші вікна на вулицю виходять – як туди не заглядати). Вартівник підмітив, послав матюк, другий, а разом з третім натиснув курок.

Бризнула шибка, і селянин Кожухівський брикнув на нари, а його сусід, вхопившися за око, благим матом став кричати «ой, ой гвалт, очі», – попав в око шмат скла.

Всі в камері поприсідали.

Вартівник, щоб замазати вчинок, наробив галасу: викликав дижурного по Допру і, видно, «поінформував», як було.

За кілька хвилин дижурний прилетів до камери ч. 10, насів на старосту, забрав його до підвалу, а кількох, що осмілились обізватись, кинув до «карантину».

У «карантині» сидить самий злодійсько-розбійницький елемент. Не доведи, Господи, попасти туди чесній людині – замучать. Коли начальство на когось завізьметься – кидає в ці камери (їх на Допр 2 – 3).

Пускаючи в’язня, надзорець моргає «закапйорщикам» і промовляє: «Вот вам свєженькій пасажір».

Ще не встигає надзорець дверей замкнути, як закапйорщики кидаються на «свєженького» з найвигадливішими вправами фізичного знущання: і в опуки ним грають, підкидаючи до стелі, і в обійми беруть, що кості тріщать, і жука підпускають, і на ровері вчать їздити, і плуга вчать по-дідівськи закидати.

Надзорець стоїть спокійно під дверима.

Аж як ця жертва охрипне від крику й болю вигадливих штукарів – відмикає двері й питає:

– Что тут за шум? Опять упражняетесь? Патіше, черті, – і зачинить двері.

Експерименти тривають далі.

Єдиний рятунок – викупитись, як є солідний гріш, одежа, або щось коштовне. Коли ж цього нема – доводиться кричати, як силу маєте ще.

Знову приходить надзорець, трохи розгніваний. Організовані штукарі враз роблять з цього напівзомлілого бідолахи буяна, що всіх б’є, знущається. За це йому нова кара – підвал, а як звідтіль вийдеш через день-два, то напевно треба до лікарні.

Лікарня в Допрі є, тільки далека до неї дорога: 8 ліжок на 1000 душ в’язнів пересічно.

Лікар-жид Сиркіс у лікуванні веде строго витриману лінію. Найперше слово до хворого в’язня: «по какой статьє заключон?» (за що заарештований).

Залежно від статті він ставить діягнозу хвороби. Як ви за контрреволюцію сидите, він авторитетно заявляє, що «нічево у вас нет, симуліруєтє!» Казнокрадів, тих, що «лінію перекрутили», чи якось «випадково» забили людину, він вислухає уважніше й обіцяє взяти до «околодку».

Попасти туди не легко: цілковито немощну, безпомічну людину обіцюють забрати довго, а звідтіль вертають скоро – або мертвого на кладовище, або «вилікованого» знов до камери; ріжниця тільки та, що до лікарні клієнта несуть вчотирьох, а звідтіль ведуть удвох.

Обходячи камери (раз на місяць), лікар більше цікавиться випитами, хто за що сидить, ніж що в кого болить.

Клясовість дотримують усюди. В’язнів строго поділяють на кримінальних і політичних; до кожної групи адміністрація ставиться інакше. Кримінальники більші прогульки мають, кримінальникам повніші бачки каші, кримінальник скоріше побачення дістане, дають навіть «лічноє», а політичний хай попочекає.

Правда, воно мука одна, а не побачення: в «свідалке»[39] арештант стоїть на стільчику за одною грубою стіною, жінка за другою, а збоку вартівник. Не встигне жінка заспокоїтись від хвилювання, поки втре сльози, щоб щось сказати, а тебе вже тягне надзорець до камери; дають 4 – 5 хвилин, і поцілуватися не можна, бо стіна груба.

Політичному навіть на таке побачення доводиться чекати два місяці, аж поки «слєдствіє» скінчиться. За цей час жінка мусить походити за дозволом і до слідчого, і до прокуратора, і до нарсуду, і до старшого, і до меншого, та по кілька раз, бо часто кажуть, «прідьотє завтра – січас нєкагда».

Мені, власне, моїй дружині за допомогою знайомих з ГПУ, вдалося дістати особисте побачення на 10 хвилин. Заздрила вся камера, пророкували, що справа моя йде добре, і скоро мене випустять. Мене самого спантеличило це «лічноє»; я сподівався або звільнення, або розстрілу.

Була спроба нас просвіщати, «ісправлять». Збирали по камерах гроші на газети, записували в політичний гурток, але культроботи розгорнути не вдалося, бо забрали під арештарню клюб: не можна було вмістити в камерах всієї «контрреволюції». Приходив тільки один раз на тиждень хтось з адміністрації й читав та пояснював у комуністичному дусі газети, куплені за наші гроші.

На Україні ніколи ще не було стільки арештів та «злочинців», як 1929 року.

Не дивно, коли б ми мали новий приплив визвольних змагань, вибух повстань. Але ж 29-й рік особливими вибухами селянського гніву не виявився, злочинний елємент знищили ще 20 – 22 роками. Де взялися злочинці та ще й у кожному селі?!

Оглянувши бодай одну камеру (не карантин), очевидним стає, хто ці арештанти, що зробило їх злочинцями. П’ятилітка й колективізація закинула за ґрати тисячі безневинних, найчесніших селян.

Радянський уряд знав, що без заколоту насильно реформувати село не вдасться. Щоб попередити неминучі протести й повстання, вирішили «вдарити» по селу: забрати з кожного села кілька найповажніших господарів, щоб їх ув’язненням настрашити всіх.

Про людське око треба було закинути їм якесь обвинувачення. Отож і почалась «вербовка»[40] та «пришивання» статті (вишукування параграфів).

Найпоширеніші статті-провини були: агітація, організація груп, терористичні акти, змови на вбивство радянських робітників і т. ін.

«Пришити» статтю людині – це, як плюнути, в Радянському Союзі. Вас зроблять агітатором, коли ви проговорилися не в такт перед головою сільради; «викриють» організацію з того лише, що один колись десь говорив-хвалився сусідові, сусід секретно сказав кумові, а той поділився з зятем; підставлять легенько за терористичний акт якусь ще 17 – 19 року вуличню парубоцьку бійку, коли постраждавший тоді – сьогодні є якась «голова» чи «секретар»; беруть за провину ще 1918 року, хоч радянський суд, згідно декрету, мусів би по 10 роках злочинства милувати; садять за участь у повстанні 1919 року (а за це слід добру половину населення притягнути); обвинувачують за те, що не пішов до колективу; хапають таких, хто не може виплатити всього податку.

Нарешті, коли ГПУ не має в селі готових «кандидатів», то роблять так: приїжджає агент на село й отверто каже:

– Нужно забрать у вас 5 челавєк. Назвіте кандидатури найболєє вредних кулачков.

Актив радий до послуг: у нього тих «вредних» більше, як півсела.

Попадали в «кандидати», звичайні, ті, хто не мовчав всевладному начальству та розкривав темні діла-злочинства свавільної сільської комунарії.

Було багато куріозів з цими «контрреволюціонерами» та «агітаторами». Буквально темна особа, слова «агітація» не може вимовити, а його взяли за «гитацію» серед селянства.

Одного «політичного» чекіст згарячу спитав:

– С какім отрядом ти нальот дєлал на станцію Крижополь у 19 гаду?

– Єй-бо, ні в якому отряді я не був, – побожився переляканий парубок.

– А гдє же ти бил тагда? – допитувався чекіст.

– От не знаю, чи ягнята, чи ще гуси я пас тоді. Спитайтесь мами, – вони добре пам’ятають, коли ми продали гуси та купили вівці.

Не один обвинувачений розводив руками та обливався сльозами, коли йому прочитували, за що його «притягають до пролетарського суду». Пригадую, «контрреволюціонера» Чернієнка Микиту з Шипилівки. Неписьменний селюк, що весь свій вік з роботи, поля, гною не вилазив; до революції наймит в економії, а після революції, діставши 4 десятини землі, невсипущий господар доробився до «куркуля»; обклали його, як експертника, податком, виплатити не було чим, і посадили. Страждав, мордувався сердега, цілими ночами плакав, а після «слідства» вернувся цілком прибитий. Збожеволів бідолашний. Забрали його до лікарні, а через тиждень вивезли до «Одеси» (значить – помер).

Чиста комедія виходила, коли притягали до відповідальности «групи»: часто учасники цих груп і незнайомі були один з одним.

Бідняк побив голову Комітету Взаємодопомоги, а «куркуль» винен тільки тому, що відбулось це на його подвір’ї. Зірвали селяни сход – винні куркулі, хоч на сход їм ходити заборонено. Бахнув хтось цеглиною уповноваженого з району – забрали 4 заможних. Не вдалась на селі кампанія – винні куркулі, або ріжні «бувші люди» та «непевні».

Яке обвинувачення, такий і суд. Більшовики й тут виявили «новаторства». 90 % справ вело ГПУ через свій апарат, оминаючи зовсім судові установи.

Чекістські слідчі методи давно загальновідомі, але підчас останньої «колєктивізаційної кампанії» вони озвіріли до решти.

Кожний слідчий мав 100 – 300 справ. Будучи «страшно перегружон» (про це скаржиться на кожному кроці всякий «атвєтственний»), він вирішував долю арештованого незвичайно скоро: за 5 хвилин розмови з людиною, що на питання слова зі страху не може промовити, не кажучи вже про ширшу думку на свій захист, – «слідчий» з найспокійнішим сумлінням занотував у висновках 3 – 5 років Соловок.

Здебільшого слідство велося так: арештований сидів місяць-два, не знаючи, чого з нього хотять. За цей час витягнуть його раз на встановлення його здоровля (чи може він витримати північний клімат бодай місяць), другий раз на те, щоб сфотографувати, і знов сидить – мучиться.

Враз пізнього вечора, чи вночі викликають його «до канцелярії». Це слово, та ще в такий час, не одного приголомшує. Було багато випадків, що з тієї «канцелярії» люди більше не вертались. А «крівавої осени» кожний найбезневинніший арештований міг усе припускати, та ще, не дай боже, як на подвір’я Допру заїде «чорний ворон» (авто).

Викликаний в’язень тоді не живе. Агроном Багачевський (Ольгопільського району), викликаний у такий час на допит, проходячи повз авто, зомлів і помер на місці від розриву серця.

На допиті запитують кілька моментів з автобіографії, хапають з неї найпідозріліші факти, і тут же, на ваших очах «опитний» слідчий «сочіняєт» обвинувачення; кине вам кілька блудливих питань, підвищить тон, коли ви скажете «ні», «радить» признатись, бо «будет хуже, ібо ми знаєм всє ваші тьомниє дєлішкі», відчитає грізно акт обвинувачення і «распішітєсь».

Обвинувачений відмовляється, не розуміючи, чого так скоро, заперечує абсолютно всі мотиви обвинувачення, наводить низку найочевидніше спростовуючих обвинувачення фактів, називає десятки живих свідків, хвилюється, плаче, не може збагнути, що за напасть, який це лиходій так немилосердно міг набрехати, благає назвати прізвища цих мерзотників, дати йому очну ставку…

Але слідчому нема коли. Він давно вже поклав до портфеля акт обвинувачення й наказує відвести в’язня.

Розгублений остаточно такими «слідствами», прибитий страхом за кінець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) і агітацію, і організацію, і участь у вбивстві та інше – лементить сльозами благання, припадає до ніг чекіста, кричить всім єством своїм: «неправда, я нічого не винен…».

«Разберьом», – холодно кінчає чекіст і делікатно випихає в’язня в коридор, звідкіль його змученого вкрай відводять до камери.

Довго там відхлипує та умивається сльозами бідолашний, силячись збагнути, що за нещастя.

Єдина надія, що розберуть, але цей «разбор» кінчається на 95 % тим, що його за місяць-два викликають на етап.

Так було й зі мною. З першого дня арешту я очікував виклику і був певний, що доведу свою невинність, переконаю уважного й розсудливого слідчого, що тут якесь непорозуміння. Тому перші дні був спокійний.

Але проходив тиждень, минав другий, а мені нічого не кажуть. Спокій мій розвівався, а далі й терпцю не вистарчає.

Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але мої співмешканці сміються: охота тобі до лямпочки звертатись; не варт папір псувати.

Проте, я подав-таки заяву. Очікування наслідків заяви обнадіяло мене, але даремно. Ні відповіді на заяву, ні визову.

Я остаточно зденервувався і впав духом, жахаючись, як і всі, «чорного ворона».

Аж за півтора місяця, о 11 годині вечора викликали мене, не сказавши навіть куди.

На дверях канцелярії чекав чекіст. Впустивши мене до кімнати, він сів за стіл і, постукуючи олівцем, довгенько оглядав мене, міняючи кілька разів вираз обличчя – то лагідний, то звірячо-суворий. Після гіпнотичного прийому пішла чекістсько-агітаційна частина. Агент хотів облегшити собі роботу: він (а я таки добре злякався) сподівався, що розкажу й за себе, і за моїх 4 співучасників.

Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.

Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

– Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.

Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.

Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.

Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».

Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.

Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».

На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.

Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.

Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».

Я бачив, що мій слідчий з тону слідчого спадає, й хотів іти.

Але він вхопився за револьвер, вернув мене і наказав підписати акт. Я погодився підписати лише з приміткою.

Слідчий відрубав, що «нікакіх примєчаній здєсь бить нє может».

Коли ж я остаточно відмовився, хоч би й під загрозою револьвера, підписати без «примєчаній», слідчий мусів прийняти.

Вийшов ошалілий. Раз – нервувала мене наглість слідчого, друге – неспокій, чим може кінчитись моя поведінка.

Поінформувавши товаришів, я став аналізувати мотиви обвинувачення. Пригадав усі слова-питання слідчого і ще раз та основно переконався, що правдивих відомостей про мене ГПУ не має. Акт обвинувачення налягав на гріхи останніх років, а їх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.

Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – мені ні слова.

Знову підупав духом, став припускати, що більше не викличуть і посадять на «чорного ворона».

Кожний вечір проходив у хвилюванні; коли ж підбігав «ворон», у мене душі не було.

Аж третього тижня покликали мене і, на диво, вдень. Сподівався «кваліфікованішого» слідчого, а може, й самого Резунова. Цей крівавий чекіст вів лише такі справи, де, як не розстрілом, то 10 роками – менше не пахло.

Але мене чекав той самий агент Шнайдерман і мягко, не по-чекістському, став «радити», як людина «незаінтересована», викласти все, і, на його слова чести, через три дні я буду вдома.

Я попросив ще раз прочитати мені акт обвинувачення. Чекіст погодився, бо він у нього добре вже зредагований. Акт був змістовий, пам’ятаю всі факти:

«Я переконаний і загартований петлюрівець-самостійник і, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюційного петлюрівського вчительства, пропагую серед нього націоналістично-самостійницькі погляди та пророкую недалекий кінець радянської влади; використовуючи права працівника в Наросвіті, роз’їжджаю по районах і через учителів-петлюрівців та бувших старшин закладаю контрреволюційні-петлюрівські гуртки; в місті організував осередок «Спілки Визволення України»; викладаючи українську літературу в профшколі, прищіплюю учням націоналістично-самостійницькі тенденції; в часи громадянської війни був ярим агітатором проти більшовиків; 1918 року працював у воїнського (військового) начальника агітпропом, розповсюджував шовіністичну літературу, закладав «Просвіти», служив у петлюрівській армії сотником гайдамацьким, носив оселедця, пізніш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвітковського, як організатор бандитських загонів; будучи дезертиром, агітував проти мобілізації на війну з поляками; підтримував зв’язок з політичними злочинцями, допомагаючи їм матеріяльно…»

Агент скінчив і, солодко усміхаючись, пильно дивився мені в очі.

Я ще раз переконався, що головного в акті нема, і побадьорішав.

– А де ж факти? – запитав сміливо.

– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрісполкома[41], раз’єжая по сьолам, заігривалі на настроєніях крестьянства і падривалі хлєбозагатовку – ето нє факт? А то, что на собраніях виступалі протів комячейкі? А то, что… Да вообще фактов єсть много… Вот оні, – показав на грубу паку, – моє дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее і чістосердєчно прізнаєтесь у всьом…

Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всі мотиви – наклеп.

Шнайдерман відхилив мої «предложенія»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричі легша кара, та настрашував про заслання і т. ін.

Коли він впивався фаховою красномовністю, у моїй пам’яті промайнув спогад: на кілька тижнів перед арештом підійшов до мене у клюбі Гутенко й таємничо натякнув:

– Слухай, в повітрі неспокійно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток із «своїх». Слід також нагадати за Мироновича і взагалі.

Я не стерпів такого нахабства й відрубав:

– Не крути дурня. На ніякі організації з провокатором я не пристаю.

Він вдав ображеного та обіцяв порахуватись.

Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натяків, та в якому він пропонував заснувати на моїй кватирі, «центр-осередок» «справжніх українців» на «всякий можливий момент» і т. ін.

Ще тоді я запідозрів непевність його пропозиції. Чого, раптом, писати такі небезпечні речі та передавати їх через руки й очі чекістської пошти (а вона у нас в одному будинкові з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у місті і мав цілковиту змогу свою «ініціятиву» передати мені на словах.

Зустрівши його після того листа, я вилаяв за необережність, але впевнитись у «нечистій ініціативі» не міг.

Лише пізніше, як за ним ми почали стежити й зустрічати частенько в дверях ГПУ, мої припущення стверджувались.

Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на інспектора при Наросвіті – всім стало ясно, що «висунути» його могло тільки ГПУ.

Я ще тоді став побоюватися.

Не було сумніву, що автори мотивів – Гутенко й Дончук – «штатні» провокатори серед учительства.

Я назвав їх прізвища. Слідчий спохватився, змінив тон і їдко проказав:

– Значіт, ви сознательно скриваєте свою віну? Странно. За вас ходатайствують авторітетниє ліца, прінімаєм во вніманіє вашу актівную общественную работу, у ваших же інтересах возімся с вамі, хочем, чтоби ви созналісь в своїх грехах перед обществом, а ви хітрітє, хатітє нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамі не о чом больше разгаварівать.

– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звідкіль виходять ті мої «гріхи». Запевняю вас, що то не мої гріхи, а Гутенкові й Дончукові, а може й ще чиїсь.

– Прі чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слідчий.

– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.

– А ви откуда знаєте, что оні провокатори?

– Не я один, а майже все вчительство про їхнє знайомство з ГПУ знає.

– Вот как! Даже за всех учітєлєй распісиваєтесь?!

– Не розписуюсь, а стверджую, що ви їм гроші платите!

– Что? Давольна. Слішком дальоко заходіте… Ви свободни…

– То вже й кінець слідству? Ви ж, власне, по суті справи нічого не спитали й мені не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…

Але не договорив. Слідчий делікатно й потужно за комір провів мене в коридор, а там підхопив черговий вартівник.

Тим слідство закінчилось. Почалися знову муки очікування невідомого, острі до непритомности хвилювання від гуркотів «ворона», очікування видющої смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.

Здебільшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слідчому головно ходило про «подпішісь».

Знав Допр багато випадків, що арештований підписується в кінці напівчистого аркуша протоколу, а на другому допиті йому вичитують такі страхіття, що вуха в’януть.

– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечує в’язень.

– Пазвольтє! – злорадно усміхається слідчий. – Ваші собственниє слова. Ви подпісалісь…

– Та…

Даремні тут спростування – на протоколі дійсно є в’язнів підпис.

Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, відкидає всяких свідків та «очні ставки».

– Ми знаєм, каво спросіть.

І здебільша, нікого зі свідків обвинуваченого не викликають.

Складніше ведеться слідство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбільший контрреволюціонер». «Допитують» в першу чергу сільський актив, інакше кажучи, диктують і записують потрібні їм фрази, а ті підписуються. Далі йде обплутування та бичування арештованих.

Разячі факти крутійства та підлости знала наша камера. На допитах «радили» «признатись», водячи наганом попід ніс; прикладом у груди відбирали підписи, що він дійсно був у банді; обіцяли випустити, як видасть всіх учасників наскоку; садили в підвал, щоб «нагадав», «обдумався»; по декілька разів вночі брали до «канцелярії», возили до ГПУ на чекістські «експерименти» слідчих метод.

Тут кидають в’язня до темної, як ніч, казні, яка одним духом своїм елєктризує жахами всі атоми людського тіла. За кілька хвилин приходить чекіст і, кремсаючи перед лицем в’язня курком нагана, «просить» розповісти, «всьо подробно».

Коли арештовний вдасться твердішою на нерви людиною, чекіст піднесено-впевненим голосом відрубує, що «жівим отсюда не випущу». В підтвердження своїх слів, та щоб в’язень «розв’язав язика», пускає в чорний морок кімнати кулю.

Мало хто з іспитуваних міг мовчати, чи «нічого не знати». Майже кожному доводилось признатися, як було про що, чи немилосердно брехати, роблячи з нікчемної мухи величезного слона…

– Вот відітє, – закінчував у темноті зраділий слідчий, – пойдьомте в комнату. Я же знал, что Кіріл Паламарчук, імєя вінтовку, собірался убіть председателя КНС (комітету незалежних селян) Шубенка.

– Вибачайте, товаришу слідчий, я троха не так казав. Голова Комнезаму Шубенко підійшов з рушницею до Кирилової хати й націлювався стріляти через вікно (вони посварилися за жінку), але надійшли хлопці (я тоді парубкував), і Шубенко скочив за тин…

– Как? апять врьош?!

– Та, Боже ж мій! Як же я можу брехати, коли воно іменно так було. Спитайте всіх хлопців…

– У, дурной, упрямий мужік. Пашол вон, – закінчує розлютований слідчий.

Але по трьох ночах катання на «чорному вороні» до ГПУ та з ГПУ мусів Ілько Жарук розписатися, що дійсно бачив, як «дядько Гарасим (з 13 камери заможний літній селянин, що ледве коли і в руках мав рушницю) ввечері відкопали в городі рушницю й принесли її до Кирила Паламарчука – мого сусіди, а цей пішов з нею на подвір’я Шубенка».

Обрадуваний слідчий похвалив Ілька за мужество й обіцяв пустити додому (про це він мені, як сусід по нарах, сам признався).

У кінці процесу цієї «групи» всі дивувались, що трьом дали «вишку» (кара на смерть – між ними й Паламарчук), останнім чотирьом від 8 до 10 років Соловок, а Ількові дали тільки 5 літ, хоч відомо було, що він перекинув у болото бричку з райжінорганізатором (уповноважену для роботи серед жінок).

Згадується в процесах частенько прокуратор «по надзору»[42] за дєламі ГПУ. Йому треба оскаржити[43], в разі неправдиво ведеться слідство, «вимагають» неправдивих доказів, не викликають «всіх» свідків і т. ін.

Але зло бере, сміхом і цинізмом тхне від всієї паперової тут ролі прокуратора. В слідчих операціях ГПУ він підслідним допомагає менше, як мертвому кадило. Єдине, що може він робити – дати відповідь, у якого слідчого ваша справа, але це й без його ласки кожному з нас відомо.

Коли «досвідченому» слідчому «пощастить» викрити хоч що-небудь певного з «ганебної діяльности» «терористичної» групи – затівають показовий суд. Виїзна сесія окружного суду (суддя – один із агентів ГПУ) виїжджає на район, куди перекидають етапом «куркульську свору», і розігрує показово-агітаційну інсценізацію.

Перед процесом слідчий приїжджає на село, «обробляє» до суду актив та відповідних свідків, висуває красномовного громадського обвинувача – й успіх інсценізації запевнений: намічений слідчим засуд проходить на 100 %.

Не доводиться особливо дивуватись, бо акт обвинувачення обіймає таку силу злочинств і так правдиво вони стверджуються визнанням один за одного самих обвинувачених, що на суді їм доводиться тільки очима кліпати, а авдиторія дивом дивується, що розкрили таких великих вбивців.

Безбожно брехливі «докази» «свідків» доповнюють зміст обвинувачення, а довга промова прокуратора (одного з битих на язик чекістів), начинена їдовитими вириганнями, довершує ефект суду над «куркульським кублом», трутнями працюючого люду, гидрою контрреволюції на селі, павуками-експлуататорами, рицарями «темної ночі».

Суд іде на «совєщаніє» (правдивіш, до одного з місцевого начальства смачно заїсти та солодко запити по великих державних трудах). Присуд його, що давно вже готовий лежить у одному з портфелів суддівських (слідчий складав його ще в день закінчення слідства), всім наперед відомий.

І зітхає придавлено авдиторія, плаче рясними сльозами рідня, догибають морально бідолашні «гидри» сільської контрреволюції.

Другого дня вправна червона преса дає цілу сторінку списаній, як під стенограф, статті: викрито й засуджено нову зграю хижаків-нальотчиків у Гайсинському районі, що банди закладали, нальоти організували, радянських робітників забивали, колективізацію підривали та селянство тероризували.

Читає ціла округа, не вірить таким страшним ділам, жахається таких засудів.

Село нишкне, загортається в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядає на роботу верховодів.

Часом показові суди не вдаються.

На одному процесі сталось «непорозуміння». Розповів нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:

Судили групу куркульських шкідників (Марківський район), що ніби-то вбивала сільських активістів.

Була неділя; зібралось сила народу.

Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрій пред’явив авдиторії «групу лицарів».

Чудні сьогодні радянські «лицарі», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облізлих від поту – клопоту шапках, з виснаженими від довголітньої праці та мук останніх місяців зарослими обличчями, з тупими від нестями й гіркого подиву та вродженої несвідомости видами – наші типові нещасні хлібороби, обездолені звірством Совдепії.

Промовець перечислив низку «крівавих вчинків» цих «лицарів» і закликав радянське суспільство мечем червоного суду викорінити вороже насіння. Після його немудрої поетичної промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.

Авдиторія, як губка воду, вбирала слова.

Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркіян Загородній (останній не дочекав суду – помер у Допрі), озброєні куцаками (обрізаними крісами), засіли під хатою секретаря комсомолу Голубова і вночі на 18 серпня, як той вертався з хати-читальні, напали на нього. Від вистрілу з рушниці…

Останні слова перервала раптовим вибухом авдиторія:

– Брехня, брехня! – закричала, зірвавшися з місця, Волощукова жінка і з піднесеними зціпленими кулаками побігла на сцену.

– Міліціонер, – почулося з президії, але той не обзивався.

Жінка вилетіла на сцену, підбігла до стола і, гремлячи по ньому обома руками, зі сльозами відчаю й благання верещала:

– Брехня! Ой, Божечку мій! Не вірте! Ой, Боже, – відсапувала раз по раз. – Не вірте. Він же тоді саме христини справляв, цілу ніч гостей частував. Ой, Боже ж мій! Людоньки добрі, сусідоньки мої милі! Скажіть же, не мовчіть. Ой, Боже ж мій, – залементіла молодиця, припадаючи до суддів і не даючи голові «призвати до порядку».

У залі знялася шамотня, голоси щораз голосніші, сміливіші.

Десь узявся міліціонер, вхопив за рукав жінку і став тягти зі сцени. Вона вп’ялась обома руками за піфрак голови суду й несамовито верещала:

– Рятуйте! Він не винен! Божечку мій ласкавий! Рятуйте, люди…

Заля заворушилась окремими вигуками.

Церемонія процесу стала набирати вигляду вуличньої сцени.

Враз ззаду залі піднявся селянин і твердим сміливим голосом заявив:

– Дозвольте слова!

Заля враз заніміла в мовчанці. Голова й не помітив, що цим порушує порядок процесу, і механічно промовив:

– Прошу.

– Увечері, 17 серпня й до самісінького ранку я гуляв у Данила Волощука на христинах, а потім ввесь день ми з ним возили снопи. Тому свідчу, що участи в раненні секретаря Голубова він не брав. Це ствердять куми, що були на христинах.

– Правда, суща правда, стверджуємо, – обізвалось в залі кілька голосів.

– Крім того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.

Голова хмуро кинув погляд на слідчого; той муркнув, засовався в кріслі і заходився перегортати аркуші в теці.

Селянин продовжував:

– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його під час поділу грошей, які вони затаїли від самообкладання. Пелих сам мені за чаркою хвалився.

Заява викликала новий, ще густіший рух в авдиторії і, мов обухом по келепу, приголомшила президію суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слідчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.

На хвилину в залі стала гробова мовчанка.

Розчервонілий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засідателеві й промимрив: «В віду поступівшіх нових показаній сторон, виєздная сесія чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложіть для дополнітєльного слєдствія».

«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотіла «чесна» президія суду, а щось інакше…

Найчастіше присуд під диктат слідчого друкується на машинці в ГПУ, прикладається фотокартка, і діло йде до Харкова, в «особоє совєщаніє прі ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку організували восени 1929 року, коли «Особоє совєщаніє», завалене зливою справ, не встигало «судити».

З Харкова діло йде до Москви.

Як судять у Харкові, скільки справа маринується в Москві – Господь його святий знає, – це тайна велика, знаємо лише, що цілий місяць ніхто ні в чому не розписується, а то враз чоловік 50 – 80 сповіщають, що їх «дєло» за Харковом.

Бували такі в’язні, що про Харків їм не згадували. Це неприємна ознака; тут пахне мандрівкою «чорним вороном» до славнозвісного ГПУ, а «візиту» особисту, туди роблять арештовані неспроста: 80 % заведених туди світу більше не побачать.

Дві речі в Допрі залишились в пам’яті на віки: «чорний ворон» та камера смертників. Ці два чинники – певне, єдині й виключні досягнення пролетарської диктатури та безумовно оригінальний витвір ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливість увесь Допр. Одні – менші «злочинці» з цікавістю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди їде, кого, кількох візьме. Другі – більші «контрреволюціонери» тупіли з тремтіння й жаху – «не я лі, Господи».

І направду, трагічні щоденні явища. Десь під вечір з собачим гуком підлітає «ворон». Бряжчать ключі, відмикаються важкі двері і…

– Марченко! Собірайся.

Напівживий Марченко, що так сподівався виправдатись на допиті, бо його «обіцяли» викликати, німів остаточно.

Хтось за нього натякливо запитував:

– З речами?

– Нєт, нє надо. А впрочем бері.

Загіпнотизована камера від дверей пересувається до вікна. Найменші ближче, найвищі далі, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, і щоб усім було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рідко і взагалі скільки відправлять «на лоно Авраамове».

З тим самим гуком пролітає «ворон», але побачити рідко коли вдається, бо лиш одно віконце ззаду, де сидить «конвоїр».

Аж другого дня весь корпус таємничо-похоронним тоном передає з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстріл).

Куди їх беруть, що з ними роблять, де дівають – таємниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспіративних товарисько-щирих визнань знайомих через інших «знайомих» (агентів ГПУ) розказує:

В одному з будинків ГПУ є камінний льох, де відбувається остання розправа над контрреволюцією. Є також стала посада ката, що виконує присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свій «апарат» і, за завданням чекістів-операторів – слідчих, відбирає передсмертну сповідь у смертника та не лише за свої «прегрешенія», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрі чи може «помилково» гуляє на волі.

Які методи сповіди чекістського ката в такому місці та ще в таку хвилину, це може уявити тільки буйна фантазія, озброєна всебічним знанням жахливої чрезвичайської дійсности.

Не всякий, правда, «вороном» катається. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пішки чимчикувати.

Це ті, що сидять у «камері смертників», засуджені виїзною сесією.

Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать їх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах і тільки по 3 – 4 місяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тіло.

Ледяні іскри пронизували, коли під час прогульки проходив повз ґрати «камери смертників» та крадькома зиркав на блідо-матові обличчя, погаслі очі, благаючі чогось незнаного…

Ще болючіше ставало, коли було думати хто вони, за що їх нищать?..

Тільки за те, що були добрі господарі, любили землю, село, все добре, світле в ньому…

Смертників не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають ніяких листів, газети, – вони для світа не існують.

Доводилось бачити жахливі картини прощання батька-смертника з жінкою, дітьми, матір’ю. Хіба придавивши в собі почування людини, забувши, що ти є живе творіння, – можна спокійно споглядати на сцени останніх побачень живих людей з завтрашнім мерцем.

Дехто зі смертників пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраїнським Виконавчим Комітетом): велів жінці чи батькові спробувати останнього й подавати касацію до Петровського (голова ВУЦВК-у).

У багатьох жевріла надія на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливіша, сердечніша, але ці рожеві надії не справджувалися, бо тієї крівавої колективізаційної осени 1929 року майже нікому помилування не було.

На кару брали під вечір, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.

Десь коло 6 години приходить озброєний загін «конвою» 6 – 10 чоловік з наказом: кого брати.

Лунає крик надвірного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всіх брамах, дірах допрівського подвір’я, і смертний хід починається.

Виводять смертників з камери по одному до канцелярії, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданів» радянська в’язниця не має; їх «знищено» ще з 1917 року), з’єднують їх тим самим дротом по парі, в’яжуть пари одну до одної і – «шагом арш».

Міліцейські вартові знають, коли вестимуть на «шльопку», і завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.

Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зі смертників – Заболотний Яків, засуджений на 10 років, сидів у нашій камері. Довідався він ще ранком, що сьогодні Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нізащо пропав братуха», і з болючим острахом очікував вечора.

Коли «процесія» з 10 озброєних та 4 пов’язаних промайнула повз вікно, він силою всіх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокійно», – і безсило повалився на нари.

На його крик полетів у вікно камери великий камінь, засвистали всі дозорці, а за хвилину вилетів дижурний і забрав напівпритомного Заболотного до підвалу.

Врізався в пам’яті такий факт. Засудила сесія батька та двох синів – Кропивницьких: старого на 8 років, а синів до вищої міри «соціяльного захисту» – розстрілу. Батько на «процесії» втратив розум, а сини сміливо й спокійно очікували смерти.

Вело їх 6 вартових і, на диво, незв’язаних.

Була відлига вдень, а під вечір вдарив мороз.

Щойно вивели з брами й ступили на хідник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з ніг «конвоїра» й пустився тікати, але… на четвертому кроці посковзнувся і впав. Не встиг він піднятись, як пальнув стріл, і втікач, коливаючись, посунув боком по бруку.

– Ложісь! – гукали «конвоїри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землі, а три з них наздогнали молодшого і всадили в нього по кулі з наганів.

Водночас засюрчали свистки, повибігала сторожа, залунало ще кілька пострілів у вікна камер, супроводжених пустою лайкою, і постріленого Левка понесли, а старшого повели в двір Допру.

За кілька хвилин прискочив «ворон» і по хвилі зник.

Камери заніміли в мовчанці: ніщо не писне, крім настирливих кроків збільшеної сторожі в коридорах.

Ніч пройшла в остро-нервовому чеканні.

На ранок стали відомі подробиці свіжої події. Зі слів очевидців, Левка внесли до канцелярії скривавленого мертвого; прилетів «ворон»; озвірілі чекісти кинули зразу зв’язаного живого, а потім зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.

Цілий ранок камери гомоніли про подію, щораз доповнюючи її новими додатками.

Враз, десь коло півдня, почувся голосний зойк:

– Ах! Боже мій! Душогуби, дайте мені його…

Ми кинулись до вікна. Перед брамою стояла простоволоса молода жінка і, в розпачі б’ючи в браму кулаками, кричала, плакала й кляла.

– Вбивці, де ви його діли? Дайте мені, тіло дайте! Ой, Боже…

Збігались люди. Прилетів «конвоїр» і став тягнути жінку до комендатури. Жінка впала й, соваючи ногами ревла, захищалась.

Страшне було видовище.

Люди не стрималися і, ніби змовившись, чи піддавшись якійсьневідомій силі, кинулись на «конвоїра». Він, збитий з ніг, підкидався над головами гурту, товчений, шарпаний зі всіх боків.

Маса так захопилася роботою, що не почула ні крику вартових «разойдісь», ні пронизливих свистів… Аж постріли трьох разом револьверів над головами та загін міліціонерів допрівської сторожі схаменули їх криком «руки вверх».

Міліціонери підняли потовченого «конвоїра», вирвали з руки баби шаблю, а весь гурт повели до ГПУ.

Все місто, певне, з зачудованням споглядало на цю збірну дружину «злочинців революції». Другого дня частину молодших і багатших з цієї дружини припроваджували до Допру й заводили на них «дело».

А жінка лежала на місці й хлипала – причитувала та проклинала:

– Душогубці, нелюди, за що ви його вбили. Боже ж мій, Льоню мій нещасний! Що ж я тепер з діточками робитиму…

Відхлипавши, встала й прийшла на те місце, з якого вчора підняли постріленого Левка, припала до землі і знов залилась в голосному риданні.

Підійшов селянин, підняв її і став розважати. Вона зігнулась, нашкребла землі з закривавленого місця, поклала в пазуху, перехрестилась і схлипуючи поволі пішла. В кількох кроках оглянулась, подивилася в бік Допру й гукнула:

– Бодай би вам усім така смерть, катюги, – і зникла в вулиці.

Ми стежили з вікна за кожним її рухом, словом, бо проти нашого вікна на вулиці все це діялось.

Довго несила була відігнати думок про цю картину. Уявлялось, скільки тих невинних матірних та жіночих сліз пролилось і ллється тепер?! Певне, всіх комуністів з чекістами витопить би можна. І за віщо вони стріляють людей, розбивають подружжя, сиротять дітей? Хіба ж можна за рік-два переродити, перебороти кам’яний мур народньої стихії?! Хіба можна в крові, в розстрілах прокладати новий устрій – колектив?

Відплата буде, за це, страшна, жахлива, як народня стихія вирине з берегів терпіння. Чаша його переповнюється… А суд народу – грізний суд…

Кожний день щиро обдаровував нас подіями; майже щогодини передавали через «волчок» (дірка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покаліченого, вчора стріляв «конвоїр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечі, з 16-ї вночі забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин від голодівки й т. ін.

Хоч ці новини були щораз страшніші й тримали в постійному напруженні весь Допр, проте, призвичаєний до крови, знущань, навіть до смерти, в’язень приймав їх доволі спокійно.

Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванівської кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлібозаготівлі, бо відмовився ходити по хатах і насильно забирати зерно; він не міг знести всіх страхіть Допру й уночі задушився власною торбою. Прибитим сумом провожали ми з вікна щовечірні мари з померлими в лікарні, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнів; вони були в кожній камері, але здебільша залишалися без наслідків.

У нашій камері заявив голодівку Стеблина з Добрянки (сидів четвертий місяць, а на допит не кликали ні разу). Десять днів лежав він без ніякої уваги адміністрації. Лише одинадцятого дня прийшов лікар і став умовляти, щоб «зняв голодівку», бо «будєт хуже».

Щодня після того являвся він у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й відняло йому мову. Від нього вже пахло мертвяком; до смердючого й чадного духу камерної тісноти додавались своєрідні пахощі людського тліючого тіла.

Ми зняли протест перед адміністрацією. Лише на 16-й день ледве-ледве дихаючого Стеблину винесли до допрівського околодку.

Всі переконані були, що Стеблина полегшив роботу чекістам – сам себе передчасно «розстріляв». Проте, ми помилились. Його взяли на штучний корм і через тиждень рівно «здорового» Стеблину привели знову до камери. Виглядав він, звичайно, гірше, як з хреста знятий, згорбатів, постарівся на років 15.

Хто знає, чи вернеться йому колишнє здоровля, бо три тижні, що з ним я прожив, ніяких ознак на поліпшення не було. Стеблина говорив по-дідівськи, крім теплої води, нічого не вживав з їжі, ходив – посувався, спираючись попід стіну, ні встати, ні сісти не міг. Напевне життя його знівечене навіки, бо ж не жарт – 16 діб нічого, крім води, в роті не мати.

Серед вражливих подій час наче скоро минав, але кожному остогидло життя допрівське, кожного гнітило, мучило незнання своєї долі, тому кожний жадав вийти з Допру якнайскорше, перемінити свій стан бодай на гірший.

Особливо гостро виявилось це бажання, як нас – старших арештантів, «зі стажем»[44], 2 – 4 місяців побуту в Допрі, перевели в «нижчі» камери, т. зв. «робочі».

Це були звичайні смердючі, глухі підвали, де за доброго часу, колишній власник теперішніх допрівських будинків, гандляр нафтою Зухман тримав смолу, дьоготь, нафту тощо. В часи, коли державні злочинці намножились, як гриби, мусіла адміністрація Допру ці, ще не вивітрені від дьогтю й смоли, льохи, перетворити на житло, назвавши їх «робочими камерами».

Труду особливого не завдало. Довелось лише прорубати чотири дірки, міцно замурувати в них потужні ґрати, – і чотири «робочих» готові.

Набили їх, дійсно, як оселедців. Сморід, парнота, тіснота – щось жахливе. Вісім днів перебування в «другій робочій» залишалися в пам’яті на все життя: не було де кроку поступити; половина спала стоячи, за місце сісти було десятки черг, за них билися до крови; за вісім днів винесли з одної тільки «другої робочої» 5 душ: двох мертвих, а трьох непритомних; причини певні: задушлива атмосфера.

Доводилось вірити, що «робочі» камери утворені на смерть, стали серіозно трактувати, що ГПУ вигадало новий спосіб нищити людей – в «робочих» камерах.

Не один з нас радий був і на «ворона» сісти, аби лиш свіжого повітря ликнути. Прогульок чекали ми, як Бога, а з них до камер ступали, як на страту.

Заявили рішучий протест проти смороду й тісноти (160 чол.), але адміністрація мовчала. Ми вчинили бунт: з прогульки не йшли до камери, поки не зменшать людей в ній щонайменше наполовину. Начальник Допру став умовляти нас, далі обіцяв «завтра» частину перевести в інше приміщення. Коли ж ми твердо заявили, що не підем усі до «робочої», він кинувся до канцелярії.

За чверть години влетів у подвір’я Допру відділ конвоїрів (40 чол.). Захряскали замки, й начальник відділу наказав нам іти до камери, бо «пустить в ход оружіє». Дехто з нас злякався: діло, очевидно, не на жарт схилялось, але більшість стояла в дротяній огорожі нерухомо.

Тяглась німа сцена. Ми мовчали, а команда відділу не знала, що робити, яким способом нас випхати.

Та скоро спосіб придумали. Чотири «конвоїри» увійшли в огорожу й за плечі почали нас випихати. Перший дався, але другий запротестував: «конвоїр» його за рукав, а він хапнув за кріс, другий його прикладом у плечі, а він «конвоїра» багнетом у живіт.

У мент вирвався зойк, якась раптова команда, залунало кілька десятків пострілів.

Ми попадали: між нами три ранених та один неживий. Приголомшені несподіваним, лежали ми в закам’янілім жаху.

Відділ зробив перестановку людей і залунала рішуча команда: «по адному поднімайсь і виході – в протівном случає рублю на месте». Чотирох «конвоїрів» з револьверами стали на воротах огорожі, чотири випихали кожного з огорожі, а решта стояла стіною через весь двір до камери.

За годину ми були в камері, крім шістьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоїра»; їх виділили від нас до канцелярії, після того ми їх вже не бачили.