Читать книгу Чужі сни - Ян Валетов, Ян Валєтов - Страница 6

Світ Зеро. Будапешт, Угорщина.

Жовтень

Є речі, до яких звикнути не можна. Навіть якщо ти джампер

зі стажем: перехід – це завжди перехід.

Кирило вдарився грудьми об кермо. Удар був не такий сильний, щоб тріснули ребра, але цілком достатній, щоб забити подих. Давидов почервонів обличчям, постарався вдихнути, але лише видав сипіння та заплямкав губами, як боксер, якому влучили у сонячне сплетіння.

Йому пощастило – він не знепритомнів і встиг вирівняти машину до того, як пробив огорожу моста. Ще кілька секунд, і вона б полетіла вниз, у сірі води тутешньої річки. Продовжуючи хапати ротом повітря, Давидов кілька разів енергійно крутнув кермо. Інстинкт самозбереження підказував йому гальмувати, але він, усупереч рефлексу, натиснув педаль газу замість педалі гальма і таки примудрився відвести автомобіль із-під величезного туристичного автобуса, який їхав назустріч.

До смерті залишалися сантиметри, а можливо, й менше, у нього не було часу над цим поміркувати. Діяти. Діяти! Для початку зрозуміти, хто він і де.

Він навіть не одразу зрозумів, що йому в вуха б’є не вереск покришок, а пронизливий крик двох пасажирок на задньому сидінні. Перекошені від страху обличчя дівчат відбивалися у дзеркалі заднього огляду, вірніше, навіть не обличчя, а розчахнуті до краю роти. Роботу дантиста і стан мигдалин можна було оцінити, не встаючи з водійського місця.

Слід було входити у роль і в тутешнє тіло – часу замало, менш півгодини, враховуючи резерв. Розум Кирила працював швидко, на межі можливостей.

Руки у його нинішнього носія нестарі, відчуття, що він потрапив у зношений організм, теж немає. Можна вважати, що пощастило. Це перший плюс.

Місто… Якщо джамп розрахунковий, то це…

Так. Знайомий пейзаж – тисячі листівок колись розтиражували по світу ці дахи, річку, мости і замок, обнесений муром.

Рибальський бастіон. Будапешт. Чудово. На місці. Плюс номер два. Різким порухом він повернув до себе дзеркало заднього огляду.

Від сорока до п’ятдесяти. Білий. Європеєць. Смаглявий. Волосся темне, рідке, зачесане назад. Сивини практично немає, значить, носій фарбується. Це не плюс, але приємна деталь.

Руки… На середньому і вказівному пальцях руки, що лежить на кермі, шкіра жовтувата. Курить.

Одягнений у легкий светр-водолазку, джинси та піджак. Злегка не по сезону, але день теплий, сонячний – замерзнути важко. Для кінця жовтня просто чудовий день.

Машина – таксі. Рація, електронний таксометр, на екрані три євро. Ліцензія з фотографією – Ференц Месар, 47 років, адреса тутешня. Марка автомобіля «фольксваген», якщо судити з емблеми в центрі керма. Не першої свіжості, не найкращої комплектації: сидіння навіть не тканинні: вініл – дешевий розвізний варіант. Такий же дешевий, як і годинник із потертим ремінцем на лівій руці таксиста. Тобто, виправив себе Давидов, на його власній лівій руці.

Не сповільнюючи ходи, Кирило відчинив бардачок і вивернув його вміст на вільне переднє сидіння. Нічого корисного. Він про всяк випадок понишпорив у глибині рукавичної скриньки. Ні ножа, ні пістолета – а звідки, власне, їм там узятися? Тільки купа старих чеків, кілька льодяників, липких від старості, зім’ята пачка найдешевших сигарет, монетки. Дідько! Зате позаду розсілися дві крикливі дами: одній добряче за тридцять, другій недалеко до тридцяти. Обидві бі-лявки. Обидві перелякані. Обидві істеричні. У молодшої від шоку тремтять губи. Старша злюща, як мегера! Так і дивись учепиться в загривок. Тільки цього ще не вистачало.

– Усе гаразд! – сказав Давидов по-англійськи і зобразив на обличчі подобу усмішки. – Не треба хвилюватися!

– Дебил, – прошипіла старша чистою російською. З почуттям прошипіла, з великим бажанням затопити незграбному таксистові у пику. – Ты же нас чуть не угробил, мудак! Куда едешь? Куда ты прёшь? Мила, не бойся! Я сейчас такое устрою этому козлу! Ты чего на дорогу не смотришь, а, животное?

Кирило ледь стримався, щоб не розреготатися. Співвітчизниці. Ну, майже співвітчизниці. Можна вважати, землячки – нехай із тутешнього світу, але до болю знайомі персонажі. Такі й нині водяться далеко на півночі, там, де Мурманська Рів’єра, пальми, зелена до неможливості трава і мох на скелях…

Південніше такі екземпляри зустрічаються рідко, надто вже суворі умови. Не виживають принцеси в умовах нового світу.

Давидов глянув через плече, зіткнувся з поглядом старшої блондинки, що пропалював наскрізь, і несподівано їй підморгнув.

– Ничего, сестрёнка, считай – приехали!

Дама задихнулася від обурення, не одразу зрозумівши, що з нею говорять її мовою.

– Сестрёнка? Какая я тебе сестрёнка, быдлан!

А Кирило вже забув і про неї, і про перелякану подругу Мілочку – дівчину невиразного віку і заячим двозубим оскалом, примерзлим до білястого личка. Були справи важливіші, і час не минав: він витікав, як вино із тріснутої пляшки – швидко, невблаганно, безконтрольно. Давидов не міг точно визначити, але минуло не менше трьох хвилин відтоді, як він влетів у тіло носія, вибивши з Ференца Месара притомність і змусивши прикластися грудьми об кермо.

Значить, так…

Він їде з Буди в Пешт, ліворуч видно будівлю Парламенту. Отже, якщо він правильно пам’ятає карту, це Ланцюговий міст. Ліворуч видно міст Маргід. Сто відсотків зі ста – він везе пасажирок на шопінг. Сорі, дамочки, але з шопінгом вийде невдача. Ви ж бо на нього, звичайно, обов’язково потрапите, але довезе вас хто-небудь інший.

Кирило жбурнув «фольксваген» у поворот, не знижуючи швидкості. Машину занесло. Покришки й співвітчизниці заверещали одночасно, але автомобіль не перекинувся, а, вильнувши хвостом перед самісіньким носом представницького «мерседеса», що підпливав до скляного куба з боку міста, благополучно загальмував біля готелю «Інтерконтиненталь». Гучно ударившись важелями об гранітний бордюр, «фолькс» зупинився передніми колесами на газоні. Давидов заглушив двигун і вивалився з салону, не звертаючи уваги на лайку, що неслася йому вслід. Секундна стрілка невблаганно рухалася по колу, а зробити треба багато чого. Або не зробити.

Тут уже як пощастить.

Молоде подружжя з дитиною. У дівчини рука має бути на перев’язі – в лангеті. Чоловіка і дитину можна й не чіпати.

Дівчину потрібно вбити.

Він жодного поняття не мав, що розрахував комп’ютер – який саме джгут і з якою ймовірністю був прикріплений до невідомої йому молодої жінки. Він узагалі намагався не думати про неї як про жінку – інакше довелося б думати про себе як про вбивцю. Він не вбивця. Він робить свою роботу. Від цієї роботи залежить життя його світу – не однієї невідомої йому особи жіночої статі, а мільйонів людей. Його світ поставив усе на перемогу, і якщо для досягнення мети треба буде вбивати – він убиватиме. Обірвати джгут, змінити ймовірність. Усе інше не важливо.

На набережній Дунаю зібралося повно народу. Тут завжди вирував багатолюдний натовп, а в теплі осінні дні – особливо. Туристи й місцеві роззяви, вуличні торговці, музиканти, люди похилого віку, які мріють посидіти на лавочках та погріти старі кістки, молоді мами з колясками, спритні підлітки на роликах – кого тут тільки не було! Тисячі голосів зливалися в один низький хвилюючий звук, від якого трохи свербіли зуби – немов у повітрі над набережною завис величезний працюючий трансформатор і гудів, гудів, гудів… І в цій мішанині осіб, в цій людській каші, що безсистемно перетікає від ларка до ларка, Давидов мав знайти свою мету.

Знайти і знищити.

Ця набережна, люди, звуки живого величезного міста і навіть легкий подих прохолоди від закутої в бетон і граніт річки нагадували давно зниклий світ, що залишився в пам’яті з дитячих років. І ця майже абсолютна подібність не тішила. Щоразу, потрапляючи в Зеро, Давидов переживав не мисливський азарт, не збудження перед черговою акцією і не полегшення після чергового вдалого джампа. Він відчував гостру та болючу, як укол циганської голки, тугу. Фантомний біль. Ностальгію за світом, в якому сонце було ласкавим і діти іноді гралися в сніжки. Світом, який багато років тому зник. Згорів у променях збожеволілого світила. І саме ця туга змушувала його робити те, що слід, хоч яким би страшним було те, що він робив. Інакше той світ не повернути. Ніколи. А Кирило хотів його повернути. Нехай із суто егоїстичних міркувань, але хотів.

Люди, обличчя, люди, обличчя…

Він гарячково вдивлявся у перехожих, у тих, хто сидів на лавах, у тих, хто стояв біля парапетів.

Дівчина з рукою на перев’язі. Чоловік.

Дитина.

Десь у цій же юрбі рухалися хлопці з його групи. Він не міг упізнати своїх – зараз у них були чужі обличчя, чужі тіла, але Давидов був упевнений, що вони тут, у радіусі кількох сотень метрів від нього. Усі четверо перебувають поруч. Ідуть, прочісуючи натовп очима. Ще хвилина, дві, п’ять – і він побачить хоча б декількох із них. А можливо, що й не побачить – поставлене перед групою завдання з кожною секундою ставало все більш і більш нереальним.

Хотілося закричати. А ще краще – вистрілити в повітря. Перше марно, друге неможливо.

Він закрутив головою у пошуках цілі, намагаючись охопити поглядом якомога більше людей, які йшли повз нього.

Світ Зеро. Будапешт. Угорщина.

Жовтень

Джамп у Кіри вийшов жорсткий.

Носій нісся по набережній на роликових ковзанах, спритно лавіруючи поміж перехожими, і в момент переходу, коли притомність покинула його, впав на бетонну плитку, проїхавшись по ній плечем і щокою.

Падала на землю, здираючи шкіру об шорсткий камінь, росла дівчина років вісімнадцяти, а хвиля болю накрила вже не її, а Кіру, яка наділа нове тіло.

Було дуже боляче. Горів розбитий лікоть і пекло подряпану вилицю. Кіра на мить втратила зв’язок із реальністю – світ навколо поплив, закружляв, став нечітким – і застогнала, відчуваючи, як її піднімають із тротуару чиїсь сильні руки. Вона чула голоси чужою мовою – ці люди явно зверталися до неї, інтонації були тривожні, вони чекали відповіді, а Давидова тільки хитала головою. Навколишній світ не бажав приходити в норму – джамп сам по собі може викликати розлади вестибулярного апарату, а якщо після стрибка прикластися головою об бруківку, то ефект виходить просто приголомшливий.

З рожево-жовтого туману випливло чоловіче обличчя у безглуздих рогових окулярах. Обличчя ворушило губами, товсті щоки трусились, і голос звучав, як потойбічний – низький, спотворений.

– Кіііііііро… Кіііііііро…

Якого біса? Він гукає мене по імені, але в цьому світі у мене немає імені – я його не знаю! Ох, як боляче!

Давидова заплющила очі щосили, і це, хоч як дивно, допомогло. Біль, звичайно, не пройшов, зате, розплющившись, вона побачила світ хоча чорно-білим, але чітким.

А ще за мить він набув кольору.

Навколо були люди. Багато людей, зібраних її падінням і наступною метушнею. Усі вони кололи її поглядами, затуляли небо…

– Кіро, це ти? – запитав іще раз по-російськи товстун-очкарик. Насправді у нього був не бас, а злегка деренчливий баритон, – не скажеш, що надто приємний. – Жером! Жером! Не смикайся ти! Кіро? Ти чуєш мене?

Вона не одразу зрозуміла, що це хтось із групи. З її групи.

Він сказав пароль. Вона мусила відповісти.

– Андрон? – прошепотіла вона ледь чутно. – Відгук – капіж! Капіж!

І чоловік розплився в усмішці.

– От і добре! От і здорово! Тільки я не Андрон… Я – Річ, Кіро. Річ. Пощастило мені з тільцем цього разу! Встати можеш?

Кіра ствердно кивнула.

– Я одразу зрозумів, що це ти падаєш. Мене самого ледь не поламало об лавку. Давай, піднімайся, піднімайся… – Він простягнув їй руку, і Кіра з радістю вхопилася за вологу, трохи липку долоню. – Вставай, вставай! Немає часу відпочивати, командире!

Давидова підвелася на одне коліно, а потім, крекчучи, випросталась.

– Я знаю… Скільки часу я лежала, Річе? – прошепотіла вона.

– Хвилини дві-три, не менше…

– Я в порядку, – Кіра сказала це вже по-англійськи і якомога голосніше, щоб натовп розчув і втратив до неї інтерес. – Дякую! Спасибі всім! Я вже в порядку!

Натовп розчаровано загудів і почав розходитися: нічого цікавого! Туристка впала, катаючись на роликах, ач дивина! Ні крові, ні переломів, а ні «швидкої»… Нудьга!

Кіра крутила головою, обдаровуючи всіх вдячними усмішками, а Річ підтримував її за талію – стояти на ковзанах після джампа та падіння було дуже складно.

– Решта? – запитала вона тихенько.

– Поки що не бачу. То шукаємо?

– Не маю часу шукати… Обійдемося. Потрібно тільки її знайти.

– Точно, – підтвердив Річ, підставляючи їй плече. – Хоча не думаю, що у такому натовпі ми легко з цим упораємось. Але це не єдина проблема. У нас гості, командире.

Натовп розходився, і це було здорово, але від річки до них наближалися двоє поліцейських. Хлопці як на підбір, таких не гріх і на плем’я розводити – зросту добряче за метр вісімдесят, плечисті, підтягнуті. Чорна форма, наручники, балон зі сльозогінкою, пістолет у кобурі – варіант називався «готовий до будь-яких несподіванок».

«Насправді-то не до будь-яких, – подумала Кіра, дивлячись на спокійні пещені обличчя правоохоронців, простих патрульних, які давно не зустрічали нічого страшнішого за обдовбаного до втрати рухливості наркомана або городянина напідпитку. – Що ж… Сите життя розбещує. Що самовпевненіше, то беззахисніше. За хвилину й у нас будуть пістолети. І кийки. І балони з газом. Це чудово. Це просто сюрприз. Якби ще не ці безглузді ролики, через які роз’їжджаються ноги! І йде обертом від різких порухів голова. Добре, що вона не моя, а прокатна. Точно заробила струс».

– Готуйся, – прошепотіла Давидова на вухо Річу. – Підбери своє черевце, Річе. Будемо їх брати.

І в ту ж мить відчула, як їй жарко. Жарко і навдивовижу приємно. Кірсанов не збрехав – бабине літо.

– Патрульних? – перепитав чогось Річ. – Я готовий, командире!

– Головне, щоб поблизу не виявилося ще двох полісменів. – Кіра сперлася долонями на коліна і швидко озирнулася навколо з-під чубчика, що впав на очі. – Якщо їхня підтримка близько, то розслабитися нам не дадуть. Ось тоді-то і трапляться справжні неприємності.

Поліцейські були налаштовані добродушно і явно не очікували ніяких неприємностей від дівчини-ролера з пом’ятим у падінні обличчям і очкастого товстуна, який підтримував її під руку.

– Jó napot kívánok!

– Jó napot… – привітався Річ.

– Hogy állnak a dolgai? Minden rendben van?

– Köszönöm, minden rendben van…6

Стояли хлопці грамотно, але недостатньо далеко від Кіри і Річа. Втім, хто б міг припустити, що впала дівчина і телепень, який взявся їй допомогти, насправді – треновані вбивці з багатим бойовим досвідом?

Кіра хитнулася, ніби втрачаючи рівновагу, Річ вдав, що не встигає її підхопити, молодий полісмен, що стояв ближче до Давидової зробив крок уперед, і Кіра в частки секунди ковзнула йому за спину, виконавши досить складне па, схоже на елемент із екзотичного танцю. Лікоть її здорової руки врізався полицейському в печінку, коліно вдарило у згин правої ноги, і коли хлопець почав завалюватися на спину, Давидова вже взяла його в замок за шию, а пістолет – це виявився потужний полімерний «Глок-9» – уперся бідоласі у праву нирку.

Річ діяв без будь-якої витонченості, па й іншої зайвини – скоротив дистанцію і вдарив другого полісмена в сонячне сплетіння. Від такого удару ніякий прес не врятує, і бив Річ не сильно, а саме так, щоб не вбити, а відправити опонента в нокаут.

– Умпц! – видихнув полісмен, коли кулак некривдного на вигляд товстуна вибив із нього все повітря.

Його пістолет опинився в руках Річа, і той акуратно опустив обм’якле тіло правоохоронця на землю. Кіра стиснула замок, її бранець захрипів, засмикався, але прийом відпрацьовувався на тренуванні сотні разів, а тіло носія виявилося досить сильним для успішного виконання задушливого захвату, так що за кілька секунд і другий правоохоронець, знепритомнівши, опинився на бруківці.

На все разом із розмовами було витрачено лічені секунди.

– Є! – Кіра хитнулась, але рівноваги не втратила. – Бери «сльозогінку» і кийок. Шукаємо…

– Дівчину з рукою на перев’язі. У гіпсі.

Річ перехопив кийок зручніше.

– Наше завдання, – сказала Давидова, – зробити так, щоб з її голови не впав жоден волосок. Решта – за обставинами… Ось, зараз почнеться!

Натовп ціпеніє від несподіванки, але, на жаль, триває це недовго.

Поліцейські, які лежать на землі, та чорні пістолети в руках дивного вигляду цивільних привели в дію груповий інстинкт самозбереження, і людська маса раптово заворушилася, поповзла, як перестоя-ле в теплі дріжджове тісто, видихнула зі стогоном застрягле в сотнях грудей повітря і кинулася врозтіч.

– Почалося! – крикнув Річ верескливо, засміявся гавкучим сміхом і пальнув у повітря. Дзвінкий постріл розпоров спокій і млість теплого осіннього дня, як шабельний удар подушку. – Лягай!

Заверещали жінки.

– Дорогу! – заволала Кіра і теж вистрілила в синє яскраве небо.

Світ Зеро. Будапешт. Угорщина.

Жовтень

Пістолетний постріл ударив за сотню метрів від Кирила. Він

мимоволі присів, ноги стали пружинами, м’язи задрижали від напруження. Навіть у чужому тілі працювали його, Кирила, рефлекси.

Заревів переляканий натовп, і Давидов зрозумів, що зараз почнеться паніка. Люди побіжать хто куди, і якщо знайти ціль серед тисяч перехожих дуже складно, але все-таки теоретично можливо, то виявити об’єкт у рухливій переляканій людській каші цілком нереально. Питання чистого везіння, а воно, як відомо, трапляється рідко і зовсім не завжди у слушний момент.

Клацнуло ще раз.

І ще.

Кирило нарешті побачив тих, хто стріляв: дівчина на роликах – висока, струнка, трохи незграбна через молодість, із красивим подряпаним обличчям, і товстун у смішних рогових окулярах, схожий на китайського божка. Товстун був на вигляд м’яким і рожевим, тільки от посмішка у нього була зовсім із іншої опери, і пістолет у пухкій лапі з образом добродушного телепня явно дисонував, зате з поглядом перебував у цілковитій гармонії.

Дівчина оглядалася, цілком професійно тримаючи пістолет біля грудей, і Давидов миттєво сів, намагаючись не вирізнятися на тлі панічного бігу городян. Момент був небезпечний – беззбройний, сам-один, мінімум двоє озброєних людей за тридцять кроків. Хто вони? Свої? Чи чужі? Але ж не запитаєш! Не крикнеш! А що, коли й цю точку вирахували в іншій Паралелі? Останнім часом таке від-бувається практично в кожному другому джампі, а може, й частіше. І у нас, і у них – хороші обчислювачі, здатні визначити точку ймовірності з максимально можливою вірогідністю. Що це означає, якщо говорити людською мовою?

Давидов почав рухатись, але не подалі від небезпеки, а зовсім навпаки, намагаючись підібратися ближче до дивної пари.

Це означає, що зараз тут, на Набережній, почали операцію дві групи – наша і чужа. Чисельність противника? Невідома. Завдання? Можна припустити, що воно повністю протилежне отриманому мною. І якщо ми мусимо вбити дівчину із загіпсованою рукою, то завдання антагоністів – цього не допустити. Єдине, що втішає, – зараз і свої, і чужі стануть видні як на долоні. Люди з Паралелей не побіжать, вони тут не для того, щоб бігати.

Грудаста матрона у несподівано короткому пальті ледь не збила його з ніг. Вона рухалася зі швидкістю і грацією переляканого носорога (Кирило ще пам’ятав документальні фільми про африканську фауну), і якби їй трапилася на шляху стіна, знесла б її з легкістю. Давидова закрутило, він ледь не впав – дістав кілька відчутних стусанів ліктями, болючий удар по колінній чашечці, але на ногах устояв. Натовп ніс його, але Кирило примудрявся рухатися проти течії, не висуваючись і не випускаючи двох стрільців із поля зору.

Де ж решта? Де його група? П’ятеро його хлопців? А раптом ці двоє – його? Що, коли вигукнути пароль голосніше? Яка ймовірність, що йому тут же не відстрелять голову? От сучі діти! Звідки у них пістолети?

Давидов нишпорив поглядом по натовпу, намагаючись осягнути неосяжне і побачити одразу всю картину (бажано присутність на ній і дівчини зі зламаною рукою), але помітив лише дивного старого у м’якому капелюсі, який, замість того щоб тікати разом з усіма, стояв, немов скеля в течії річки, відштовхуючи особливо спритних своїм ціпком із гумовим навершям.

Старий – це легше. В усякому разі куди як безпечніше для здоров’я, ніж ці pistolero7, незважаючи на ціпок. Із ціпком ми ще повоюємо, а ось із «Глоком»…

Ствол уперся йому в хребет, і хтось великий гаряче дихнув у потилицю.

– Спокійно.

Говорили російською, щоправда, з акцентом.

– Не смикайся – вистрелю.

Давидов прорахував свої шанси посмикатись і вирішив, що незнайомця варто послухатися. Зброя була затиснута між його спиною і животом нападника, який щільно притиснувся ззаду. Шансів не було. Взагалі. Головне – не панікувати. Це може бути хтось із своїх, адже так?

– Жером, – сказав чоловік йому в вухо.

Чорт забирай, подумав Давидов.

Йому не було страшно, але дуже не хотілося вмирати.