Читать книгу Притулок для прудкого біса - В’ячеслав Васильченко - Страница 9

Ранком наступного дня прокинувся переляканий. Коли розплющив очі, подумав, що проспав роботу. Чи просто наснилося? На годиннику з жахом побачив дванадцяту. Іспити й консультації стабільно починалися о дев’ятій. Щоб не запізнитися, завжди виставляв мобільний. І той надійно будив о 7.00. Але сьогодні все не так. Учора «Nokia» лишилася на роботі. Тому й прокинувся так пізно.

Переляканий професор схопився з постелі й прожогом кинувся до портфеля. Нервово відшукав потрібну сторінку щоденника. За мить відчув, як заспокоєність розлилася вченим єством: БЛАЖЕНСТВО! Сьогодні ВИХІДНИЙ?! Ура! Хай живе ЛЕДАРЮВАННЯ!

Сніданок складався з яєчні з шинкою та обов’язкового чаю. Улюбленого зеленого «Greenfieldа». Доводиться багато працювати головою. У цьому зелений чай допомагав.

Трапеза тривала недовго. За чверть години, заспокоєний, розпочав працю на благо рідного людства. На сторінці щоденника самотньо притихло слово «роман», виведене великими літерами. Імпозантна зовнішність професора штовхала до думки про «амур». Проте все не зовсім так. «Амур», звісно, заплановано, але з… літературою. Після приїзду з Парижа гострозубою мишею зашкребла божевільна ідея описати французькі пригоди. Простіше кажучи, намазюкати роман. Будь-що нове починати, звичайно, важко. І страшно. І хоч опубліковано вже більше десятка книг, це не рятувало. Бо хотів написати художню, «за» або «проти» якої голосує ріднесенький гаманець читача, а не міністерство чи маститий рецензент. Ну а неуспішним автором бути не збирався. Тому й виношував цю ідею-фікс обережно. І от сьогодні – омріяний день.

Творити відразу «електронно» поки не навчився. Тому дістав дисертаційні чернетки, щоби писати на «чистому» боці. Ручок у професорському домі вистачало. З Богом!

Зосереджено вивів назву. «Паризька казка». Її придумав давно. Як робочу. А далі – побачимо.

Тепер – псевдонім. Справжнє ім’я вирішив не використовувати. Перестраховувався. Раптом роман не вийде настільки успішним, як того хотілося, бренд «Богдан Лисиця» аж ніяк не постраждає… Тоді розпочнемо. Скажімо, Фокс. Дуглас Фокс. Джозеф Фокс. Джастін Фокс… Красиво. Та й історично виправдано: багато авторів детективів з неангломовних країн обирали що-небудь англійське. «Detectiv story» найчастіше асоціюється з англомовними країнами. Як варіант, «Фокса» можна лишити, хоча звучить дещо банальненько… «Богдан Борщагівский»? Якось буденно… «Богдан Богданенко»? Піарно, але попсово. А якщо Богдан Лисицький? Футболіст Лисицький є, а письменника ніби немає. А якщо немає, може, нехай буде? Непогано. Записуємо. Тепер – приблизний план.

Упоравшись і з цим, новоспечений письменник узявся до першого розділу. На новому аркуші вивів цифру «1» і обвів квадратиком. Що ж, тепер до тексту. Тут завжди важливий початок… Гм-м… А якщо спробувати так: «Літак авіакомпанії МАУ упевнено сів у Руассі-Шарль-де-Голль. Париж став значно ближчим. І тепер між ним і мною залишалось якихось кількадесят маленьких кілометрів…». Ніби непогано…

Ударом нижче пояса пролунав телефонний дзвінок. Недоречно (як завжди недоречний кожен теракт) горланив домашній.

– Алло, – випустив коротку автоматну чергу із кількох звуків по «телефонному терористу». І зробив це з особливою жорстокістю. «Стріляв» без попередження. Відразу – «на ураження». З терористами, хай навіть і телефонними, інакше не можна.

– Палкий привіт любителю відгадувати кросворди, – упізнав голос Кодаковського.

– І зовсім я ніякий не любитель, – замість вітання заперечив Богдан. Кросворди в його житті справді не існували.

– Невже професіонал? – награно здивувався Трев, що розкидав через трубку нічим і ніким не зіпсований добрий гумор. Поки не зіпсований.

– І тим більше – не професіонал, – твердіше заговорив Богдан, не поділяючи полковників мажор.

– Доведеться стати, – мугикнув приставучий Трев. – Якщо не дуже зайнятий, чухрай до мене.

– А що сталося? – поцікавився Лисиця, не бажаючи відриватись від писанини.

– Нічого особливого. Приїжджай закохуватися в кросворди. – Незворушний Трев розлучатися з добрим гумором явно не збирався.

– Знаєш, Євгенчику, жартувати ніколи. А якщо хочеш похмелитися, то я тобі не партнер. – У голосі Богдана додалось категоричності.

– Мені теж. А щодо того, то я – уже, – зашепотів середньовічний змовник.

– Що ніколи – не схоже, – усе так же холодно мовив Богдан.

– Гаразд. Не ображайся, – почав відступати Трев. – Тут у мене в кабінеті Андрій Григорович Никонов. У нього є дещо цікаве. Так що стартуй: десять хвилин на макіяж і двадцять на дорогу.

– Помнож усе на два й додай шістнадцять, – запропонував Лисиця «альтернативний» варіант.

– Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такі розрахунки не для міліцейської голови… – Трев продовжував жартувати, заражаючи цим і Лисицю. – Це багато, Богдане… Добре, за сорок хвилин радий буду бачити.

– Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора.

– Обов’язково… Тобто – не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпі. Чекаю.

«Так. Машину брати не хочеться… Та й снігом уся закидана. Поки відкопаєш, поки прогрієш, запізнишся однозначно, – почав накидати план. – На 438-ій маршрутці й зручніше, і швидше».

Творчість знову відкладалась до кращих часів (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) від густої набридливої щетини відверто не любив. Сама думка про подразнення на шиї вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким під силу тільки непереможному «треба!». Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тіла симпатичним «шматтям» виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результаті саму досконалість (знову жарт).

І вже після всього цього – вперед!

Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко – чудо корейської автомобілебудівної думки жовтого кольору. Зібране в Україні. Такий дивний збіг імені людини й назви автобуса Лисиці подобався не дуже. І хоча історії про вибір саме цього слова не знав, гадав, що залізяку можна наректи й вишуканіше.

Мабуть, відчуваючи ворожість до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус єхидно засичав – дверима, – але Богдана таки впустив (прибуток – понад усе!).

Маршрутка напівпорожня (якщо повною вважати завантажену під саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочці). Але Вищі Сили пішли далі: салон мав кілька вільних місць. Узагалі, в транспорті Богдан ніколи не сідав. Залишав цей привілей для інших. Та сьогодні вирішив скористатись і сам. Опинився поруч із чоловіком років після шістдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозуміло. Випадковий сусіда зосереджено розгадує кросворд. Це заняття поглинуло його цілком. Богданові навіть здалося, що той перебував у іншому, паралельному, світі, створеному відразу на очах у всіх «з матеріалу замовника», де почувався затишно й комфортно і де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? І ми, ненадовго потрапляючи сюди, підживившись його енергією, забуваємо про все, тому що все перестає для нас існувати через нашу енергетичну наповненість, і на мить прирівнюємося до богів, бо цей стан має однозначно божественне походження. Але трапляється так нечасто. Жорстока реальність пильно стежить, щоб життя медом не здавалось.

Кинув оком на кросворд. Багато клітин заповнені. Причому правильно: «кадриль» («танець, що виконується чотирма парами»), «екстрадиція» («видача іноземній державі особи, що нарушила закони цієї держави»), «кордебалет» («частина балетної трупи, що виконує масові й групові танці»), «маестро» («почесна назва видатних діячів у різних областях мистецтва»). Багато серед решти слів із загадок теж перетворилися на відгадки. Однак деяким графам пощастило менше. Богдан непомітно теж перестрибнув до паралельного світу, утупившись в газету. За кілька хвилин уже міг уписати майже всі відповіді. («У християнській релігії – назва ідола, що персоніфікував користолюбство, спрагу наживи, ненаситність» – «мамона»; «у деяких країнах Західної Європи в часи середньовіччя мандрівні актори, співаки-розповідачі – автори й виконавці сатиричних, переважно антиклерикальних пісень і спектаклів» – «ваганти»; «картонна рамка для портрета, гравюри або спеціальний шматок картону для наклеювання їх» – «паспарту»; «стала думка про кого-небудь» – «реноме»; «музично-хореографічна композиція з декількох танців, об’єднаних однією темою» – «сюїта»; «піаніст, що грав на танцювальних вечорах, ілюстрував музикою німі кінофільми» – «тапер»…).

Богдан так захопився, що не помітив, як майже наліг на сусіда. Той відміряв нахабі красномовного обурення й відсунувся, повернувшись до вікна. Від незграбності стало ніяково. І фейс запалав. Сівши рівно, став дивитися вперед, крізь лобове скло свого «тезка» розглядаючи сіру стрічку дороги, яку впевнено ковтав автобус. Вона веде до іншого кросворда. Значно складнішого. Можливо, пов’язаного із загрозами для життя кількох людей. І розгадування навряд чи буде простим.

Біля кабінету Кодаковського з’явився, усього лише на шість хвилин перебравши «ліміт». Під знайомими дверима знічев’я спалювали життя три спортивні молодики у чорних костюмах дорогого крою. Двоє з них (вищі й молодші) умить перетворилися на живу перешкоду, затуливши двері. Такий мур не проб’єш нічим. Лисиця ображено не зрозумів. Хто може не пускати його до Трева?!! До того ж той на нього чекає. Та й учорашній черговий (цікаво, чому його не поміняли?) ні про що не запитав, а тільки привітався й продовжив писати.

– Ви до кого? – поцікавився нижчий і старший, але кремезніший.

«Начальник, мабуть», – подумав Богдан і відповів:

– До полковника Кодаковського… Я – Лисиця. Професор Богдан Лисиця. Ми домовлялися.

– Хвилиночку, – відреагував «начальник» і зник за живою «стіною», а потім – і за дверима. З’явившись за кілька секунд, зробив знак і владним голосом наказав: «Пропустіть».

Лисиця, не гаючись, пірнув за двері. Побачивши його, Трев кинув серйозний погляд на годинника, але про «перевищення ліміту» не згадав. Професор усе-таки особа цивільна. І точність, порядок та дисципліну розумів саме так, як розуміють їх… цивільні особи.

– Ну, от і добре, – мовив полковник з полегшенням. – Знайомся, – показав ліворуч на бундючного випещеного чоловіка, в якому Богдан відразу ж упізнав самовдоволеного натурника для обкладинки «Економічного дайджесту», – пан Никонов. Андрій Григорович. Генеральний директор концерну «Ніка-Компані».