Читать книгу Кровна мста - Ярослав Яріш - Страница 5

Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.

– То що, згода? – запитав боярин.

Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.

– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.

– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.

Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.

– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.

Боярин стояв на своєму.

– Нас буде небагато – восьмеро.

– Щось мало як для сольства.

– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.

Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.

– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.

Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.

– Що за справа?

– Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.

– Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?

– То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.

Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.

– Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.

Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.

– Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.

– Було, – погодився купець. – Багато я втратив. Не згубив тільки слави доброї й голови.

Вадим намагався триматися достойно, високо підіймав ціну собі.

– Святі угодники відвернулися від тебе за твою гординю.

– Коли так, то чого до мого човна просишся? Нехай вас хтось інший до Києва везе, – відрізав купець, – а я зайду у Корсунь, наберу товарів та подамся хоч на Дунай, хоч у сам Царгород.

Колись Вадим був чи не одним із найбагатших купців на Русі. Мав хороми в Києві, Новгороді та інших городах. Своє багатство заробив завдяки купецькому непомильному нюхові та великій відвазі. Де був добрий торг – там і Вадим. Він знав шлях «із варяг у греки», як свою кишеню. Не раз і не десять перепливав зимне Північне море та розбурхане Руське, так що знали його добре й холодні, незговірливі варяги, і лукаві, хитрі греки. Він завше міг домовитися з усіма, з кожним був запанібрата. А в городах руських то й поготів. Особливо у Тмутаракань любив купець заходити часто, звідти й знайомство з Мирославом. Знав інших мужів із ліпших.

– Кого іще із собою береш? – запитав Вадим після певної мовчанки.

– Буде Вуй, Середич, а ще молодші дружинники. Лука, син Романа, поїде.

Вадим і справді не боявся нічого. Він ніколи не перетягував свої лодії волоком по берегу, щоб обминути дніпровські пороги: сам стояв за стерном, наказуючи гребцям налягати на весла з усієї сили – і лодія зі свистом проскакувала крізь страшні кам’яні зуби, що стирчали з-під води, ревіли та розкидували навсібіч річкову піну.

Моря він також не боявся – не страшні йому були високі, лихі хвилі та сильний вітер. За всі свої мандрівки йому не раз доводилося виймати меча і сходитися у смертельній січі з дикими кочівниками, морськими та лісовими розбійниками. Вадим завжди йшов у бій першим, не ховаючись за спини своїх людей. Коли ж купець після вдалого торгу заходив у якесь місто, то всі шинки ходором ходили, грала музика, скоморохи веселили народ, чулися співи, а вино, пиво та мед лилися рікою.

– Лука Романович із нами поїде, – ще раз повторив Мирослав. – Рекли мені, що в батька його взяв єси смушки, сріблом обіцяв віддати. Роман помер минулої зими, а срібло так і засохло в тебе.

Мирослав завше знав усе, що робиться в Тмутаракані, навіть про ті смушки рознюхав…

– Віддам.

– Говорив уже з Лукою? – наполягав Мирослав, ніби йому на тім залежало.

– Ще вчора, – нехотя відповідав купець.

– І що?

– Мовив: «Ліпше черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної, зі сваркою». Дивний чоловік, і батько його був таким. Стара в мене дружба з ним була.

– І багатьом іще виру повернути маєш? – цікавився далі Мирослав.

Ця поїздка минулого літа мала принести Вадимові такі прибутки, що досі не бачив жоден купець. Захланність тоді охопила його душу – Бог покарав за це. Він набрав товарів у борг і рушив по Дніпру на південь. Мав намір плисти до Царгорода, де вже уклав угоду з греками. Одначе в нещасливу годину вийшов купець зі своїми лодіями зі стольного Києва. Руські купці попереджали його, що в цю пору року на морі лютують бурі. Просили, аби не виходив, а коли й вийде, то щоб болгарського берега тримався. Вадим завжди сміявся з них – ішов постійно назустріч небезпеці. Того разу, упевнений у своїх силах та удачі, вчинив так само. І тут налетіла та страшна буря…

– Усім, кому щось винен, пробачаю, – відповів купець на запитання боярина, який уже починав дратувати.

– Жартуєш. Ти не думай: і я, і князь Мстислав нашу з тобою дружбу пам’ятаємо. Ліпше мати сто другів вірних, ніж сто коней, хе-хе, – пробував розрадити боярин.

Купцю не було що відповісти на це.

Мирослав запитав:

– Скажи, Вадиме, ти вештаєшся по всіх землях, бачиш людей всяких, вістки різні тобі до вуха залітають. Розкажи, що речуть про князя київського Ярослава. Чи він купців не ображає, бояр київських, чи смерди не плачуть на нього?

Ці слова боярина ще раз підтвердили здогади купця: брати-князі щось не поділили між собою і скоро можуть схопити один одного руками за горлянку. Очевидно, Мирослав хоче, аби Вадим став його очима й вухами в Києві.

– Я також нашу дружбу пам’ятаю, боярине, і ціную її вище за срібло. Та в Києві давно єсмь не був – мав інші клопоти, сам знаєш. А Ярослав так же править, як і батько його, як брат. За скитницю свою більше дбає, однак в обиду не дає ні купця, ні смерда.

– А що дружина, бояри? Що речуть? Чи не шкодують за Святополком?

– Чого за ним шкодувати? Він же окаянний братовбивця!

– Ти добре знаєш?

– Що? – не второпав Вадим.

– Що саме він – братовбивця? – При цих словах очі Мирослава звузилися, стали гострими, колючими. Вадим трохи розгубився.

– А що? – Він ніяк не міг зрозуміти, чого боярин хоче від нього.

– Твердо знаєш? – повторив своє запитання боярин.

– Так люди речуть. Сам я не бачив, меча вбійнику не подавав, – відрубав Вадим.

Якусь мить запала незручна мовчанка. Раптом Вадим примружив хитро очі, поглянув на Мирослава.

– Якось був я в Корсуні та чув дивну розповідь про загибель братів Володимировичів.

– Яку розповідь? – живо перепитав Мирослав.

– Ромей один розказував, а йому ту байку варяги київські оповіли, ніби насправді Ярослав – братовбивця. Тільки я грекам віри не йму.

Вадим вдавав із себе байдужого.

– А що то були за варяги?

– Здорові бугаї. Бачив їх колись у Києві, тільки як зовуть – не знаю. Костянтин пригрів їх коло себе, служать вони йому. Як почав я грека своїм мечем лякати, аби борг мені віддав, то вони тут же свого господаря заступили і свої двосічні витягли.

Мирослав почухав потилицю.

– Добре, купче. Пощастило тобі, що я нашу дружбу стару пам’ятаю: допоможу твій борг забрати, тільки покажеш мені того грека і тих варягів. Віру маю, що і ти про нашу дружбу не забув і за добро добром віддаси.

Тепер уже Вадим посміхнувся.

– Справді – стара й сильна дружба наша.

При тих словах вони подали один одному руки.

– Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.

Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…

Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.

Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.

Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.

Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.

Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.

– Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.

Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.

– Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.

Тут у розмову втрутився Вуй:

– Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.

Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:

– Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?

– Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.

Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:

– А через два дні – сімдесят і п’ять буде.

Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:

– Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.

– Та вуса довші, – докинув Середич.

– Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову посміхнулися.

Вони зайшли в човен один за одним, склали обережно свої пакунки. Відчалили. Перед тим кожен мовчки чи вголос попросив у Господа та Богоматері щасливої дороги.

Вітер був попутний, тож вої напнули вітрило й сіли за весла. Купець стернував, узявши курс на південний захід. Вони мали намір обігнути Таврію, доплисти до гирла Дніпра, а там, ідучи проти течії, добратися до Києва.

З присутніх Вадим знав п’ятьох: Мирослава, Середича, Вуя, Луку, а ще Турика. Останній – геть молодий хлопчисько. Он усе нишпорить очима по березі, наче шукаючи кого. Певно, дівчина вийшла провести, помахати білою хустиною. Любов…

Вони мовчали, лише голосно видихали повітря з легень, коли вкотре налягали на весло. Гребли разом, не дивлячись, що хтось – боярин, а хтось – простий дружинник. Човен ішов швидко, ніби перестрибував із хвилі на хвилю, тільки снасті скрипіли та лопотіло вітрило. Недарма Вадим стільки років проходив морями – розумівся на тій справі.

Мури Корсуня показалися перед очима після того, як сонце повернуло з обіду на захід. Човен саме повернув на північ, обігнувши таврійський берег із його багатими грецькими селищами та синіми горами.

– Куди це ти правиш, купче? – запитав боярин Середич, зрозумівши, що човен поміняв курс.

Вадим навмисне не відповів, даючи змогу сказати Мирославові. А той із відповіддю не забарився:

– До Корсуня.

Така коротка відповідь задовольнила всіх: до Корсуня – то до Корсуня. Тільки не Середича.

– Хіба ж Ярослав у Корсуні сидить?

Мирослав не поспішав відповідати, зате вставив своє Вуй, який Середича не любив:

– Князь велів Корсунь мечем узяти та віддати Ярославові як віно за землю сіверську.

Зарозуміла відповідь старого образила боярина, а гордий Середич цього терпіти не хотів, навіть такому чоловікові, як Вуй. Не звик зносити образи, та ще в присутності молодих дружинників.

– Хіба що шинки корсунські мечами своїми витягнете. Захотілося, воєводо, кров стару розігнати з молодою гречанкою?

Запала мовчанка. Усі знали крутий норов свого воєводи, сам Середич почав очима намацувати руків’я меча – від цього старого можна чекати чого завгодно. Вуй відпустив весло, повернувся до боярина і своїм тяжким поглядом вперся на нього. Середич лише трохи поблід, проте сміливо дивився в очі старому, витримуючи той погляд.

– Були вже в мене і гречанки, і степовички, і болгарки, і ляшки. А от єгиптянки не мав іще єсмь. Кажуть, вельми гарні діви із землі єгипетської, хочу спробувати на старість. Ти зі мною чи як?

Новий жарт від старого воєводи миттю зняв напруження – і всі зареготали. Середич почервонів, відвернувся і сплюнув за борт.

– У корсунському порту довго простояти доведеться. Чую, гов’ядом пахне з ваших товстих клунків. Гайда обідати, – порадив Вадим.

Усі дружно погодилися: робота за веслами і морське повітря нагнали апетиту.

До Корсуня підійшли вже ближче до вечора. Вадим прошмигнув своїм човном попри безкінечну кількість трієр, лодій та менших суден, пришвартувався на пристані і швидко владнав усі справи із місцевою портовою владою. Тим часом воєвода командував:

– Нам із боярином Мирославом треба до города, а ви лишайтеся тут. Волос буде за старшого. Ходи й ти з нами, Середичу, а то дівулі вже зачекалися на нас із тобою.

Останні слова Вуй сказав примирливо. Був він суворим та сердитим, однак довго образи тримати не вмів.

У місто Вадим пропуску не добув, та й не треба було. У самому порту було набудовано чимало складів, а поміж ними – чималий шинок. Саме туди й вів їх купець.

– Давно я вже тут не бував. Ще як із князем Володимиром… – хотів було щось розповісти старий, та боярин Середич перебив його недоречно. Пам’ятав ще образу.

– Що, також до дівок забігали?

– Ти, боярине, ще отроком був єси, коли ми з Володимиром та цілою дружиною стіни ці своїми копіями підперли. Приступом, правда, міста взяти не вдалося, та облоги греки не витримали.

Вуй розповів історію, яку й так знали присутні. Тим часом вони підійшли до дверей шинку й завітали всередину.

Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.

– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.

– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.

Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.

– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.

Він без запрошення сів на вільне місце навпроти Костянтина.

Грек упізнав гостя, заговорив по-ромейськи:

– Яким вітром тебе занесло до нас, Вадиме – північним чи південним? Звідки йдеш: з Русі чи з Царгорода?

– Східним, ромею, тмутараканським, – відповів Вадим по-руськи, знаючи, що Костянтин добре розуміє його мову.

Позаду Вадима стали його супутники, незграбно розштовхали інших купців і сіли поруч із Вадимом. Варяги Костянтина, побачивши непроханих гостей, почали підводитися, але господар махнув їм рукою, що все гаразд, і вони знову посідали. Натомість прибігла рабиня.

– Вина гостям, – наказав Костянтин.

Вона вклонилася й зникла. За короткий час свіжим гостям принесли вина і м’яса, гостина розгорнулася з новою силою. Купці, що пирували з Костянтином, виявилися з різних земель. Розмова поплила рікою, як і вино. Говорили про все, руські бояри пили пиво й уважно слухали, про що говорили інші, у розмову не втручаючись. А розмова була про одне й те саме: де брав, почому, скільки продав, де, чого. Буденні купецькі теми.

З часом у шинку побільшало рабинь. Вони розносили поміж столів ще вино та закуску, забирали порожні миски та жбани, які дуже швидко накопичувалися на столах. При цьому вони колихали своїми стегнами, та, мовби нехотячи, показували гостям свої груди, низенько нагинаючись над столом.

Вадим лише підморгував Вую, той злився, промовляючи:

– Розпуста. Кругом одна розпуста. Нема на тих греків князя Святослава! Ніби в Содомі, а не в городі християнському.

До воєводи з іншого боку нагнулася білява німка, так що її потужні перса опинилися просто в старого перед очима. Вона забирала зі стола порожній глек від пива.

– Може, ще пива, мій пане? – запитала вона.

– Давай, – мовив він, лише зітхнувши. З іншого боку приступила смаглява єгиптянка, обвила його шию руками.

– А може, ти, пане, хочеш зігрітися? Ночі зараз такі холодні.

Вуй зітхнув знову.

– І чого я не язичник, чого послухав Володимира і прийняв віру християнську? – Обняв сиву голову воєвода. – Тепер уже пізно: з ким попало лягати християнинові не личить. Особливо руському боярину.

Старий тримався, як міг. Середич із Мирославом також відмовилися від рабинь, згадавши жінок, що чекають удома. Тоді гетери обступили Вадима, що був одягнений гірше й не мав на шиї таких товстих золотих гривен, як його товариші. Купець обійняв німку, посадив собі на коліна, почав цілувати.

– Грішиш – Бог покарає, – пригрозив йому Вуй.

– Доживу, воєводо, до твоїх літ, грішити вже не захочу. От і буду замолювати, – відмахнувся купець, а до гетери сказав: – Коли б моя воля – подарував би тобі найгарнішу зірку з небес.

– Та не треба. Дай всього дві драхми – і я буду твоєю на цілу ніч.

– Дві драхми? Гей, красуне, обдурити мене хочеш? Іще півроку тому я тут платив учетверо менше, а скакав цілу ніч на такій кобилиці, не гіршій за тебе.

– Давно це було і неправда, – відповіла гетера. – Та нехай буде по-твоєму – одна.

– За одну я хочу тебе, білява бестіє, та ще он ту єгипетську дику кішку, – стояв на своєму Вадим.

– Тоді хоч півтори, – пригорнулася до нього німка.

Вадим задоволено посміхнувся.

– Зачекайте на мене, мої красуні, зараз я до вас повернуся, – мовив Вадим гетерам, сам зненацька гукнув до Костянтина: – А знаєш, ромею, я сюди не прибув вина твої пити. За боргом я прийшов, що два літа уже за тобою тягнеться. Мусиш повернути моє срібло – час позики давно минув.

Грек єхидно посміхнувся.

– Тяжкі часи настали, русине, нічим мені борг повертати, почекай ще, – відповів Костянтин, а сам повернувся до свого слуги і почав йому щось говорити по-грецьки.

– З вогнем граєш, Костянтине. Ми, купці руські, борги не звикли вибачати.

Грек повернувся до нього, знову посміхнувся.

– А що ти мені зробиш? Колись ти був багатий і сильний, мав гроші, воїв, друзів. Тепер же ти бідняк, тож не лякай мене – коли захочу, тоді й віддам.

Костянтин знову відвернувся.

– Гляди, ромею, бо я тепер чоловік не вільний, під князем ходжу. Чув єси про Мстислава Тмутараканського? Не мені – йому тепер ти винен! – Вадим блиснув очима, тоді повернувся до Мирослава, підморгнув йому. Грек також поглянув на Мирослава – тільки тепер зрозумів, що то за мужі.

Мирослав впер на боржника свій тяжкий погляд, сказав по-руськи:

– Чи знаєш ти, нікчемний ромею, що робить князь Мстислав із недругами?

Костянтин ковзнув поглядом по своїх варягах: виглядало на те, що руси не збиралися жартувати. Правда, їх мало, всього четверо, однак Мстислав Тмутараканський – чоловік не простий, дуже крутий норов у того русича, і з ним краще не гратися. Подумавши, Костянтин відповів:

– Не ворог я князю Мстиславу. Та борг віддати поки що не можу.

– Тоді ми прийдемо за тиждень. Віддаш удвічі. Чи ти ромей, чи русин – слово держати треба. А коли ні – без живота залишишся. Подумай, ромею, що важить більше – наше срібло чи твій живот.

Вигляд у Мирослава був такий, що Костянтин не наважився ставити його слів під сумнів. Він повернувся до свого слуги, що був рахівником.

– Поглянь-но у свої записи, може, якраз вдасться щось назбирати для тих шановних людей.

За якийсь час грек відрахував Вадимові все до останньої монети. Гроші загріб собі Мирослав, Вадим же гукнув до рабинь, щоби принесли вина.

– Зробили справу – можна й випити. А ще поклич, Костянтине, своїх варягів. Колись вони байку розказували, як зарізали князя київського. Бояри Мстиславові також послухати хочуть.

Грек сидів злий – нелегко було перенести розлуку зі сріблом. Тільки гаркнув:

– Вони суть охоронці, а не скоморохи!

– Хіба ж гарно відмовляти гостям? – суворо запитав Мирослав.

Відчувши, що свою справу зробив, Вадим встав і пішов до гетер, що вже зачекалися на нього.

– Зі сходом сонця прийду на пристань, – попередив він Мирослава й пішов за дівками.

Насправді для гетер купець не шкодував нічого, а торгувався з ними попервах лише заради торгу. Він обсипав красунь грошима, поїв щедро найдорожчим вином, потішав словами пестливими. Вони сміялися, віддавали йому свою любов, гарячу пристрасть. Його так і вабило до розкішних грудей німки та стегон єгиптянки, не міг ніяк натішитися ними. Давно вже не брав купець від життя стільки насолоди, як зараз, бо діви були дуже вправними коханками. Особливо німка: зовні холодна, усередині ж гаряча, як вогонь. У пориві пристрасті вона кричала і стогнала на цілий порт, не соромлячись та не криючись:

– А-а-о, о майн гот, о я-я!

Вадим тільки поглядав на маленьке віконце, чи не настає іще світанок, чи не розлучають іще перші сонячні промінці його із прекрасними дівами, що так добре віддають йому свою любов.

До них прийшла іще й третя рабиня.

– Господарю, – торкнулася вона голого плеча.

Вадим оглянувся. Він саме закінчив із німкою.

– О, Костянтин прислав мені ще одну! Гарний подарунок від лукавого грека.

Купець узяв рабиню за руку, потяг до себе.

– Ні, мій господарю. Мене послали твої друзі, наказали привести.

– Почекають. У мене ще є час до світання.

– Вони там сваряться з варягами.

Ці слова трохи охолодили купця.