Читать книгу Чужі сни - Ян Валетов, Ян Валєтов - Страница 2

Варшава. Міжнародна книжкова виставка.

Стенд видавництва «Прометей».

Жовтень

– Скажіть, пане Давидов, ви як письменник несете людям «розумне, добре, вічне…»?

Молоде дівчисько. Цікаво, чи знає воно, хто вперше сказав про «розумне, добре, вічне…»? Очі розумні, напевно, знає. Читала.

– Можете говорити російською, – пожартував Денис. – Я все ще розумію.

Публіка, що зібралася на стенді, заусміхалася боязко, поглядаючи на «російський пул», який підтягнувся до початку зустрічі майже у повному складі. Українських журналістів на виставці було один-два, та й по всьому. Або грошей не вистачало, або бажання, але навкололітературну пресу було представлено слабо, щоб не сказати «ніяк». Зате російські видання приїхали у повному складі. Раніше Денис би порадів: якщо приїхали, то напишуть обов’язково, а зараз чекав підступу. Так часто буває, коли переходиш із розряду улюбленців до розряду «очі б мої тебе не бачили».

– А я не вважаю, що письменник мусить нести в маси розумне, добре і вічне. Хто вам сказав, панночко, що письменник мусить хоч що-небудь куди-небудь нести? Мені більше подобається думка Стругацьких: письменник – це хвора совість. А хвора совість – вона просто болить.

– Ви вважаєте себе совістю народу? – панянка на російську не перейшла, продовжувала ставити запитання англійською, і непоганою англійською, слід сказати.

Ох яка невгамовна дівиця! На панночку, певне, образилася!

– Якого народу, панянко? Я в скрутному становищі! Мені пощастило народитись і вирости в Києві, тепер ми з дружиною буваємо то в Берліні, то в Барселоні, то в Нью-Йорку… Раніше ось до Москви і Пітера їздив, як до себе на дачу, але тут втрутились обставини, нічого не вдієш… і скрізь у нас друзі, родичі, й усюди ми почуваємось як удома… Совістю якого народу ви мені накажете бути? До якої нації себе віднести? Я пишу про людей, не про народи. Мене хвилюють не національні проблеми, а загальнолюдські.

Це був дуже хиткий ґрунт, Давидов прекрасно розумів, що зараз підтягнеться важка артилерія. Улюблений коник – націоналісти, нацисти, Майдан, переворот, американський вплив і як ви ставитеся до подій у Києві? Чи підтримуєте ви нинішню мовну політику? Ви ж пишете російською, якщо ми правильно пам’ятаємо? Чому не переходите на солов’їну? І кілька слів про героїзацію…

Попервах він переживав і намагався щось довести. Потім злився. Потім лютував. Тепер же вважав за краще іронізувати і відморожуватися.

Все одно щоразу відбувалось одне і те ж – що у Франкфурті, що у Вільнюсі, що у Варшаві. На стенд приходили давні знайомі (з якими свого часу було випито не один літр горілки) і, кривлячи рот, говорили з Давидовим як із молодшим недолугим братом, недоумкуватим із народження. Мовляв, як же це ти так, Давидов! Ти ж наш! Що ти там забув, зраднику?

У Москві й Пітері Давидова тепер не любили – не підтримав ідею, манкурт! Ату його! Ату! Книги Дениса давно зникли з рейтингів, залишки колись великих тиражів допродували по складах, критики писали про нього як про небіжчика, який іще за життя був графоман графоманом, але публіку примудрився ввести в оману. І милу панянку зараз пустили на нього, як мінний тральщик, щоб розчистити фарватер для більшого корабля. Цікаво, що цього разу? Хто у нас сьогодні головний калібр?

– Хіба ваш роман «Факельна хода» не про національні проблеми? – це вже прозвучало російською. Причому, з московською говіркою – Давидов прекрасно розрізняв акценти.

Денис повернувся на голос.

Це Кротов, «Літературна газета». Він! На лінкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цілком. Усе-таки виставка у Варшаві, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрібнішими рибками!

Кротов – той іще кадр! Старий, перевірений, вірний – справжній шакал пера! Огрядний, спітнілий, із обличчям, на якому написано хронічне нетравлення і багаторічний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливістю, як гниле м’ясо – червоною рідотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: він модний тренд! Його перекладають! У нього великі наклади на заході та в колишніх радянських республіках, і читачі ходять за ним, як собача зграя за тічною сучкою! Яка несправедливість – приділяти увагу письменнику, що не бажає писати нудно, не любить інтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, відкопиливши нижню губу, і не підтримує нинішню ідеологію країни, мовою якої, мерзотник, має щастя творити!

– Ні, пане Кротов. «Факельна хода» – не про національні проблеми: це книга про реінкарнацію нацизму. Вона про нацизм і нацистів, якими ми бачимо їх сьогодні. Про те, що вони – реальність.

– Дуже неполіткоректна книга, – зауважив Кротов мимохідь. – Особливо у вашому нинішньому становищі та для вашого нинішнього оточення.

Відповідь його не цікавила, він заготував промову заздалегідь.

– Якби її написав якийсь політик лівого спрямування, то це була б річ звичайна. Але ви не політик, ви автор жанрової літератури, причому в країні, для якої пишете мовою ворога. Але ви – дозволений ворог і дозволяєте собі кепкувати, знущатися над серйозними проблемами, злісно підбивати і читачів, і владу. Ви, напевно, почуваєтесь, як блазень при королівському дворі – у цілковитій безпеці. Вам же все прощають…

– Точно! – вигукнув Давидов, зображуючи радість.

Насправді він деякий час роздумував, чи не влаштувати просто зараз потворну сцену з мордобоєм, але уявив собі, з яким тріумфом цей літературний черв’як від критики дістане тілесні ушкодження і почне всім демонструвати розбитий п’ятак, і від цікавої загалом думки відмовився.

– Звичайно ж, ви маєте рацію! І яке точне, історично виправдане порівняння! Блазень при дворі! Мені все можна! Низький жанр! Прекрасне становище, пане Кротов! Не вважаєте? Можу говорити що хочу! Писати що хочу! Їздити куди хочу! І немає наді мною ані цензора, ні головного редактора. Я маю право бути неполіткоректним. Мене за це не звільнять, бо ніде не працюю. І обов’язково десь надрукують, тому що мене із задоволенням читають. Не у вас, звичайно, але, як з’ясувалося, це не найбільше горе. Велика перевага автора жанрової літератури – мене ніхто не сприймає серйозно, зате всі читають! А якщо читають, то і перекладають. А якщо перекладають, то, значить, продають. А вас і ваших протеже, звичайно ж, приймають усерйоз, але, на жаль… Відчуваєте різницю?

Кротов криво посміхнувся, розглядаючи опонента, як вищий примат розглядає якогось земляного черв’яка, щойно виявленого в купі опалого листя, але нічого не відповів.

– Значить, для вас, Давидов, настали золоті часи? Лишилися без конкурентів?

«От скажу. Та й хрін з ним! – подумав Денис, посміхаючись у відповідь. – Здибатися б з ним без свідків, увечері… Ні. Не вийде. Втече. Та й не можна – Європа все-таки! Але як же сверблять руки…»

– Звичайно ж, пане Кротов! А ще ми залишилися без вас, про що шкодуємо з ранку до вечора. І без можливості хвалити мудрість вождя! І без необхідності підтримувати його політику!

– Ви, Давидов, – сказав Кротов, посміхаючись, – тепер підтримуєте іншу сторону. Заокеанську. Вам так зручніше. І хвалите своїх нових вождів. Але при цьому пишете російською! І рано чи пізно вам ваші нові господарі це пригадають!

Дівчинка, що перекладала розмову польською, здивовано подивилася на Дениса, глядачі на стенді обурено загули.

Денис зробив заспокійливий жест рукою.

– Розумієте, Кротов, мова – не ваша власність, і слава Богу. Це мова мільйонів моїх земляків, моїх батьків. Це мова моєї мами, а ви намагаєтеся зробити її мовою ворога. Я розумію, що вам неприємно, що мене читають і у Варшаві, й у Москві, і в Києві. Але вам доведеться з цим змиритись і жити. А хто мені та що пригадає, я вже якось сам розберуся. З вами ми на сьогодні завершили… Переходимо до наступного запитання.

Давидов повільно розтиснув кулаки. На долонях залишилися сліди від нігтів.

– Пане Давидов!

Незнайома жінка років тридцяти п’яти – сорока, обличчя, яке не запам’ятовується, що хоч разів сто зустрічай, не впізнав би – набір пересічних рис, накритий зверху ріденьким каре мишачого кольору. Вдягнена, щоправда, яскраво, але й це не рятує. На бейджі щось написано: сині літери на жовтому тлі, напевно, назва газети, але якої саме – не розгледіти, та й не важливо.

Важливо всміхатися.

– Вас називають письменником-фантастом, Денисе. І в кожній вашій книзі є фантастичне припущення. Чому саме фантастика для вас – основний жанр?

Голос у неї трохи кращий за зовнішність, але не набагато, хоча вона намагається додати трохи хрипоти для сексуальності, тільки виходить схоже на хронічний ларингіт. Але запитання нормальне, без другого дна. Можливо, вона навіть читала «Факельну ходу». Або «Погані новини на понеділок».

– А чом би й ні? Чим фантастика гірша за історичну драму? Або міський роман? Скажіть, Анна Кареніна існувала в реальності? А яким був Крістобаль Колон, якщо він був? Тарас Бульба, князь Срібний, Захар Беркут, д’Артаньян? Хто вони? Історичні постаті, плід уяви авторів? Ось Сенкевич вигадав Богуна чи описав? Чи і те й те? Увесь світ, який ми пам’ятаємо, вигаданий письменниками! Ми знаємо війну 1812 року за романом Льва Толстого, революцію – за Лавреньовим, Бабелем, Олексієм Толстим. Усе – війни, катаклізми, великі відкриття, наукові звершення – для нас зберегли письменники. Хто зі звичайних людей читатиме хроніку, коли є романи? Повстання Спартака – це Джованьйолі, пекло – це Данте, Південна Америка – це Маркес. Яким залишиться в історії політик, залежить не від нього і навіть не від його справ, а від літописця. Що ми згадуватимемо про подію через 20-30-50 років, залежить від того, що напишуть про неї письменники.

– І журналісти! – не витримав Кротов. – Між іншим…

Денис вирішив репліку не ігнорувати, але потримав паузу, чекаючи, поки закінчать переклад польською.

– У першому наближенні – і журналісти теж. Але стаття живе кілька годин, у кращому разі кілька днів або місяців. Книги більш довговічні, особливо хороші книги. Світ, у якому ви живете нині, придуманий нами – письменниками, вже вибачте за нескромність! Всі ви – якщо мені спаде на думку описати сьогоднішню зустріч – станете плодом моєї уяви, залишаючись при тому звичайними земними людьми! Так, це так… Уявне і реальне – це навіть не Інь і Ян. Це просто те ж саме, і через кілька років після того, як події відбулися, ніхто не знає, що придумано, а що ні. Та що там – через кілька років! Чули приказку: бреше як очевидець?

По залі прокотився легкий смішок.

– Мене вважають фантастом, – вів далі Давидов, посміхаючись, – але я не пишу фантастику. Я пишу про те, що мені цікаво, що мене хвилює. Мені треба зробити книгу такою, щоб ви її запам’ятали, щоб порекомендували прочитати її вашим друзям і близьким. І якщо для цього потрібно фантастичне припущення, то я із задоволенням його зроблю. І воно стане реальністю для тих, хто роман прочитає, полюбить моїх героїв і проживе з ними придуманий мною шматок життя. Це не фантастика, це просто література. У літературі немає високих і низьких жанрів, є хороші письменники, які пишуть цікаві книги, і погані письменники, які пишуть книги нудні. Є люди, які не володіють ремеслом, і люди, які ремеслом володіють. Одних ви будете читати, навіть якщо вони напишуть телефонний довідник, а інших не будете, хоч що б вони написали. Первинно читач вибирає не жанр, а оповідача. От і все. Я відповів на ваше запитання?

Журналістка ствердно кивнула.

Денисов подивився на годинник.

– Панове і пані, я дуже радий був би розмовляти з вами іще кілька годин, але – на жаль… Моя дружина, – він помахав рукою Карині, що сиділа одразу за журналістськими кріслами, і вона всміхнулася йому у відповідь, – уже поглядає на мене з нетерпінням. У нас півтори години до початку реєстрації, і, якщо ми хочемо улетіти, нам треба встигнути доїхати. Усі присутні знають, що таке варшавські пробки…

По залі пробіг смішок.

– Тому дуже вас прошу – останні два запитання і починайте підходити за автографами. Добре?

Публіка загула – тихенько, як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився діставати із сумок уже куплені томи.

– Денисе Миколайовичу!

Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим відлунням, голосу – той стояв трохи осторонь від журналістів, які юрмилися у правому кутку.

Чоловік років сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з різкими складками уздовж носа, підборіддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розріз. Глибоко посаджені очі – темні, уважні. Чоловік повів головою так, ніби йому заважав тугий комір (як капітан Овечкін із «Невловимих»), і пригладив долонею і без того гладеньке, зачесане назад волосся.

– Так, слухаю вас…

Не журналіст, відзначив про себе Денис. Ні бейджика, ні нахабства у погляді. Читач. Будемо сподіватися, вдячний.

– Скажіть, Денисе Миколайовичу, чи вважаєте ви, що письменник у деякому сенсі є не тільки дзеркалом, що відображає реальність, а й…

Гладковолосий пошукав слово і раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чітко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публіку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволі повернулися до промовця.

– …а й, – повторив той, – творцем цієї самої реальності?

– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумінні – творцем? Для читачів?

– Ні, ні! Що ви! – заперечив чоловік і знову смикнув шиєю.

Ніякого тугого коміра на ньому не було – вільна водолазка, спортивний піджак.

– Із читачами якраз усе зрозуміло! Я говорю про справжню реальність. Сьогодні на сьогодні. Чи думаєте ви, що ваші книжки, ваші думки, ваші слова змінюють світ, в якому ви живете? Ми всі живемо?

– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозуміти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Він, звичайно… У довготривалій перспективі кожна більш-менш талановито написана книга впливає на людей, події, а значить, впливає на світ…

– Це надто загально, – сказав чоловік і посміхнувся.

Якщо судити з усмішки (а Давидов в усмішках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав відповідь на поставлене запитання.

Дивний тип.

Давидов знизав плечима.

– Радий би відповісти конкретніше, але не можу. Письменник – не деміург. Письменник – точно така ж людина, як усі інші.

Чоловік похитав головою.

– Не зовсім.

– Повірте мені, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плоті й крові. З такими ж турботами. З такими ж бідами та радощами. Можливо, більш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрісний, але це не корінні відмінності. Усі люди такі більшою чи меншою мірою. Ми так само вболіваємо, так само страждаємо, так само любимо. Більше того, в ті хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаємо по клавіатурі комп’ютера, ми зовсім нічим не відрізняємося від будь-кого, хто сидить у цьому залі. Писати книги – це просто така робота. Письменник пише літери на папері, видавець ці літери продає – ось і все. Чиста комерція, як модно тепер говорити…

Гладковолосий знову похитав головою. Посмішки на його обличчі вже не було.

– Все значно складніше, Денисе Миколайовичу. Все значно складніше.

Давидов знайшов очима дружину – Карина хмурилась, уважно розглядаючи гостя. Хоч як дивно, всі на стенді прислухалися до слів цього незнайомця з сухим, немов вирізаним зі світлої деревини, обличчям.

Навіть ця сволота Кротов.

Ось він сидить і шкіриться… Чекає, поки все закінчиться, щоб написати кілька колючих, повних сарказму та неприязні фраз у своїй колонці.

Давидов повернувся до гладковолосого, але того вже не було біля стенду – напевно, знайшов собі цікавішого співрозмовника.

– Нумо, – сказав Давидов, чомусь відчуваючи полегшення, немов після небезпеки, яка щойно щасливо минула, – приступимо! За почерк – вибачте заради Бога! Не повірите, я абсолютно відвик писати рукою! Справді, я не кокетую…

Він зняв ковпачок зі старовинної паркерівської ручки, подарованої йому батьком на тридцятиріччя.

Борт аеробуса А-320.

Рейс № 322, Нью-Йорк—Аруба

Карина дрімала, поклавши голову на плече Денису. Рівно гули турбіни. Давидов подивився в ілюмінатор: на краю крила підморгував пітьмі вогник. Маленька добра фея – охоронниця мандрівників і літаків (він посміхнувся: нехай хтось скаже, що професія не визначає спосіб мислення або спосіб мислення – професію!), сидячи на обледенілому дюралі, курила люльку, набиту ароматними травами. Жорстокий повітряний потік не міг скинути її з крила, хоч як намагався, вона не звертала на нього уваги. Він лише грався з її волоссям і роздмухував жаринку, що тліла в різьбленій люльковій чаші, – це його відблиск Давидов бачив в ілюмінаторі.

Денис вдивився у пульсуючу за товстим склом темряву, немов намагався розгледіти дівчинку, що примостилася на краю безодні.

Немає ніякої дівчинки, і ніколи не було. Є клята письменницька уява.

Образи. Запахи. Звуки.

Мав рацію гладковолосий з виставки, мав! Усе не як у людей. Лізуть же в голову різні дурниці, нібито це він – відомий письменник Денис Давидов – розкурив люльку з ароматними травами. За бортом мінус п’ятдесят, швидкість п’ятсот миль за годину. Яке крило? Та у мамонта шмарклі б замерзли!

Літакова фея. Фея-берегиня. Треба ж…

Денис ледь торкнувся губами волосся дружини, вдихнув слабкий аромат її парфумів і легкий запах сну, що витав навколо. Карина дрімала. Щаслива! Давидов погано спав у літаках, навіть у бізнес-класі. Так і не навчився за багато годин перельотів, – щоразу мучився і лаявся пошепки.

Ну, нічого, нічого! Буде час і відіспатися.

Десять днів тропіків. Десять днів біля океану вдвох із Кариною. Він знову заплющив очі й сперся потилицею на широкий підголівник.

Довгий, довгий день…

Письменники – такі ж люди, як і всі інші, тільки трохи божевільні, але і письменники втомлюються.

Добре, що не довелося робити стиковку в день прильоту.

В аеропорту Кеннеді ніколи не знаєш, як пройдеш паспортний контроль: якось Денис із Кариною простояли в черзі майже дві з половиною години й спізнилися на рейс у Лос-Анджелес. Тому було прийнято рішення не влаштовувати гонок, і Мартін не тільки замовив їм номер у готелі «Томпсон», що біля Центрального парку, але сам особисто зустрів у залі прильоту й відвіз на Манхеттен.

Пан Мартін Річ давно вже був не просто літературним агентом, що представляв інтереси екзотичного письменника в США, а другом, наскільки може бути другом людина, яка отримує тридцятивідсоткове відрахування з гонорару за кожну видану книгу.

Незважаючи на джет-лаг, який лежав на повіках тяжким вантажем, Давидови повечеряли разом із ним у прекрасному французькому ресторанчику на розі 47-ї та 7-ї. І до 22-ї за місцевим часом, ситі й задоволені, впали в своє ліжко розміру «кінг-сайз», не думаючи ні про любов, ні про прекрасний краєвид на Центральний парк, який відкривався з вікон. Після трансатлантичного перельоту і двох пляшок червоного бургундського можна і слід думати виключно про сон.

На підлозі залишилися валятися мокрі рушники, нерозібрані валізи (а навіщо їх розбирати, якщо завтра знову в путь?) шкірилися відкритими кришками, через не запнуті до кінця штори до кімнати сочилися тремтячі неонові вогні Великого Яблука. Місто гуділо за вікнами низьким, важким басом блюзмена. Навколо пам’ятника Колумбу в нескінченному хороводі крутилися світляки фар, помаранчевим горіли гребені на дахах таксомоторів, зойкали клаксони. Іст-Сайд палахкотів вогнями на іншому боці Центрального парку, а вони спали без задніх ніг, як і належить мандрівникам, що пролетіли півсвіту.

Мартін, коректний і елегантний до неможливості, приїхав вчасно – якраз до пізнього сніданку, коли Давидови встигли не тільки привести себе до ладу, але і зайнятися любов’ю і знову привести себе до ладу. Це було традицією – починати перший день подорожі з любові, і їм обом подобалася така традиція.

Після сніданку та неквапливої бесіди про контракт із бразильським видавництвом (Річ вів свою лінію ненав’язливо, але дуже наполегливо, адже Бразилія – величезний ринок, і тут дуже важливо не помилитися!) вони утрьох прогулялися до Суничної галявини, посиділи біля озера.

День був чудовий, не холодний, а ніжно прохолодний – у вітерці, що заблукав між хмарочосами, відчувалося дихання осені, яка насувалась, але листя ще не остаточно забарвило в багрянець, дерева хизувались і зеленим, і жовтим, і червоним. До холодних листопадових дощів залишалася ціла вічність – кілька тижнів чудового бабиного літа.

До Нью-Йорка не можна ставитися байдуже.

Його можна тільки любити чи ненавидіти.

Давидови його любили, тому хвилини летіли непомітно. День канув у Лету за розмовами і прогулянками, немов і не було його зовсім.

Мартін особисто відвіз їх до аеропорту.

Тунель до цього часу спорожнів, Квінс-бульвар звільнився від денного потоку автомобілів і почав дихати на повні груди. Пробок не було, і вони, приїхавши на місце задовго до вильоту, встигли випити по порції віскі в барі й тільки після цього вирушили на реєстрацію.

JFK1 у нічний час світився щосили – скляні двері, розчиняючись, ковтали нових і нових пасажирів. У терміналі було не продихнути від чоловіків у «гавайках» і жінок у пляжних сукнях. Удосталь звучала російська мова. Річ, почувши знайомі фразеологічні звороти, посміхнувся, потиснув Денисові руку, поцілував Карину в щоку і зник, несучи в теці попередній контракт, підписаний Давидовим за обідом у ресторані в Джерсі. Дружба – це, звичайно, добре, але угода могла принести Мартіну більше сотні тисяч доларів, а це вельми вагома причина бути дуже наполегливим агентом і гостинним господарем.

Рейс на Арубу піднявся у повітря точно за розкладом, і величезний, як будинок, А-320, залишивши за собою діамантовий розсип нью-йоркських вогнів, поринув на південь. У той час, коли змучений безсонням Давидов уявив собі літакову фею, яка сиділа на кінчику крила, внизу, під гладеньким білим черевом лайнера, плескалися хвилі Карибського моря.

Денис не міг бачити того, що бачив і знав екіпаж аеробуса, – просто на них із південного заходу рухався грозовий фронт завширшки дві з половиною сотні миль. Літак летів трохи вище бурі на висоті 29 000 футів, але все одно – труснути могло серйозно, й обігнути хмару, що стріляє блискавками навсібіч, у лайнера не вийшло б – сильний зустрічний вітер різко збільшив витрати пального, обмеживши дальність і скоротивши можливі варіанти маневру.

Можна було повернутися в Маямі або сісти у Домінікані, але не-года, що невідь-звідки взялася, не видалася пілотові А-320 настільки вже серйозною перешкодою. Капітан вирішив іти на грозу, і це, в цілому, було вірним вибором. Ключовими словами можна вважати слова «в цілому», позаяк ніхто з тих, що летіли рейсом № 322 – ні екіпаж, ні тим більше пасажири, – не могли знати ще про одну подію, що відбувалася саме в той час, коли аеробус підлітав до грозового фронту.

За сотню миль від східного узбережжя Гаїті підводна гора, що колись була вулканом, раптом затремтіла і луснула, розколюючись навпіл. Природно, землетрус у глибині океану не міг збити лайнер, який летів на висоті декількох десятків тисяч футів.

Але це був не простий землетрус.

Біля атлантичного узбережжя острова Гаїті.

Домініканська Республіка.

Той самий час

Волосіні, що йшли в глибину, злегка тремтіли від натягування.

Човен завмер нерухомо на гладенькій темній воді, і двоє рибалок дрімали, спершись на борт, в очікуванні клювання. Ніч була тиха. Легкі брижі від дихання нічного вітерця пробігали поверхнею і тут же зникали, і тоді зірки відбивалися в океані, як у дзеркалі.

Сон рибалок був чуткий, але вони не могли розчути того, що відбувалося на глибині декількох миль і далеко від того місця, де на якорях-розтяжках гойдався рибальський баркас. Вони вже були мертві, але не знали про це – смерть тільки наближалася до човна, вишкіривши прозорі рідкі зуби.

Гора луснула, земна кора розкололася, немов шкаралупа висохлого горіха, й океанська вода потоком ринула в розчахнуту червону щілину. Сотні тисяч тонн вологи скипіли від зіткнення з булькаючою розпеченою магмою, що вирвалася з пролому.

Це було схоже на вибух, але куди страшніше вибуху. Можливо, атомний заряд у сотні мегатонн міг би накоїти більшої біди, тільки і без нього жахливі сили взялися розривати океанічне дно, і з величезної ущелини, немов зі свіжої рани, тиск вичавлював малинову пасту, що миттєво зникала в мільярдах бульбашок і хмарах пари.

Тріщина ставала дедалі ширшою, здіймаючись по схилу підводної гори, стікаючи вниз, на величезну, вкриту валунами долину, що розкинулася на дні океану на добру сотню миль. Видовище це було недоступним жодній розумній істоті, але великий дрож, який потрясав земну твердь, і магма, що перетворила на окріп тисячі й тисячі тонн океанської води, несли смерть не тільки підводним мешканцям. Ударна хвиля, яка народилася у товщі вод унаслідок землетрусу, вже почала свій рух до берегового шельфу, щоб перетворитися на руйнівне цунамі за якихось сорок хвилин. Але на цьому катаклізм не скінчився. Те, що сталося дещо пізніше, виявилося іще фатальнішим для багатьох людей, хоча ці руйнування надійно ховалися від людського погляду на глибині кількох кілометрів під товщею солоної води.

Малинове світло, що лилося з тріснутої плоті планети, розірвало вічну тьму океанських глибин. Величезна долина, по якій бігла тріщина, засвітилась, і якби людське око могло бачити картину, що відкрилася, то подиву свідків не було б меж.

На кам’яному плоскогір’ї, утворюючи правильний квадрат, стояли десятки пірамідальних споруд. Стрункість і геометрична правильність фігури не залишала і частки сумнівів у тому, що піраміди – не природне утворення і виникли тут не випадково. Але якби хтось і засумнівався у штучному походженні всього комплексу споруд, при погляді на гігантську будову, що здіймалася в центрі, сумніви розвіялися б напевно.

Якщо малі піраміди, які утворювали квадрат зі стороною кілька кілометрів, можна було порівняти з пірамідою Хеопса, то центральна будова перевершувала її як мінімум утричі та височіла над своїми «супутниками», як Голіаф над когортою Давидів. У міру того як тріщина у плато роззявляла свою малиново-червону пащу все більше й більше, наближаючись до гігантського ансамблю з кам’яних велетнів, ставали видні й дрібні, вірніше, порівняно дрібні деталі. З-під осадових нашарувань, які здіймало вгору кипінням води, показалися ділянки велетенської стіни, що колись охоплювала весь комплекс будівель.

Розпеченим мерехтливим лезом розлом розкрив циклопічну споруду, як ніж – бляшанку. Ледве з’явившись із небуття, стіна, складе-на з багатотонних блоків, разлетілась ущент, обрушуючись у гарячу безодню фрагментами. Краї тріщини стрімко розходилися, піраміди заворушилися, ніби живі.

Їх струнке геометричне розташування порушилося – ряди змістилися, наповзаючи один на одного. Вони падали, немов були споруджені не з каменю, скріпленого надміцним розчином, а з пластикових кубиків, які вередлива дитина може розкидати одним ударом ноги. Центральна піраміда все ще стояла. Океанське дно під нею хиталось, але сама будівля зберігала форму, хоча на площинах уже з’явилися сходи і тріщини.

Розлом підійшов упритул до її стін і вгризся розпеченими зубами у величезне кам’яне тіло. Середня частина гігантської споруди зависла над вогняною порожнечею, що все ширше й ширше роззявляла пащу. Стіни піраміди почали обсипатися, стрункий гранований силует обплив, ребра зламалися. Ще кілька хвилин усе балансувало на межі обвалення, потім сила, розтрощивши морське дно на багато десятків кілометрів навколо, нарешті взяла гору над тим, що будувалося для вічності.

Утомившись чинити опір, грандіозна споруда бухнула вниз у безодню, що розверзлась і пузирилася малиновою магмою. Вихори киплячої води рвонулися вгору, знищуючи все живе на своєму шляху. Вода, що ринула у провал, захоплювала за собою верхні шари, а разом із ними і мешканців океану. Стрімкі потоки тягли рибу, черепах, медуз, дельфінів і планктон униз, а назустріч їм, із глибини, вгору летіли струмені нагрітої до температури кипіння води. Усе, що потрапляло в потік окропу, миттєво зварювалося – весь океан над місцем катастрофи перетворювався на марсельський суп.

Коли залишки пірамід і стіни остаточно зникли у вирі бульбашок, суспензії та пари, з дна провалу раптом шугонуло вогнем. Але не похмурим пурпуром розігрітої до тисяч градусів вулканічної магми, а неймовірно яскравим, майже блакитного кольору сяйвом, яке миттєво наповнило товщу води від дна до самої поверхні. Спалах був холодний (інакше б, напевно, від такої інтенсивності світлового потоку скипів би весь світовий океан). Здавалося, нічого яскравішого в світі бути не може, але, як виявилося, може. Світло пульсувало – наро-стало, слабшало і знову набирало силу. Безжальні жорна жахливих, абсолютно недоступних для осмислення мас каменю, що наповзали один на одного, пережовували останки циклопічної споруди. Але ось краї провалу здибилися, загорнулися назовні й раптом стрімко пішли на зближення, виштовхуючи геть воду, пару, чорну піну остигаючої магми, яка ще дихала жаром. У ту мить, коли тріщина зімкнулася, світло, яке до того здавалося нестерпно яскравим, спалахнуло з потроєною силою. Океан на сотні миль навколо осяявся блакитним, яке переходило в біле неприродне сяйво. Освітилися води, хвилі, хмари, що нависли над білими пінними гребенями. Потоки світла пронизали й океанську товщу, і напоєне вологою штормове повітря: блискавки розчинились у цьому сяйві безслідно.

Здавалося, весь світ – знизу і до самих зірок – був залитий цим сяйвом.

Рибалки прокинулися від того, що навколо них гула і пузирилася вода.

– Єзус! – пробурмотів один із них, літній великий чолов’яга з поїденим віспинами обличчям і рідким сивим волоссям під старим солом’яним капелюхом, протираючи очі. – Єзус і Санта Марія! Що це, Христа ради!

Якірний кінець на кормі заскрипів і лопнув зі звуком струни, що розірвалася. Баркас почало кренити на ніс і лівий борт: передній якір тримав міцно, погрожуючи перекинути човен.

– Мігеле! – крикнув другий рибалка. Він був молодший, кремезний, широкий і дуже смаглявий – явно з домішкою індіанської крові. – Ріж, Мігеле!

Літній, розводячи ноги крабом, кинувся до носового кінця, на ходу зубами розкриваючи наваху, але різонути канат не встиг. Ви-рвавши скобу, за яку був прив’язаний, кінець ковзнув за борт й одразу ж зник у глибині.

– Диявол! – вилаявся Мігель.

Втратити два якорі за кілька хвилин – от же ж невдача!

Він озирнувся і завмер, у жаху розкривши рота.

Було темно, як буває темно вночі у тропіках – розцяцьковане міріадами зірок небо, сріблястий, плиткий океан, але все, що поблизу, ховається у глибокій, відчуваній темряві. Зараз Мігель спостерігав, як краї цієї темряви загинаються, ковтаючи небо, що виблискує від зоряного пилу. Човен, прискорюючись із кожною секундою, ковзав по внутрішній поверхні величезного виру, що затуляв горизонт. Колись старий рибалка бачив у цирку атракціон: мотоцикл мчить по стінці всередині дерев’яної бочки паралельно підлозі і чомусь не падає додолу. Зараз баркас, в якому перебували вони з напарником, летів, немов підвішений на непомітній нитці, посеред величезної водяної стіни. Чітко пахло вареною рибою, бризки були гарячими, Мігеля раптом кинуло в піт – океан курився слабким димком. Рибак побачив, як поряд із ними розпадається на пласти в потоках води туша мертвого тунця. Це було неймовірно, але так страшно, що в те, що відбувається, одразу довелося повірити.

Мігель схопився за борт човна і вп’явся в нього, ламаючи нігті. – Пауло! – видавив він з перехопленого судомою горла. – Три-майся!

Стало чутно, як гуде вир, в який їх засмоктувало. Від цього звуку заболіли зуби й очі почали свербіти зсередини.

Старий рибалка бачив, як напарник звалився на дно баркаса і намагається залізти під банку, смішно відстовбурчуючи зад і хапаючись за пайоли. Знизу зарокотало, немов там, на дні виру, вибухнула буря з громом і блискавками. Наступної миті вода почала світитися. Спочатку мерехтливо, слабо, як від фосфоресціюючих водоростей. Але потім знизу спалахнуло нестерпно блакитним полум’ям, усе осяялось, як удень, і в ту ж мить, побачивши розміри прірви, в яку падав баркас, Мігель заверещав пронизливо, зовсім не по-чоловічому. У вуха знову вдарив підводний грім, страшно зашуміла вода, і рибалок жбурнуло вгору, підносячи з виру до зоряного неба з непереборною силою. Мить – і баркас опинився знову висячим над прірвою, але цього разу човен завис на гребені величезної хвилі, і хвиля ця – воістину жахлива – мчала крізь темряву з басовитим недобрим ревом.

Усе навколо світилося тим самим блакитним світлом: і вода, й небо, і повітря. Світло було всюди. Мігель упав на дно баркаса приголомшений, напівсліпий, переляканий до втрати людської подоби, а хвиля вже нависала над берегом, над рибальським селищем, над містечками, розкиданими по узбережжю, над людьми, яким було вже не втекти…

Борт аеробуса А-320.

Рейс № 322, Нью-Йорк—Аруба

Аеробус А-320 пронизав верхівку грозової хмари і влетів у світло.

Скрикнули пілоти, затуляючи долонями очі: на кілька секунд вони осліпли і втратили контроль над літаком. Блакитне миготіння наповнило салон авіалайнера, по краях широко розкинутих крил затанцювали тисячі маленьких вогників, немов по крайках хтось розвісив веселі неонові гірлянди. Літак огорнувся неясним блакитним туманом – так у мультфільмах малюють магнітне поле, – контури лайнера втратили чіткість, зробилися розмитими. Давидов, який дивився в ілюмінатор, теж ненадовго осліп, Карина, що прокинулася від його зойку, заплющила очі від переляку. Лайнер хитнуло, безладний хор криків пасажирів, які запанікували, переріс у ревіння.

Приголомшений, розгублений Денис закліпав, намагаючись позбутися райдужних кіл, які безладно танцювали перед очима, але під повіки немов піску насипали. А-320 труснуло ще раз, потім іще, а за мить величезна туша лайнера застрибала по повітряних ямах, наче віз по розбитій вибоїстій дорозі. Загуркотіли пластмасові панелі, кілька багажних ящиків розкрились, і звідти полетіла ручна поклажа. За дверима туалету хтось пронизливо заверещав. У службовому відсіку з гуркотом обрушився візок, і по проходу, підстрибуючи, покотилися пляшки.

Давидов притиснув дружину до себе. Те, що він відчував, важко було назвати страхом – Денис не вірив у те, що відбувається. Усе здавалося йому кадрами, насмиканими з різних голлівудських фільмів-катастроф, яких він у дитинстві та юності переглянув доста. Для повноти картини не вистачало тільки кисневих масок, які вилетіли назовні, та миготливого світла – всупереч шаблону, лампи в салоні світили рівно.

– Пані та панове, – голос пілота в динаміках системи оповіщення звучав майже безпристрасно. Пілот на таких рейсах завжди був професіоналом із досвідом позаштатних ситуацій і поводився відповідно. – Наш лайнер потрапив у зону підвищеної турбулентності. Залишайтеся на своїх місцях, не піддавайтеся паніці, запевняю вас: екіпаж повністю контролює ситуацію…

Крики і стогін жаху в салоні стали тихіші, густий, добре поставлений голос командира діяв на пасажирів заспокійливо. Пілот, звичайно, міг брехати, але вірити у такий поворот подій нікому не хотілося. Здавалося, від голосу капітана лайнера навіть тряска зменшилася, хоча скоріше за все це було не так. Просто все, що могло впасти, вже впало, включаючи невдалого пасажира в туалеті.

– Ми всі, – вів далі командир екіпажу, – спостерігали дивне природне явище. Але це не привід для паніки, пані та панове! У давні часи, як я розумію, таке бачили моряки, що плавали в цих широтах. Блакитне світіння, яке ви помітили на крилах, вони спостерігали на щоглах своїх кораблів і називали вогнями Святого Ельма. Видовище вражаюче, але абсолютно нешкідливе. Під нами бушує буря, але ми перебуваємо вище грозового фронту і нам нічого не загрожує…

Літак трясло, наче він розганявся по ґрунтівці, але тепер у салоні запанувала умовна тиша – ні, панелі все так само бряжчали, а ті, хто встиг загорлати, охрипли від жаху і тепер тільки тихо схлипували. Пасажири слухали заворожливі інтонації пілота так, ніби від їхньої уваги залежало, виберуться вони живими з цієї ситуації чи ні. Давидов відчував, як хрипко і нерівно дихає Карина, як сильно стискає вона його руку і її короткі нігті повільно занурюються в його шкіру. Він подивився на дружину, і та відповіла йому повним тривоги поглядом.

Добре б командир екіпажу говорив правду!

А-320 не падав і не намагався знизитися в аварійному режимі, як, наприклад, при втраті герметичності, скоріше вже потроху набирав висоту, намагаючись досягти польотної стелі та вийти з турбулентності.

– За кілька хвилин наш лайнер набере додаткову висоту і тряска зменшиться, просимо вас не розстібати прив’язні ремені та залишатися на своїх місцях. Сяйво, яке ви бачили, не що інше, як рідкісне електричне явище. Аеробус оснащено всіма можливими елементами захисту, і ніякі поля не вплинуть на нашу навігаційну апаратуру та рухову установку.

Бреше ж, подумав Давидов, позаяк за першою освітою був інженером і прекрасно розумів, що капітан А-320 криводушить. Від нестерпного сяйва, в якому вони перебували лічені хвилини тому, в полі зору все ще кружляли чорні клапті – відходила від шоку сітківка. Рідкісне електричне явище!

І тут літак перестало метляти – так човен із дрібної хвилі влітає в захищену бухту і ковзає по гладіні як по маслу. По салону проко-тилося дружне зітхання, а потім пролунали оплески. Деякі пасажири почали обніматися від повноти почуттів – особливо старалися два товстуни в «гавайках», які сиділи в кріслах навскоси від подружжя Давидових. По проходах, збираючи пляшки, що розкотилися, побігли стюардеси. Сумки, які вилетіли з багажних відсіків, знову закинули на свої місця.

Карина, як і раніше, тулилася до чоловіка.

Денис відчував, що жах, якого він щойно зазнав, потроху відступає, а на зміну йому приходить якась вражаюча байдужість, відстороненість, ніколи йому не властива. Він почувався дивно. Це невиразно було схоже на «відходняк» від наркозу, але не довгого «маскового», а короткого, внутрішньовенного. Колись Давидову вправляли вибите плече, і після сомбревіну він відчував щось подібне до цього. Але ж ніякого сомбревіну не було!

Вони і не пили сьогодні майже нічого – кілька келихів сухого каліфорнійського і п’ятдесятиграмову дозу віскі годі й враховувати, та й часу минуло чимало. Але факт залишався фактом, відмахнутися від того, що з ним щось не так, Денис не міг.

Боліла потилиця, щипало кінчики пальців, причому щипало так, що біль від нігтів Карини, що вп’ялися йому в руку, почав затихати. Денису здавалося, що він стоїть по пояс у воді (він майже фізично відчував вологий холод, який хлюпає на рівні пупка), а ступні та литки ніг кусають маленькі голодні рибки. Давидов зловив себе на тому, що відчуття дуже реальне, а якщо заплющити очі, то саме час похлюпати водою на дружину і сусідів.

Але не було ні кішки, ні колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивній тязі в розрідженому повітрі на висоті 30 000 футів, був жорстокий мороз за вікном ілюмінатора і найсильніша тряска, яка щойно закінчилася, від якої клацали зуби і повискували перелякані до втрати пульсу пасажири.

Вода по пояс, літакова фея, рибки – от же ж чортівня! Хіба що в мінералці, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотілося сподіватись, що це було так, – позаяк повірити в галюцинацію було куди безпечніше, ніж у те, що відбувається з ними в реальності.

– Не бійся, – прошепотів Давидов на вушко дружині, а може, й самому собі. – Все добре…

– Денисе, – відгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’ється так, ніби ось-ось вискочить!

– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…

– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зіниці досі були розширені, а шкіра на обличчі мертвотно-бліда – тільки билася на скроні блакитна жилка), – зовусь Незнайко…

Він завжди дивувався її вмінню «тримати обличчя». Самовладання у Карини Олегівни було таке, що будь-який чоловік спікся б від заздрості, – адже перелякана до смерті, а не показує виду. От іще б руку відпустила, а то наскрізь продряпає!

Давидов змусив себе всміхнутися. Усмішка вийшла вимученою, але це було все, що він міг зобразити обличчям: затерплі м’язи відмовлялися коритись.

– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!

– Ох! Вибач!

Карина розтиснула хватку і з жахом дивилася на криваві сліди від нігтів, які тут же набрякли на тильному боці його долоні.

– Вибач, любий… Я не хотіла!

– Дурниця…

Денис легенько торкнувся її щоки.

– Ти у мене смілива.

– Ти просто не уявляєш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смерті…

– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмієш боятися.

– Ще й як умію. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стільки років збиралися провести відпустку тільки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсім не думали про те, що буде, коли нас не буде.

Давидов зрозумів, що вона говорить про Мишка, який залишився в Києві. Про Мишка, якого вони вперше за багато років не взяли з собою – він уже дорослий і сам захотів лишитися. Денис уявив собі, що було б, – і похолов.

«Справи слід упорядковувати, любий друже! – сказав він сам собі. – І не на смертному одрі, а заздалегідь.

Ну сталося б із ними зараз нещастя, і що тоді? Як сім’я зібрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Має рацію Карина, на всі сто має рацію. Було б дуже несправедливо…»

Карина раптом зойкнула і схопилася за скроню.

– У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?

– Кольнуло. Я перенервувалась. Знаєш, так розболілася голова… Я взагалі дивно почуваюся. Тіло – як не моє. Зате скроні свердлить – мама не горюй!

– У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без інфарктів обійшлося.

Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цілком пристойно вдягненого чоловіка, але чомусь мокрого з голови до ніг. Судячи з вигляду джентльмена, останні п’ять хвилин були не найкращими в його житті.

Високі дівулі тримали страждальця під руки, а він ледь плентався по проходу на ногах, що підгиналися.

– А може, й не обійшлося… – додав Давидов. – Хто знає, що там у кого всередині? Ось цей хлопець, він схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свій від щастя, але обісравшись… І соромно, і радісно.

– Тобі теж соромно і радісно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без іронії.

– Я чомусь по наївності думав, що смерті не боюсь…

– По наївності… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну інститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собі зізнатися, що така-от дурна смерть тебе лякає. Смерті й старості, Чехов ти мій, бояться всі. А хто каже, що не боїться, – бреше.

Вона дістала з косметички пудреницю і, оглянувши себе в крихітному металевому дзеркальці, буквально кількома рухами поправила макіяж і зачіску.

– І я її боюся, Ден. Я її не просто боюсь, а, вибач за тавтологію, до смерті боюся. Лікарі – вони до смерті звикають, але звикнути і прийняти – дві великі різниці.

– Ти – і старості боїшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобі-то її чого боятися? Ти – пластичний хірург, у тебе вічна молодість практично в кишені.

– Дурний ти, – всміхнулася Карина, але усмішка у неї була сумною. – Найбільше старості бояться саме пластичні хірурги. Ми точно знаємо, що від неї не втекти. Старість – вона не в зморшках і не в обвислих цицьках. Старість – вона ось тут…

Дружина постукала себе пальцем по скроні й знову скривилася від болю.

– Ми не зі старістю боремося, ми шкіру на морді натягуємо. А зі старістю боротися марно, скальпелем трипер не вилікуєш…

– Цинічна ти жінка, Карино, – Денис обійняв дружину за плечі.

– Я не цинічна. Я розумна. І не знаю, як тобі, а мені до смерті хочеться випити.

– Гм… – Давидов подивився вгору.

У багажному відділенні над їхнім рядом крісел, у запечатаному пакеті з дьюті-фрі лежала пляшка «Гленморанж».

– Так начебто правила авіакомпанії забороняють…

– Плювати я хотіла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фізіономію. Всередині у мене все зав’язалось у вузол і тремтить, як заячий хвіст.

– Як кролячий… – не втримався Денис.

– Добре, – легко погодилася Карина. – Як кролячий! Згодна! У мене відхідняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варіанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.

– Як на мене, так перше – більш приваблива ідея.

– Є проблеми, – зітхнула Карина. – У нас повний літак свідків.

– Нехай заздрять, – рішуче заявив Давидов.

– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдоті, – радитимуть. А це набагато гірше. Залишається тільки один засіб – випити, і нехай усі ці американські чистоплюї засунуть свої правила собі…

Вона задумалася.

– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.

– Ти все-таки цинічна жінка.

– І розумна. Розумні – завжди трохи циніки. Ти наллєш дружині випити? Чи як?

Він налив Карині випити. І випив сам. Але навіть після склянки віскі його не відпустило. Просто відчуття «чужорідності» стало не таким яскравим – так людина відчуває зубний біль після декількох таблеток знеболювального. Начебто і болю немає, а болить.

До честі працівників авіакомпанії В6, ніхто їм і слова не сказав, і по прильоту в аеропорт Королеви Беатріс подружжя Давидових було ґрунтовно напідпитку.

Аруба.

Жовтень

Було нежарко, але дуже волого. Наповнене нічним диханням

океану повітря пахло зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку, – якимись солодкуватими квітами. Давидову подумалося, що запах цей нагадує душок тління.

– Як м’ясна орхідея, – згадав він. – Від неї тхне на відстані двох десятків кроків. Здалеку вона пахне саме так: як дохлий кіт у підвалі.

Допомагаючи дружині сісти в таксі, він раптом несподівано для себе зрозумів, що ніколи в житті не бачив м’ясної орхідеї. Навіть не був упевнений, чи існує взагалі така квітка, а вже говорити про запах…

– «Аквамарин Резорт», – наказав Давидов таксисту.

Карина поклала долоню йому на коліно.

Рука її була гарячою, він відчував її тепло крізь лляну тканину так, ніби вона торкалася голої шкіри.

У таксомоторі працював кондиціонер. Прохолодне повітря відгонило шкірзамінником, хорошим сигарним тютюном і потом. Світло фар нарізало темряву на стрічки.

Денис заплющив очі.

Він звик лягати пізно, набагато пізніше другої години ночі, але сьогодні спати йому хотілося нестерпно. Нервове потрясіння, випитий віскі, віддача від трансатлантичного джет-лага давалися взнаки – дійсність пливла перед очима, дрижала пустельним міражем.

«Слід буде дотримати традиції і спати, спати… – подумав Давидов, погладжуючи тонку кисть дружини. – Обов’язково дотримати традиції. Ми завжди займаємося любов’ю в першу ніч на новому місці. Завжди».

Але з традицією не склалося.

Коли він вийшов із душу, де, стоячи із напівзаплющеними очима, змивав із себе польотний піт, який пахнув пережитим страхом, Карина вже спала. Вона лежала поверх простирадел, оголена, у такій безсоромній позі, що Денис уже за мить зрозумів – дехто в його організмі не спить усупереч усьому.

Зовсім не хоче спати.

Він ліг поряд із дружиною, обняв її за стегно. Вона підтягла його руку собі під груди і притулилася до стегон Давидова голими сідницями.

– Будь джентльменом, – прошепотіла вона. – Я майже труп… Спи. Вранці все буде…

– Якщо вийде, – прошепотів Денис у відповідь.

Але Карина вже не чула його слів – дихання зробилося рівним, розміреним. Він удихнув слабкий запах шампуню, що віяв від її волосся, і заплющив очі.

Цього разу Давидову вдалося заснути, хоча одна частина його організму посилено протестувала.

За вікнами шумів океан.

Величезний і неспокійний, він перевертався зовсім поруч – не більше ніж за півсотні кроків від їхнього бунгало. Шаруділи, набігаючи на пісок, невисокі хвилі й тут же відкочувалися, залишаючи пінні сліди.

Давидов відчув, як ліжко ледь помітно гойдається під ними. Крізь дрімоту пульсувала потилиця і кололо в лівій скроні. Протяг, який з’явився бозна-звідки, холодив стегно.

«Проклятий кондиціонер, – подумав Кирило. – Треба буде викликати механіка! Це ж абсурд – платити за будинок такі божевільні…»