Читать книгу Чужі сни - Ян Валетов, Ян Валєтов - Страница 5

Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».

Жовтень

На сніданок Давидови вийшли пізно.

Буфет був хороший – саме так, як і обіцяли рекламні проспекти: удосталь фруктів, сирів, свіжих соків, м’ясних нарізок, здоба, що приголомшувала своїм запахом і виглядом…

За ідеєю, Карина і Денис мали помирати від голоду, але їсти чомусь не хотілося. Вони вибрали собі столик на відкритому майданчику і сіли в щільній тіні величезного куща, який цвів венозно-червоним, ліниво колупаючи в тарілках.

– Кави? – запитав смаглявий послужливий офіціант із нікельованим кавником у руках.

Карина похитала головою, прикриваючи рукою чашку.

– Звичайно. Але тільки не цієї. Принесіть еспресо з бару.

– І мені, – попросив Давидов.

Офіціант кивнув і зник.

– Голова болить? – запитав Денис, спостерігаючи, як дружина потирає скроню.

– Гуде, як порожня каструля, і стріляє сюди, – Карина постукала зігнутим пальцем над правим оком. – Таке враження, ніби в очну ямку забили цвях. І зовсім не почуваюся виспаною. Хоча, що дивуватися? Спали ми мало і джет-лаг… Ти теж маєш вигляд не вельми бадьорий…

– Знаєш, – сказав Давидов, відсьорбнувши апельсинового соку, – ніколи не п’ю спиртного зранку. Не можу – нудить. Але зараз би випив.

– Так випий, – запропонувала Карина, знизавши плечима. – Ти у відпустці. Тобі не треба працювати. Тобі не треба писати. Тобі не треба читати лекції. А те, що треба зробити з дружиною, повір, любий, ти прекрасно зробиш і після кількох келихів вина.

Вона накрила його долоню своєю і всміхнулася. Через головний біль усмішка вийшла сумнуватою, але все одно теплою і щирою.

– Зазвичай ти мої кращі ліки від мігрені, Денисе. Але сьогодні ти не допоміг.

– Гадаю, це стрес, – заявив Давидов.

Очі різало від світла так, що він надів окуляри.

– Який стрес? – здивувалася Карина.

– Вночі, коли нас трясло, ми здорово перелякались. Адреналін, кара міа4, річ не завжди корисна. Іноді від його надлишку може плющити і ковбасити мінімум кілька днів.

– Плющити і ковбасити… Письменник! Хто тебе навчив таких слів? Хоча… мене саме плющить. Таке враження, ніби по мені проїхався коток, і зовсім не хочеться їсти всі ці страви – можливо, ти маєш рацію: у нас постстресовий синдром.

Карина випила півсклянки фрешу і знову потерла скроню.

– Дідько! Як ниє! Де наша кава?

– Ось, наближається…

Денис озирнувся навколо.

Атмосфера для пляжного готелю була дещо незвичною. Приїхавши на відпочинок до океану, люди не дуже цікавляться новинами. Тутешня публіка мало схожа на біржових брокерів, для тих були дорожчі готелі. За сніданком могли скаржитися на похмілля, домовлятися про поїздки чи риболовлю, але читати, та ще з таким виразом облич!

– Дивись-но, – сказав він. – Усі з газетами, з планшетами, з телефонами і стурбовані… Чи не здається тобі, ніби щось сталося?

Карина кивнула.

– Треба дізнатися, що.

Від принесених із бару чашок пахло, як і має пахнути від справжньої кави – гірким і гарячим, як сонце, збадьорливим ароматом.

– Ваша кава, сеньйоро! Будь ласка, сеньйоре…

– Дякуємо. У вас є газети англійською? – запитав Давидов, якому було ліньки йти в бунгало за айпадом.

– Звичайно, є, сеньйоре! Ми надаємо гостям пресу! Вам американські газети? Чи місцеві?

Офіціант говорив правильно, по-американськи – «рикаючи» на літері «р».

– Та все одно які, будь-які, але не іспанською. Вас як звати?

– Ауреліо, сеньйоре…

– Скажіть, Ауреліо, а що всі обговорюють? Що сталося? – втрутилася Карина, смакуючи перший ковток обпалюючого напою.

– Як? – щиро здивувався офіціант. – Ви не чули, сеньйоро? Ще вночі цю новину почали передавати по всіх каналах! Це головна подія…

– Ми пізно прилетіли, – перебив його Денис. – То що за подія?

– Жахлива подія, сеньйоре! Страшна трагедія! Учора сталося цунамі на сході Гаїті, на Кубі та в Пуерто-Рико. Кажуть, маленькі острови накрило повністю.

– Цунамі? – перепитала Карина. – Тут, на Карибах? Але в Атлантиці та Карибському морі не буває цунамі…

– Не буду сперечатися, сеньйоро, – офіціант закивав, його явно лякало невдоволення клієнтів. Він був простакуватим старанним хлопцем і зовсім не хотів, аби його звільнили за довгий язик. З постояльцями готелю слід бути якомога чемнішим. – Мабуть, зазвичай не буває, але це було… Я принесу газети, і ви все прочитаєте! Можливо, я щось наплутав, але у новинах повідомляли про тисячі загиблих. Про багато тисяч. Сказали, що хвиля була величезною. Жахливою. І сталося все вночі – близько другої-третьої години… Зараз ви самі все прочитаєте!

– Нас якраз трясло незадовго до цього, – сказав Давидов по-російськи, звертаючись до дружини, поки Ауреліо, збиваючись на біг, заквапився до стійки з газетами. – І ми летіли над Карибами. От дідько… Ми, напевне, пролітали над епіцентром!

– Облиш, Денисе! Ну який стосунок має турбулентність на висоті десяти кілометрів до землетрусу? Де маєток, а де повінь?

Давидов знизав плечима.

– А раптом там як наслідок виник ураган? Або магнітні збурення? Що ми взагалі знаємо про сильні катаклізми? Пригадай, як били блискавки, поки ми летіли! І щодо цунамі, ти, кара міа, не маєш рації. Бували цунамі в Атлантиці. Лісабон, наприклад, змило в середині XVIII століття. Цунамі може бути всюди, навіть на Чорному морі – був би землетрус потужний і рельєф дна підхожий.

Офіціант повернувся, простягаючи місцеву «Дейлі Сан», і Давидови схилилися над передовицею.

На сторінці газетярі надрукували кілька світлин, одна з них супутникова, на якій було видно руйнування на східному узбережжі Домінікани. Це важко було назвати просто руйнуваннями, такий пейзаж міг бути після ядерного вибуху – пейзажу не вистачало тільки згарищ. Друга світлина могла бути зроблена з вертольота або літака, що низько летить, – подробиць стало більше: викинуті на берег судна, розбиті на друзки будинки та руїни змитих готелів.

Денис глитнув. Пальці Карини стиснули його руку, і Давидов перегорнув сторінку, перейшовши до основного тексту статті, але не встиг почати читати, натрапивши на наступну низку світлин.

Світлини з Пуерто-Рико були ще гірші. Набагато гірші. На них можна було розглянути безліч деталей, але краще було їх не розглядати…

Давидов подумав, що він правильно вчинив, що не поснідав. Особливо вразила його дитяча долонька, що стирчить із в’язкого, як загуслі вершки, бурого бруду – горобина лапка зі скоцюрбленими пальчиками-кігтиками.

Holly shit! Але ж це тільки початок… Зараз завали почнуть розбирати, розкопувати, і на берег ляжуть рядами десятки тисяч чорних пластикових мішків. Таке вже траплялося у Таїланді 2004-го.

У горлі заворушився мокрий хутряний клубок, але він силою змусив себе вчитатися у друковані рядки. Оцінки кількості загиблих поки що немає, але експерти… До сраки експертів! Ну які в цих питаннях можуть бути експерти? Сейсмологи… Небувалої сили. Текто-нічний розлом. Виверження вулкана, вважають одні… Інші кажуть про зрушення плити. Ворожіння на кавовій гущі!

Денис згадав про каву і допив її одним ковтком.

– Офіціант не помилився, – видушила Карина, відводячи погляд від газетної сторінки. – Справді – жахливо! Епіцентр був у океані, за сто миль на схід від берега. Боже мій, але ж ми з тобою збиралися у Домінікану. Просто на Арубу виявилося простіше і цікавіше…

– Зачепило і Флориду, але трохи, – перебив її Денис, дочитуючи статтю. – Основний удар прийняли на себе Куба, Гаїті й Пуерто-Рико. Оцінювати кількість загиблих ніхто не береться, окрім експертів, які невідь-звідки тут узялися, ноги б їм у рота, але це більше, ніж на Пхукеті. Набагато більше. Сильно постраждали Британські Віргінські острови.

– Це зовсім близько.

– Це понад сімсот кілометрів від нас, – заперечив Давидов. – Година льоту. Сейсмологи пишуть, що тепер не можуть засікти навіть афтершокових5 коливань у районі епіцентру. А це зовсім ненормально – коливання мусять бути! Просто зобов’язано трусити. Може, непомітно для людей, але прилади… А тут враження, ніби землетрусу й не було зовсім.

– Але він був…

– Так. Був.

Карина простягла руку до чашки з недопитою кавою і…

Паралель-2.

Сантаун, Центр, відділ «Сегмент».

Жовтень

…відсмикнула руку і мимоволі охнула.

Поручень кара все ще зберігав холод підземного паркінгу, і їй здалося, що вона вхопилася за розпечений прут. Хотілося подути на пальці та укотре вилаяти себе за передчасно зняті рукавички.

Чомусь трохи паморочилося в голові. Дивне відчуття – драглистий кадр, як у старому кіно. Нібито це не вона злегка втрачає орієнтацію, а хтось інший, кого вона бачить збоку, на екрані викопної моделі телевізора. У роті залишався присмак кави, причому не синтетичної, а справжнісінької кави, тієї, що варта шалених грошей. А скільки, власне, має коштувати кава, якщо за минулий сезон її зібрали менше тисячі тонн на всій планеті? Вчені обіцяють вивести більш морозостійкі сорти, але…

До аромату арабіки приєднались інші запахи. Віддавало чимось нетутешнім, чим у Сантауні не могло пахнути у принципі. Навіть в оранжереї, де в’язкі аромати модифікованих квітів зводили з розуму, такого не понюхаєш. Але Кіра чітко відчувала цей терпкий і настирливий запах. Живий. І не схожий на штучний.

Вона глибоко зітхнула, заплющивши очі.

Під повіками бродили кольорові плями, наче від яскравого сонця, якого вона не бачила вже кілька тижнів – з останнього джампа у Паралель.

– Усе гаразд, Кіро Олегівно? – запитав Вязін стурбовано.

– Я в нормі, лейтенанте.

Треба буде звернутися до лікаря, подумала вона, крокуючи до масивних дверей відділу «Сегмент». Це ненормально. Хоча що скаже лікар? Пропише транквіл або релаксант, настукає на лептопі рапорт начальству і попутно кілька сторінок до дисертації про дивні ефекти у психіці джамперів. Ми для них річ незрозуміла і застрашлива. Не вірити в наше існування вони не можуть – ось ми, є! Куди нас заховати? Але що з нами робити і що ми за звірі такі – для лікарів таємниця, укрита млою.

Поступово, витісняючи солодкий чужий аромат і гіркуватий при-смак кави, у ніздрі все-таки проліз запах мерзлого бетону, старого пилу та льоду. І ще – мокрої та обшарпаної килимової доріжки. Нею пахло особливо чітко та противно. Винні у цьому були охоронці, які стояли, за статутом, обабіч дверей: повéрх термокилимків, покликаних не дати їм відморозити ноги, вони клали під підошви формених черевиків вирізані зі старих килимів клапті.

Фольклор стверджував, що з таким ось килимком зі справжньої вовни під ногами шансів застудити простату набагато менше – спробуй вистояти на захололому бетоні тригодинну зміну і залишитися здоровим! Маячня, звичайно, але позаяк килимки нікому не заважали, охорону не чіпали, і пахло біля дверей відділу «Сегмент» противно – мокрим мертвим собакою.

За її спиною задзижчав двигун електрокара.

Значить, лейтенант Вязін знову їде у приймач. Цікаво, скільки народу сьогодні збере Філіпп? І що, власне, нарили математики?

Кіра простягла долоню в пащу сканера, який негайно спалахнув чистим блакитним кольором.

Охоронці відразу ж утратили до неї інтерес. Вона зробила крок до дверей, цього разу підставляючи під промінь сканера рогівку, замок мигнув зеленим, клацнули, спрацьовуючи, засуви, і Кіра увійшла до відділу.

У «Сегменті» вже було тепло по-справжньому. Тут енергію не економили.

Кіра залишила куртку і штани в роздягальні, перевдяглася в джамп-комбі, змінила боти з підігрівом на звичайне взуття. Вона знову почувалася у своїй тарілці: чітка картинка, правильні запахи, нормальні звуки.

Напевне, позначилися втома, стрес або побічка від ефекту «всихання» ДНК. На лічильнику стрибків, убудованому в наручний годинник турботливими техніками, мерехтіли цифри 95. Іще п’ять – і буде сотня. Новий рекорд десятиліття. Кажуть, Вол колись стрибав більше сотні разів. Іскандер – чи то сто п’ятдесят, чи то сто вісімдесят. Голикова стрибала до сотні. Але це все… Решта за останні десять років до таких цифр не дотягли. Ботанік спікся на шістдесят третьому, при ній і спікся – Кіра чудово пам’ятала, як Ерік розплющив очі і вона, стоячи за скляною стіною джамп-боксу, побачила безумство, що кипіло в них. Він устиг розгромити установку і покалічити двох техніків, поки не помер від передозу транквілу. У нього всадили добрий десяток інжекторів із ліками: таким можна звалити п’ятсоткілограмового білого ведмедя, а він не падав і не падав, аж поки не заблокувало центри дихання і не зупинилося серце.

Після оверджампа Ботаніка Кіра, у якої тоді було менше тридцяти стрибків, хотіла піти, але не пішла. Якби хтось запитав її чому – не відповіла б. Чи не тому, що хотіла зберігати мотиви в таємниці, а тому, що справді не знала. Не знала – і все.

За штабним дисплеєм стояв Кірсанов.

Його лисий шишкуватий череп впадав у вічі просто від дверей – бліда куля, вкрита западинами та горбками. Схоже на те, що начальника служби матзабезпечення покусав рій диких бджіл. Олексій Гаврилович живих бджіл не бачив років десять, а то й більше. Він нікуди із Сантауна не виїжджав, причому не тільки з міркувань безпеки та секретності, а й тому, що щиро вважав: йому поза стінами Бази робити нічого. Шишки, здатні перетворювати голову господаря на якусь подобу дуріану, розташувалися на його черепі від народження. Лікарі говорили, що у Олексія Гавриловича сталося рідкісне генетичне відхилення, і волосся його тепер росло не назовні, як в усіх людей, а всередину – під шкіру. Вигляд все це мало не вельми апетитний, Кірсанова у компаніях не шанували, пащекуючи про його потворність. Особливо відчайдушні або необізнані про вибуховий характер Олексія Гавриловича намагались похихотіти за його спиною. Подейкували, що кілька таких от сміливців про свою нестриманість пошкодували, і сильно, але, можливо, розповіді про мстивість начальника служби матзабезпечення виявилися звичайною вигадкою, легендою, покликаною наводити страх на оточення. У результаті, ставити запитання дурнів не знайшлося. Ті, що цікавилися, замовкли.

Сам Кірсанов свою своєрідну зовнішність ніяк не коментував – не вважав за потрібне. Єдиною думкою, на яку Олексій цілком покладався, була власна. Думки інших він не завжди слухав, і ще рідше – враховував.

Колись, на зорі джампа, Кірсанов кілька разів стрибнув, але потім його було усунено від оперативної роботи і наказом начальника штабу переведено на матзабезпечення – Базі знадобилися його здібності аналітика та вміння знаходити спільну мову з науковцями. Джампером він виявився слабким, не позбавленим сантиментів, що ніколи і ніким у серйозних конторах не схвалювалось.

Очі у нього справді були добрими – тут Кіра не заперечувала, але назвати Олексія Гавриловича людиною сентиментальною міг тільки той, хто ніколи не стикався з ним у реальному житті.

Саме Кірсанов, отримавши від математиків вірогідну модель, давав джамперам рекомендації щодо проведення бойових акцій, вказуючи на можливі точки дестрою і людей, знищення яких могло призвести до зміни у структурі Паралелі-2. Гарна роботка для добряка, чи не так?

Побачивши Кіру, Кірсанов заклично махнув рукою.

– Здрастуй, Кірочко, здрастуй!

Темні очі під рудими бровами дивилися холодно, але рот начальника матзабезпечення був розтягнутий в усмішці.

Він провів долонею по маківці, немов пригладжуючи неіснуюче волосся.

– Сідай! Вибач, що споганили вихідні.

Як усякий хороший оперативник, Кіра була трошки емпатом – Олексій здавався напруженим, не злим, але дуже зібраним, зосередженим. Значить, часу реально мало. Кірсанов нечасто б’є у дзвони, не маючи на те вагомих причин.

– Усе гаразд, – повторила Кіра вже всоте за день. – Іще когось чекаємо чи я можу вдягатися?

– Чекаємо, але пізніше, – відповів Кірсанов. – Хвилин так за десять. На кільцевій із заходу замети, розгрібають… Сідай, Кіро Олегівно, і видихни. Точка входу через, – він подивився на годинник, – сорок чотири хвилини. Так що час є. Сама ти сьогодні не підеш. Чаю хочеш?

– Турбуєшся? – посміхнулася Давидова, влаштовуючись у кріслі. Крісло було терте, м’яке, з трохи продавленим сидінням. Затишне, але не домашнє. Від нього пахло казенним. Тут від усього пахло казенним, навіть від Кірсанова. Хоча він був нічого собі чолов’яга. Правильний, жорсткий, але й з бажанням іноді пофілософствувати – такий собі казармовий мислитель.

– Аякже! – Олексій Гаврилович знизав плечима. – Дивно, якби я не турбувався про свого джампера. Тим більше, про такого, як ти, Кіро.

Він клацнув кнопкою електрочайника, і нагрівач запрацював: під білою пластиковою кришкою замерехтів червоний вогник. Ледь чутно завирувала вода.

– Невже? Так у тебе зараз півсотні діючих джамперів, Кірсанов. Чим же я така особлива?

– Дев’яносто шостий стрибок, – Кірсанов не звернув ніякої уваги на її іронію. – Сотня без чотирьох. За двадцять років з моменту відкриття стрибків тих, хто переступив за сотню, можна порахувати на пальцях. Причому на пальцях однієї руки. А раптом усе? Скінчилася батарейка? Саме сьогодні, зараз – раз! – і скінчилася. Не страшно, га?

Давидова подивилася на нього і заперечно похитала головою:

– Не страшно.

– А мені – страшно. Я щоразу, коли підписую тобі джамп, про це думаю. І боюся. За тебе боюся. За хлопців боюся. З мене за припустимі втрати ніхто не спитає. Але, Кіро, я хочу, щоб тобі було страшно. Щоб ти вчасно зупинилася.

– Мені не страшно, – повторила Кіра вперто. – Щось ти, Олексію Гавриловичу, не те кажеш. Ти ж маєш мене підбадьорювати, твердити, що в мене попереду вічність. Мені ж за три чверті години стрибати невідь-куди, душогубством займатися, наш хворий світ рятувати. А ти мій бойовий дух підриваєш… Мені треба про обов’язок міркувати, про виконання завдання, про повернення, кінець кінцем! А про те, що кожен стрибок може мене вбити, мені згадувати ні до чого!

Він узяв закипілий чайник, налив у кухлики окріп і щедро сипонув туди чайного концентрату. Вода миттєво забарвилась у густий коричнево-золотий колір, і по кімнаті війнуло сильним квітковим ароматом. Кіра знала, що смак цього пиття куди гірший запаху, але все-таки із задоволенням узяла в долоні гарячу посудину й обережно надпила, ледь торкаючись губами трохи вищербленого краю.

Кірсанов теж сьорбнув із кухлика, злегка обпікся, чмокнув невдоволено губами і, сівши у своє крісло, запитав:

– Ні до чого, значить? І ти про це зовсім не думаєш? Ти вже підійшла до сотні, а це на сьогодні рекорд! І рекорд не спортивний, від тебе і твого вміння не залежить. Просто так вийшло. Джампер, що дожив до сотні, – це кунштюк, його б у Кунсткамері показувати, цього джампера… За незвичайні властивості організму.

– Так останнім міг бути будь-який зі стрибків, – сказала Кіра. – І п’ятий, і десятий, і 66-й! Ти ж знаєш – заздалегідь ніхто й нічого не відчуває. Не можна передбачити, коли скінчиться батарейка, і може, це й непогано – просто в якусь мить погасять світло… І на цьому все…

Кірсанов помовчав трохи, зморщив ніс і, дивно відставивши мізинець, почухав ним брову.

– Як це манірно, Давидова. Щоб не сказати, як нерозумно. Проте перешкодити тобі я не можу. Джампери – вони витратний матеріал. Ти вже вибач, що мені захотілось, аби ти жила далі. Не маю я рації. Мені треба твій бойовий дух піднімати, чи не так?

– Чого ти злишся, Олексію? – сказала Кіра неголосно. – Ти спитав – я відповіла. Ти мене з ліжка витягнув. Із тепла, від пляшки вина, від чоловіка. Я приїхала не тому, що хотіла. А тому, що – треба! Я знаю, що це треба. Ти знаєш, що це треба. Можливо, саме сьогодні нам вдасться повернути собі наш старий світ. Ми ж для цього працюємо, чи не так, Кірсанов? У це віримо?

– Ти сміливіша за мене, Давидова.

– Дурниці, – сказала Кіра. – Я не знаю, що страшніше: йти в джамп чи чекати, коли повернуться ті, кого ти туди відправляєш. Я б із тобою не помінялася.

– Ніхто б зі мною не помінявся, – Кірсанов підвів на неї погляд (погляд, ще хвилину тому розгублений, шукаючий, змінився, став звичним – розважливим, жорстким, немов останні кілька фраз виморозили з нього всі емоції) і посміхнувся. – Облиш надію, всяк, хто тут сидить… Ти – кругом права. Моя лямка – мені й тягнути. Знаєш, Кіро, була така легенда у греків про перевізника Харона. Робота у нього була на вигляд проста – возив народ із одного берега річки на другий. В один кінець. Тільки ось два береги – це берег живих і берег царства мертвих. А річка, що між ними тече, – Стікс, річка забуття. І він плаває вічно туди-сюди, туди-сюди. І йому не пристати – ні до живих, ні до померлих. У лихолітті…

Олексій Гаврилович повів плечима, немов щулячись від холоду, і вів далі:

– Таку роботку можна отримати тільки за гріхи, причому за гріхи тяжкі – й ніяк не інакше.

– Я знаю, хто такий Харон…

– Хто б сумнівався!

– Це не ти.

– Ну звичайно! Який із мене перевізник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навіть не оперативник. Ти пробач мені, більше я тебе діставати не буду. Ти дівчинка доросла, знаєш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогодні поведеш групу…

– Свою? – перебила Кіра.

– Свою, – заспокоїв її Кірсанов. – Андрон, Річ, Сипуха. Тільки без Котлетки підете. Вона другу добу в ізоляторі: вірус. Температура під сорок. Рветься в бій, але слабка, як ведмідь навесні. З тобою підуть тільки четверо…

– Хтось із твоїх людей?

Кірсанов зітхнув, передбачаючи реакцію.

– Стрибунець із тобою піде.

Давидова скривилась, як від зубного болю.

– Це ти даремно! Він знаєш як стріляє? Просто звір!

– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кіра. – Ти даєш мені в п’ятірку необстріляного курсанта. Спасибі тобі, Гавриловичу!

– Будь ласка, – відрізав Кірсанов і насупився, від чого шкіра на його голові загорбкувалася іще більше. – Ось ти його й обстріляєш. Чи мені його треба з іншими новачками у м’ясорубку посилати? Він не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тільки досвіду немає. Піде з тобою.

– Проїхали. Вибач, Кірсанов, я не права.

– Я знаю, – кивнув Олексій Гаврилович, збиваючи тон. Він підвівся, і Кіра укотре подивувалася з його зросту і зовнішньої незграбності. – Дивись.

Він розгорнув на оперативному екрані карту.

– Знайоме місто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?

Вона простягла руку і перетворила зображення на тривимірне. – Точно, Будапешт. Світ Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падає. Я тобі навіть трохи заздрю. – Кірсанов рухнув кистю, і частина карти запульсувала, висуваючись на передній план. – Це зона ймовірності. Запасу часу не буде. Півгодини – це півгодини, не сорок і навіть не тридцять сім. Мої розраховувачі кажуть, що навіть 25 хвилин – великий ризик, але у тебе рівно стільки на все про все. Останні п’ять хвилин – твій резерв. Потім зворотного шляху не буде. І наша з тобою сьогоднішня розмова втратить будь-який сенс.

– Що треба робити цього разу?

Кірсанов подивився на годинник. Було схоже, що зазвичай спокійний Олексій Гаврилович злегка занервував.

– Те, що ти вмієш робити найкраще.

– Дивитися на те, як падає листя?

Кірсанов усміхнувся однією половиною рота. Якщо він хотів показатися любчиком, то з цього нічого не вийшло.

– Ну що ти, Кіро! Рятувати наш сраний світ. Якщо зможеш його врятувати, звичайно.