Читать книгу Кровна мста - Ярослав Яріш - Страница 6

Воєвода Вуй уже остаточно прокляв той день, коли вони вийшли із Тмутаракані й зайшли до Корсуня. Такого він ще не бачив від часів язичницьких на Русі, коли гуляла дружина князя Святослава чи молодого Володимира. Гамір, регіт, крики, напівголі рабині, готові віддатися просто тут, на очах у всіх, палаючі жаром очі купців, уся ота задушлива круговерть, настояна на густому винному тумані. Тільки тоді були часи язичеські, а тут же самі християни! Як же вони завтра ж вони підуть до святої церкви?…

За свої довгі роки походів у чужі землі воєвода немало збагнув, надивився й наслухався різного, на три життя вистачило б. Ромеї завше були ласими до вина й любощів: були багатими – то й бісилися. Змолоду навчені на п’янкі напої, солодкі фрукти, пестощі тепленького сонечка… Кров південна вимагала любощів усе новіших та незвіданих, так що навіть суворі грецькі попи не могли змагатися з гарячою плоттю.

Одного разу, коли іще руси з Володимиром воювали в землі грецькій, допомагаючи імператорам побити ворогів їхніх, то й різне доводилося бачити. І нині, як згадує, мороз іде поза шкірою, а блювота підступає до горла. Якось молодий Вуй угледів двох бородатих мужів, що лежали нагі в кущах і цілувалися та пестили один одного. Наткнувся на них випадково, коли пішов у кущі нужду справляти. Перед тим саме поїли добре, вина випили майже надміру… Вуй довго дивився на них, протирав сп’яну очі, ніяк не можучи зрозуміти, що вони роблять. Виникла спершу думка, що то мужі борються – боротьба така є в греків. Молодий русич зацікавився і собі вирішив помірятися силою, почав підходити, навіть сорочку зняв по дорозі. Було темно, тільки місяць світив… Ромеї його не бачили, продовжуючи свою боротьбу, стогнучи та охкаючи.

І раптом він розгледів, збагнув. Від побаченого до горла підійшла блювота, шлунок скрутило… Як би не почав тоді ригати, то мужеложці б не уникли справедливої кари – упали б мечем руським посічені. А так – втекли…

Воєвода ще випив вина. Так, надивився за своє життя немало всячини, біди багато пережив, тому зашкарублу душу нелегко було зранити. Давно звик до пирів веселих, як і до боїв кривавих. Гнітило душу інше – те, що розповідали греки й варяги про землю руську, про князів її. Старий тільки за голову взявся, так і нидів мовчки, втомлено.

Сам Костянтин у суперечку між купцями не пхався – сидів збоку. Його справа була почати розповідь, Мирослав голосно заперечив, пообкладавши всіх «брехливих ромеїв» останніми словами. Сварку почули інші: греки, болгари, хозари, приєдналися до Костянтина. Усі кричали голосно, намагаючись перекрикнути один одного. Випите вино підігрівало цю суперечку.

Особливо розійшовся Мирослав:

– Лжа є ваші слова, нехай Господь покарає вас. І варяги ваші брешуть.

– Це ти брешеш, – спокійно відповів йому грек-опонент. – Кличте сюди вікінгів!

Усі затихли. Раптом з-за сусіднього стола тяжко один за одним підвелося четверо мужів у кольчугах. Купці розступилися, пропускаючи їх. Варяги були підперезані мечами, кожен мав за поясом ніж. Вони сіли навпроти русичів, їх розділяв стіл. Один із них щось гаркнув по-варязьки, однак Вуй їхньої мови добре не знав, лише зрозумів слово «брехун».

– Сидів єси в Києві, варяжине, тож по-руськи речи! – сказав йому Мирослав.

На це рудобородий варяг також відповів йому довгою тирадою, з якої русичі зрозуміли лише декілька слів: «твоя мама», «цап», «собака», «молот Тора» і «клянусь Валгаллою». Мирослав подивився на своїх.

– Це якісь пройдисвіти. Вони ніколи не були в Києві, інакше знали б нашу мову. Дарма й говорити. Ходімо, боярове!

Руси вже було підвелися, як рудобородий варяг мовив дуже ламано:

– Я ходити не в один похід під знамена ваш конунг Ярослейф. Кажу вам, що то наші мечі, мечі вікінгів привели його до слави й дали не одну побіду.

Русичі знову посідали на свої місця.

– Чому чутки розносите, що то Ярослав побив братів своїх? – запитав Мирослав.

Поки що з трійці бояр говорив найбільше він. Середич лише деколи втручався, а Вуй узагалі мовчав, підперши сиву голову руками.

– Було так. Ярослейф хитрий, як змій, жорстокий, того що каліка зроду. Він ненавидіти вітця свій Вальдемара, завидувати йому. Ярослейф задумати помститися свій отець, скинути його й самому стати конунг. Братів своїх намовляти, але ті не пішли за ним, а тільки проти нього. Тоді Ярослейф побігти з Холмгарда за море, до Швеції, і просити нашого правителя, аби дав йому поміч на отця і братів. Просив руки дочки його, Інгігерди. Діва ця вельми гарна, славитися своя краса на всі землі північні. Вона заручена була з іншим, зі славним вікінгом із Норвегії, тільки той посварився з її батьком…

– Не треба мені бабиних казочок. Ти, варяжине, діло говори! – перебив грубо Мирослав.

Вікінг поглянув на нього, ковтнув ще вина, тоді продовжив:

– Наш правитель видати свою дочку за вашого князя, хоча та й не хотіти йти за потворного каліку. І вікінгів дати Ярослейфу. Мати тільки одну умову наш славний конунг: аби перемогу ваш князь здобути не підлим вбивством, а в чесному бою, бо добра слава для вікінгів дорожча за золото. З допомога вікінгів Ярослейф побив усіх ворогів своїх, а собі забрав батьківську землю. Її, ту землю, разом із городами, церквами, весями, з усім багатством її князь-каліка кинув під ноги свої жоні-красуні, тільки вона і так його ніколи не покохати, бо в серці її завше бути славний Олаф…

– До біса Олафа, – знову перебив Мирослав. – Про братів речи, як їх побито було…

Варяг вишкірився.

– Побилисьмо їх, як кабанів на ловах: кого де запопали, того там і зарізали. Один із них біг до печенігів, то ми його догнали аж коло Переяслава, а ще одного – аж коло гір Карпатський, бо той, ніби заєць, тікати на угри до свій тесть.

– О Боже, – тільки видихнув із себе Вуй, почувши це.

– Боярове, – Середич аж із місця підвівся, – та це ж він рече про славних княжичів Бориса і Святослава! Як кабанів на ловах…

– Охолонь, брате, – заспокоїв Середича Мирослав. – Не так усе було. Ти, варяжине, чи по невігластву своєму, чи навмисно, але перекрутив усю правду. Кожен знає, що найперше було вбито блаженних Бориса і Гліба. Борис замість вітця свого Володимира мав на стіл великокняжий сісти. Дружина тоді з Борисом печенігів пильнувала, саме стояла біля Переяслава. Борис дізнався про смерть отця, про те, що бояри посадили на стіл великокняжий Святополка. Він розпустив свою дружину – не хотів проти брата йти. Тут і дістали його вбивці.

Варяг на ті слова засміявся.

– Ха-ха, і ти вірити в ті байки? Таким дурним був Бурислейф! Речу вам: ми побили його в бою, він же тікати до печенігів. Ми з ярлом нашим Еймундом догнати його й забити в наметі!

Бояри мовчали. Вуєві такого не могло приснитися і в найстрашнішому сні. Справді, воєвода знав, що Ярослав ще за життя батька наставляв йому роги, не бажав платити Києву данини. Володимир збирав дружину, щоби зустрітися із сином і впокорити його. Та не встиг – помер. Відразу за ним склали голови Борис, Гліб, Святослав та інші сини. Їх побили вбивці несподівано, зненацька, підло… Тим часом варяг продовжував розказувати, відчувши смак власної величі і слави:

– Не бути кращого меча за меч вікінгів. Ви, руси, до раті не годні, бо не єсте вої, а тільки ратаї. Вам аби землю орати. Коли б не ми, вікінги, то і не мали б ні землі своєї, ні князя, були б рабами хозар, греків, ляхів або печенігів. Не стало б Русі. Ми, варяги, побити з Ярослейфом усю вашу Русь, урвати собі много золота, здобичі, дів і жінок ваших брати.

– Одумайся, варяжине, що речеш, – це вже не витримав Вуй і підвівся зі свого місця.

– Речу, як є. Ідіть ліпше свині пасти і землю орати.

Варяги, а за ними і греки зареготали. Вуй ще гірше зблід. Поруч із ним підвелися Мирослав і Середич.

– Забери, варяжине, свої слова назад, аби кров’ю їх змити не довелося.

Вікінги й собі підвелися. Їх було четверо проти трьох русичів. Рудобородий витяг ножа, показав Вую. Воєвода тут же схопив варяга за руку своєю долонею, ніби лещатами, викрутив убік. Рудобородий крикнув із болю і випустив ножа. І вікінги, і русичі тут же взялися за зброю.

– Досить! – це втрутився у справу Костянтин.

Він досі мовчки, з цікавістю слухав суперечку варягів із русичами, однак тепер, коли запахло смаленим, вирішив втрутитися. Не хотів хитрий грек, аби його охоронці побили бояр князя тмутараканського. Ой не хотів…

На щастя, зброя так і лишилася в піхвах, хоча розпашілі мужі знову сідати за стіл не поспішали. Костянтин наказав одній із рабинь, аби гукнула Вадима, сам же сказав Мирославу:

– Даремно ви прийшли сюди свару починати.

– Хіба ж ми її почали?

– Мої люди не винні. Вони розказали вам те, що ви хотіли почути. Хіба ж неправда в тому, що мечі варязькі непереможні, чи те, що держава руська від варягів пішла?

– Неправда! Ми є руси, а не варяги! – просичав Вуй. – Іще варягами й не пахло, як князі наші з дружинами підходили до стін Царгорода і ви, греки, дань нам носили!

Костянтин посміхнувся і махнув рукою.

– Давно це було – й неправда. Тільки старі й немічні згадують часи давні, мужі сильні нинішнім днем живуть. Тож сідайте, руси, випийте ще вина.

– Вип’ю. Тільки нехай перше твої варяги слова свої брехливі заберуть і прощення попросять.

Почувши це, рудобородий варяг заіржав. Тоді щось гиркнув до товаришів, які, очевидно, руську мову не дуже добре знали, і ті заіржали також. Саме зайшов Вадим, відразу відчув, що запахло бійкою.

– Гей, боярове, бачу, добре гуляєте, – сказав до своїх.

– Ще ні, але зараз будемо, – відповів спокійно воєвода.

– Ви б ліпше варягів не слухали. Вони хвалитися вельми здатні, та у словах їхніх дуже тяжко правду знайти. Більше полови, як зерна.

Тут заговорив рудобородий:

– Ми не раби Костянтина, а вільні вої. Тому слів своїх забирати не будемо, бо в них правда є, що ви, руси, – боягузи і брехуни. Вам би пастухами бути, а не воями.

– Закрий пащеку! – раптом втрутився Костянтин, визвірившись на свого охоронця.

– Ми не твої раби, Костянтине, – ще раз повторив варяг.

Очі його почервоніли від вина і люті, сам був червоний, як рак, а його руда борода ніби загорілася ясним вогнем Валгалли.

– Коли хочуть, аби-м слова свої забрав, то нехай мене викличуть на поєдинок. Зі старим битися не буду, а тих двох порубаю однією лівою.

Раптом Вуй узяв жбан із пивом і хлюпнув просто варягові в пику.

– Охолонь.

Рудобородий такого не чекав. Він витерся, а тоді почервонів іще більше.

– Ах ти ж свиня руська!

Він кинувся просто на Вуя, намагаючись дістати його через стіл, тільки руки були в нього трохи закороткі. Воєвода лівицею блискавично схопив варяга за руду бороду, притяг до себе.

– Понюхай-но кулака руського, вражино!

Воєвода мав за поясом обушок і в ході суперечки поволі витяг його. То була страшна зброя: на дерев’яному держаку висів ланцюг, а до нього була причеплена куля з шипами. Вуй узяв у долоню цю кулю і «розписався» нею просто на носі варяга. Той, перечепившись за лаву, полетів сторчака разом із лавою. Варяги отетеріли, почали виймати свої мечі. Купці, що сиділи за столом, миттю посхоплювалися й шугонули врізнобіч, аби їх не зачепило. Костянтин вже навіть не намагався стримати бійку: бурю не загнуздаєш!

Один із варягів поліз на стіл, але був підпилий, а від того важкий. Доки він ліз, Вуй схопив свого обушка за держак, розмахнувся. Рука старого не схибила, і залізна куля зі свистом роздробила коліно нападника. Той закричав від страшного болю і впав на стіл, а тоді скотився з нього.

Мирослав схопився за дошки стола, інші помогли йому, і скоро руси з гуркотом перевернули стіл разом із наїдками просто на землю. Від того гуркоту рабині ще гірше заверещали, а Костянтин ще глибше уткнувся в стіну. З оголеними мечами й ножами руси кинулися на двох варягів, спалахнула бійка. Лють горіла в очах русичів, вони з диким риком билися і швидко порізали недругів.

Запала мовчанка, лише кров розливалася по підлозі, схлипували рабині та кліпали повіки перестрашених купців.

Вуй швидко оглянувся – інші купці трималися за мечі, хоча нападати не поспішали. Костянтин принишк. Почав підводитися рудобородий, що першим дістав від Вуя по носі. Воєвода, не даючи йому отямитися, ударив ножем, варяг захарчав і осів на долівку. Запала ще більша тиша.

Русичі мовчки сховали зброю. Вуй ще раз поглянув на ледь живого від страху Костянтина.

– Погані в тебе були охоронці. Мусиш ліпших собі знайти. Таких, щоб кричали й хвалилися менше.

– Як скажете, – відповів грек.

– Ходімо, братове.

Вуй першим пішов до виходу, купці дали йому дорогу. Русичів більше не займав ніхто, і вони спокійно вийшли надвір.

Воєвода Вуй мовчки налягав на весло. Був уже день, сонце пригрівало. Інші також були мовчазними. Тиша, лише чути сердите сопіння гребців та хлюпання за бортом. Вадим щурив очі, вдивляючись у далечінь. Хвилі, наче граючись, кидали їх човен то вгору, то в сам низ, та він сердито поров ті хвилі, напинався білим вітрилом і все далі біг на північ. На щастя, віяв попутний вітер.

Довгий час воєвода не міг і слова промовити, усе згадуючи події в Корсуні. Йому було соромно за цей вчинок: бувалі вої, бояри, ще й посли, а затіяли корчемну бійку. Що зараз би сказав їм Мстислав? Хоча, будучи на їхньому місці, він також образ би не терпів.

Вадим уже ледь не дрімав за стерном – йому було до всього байдуже. Повіки злипалися – далася знати бурхлива ніч.

Далеко у відкритому морі Мирослав нараз зупинився.

– Час обідати.

Посли облишили весла, повернулися обличчям до середини човна. Турик став витягати припаси, нарізати ножем на кусні.

– Беріть паляницю – дочка пекла, – порадив Мирослав, припрошуючи товаришів до «столу». – І ти пригощайся, Турику. Хіба ж тобі не до смаку, що наготувала Калина?

Молодий вой тільки плечима знизав і легенько почервонів.

– Хоч круть, хоч верть – тепер уже мусить смакувати, – підморгнув Лука.

Вої усміхнулися. Хоч як Турик не ховався, а про їх любов із Калиною знали всі.

– Добрий буде зять! – Мирослав широко посміхнувся. – А скажи, Малку, як оженишся з Калиною, будеш її бити?

Від такого запитання Турикові ледь кусень паляниці в горлі не став.

– Хіба ж я степовик який, аби свою жону бити? – запитав ображено.

– От і дурний. Послухай, що скажу тобі: мій тесть мене так навчив. Жону свою мусиш побити відразу на другий день після весілля, бо потім вже пізно буде. Я так учинив і дотепер спокій маю, тож і тобі раджу!

Молоді вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:

– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.

– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!

Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.

– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.

– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?

– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин – то й поготів. Тепер знатимуть лукаві. Честь для русина – найголовніше, бо краще потятим бути, ніж у соромі жити. Чи добре я кажу, воєводо? – Мирослав звернувся до Вуя. Той тільки поглянув на боярина й знову відвернувся.

Воєводу давно мучила та думка. Він був старим воєм, дорожив своєю славою й ненавидів підлу брехню та жорстокі підступи. У бій завше йшов під знаменами князівськими, із криком бойовим «за князя!». А тут такі слова жорстокі кинули йому в очі варяги. Рудобородих покарали справедливо, це правда. Річ у другому – у полові брехні їхньої знаходилися і зерна правди. І та правда в тому, що спочатку брати Святославичі жорстоко побили один одного, потім і Володимировичі погинули один за одним, розливаючи братню кров. Ось що мучило старого воєводу. Він так по дорозі не прорік жодного слова, аж доки човен за кілька днів морської мандрівки не дійшов до дніпровського гирла.

Вуй помив лице річковою водою.

– Слава тобі, Господи.

– Рано радіти, воєводо. Тільки половина шляху, – сказав Вадим.

– Море – чуже. Земля ця – наша, руська, – відповів Вуй.

– Може, і була колись. А зараз печеніги тут товчуться. Стерегтися треба, – сказав Мирослав і пильно оглянув навколишні безкраї степи.

Цей шлях Вуй переходив кілька разів. Уперше ледве не отроком, коли з князем Святославом повертався з Болгарії. Минуло вже стільки літ, а воєвода пам’ятає, як нині. Везли вони тоді додому золото та славу. Серце раділо, що поверталися додому з тяжкого, кривавого походу, та думки в голові були невеселі – не втримали Болгарії. Святослав сидів на носі лодії грізний, як чорна хмара, ніхто, навіть найближчі товариші його, не знали, про що зараз думає князь.

Вуй ще малим втік із дому і пристав до дружини. У походах змужнів, перетворився з отрока на мужа, завше приклад брав зі свого князя, якого обожнював. Святослав був мудрим володарем – хотів розквіту своїй землі, воював багато, бажаючи міцно сісти на Волзі, на Дону та на Дунаї, аби для купців руських усі шляхи торгові відкрилися. Та найбільше він дбав за славу й силу руської дружини.

З приходом старості спогади все частіше приходили. Усю дорогу Дніпром воєвода був мовчазним, як і завше. Ніколи не любив порожніх балачок, а особливо зараз не хотілося говорити, коли тяжкі думи засіли в сиву голову. Старші бояри і молоді дружинники інколи перекидувалися словами, а балакучий Вадим розповідав про далекі землі й свої мандрівки, коли під вечір ставали на відпочинок. Воєвода не слухав їх – думав про те, що негоже вчинив Мстислав, коли відправив його в таку далеку мандрівку, а не лишив коло себе. Старим став воєвода, ниють давні рани, кості болять. Набагато важче переносить дорогу, ніж молоді. А ще треба криваві справи княжат, внуків Святославових, розбирати. Ні, не для нього це. Пора би вже скласти свою голову на полі бою, як і личить справжньому воїну.

– Чого задумався, воєводо? Далека дорога до Києва, га? – вирішив під’юдити Вуя Середич. Той пропустив ті слова повз вуха, натомість сказав:

– Кості крутить. Це на бурю. Допливемо до Хортиці, там станемо на ніч.

Усі погодилися: за стільки довгих днів мандрівки від сидіння на незручній лаві човна вже затерпло все тіло.

Там, у Болгарії, зі Святославом, усе було набагато простіше. Був князь, дружина, слава на знаменах. А навпроти стояла тьма ворогів – ромеїв. Сто тисяч проти десятитисячної дружини руської. Усе просто – смерть або перемога. І була перемога. І не одну ще побіду мав би великий князь київський Святослав, якби не загинув у бою на Хортиці. А що діти його? Замість того, щоби дружно на ворога стати, почали вбивати одне одного, послухавши поради боярської. І внуки Святославові туди ж. Рід князівський топився у власній крові. На щастя, Мстислав, вихованець воєводи, тримався далеко від тої війни братовбивчої. Що буде з ним далі? Бояри його штовхають до ворожнечі з Ярославом. Бодай не дожити до того, бодай не бачити.

У своєму пониззі Дніпро розливався широко, траплялися розкидані острови, чимало річок тут вливали свої води до могутнього Славути. Навкруги були неозорі степи, оброслі буйнотрав’ям, не займані плугом ратая. Тут росте різне пахуче зілля, водиться чимало звіра, ріки багаті на рибу та птицю. Човен без зупинок обминав один острів за одним, гребці раз у раз, сидячи голими по пояс, витирали піт із лоба, бо сонце почало гріти все сильніше й сильніше.

– Не видно, воєводо, твоєї бурі. – Гладкий Мирослав був мокрий від поту, наче його облили водою.

Вуй не відповів. Він був ще більше впевнений у тому, що скоро литиме з неба. Так само було й тоді.

Він був чи не єдиний, кому вдалося вирватися живим. Вуєві тяжко думати про це, але ся думка постійно вертається до нього. Особливо зараз, коли знову опинився в тому краї. Перед очима стояли картини страшного бою. Був малим, малодухим, літ мав, певно, сімнадцять. Він відчував, що прорватися не вдасться, що печеніги тут їх дотиснуть, бачив, як регоче уже Куря, – хан печенізький, – виставивши свої жовті ікла. Йому, Вуєві, просто пощастило: був оглушеним, упав, його прикидало трупами. Печеніги подумали, що мертвий, коли дорізали поранених. Ця битва, різанина, не раз уже сниться йому, кидає в холодний піт. Він ніколи не забуде цього. Згодом будуть іще битви, Вуй служитиме вірно синам Святослава: спочатку Ярополкові, потім Володимиру. Він ще буде битися з ромеями, не раз рубатиме печенігів та інших ворогів Русі, але ту битву на Хортиці не забуде ніколи.

– Печеніги.

Це слово Вадим сказав тихо, але старого воєводу ніби громом вдарило. Він не здригнувся, не схарапудився, тільки стис міцно, до болю в суглобах весло і поглянув у той бік, куди показував Вадим.

На лівому березі з’явилися вершники. Через велику відстань здавалися малими й не було чути, що саме вони гукають. Вадим наліг на стерно й попрямував у їхній бік.

– Куди це ти правиш? – кинув на нього вовчий погляд Вуй.

– Мусимо заплатити, інакше не перепустять.

Воєвода струсив головою.

– Щоб на своїй землі та ще окаянним бусурманам платити?! Ніколи. До поганих на поклін не піду, чуєш, купче?

– Як не поклін, то мотуз на шию, а до них і так іти треба, – буркнув Вадим.

– Повертай, сказав! – грізно гукнув воєвода. – Добре їх знаю: зараз тільки фіть – і вже аркан на шиї! Не можна вірити бусурманам!

– Вадим діло каже. – Мирослав поклав Вуєві руку на плече, ніби хотів заспокоїти. – Усі купці платять печенігам і тільки так спокійно проплисти можуть. Тоді розбійники не займуть. Не можемо сольством ризикувати. Одягніться, боярове, у простих воїв, аби степовики купців побачили, а не людей княжих.

Вуй змирився. Човен підходив до берега дедалі ближче, і подорожні бачили, як печенігів усе прибувало. Тепер їх стояв на березі досить великий загін.

– Сидіть тут, а я піду й домовлюся з ними.

Вадим, сказавши це, вискочив із човна й пішов по мілководдю до берега. Усі мовчки спостерігали, як неквапом купець наблизився до ординців і підняв праву руку догори на знак привітання.

– Цікаво, про що вони там говорять, – упівголоса мовив Турик.

– Усе добре. Зараз дасть їм срібла – і пропадуть вони, як туман зрання, – ніби заспокоюючи всіх, сказав Мирослав.

Запала мовчанка. По якійсь хвилі сказав Вуй:

– Щось вони надто довго.

Раптом, оминувши Вадима, кілька печенігів почали спускатися верхи з берега й підходити до того місця, де стояв човен. Один із них гукнув щось, помахав нагайкою, закликаючи людей із човна вийти на берег.

– Що йому треба, чортові кудлатому? – не розуміючи, запитав Середич.

– Казав же вам – не вірте бусурманам.

– Спокійно, – сказав Мирослав. – Пішли. Вони нам нічого не зроблять.

Упевнений у собі Мирослав першим вискочив із човна у воду й пішов до печенігів. Інші рушили слідом за ним.

Ватажок степовиків був високим, чорноволосим молодиком з орлиним поглядом. Сидів на гарячому гнідому жеребці в кольчузі, при боці мав криву хозарську шаблю. Бусурманин зверху вниз дивився на русичів, ніби оцінюючи кожного з них. Вуй глядів на степовика спідлоба. Зараз ці печеніги не були такі страшні, як тоді.

Тим часом ватажок, оглянувши докладно всіх, махнув нагайкою своїм людям. Ті під’їхали верхи до човна й почали в ньому копирсатися, ніби щось шукаючи. Воям це не сподобалося, вони стали поглядати на Мирослава, однак боярин був спокійним. Іще кілька разів перегукнувшись з ординцями по-своєму, печеніг знову махнув нагайкою й поїхав геть. Його люди погнали за ним, і скоро весь загін був далеко в степу, лишивши на березі русичів самих.

– Кляті поганці, – плюнув собі під ноги Бурий.

– Чого він хотів? – запитав Середич Вадима, як той повернувся.

– Чорт їх розбере, тих розбишак. Нумо до човна – нема чого тут більше стовбичити.

На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.

– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.

Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.

Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.

Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.

Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.

Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.

– Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.

– Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.

– Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.

Купець Вадим також сказав своє слово:

– За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.

При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.

Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.

– Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.

Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:

– Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.

– Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.

– Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.

Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.

Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.

– Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали, що ти був тут, на Хортиці, разом із ним, як заскочили вас печеніги.

Вуй не любив розказувати бувальщини й іншим разом просто відігнав би від себе цікавого молодика. Але цього разу не відмовив – поважав сотника. Інші молоді дружинники також підійшли, залишивши Мирослава, Середича й Вадима на самоті. Купець саме збирався почати якусь свою чергову байку, та побачив, що слухачів сильно поменшало, розлігся й заснув.

– Ми були змучені, переобтяжені хворими та здобиччю. Нам довелося воювати стільки років без перепочинку, потім переплисти море й зимувати в голому степу. Печенігів не боялися – був у Святослава мир із ними. Ще раніше ми з князем побили поганих під Києвом, Куря клявся, що більше русичів не займатиме. Раптом вони вискочили, наче з-під землі, сотні їх, ціла тьма. Ми саме молилися біля дуба, ледве встигли за мечі схопитися. Це був не бій – справжня бійня. Святослав бився, як лев, ми також дорого життя свої віддавали, тільки не наша сила була. Падали вої один за одним. Святослава поранили. Перша стріла вп’ялася в кольчугу, потім – друга, третя. Живого місця не було на обладунках князевих, та він все бився, відправляючи до пекла поганих.

Дід затих. Навкруги була могильна тиша – усі слухали, затамувавши подих, лише Вадим сопів у солодкому напівсні. Вуй впер очі у стіну куреня, мовчав, ніби не хотів більше згадувати тої страшної битви. Першим порушив мовчанку Мирослав. Вони із Середичем також присунулися й слухали разом з усіма.

– Небагатьом тоді воям вдалося вижити…

– Мені було літ сімнадцять, – перервав його Вуй. – Я лежав оглушений поміж трупами. Тільки прочуняв – побачив, як бусурмани дорізають поранених. Страх огорнув мене, я кинувся бігти, ніби не муж, не вой, а легкодухий отрок. Жага до життя додавала мені сили, я мчав, мов заєць, через кущі, печеніги ганялися за мною. І тут Господь допоміг мені, молодому поганину, вивів на ту стежку. Нею я спустився просто до Дніпра й на колоді переплив на другий берег.

Від старого воя чули це вперше. Чого він раптом наважився розказати цю пригоду, та ще молодим дружинникам – невідомо. Певно, щось відчував. Щоб розвіяти гнітючу тишу, знову заговорив Мирослав:

– Печеніги хитрі й підступні. Та греки ще хитріші. Завше дикими ордами печенізькими керувала рука імператорська. Не хотіли грецькі василевси, аби Святослав знову пішов на них, на Болгарію, от і заплатили степовикам.

Вставив своє і Середич:

– На щастя, не вся дружина руська тоді полягла. Більшість ішла з Болгарії обхідним шляхом, сушею. Вів їх воєвода Свенельд. Між ними були й гридні деревлянські, дивні речі вони розказували про той похід. Я був малим, та пам’ятаю. Говорили навіть, що то не греки, а сам Свенельд наслав печенігів на князя. Ніби бояри були незадоволені Святославом, бо він чужі землі воював, а своєї трохи не втратив.

Почувши ці слова, Вуй спалахнув:

– Брехливі язики мають твої деревляни. Наче греки, лукаві вони! Не міг Свенельд! Я з ним разом на полі ратному свою кров проливав, то мужній воїн і славний воєвода. А деревляни твої – собаки.

Воєвода підхопився на ноги, став над боярином. Кипів. Зазвичай був суворим та стриманим – таким-от його ще ніхто не бачив. Середич поблід, також почав підводитися, беручись за меч.

– Ніхто не сміє обзивати мій рід собаками!

Між ними став Мирослав.

– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.

Вуй заспокоївся, тільки тяжко дихав. Тоді вийшов геть із куреня, побрів по порожньому городищі. Дійшовши до валу, що вже осунувся та заріс бур’яном, він тяжко сів просто на мокру від дощу землю. Справді, старий вже став. Не та сила, що колись, не та витримка. Голова від спогадів крутиться, ще гірше занили давні рани. Та найгірше душа болить – не шанують молоді старої слави. Змішали її з багнюкою та з кров’ю власною.

Воєвода ще посидів якийсь час, тоді втомлено приліг горілиць просто на валу, на холодній, сирій землі. Дивився на зоряне небо, думав. Спати не міг, хоч старе тіло й втомилося з дороги. Думи різні лізли в голову, ставали перед очима обличчя воїв, що згинули в битвах. Прийшли і Святослав, і Ярополк, і Володимир. Дід навіть подумав, що вони всі прилетіли сюди з вирію і кличуть його до себе. Прийшла і Данка з малим на руках…

Одружився він пізно, сам не знає, як спромігся з усіма походами й битвами. Вона померла при пологах, з того часу Вуй іншої жінки не мав. Як же він зараз хотів до неї, у вирій, як же стужилося серце воя за рідненькою, яку вже стільки літ оплакував. Хоч би й зараз усе лишив… Тільки б дав Господь якої битви славної, щоби воєвода смерть свою знайшов на полі ратному… І якщо є той рай чи вирій, він мусить її там зустріти, хоч на хвилинку побачитися, потримати за руку й поцілувати синочка. А тоді вже можна хоч і до самого пекла, на саме дно! Що його вже тримає на цім світі? Нічого, хіба що Мстислав…

…Коли князь Володимир був живим, то дуже поважав свого воєводу. Навіть сина свого Мстислава дав на виховання. Мстислав кликав його вуєм, а за ним і вся Тмутаракань. Усі й забули справжнє ймено воєводи, так і кличуть – Вуй та Вуй.

Від цієї думки стало трохи тепліше…

Змінилася варта – замість Турика став Середич. Вуй так і не міг заснути. Він сів, тоді встав, пішов до куреня й розбудив Волоса.

– Ходімо, – покликав.

Той пробудився, швидко підвівся, зібрався, не питаючи нічого. Вони вийшли з куреня, перестрибнули вал.

– Ви куди? – запитав Середич.

Вуй не відповів, а Волос не знав, що казати, так що боярин лишився без відповіді.

Воєвода крокував першим, Волос ішов слідом. Обоє були повністю озброєні – Вуй наполіг. Лише луків не взяли.

Вони спустилися з гори й рушили до середини острова. Мовчки відійшли досить далеко. Місцевість була рівна, лише височіла стара степова могила, заросла травою.

– Ось тут, на тому місці, впав Святослав. – Зупинився нараз воєвода, спізнавши місце недалеко берега. – А там он я лежав під трупами. Тут усе було в крові: трава червона, стовбури дерев, кущі, скелі.

Вуй говорив не то з Волосом, не то із собою, не то взагалі з кимось іншим. Волос не перепитував, знав, про що розповідає дід. Лише здивувався, що завжди мовчазного Вуя тепер потягнуло на таку відкриту бесіду. А старий розповідав із завзяттям отрока, очі його горіли, лице змінилося – це було видно при блідому світлі місяця. Розповідав він жваво, яскраво все описував, махав руками.

Далі Вуй повів молодого сотника до хортицького дуба. Там усе ще стояв жертовник, зарослий бур’яном, – давно вже ніхто не приносив жертви. А колись тут постійно приходили князі з дружинами, просили в богів помочі на ворога, або купці, які благали щасливої дороги та доброго торгу.

– Бачиш: це святе для русича місце, хоч і християни ми. – Вуй вдихнув на повні груди. Він бачив навколо себе воїв, що стояли підперезані мечами. – Казали, що твій дідо був волхвом, ти маєш чути силу того місця.

– Чую, – щиро відповів Волос.

Він, як і Вуй, втягував ніздрями повітря, наче хотів побільше вдихнути в легені тої сили.

Раптом усе навколо заметушилося – духи воїв забили тривогу. Вуй відразу відчув це.

– Біда, сотнику. Біжи до човна та відведи його з другого боку до городища.

– Там же урвище, – мовив Волос.

– Стежка є. Біжи швидко, і я піду. Треба попередити своїх.

Волос поглянув на нього недовірливо, одначе послухав – звик завжди в поході підкорятися наказам воєводи. Легко закинув щит за спину й побіг. Він обов’язково добіжить, Вуй навіть не сумнівався в тому, що молодий сотник виконає його наказ.

Духи воїв почали скупчуватися навколо Вуя, ставати кругом, ніби захищаючи від невидимої сили. Вони брали в руки топори, мечі, закривалися черленими щитами, закривали лиця заборолами. Вуй поправив шолом, узяв щит, витягнув меч. Озирнувся.