Читать книгу Притулок для прудкого біса - В’ячеслав Васильченко - Страница 4

Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспішали інші, снуючи вигадливими маршрутами. Засніженими дорогами обережно рухався транспорт. Великі насурмонені хмари нависали над містом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов після попереднього. І стане попереднім для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився…

Звичайна поштова скринька… Вона нічим не відрізнялася від тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цій синій металевій коробці Незнайомець хоче просвердлити дірку. Очима. Навіщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагається виграти? Або вкинув не той конверт і вперто міркує, як дістати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправді все значно простіше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І піти. Проте не поспішав. Невидиме, але могутнє гальмо не дозволяло зрушити з місця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навіть непередбачуване. Але Незнайомець вірив: усе чітко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотів зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.

«Ну що ж, уперед, – нарешті сказав собі. – Сьогодні почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в іншому світі, частина – ще тут. Але це нічого не змінює. Наша гра мусить відбутися. І вона обов’язково відбудеться. За будь-якої погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-іншому. По-іншому вже було…»

Незнайомець поволі підійшов до скриньки. Звільнив щілину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зі стандартними фразами про здоров’я й справи. Але «справи» й «здоров’я» цього листа не схожі на інші. Абсолютно не схожі…