Читать книгу Кровна мста - Ярослав Яріш - Страница 7

Мирослав спав дуже чутливим сном, тримаючись за руків’я меча. Тільки Середич доторкнувся до його плеча, як боярин уже розплющив повіки, сів.

– Швидко, нечисть якась нас обступає. Боронитися треба, – упівголоса сказав Середич, та його почули всі.

Вої швидко посхоплювалися, були вже зоружені. Один за одним вискочили з куреня, побігли до валу, почали обережно вдивлятися. Ніч була місячна, усе видно як на долоні.

– Печеніги, – упізнав котрийсь із дружинників степовиків.

Їх було біля чотирьох десятків, всі озброєні щитами, луками й кривими шаблями. Зігнувшись, вони бігли просто до валу.

– Вадиме, діставай свою хустку, ти, Луко, пали смолоскип, – скомандував Мирослав.

Сам боярин витяг стрілу із сагайдака, намотав на неї сухої трави. Він підпалив стрілу від смолоскипа, раптом оглянувся.

– А де Вуй? І Волоса не бачу.

– Потинялися кудись! – зло гаркнув Середич.

– Тільки того нам бракує, – розізлився Мирослав, натяг щосили тятиву й випустив палаючу стрілу у бік печенігів.

Вона просвистіла у повітрі, вп’ялася просто у них перед ногами. Степовики стали як вкопані.

– Печеніги! Купці руські до вас речуть! Ми прийшли з миром. Хочемо відпочити тут, на острові, а тоді далі підемо. Дорога наша до Києва. Маємо перепустку від хана вашого!

Це гукав печенігам Вадим. На доказ своїх слів він почав махати хусткою, Лука присвітив смолоскипом. Печеніги на мить наче розгубилися. Вадим все ще тримав хустку у високо піднятій руці, дивився на них. Степовики були на відстані польоту стріли. Радилися. Були спантеличені тим, що їх дочасно зауважила варта.

Вадим вже почав про себе посміхатися, будучи впевненим, що незвані гості зараз відступлять. Раптом нічне повітря розпорола ще одна стріла. Випущена рукою печеніга, вона продзижчала й уп’ялася Вадимові просто у плече. Той скрикнув від болю, присів. Дикий рев почувся від печенізької ватаги, вони гуртом кинулися знову до валу, на бігу стріляючи з луків.

– Нечистий у них вселився, – виригнув із себе Мирослав, ховаючись, а тоді першим випустив у нападників стрілу. За ним інші вої.

Перші печенізькі трупи впали на хортицьку землю. Вої били непомильно, особливо Сокол. Руки його працювали мов у павука, коли він раз у раз закладав стріли, напинав тятиву і стріляв, не цілячись.

Стріли стримали напад. Печеніги зупинилися, закрилися щільно щитами. За мить половина ватаги розбіглася у різні боки, друга половина лишилася стояти на місці під заслоном щитів, виставивши їх, наче стіну.

– Хочуть із боків обійти, – сказав Бурий. – Навчилися воювати, антихристи!

– Що робити будемо? – запитав Середич.

– Сам не знаю, – відповів Мирослав. – Ще й Вуй пропав!

Тільки боярин сказав ці слова, як раптом з місячного сяйва виринула постать і стала просто за плечима печенігів.

– Вуй, – тихо прошепотів Сокол, і тут же взяв стрілу й поклав на тятиву.

Підкравшись, наче кіт, старий стиснув меч обома руками, щит же заздалегідь заклав за спину. Напав ззаду раптово і навально, почав косити своїм мечем печенігів, як сама смерть. Печеніги враз шугонули у різні боки, розваливши свою стіну зі щитів. Сокол тут же напнув лука, Мирослав стримав.

– Вуя зачепиш.

– Не бійсь, боярине.

Тут же просвистіла стріла і вп’ялася між лопатки печенігові, що кинувся на воєводу. Степовик змахнув руками, як птах, і впав Вуєві під ноги. Інший розгубився, не знаючи, чи прикриватися від стріл, чи від меча. Воєвода тут же рубонув його по голові. Сокол поклав стрілою ще одного.

Печеніги завили, як вовки, і кинулися на воєводу. Старий узяв меча у ліву руку, правою ж дістав обушок. Він відмахнувся мечем, а обушком вперіщив зі всієї сили, трощачи степовикам голови. Знову пролетіла стріла Сокола – і черговий печеніг упав навзнак. Тоді знов обушок, і знов стріла, Степовики від такої атаки гинули один за одним. Вуй відбивався своїм мечем, а залізною кулею страшно трощив ворожі голови, щити, ламав коліна й руки, страшно рубав та колов своїм мечем. Він не боявся смерті, а ніби шукав її, тому ворожі шаблі не могли дістати його. А тут ще непомильні стріли Сокола клали на землю всіх, хто заходив воєводі з тилу або збоку. Середич, побачивши добру роботу стрільця, і собі пустив стрілу, однак замість степовика ледь не влучив у Вуя і більше стріляти не став.

– Поможемо воєводі! – раптом гукнув Мирослав і першим побіг із валу вниз.

Інші, крім Сокола, ринули за ним. Побачивши це, печеніги кинулися тікати.

Вуй уже витирав свою зброю об одяг побитих печенігів, як Мирослав із воями підбіг до нього.

– Ти живий, воєводо?

– Якби не пособили – був би мертвий, – відповів сапаючи й додав: – Гарна була битва.

– Геть уже ошаліли прокляті бусурмани. Яка тільки муха їх вкусила? – запитав Мирослав.

– Печенігів ще багато на острові, – раптом сказав Вуй.

Усі поглянули на нього.

– Де Волос? Треба пробиватися до човна. Беріть Вадима, хапайте клунки… – почав командувати Мирослав, та старий воєвода його стримав, узявши легенько за руку.

– Тут є стежка. Та сама стежка, що колись мене врятувала. Волос чекає вже там на човні. Швидко збирайтеся – печеніги близько.

Мирослав зрозумів, що зі старим сперечатися не варто, – можливо, це єдиний шлях до порятунку.

Дружинники підхопили по дорозі Вадима: купець був живий, тільки рани зазнав глибокої – стріла досі стирчала у плечі. Лука вів його під руку, інші несли припаси. Вуй відвів їх до урвища, там і справді була стежина, якою можна було спуститися до Дніпра. Першим туди зійшов Середич, він допоміг Луці спуститися із Вадимом, за ним пішли інші. Вуй стояв, вслухався у темряву.

– Швидше, воєводо, печеніги нагрянуть – засиплять стрілами.

– Ні, ти йди, Мирославе. Я їх затримаю!

– Що?

– Що чув, велій боярине. Вони можуть нас вистежити, засиплять стрілами, як ти кажеш, а тоді переловлять. Я затримаю їх, відверну увагу, а ви тікайте, сховайтеся у березі.

– Без тебе, воєводо, не піду.

Вуй зітхнув.

– Помилуй мене, боярине, зглянься над моїм сивим чубом та старими ранами. Не буде для мене кращого місця, щоби голову свою скласти. Бо нема для християнина заслуги у небі більшої, ніж життя віддати за другів своїх. До того порахунки в мене старі із бусурманами… Вже раз я тікав від них, як заєць, другий раз не хочу. Прости.

Вуй обняв боярина. Мирослав хотів було щось заперечити, та воєвода раптом штовхнув його щосили з урвища. Боярин полетів униз головою, перечіпаючись за чагарники й корчі. Стримався десь на півдорозі. Оглянувся – молодші вої були вже внизу, садовили у човен Вадима. Боярин поглянув угору, прислухався. Там серед тиші враз почувся голос воєводи:

– За князя!

Тут же рознеслися нажахані крики печенігів, почувся шум битви.

– Перун би тебе побив, Вую, – заскреготав зубами Мирослав.

Серце поривалося кинутися назад до старого, допомогти йому. Однак доки він вилізе назад на кручу, старого вже і так або вб’ють, або полонять. Треба рятувати інших. Мирослав по крутій стежині спустився вниз, скочив у човен – і вони відчалили. Ніч закрила собою втікачів.

Після ночі настав ранок, наближався день. Човен заховали у густих прибережних комишах. Вої принишкли. Мирослав ще скоріше наказав зняти щоглу, щоб не видала їх. Вони дивилися, як по березі товчуться печеніги, шукаючи утікачів. Поки що степовики кружляли на конях досить далеко від того місця, де була схованка русів. Та вони прийдуть і сюди, Мирослав розумів це. Вої були мовчазними, Вадим тихо постогнував на дні човна – пекуча рана давалася взнаки.

– Потрапили ми в пастку, други мої, – мовив боярин. – Угору по течії нам не прорватися – пороги не пустять, волоком човна також не переволочимо.

Озвався Середич:

– Кидати треба човна, тягарі полишати і пробиватися пішака. Густі очерети сховають нас від печенізького ока.

– До Києва далеко, боярине, – зауважив Мирослав.

– До печенігів іти треба, – нараз сказав своє слово сотник Лука.

Середич єхидно посміхнувся.

– Думаєш, вони тепер із тобою говорити побажають? Голову тут же відріжуть, а з черепа зроблять чашу для вина.

– А ми з ними гуторити не будемо – нападемо вночі й виріжемо всіх поганих до ноги. Відплатимо їм за Вуя.

– Заодно й коней добудемо, щоб човен переволочити, – підкинув своє й інший сотник, Волос.

Досі молодші вої намагалися мовчати, даючи вирішувати все боярам та воєводі. Тепер вони відчули, що також є слами й мають право голосу.

Сказав Середич:

– Не можемо ризикувати цілим сольством. Видно, у погану годину вийшли ми із Тмутаракані. Спочатку в Корсуні бійка, тепер печеніги. Біда так і ходить за нами. Вуй вже летить у вирій, його не воскресиш. Справу князеву пильнувати мусимо. Хто наше діло робити буде, як згинемо тут, на порогах?

– А що ми князеві скажемо? Він же нас запитає, де його Вуй! Скажемо, що на поталу поганим лишили? – це вже мовив Бурий – широкоплечий, грізний вой із кошлатими бровами.

– Пішки не втекти – степовики переловлять. Он уже по очеретах нишпорять, – сказав і Сокол.

Середич побачив, що його голос у меншості, поглянув на свого небожа, бажаючи хоч у ньому знайти підтримку.

Турик зрозумів, що має і він сказати, тож мовив:

– Воєвода може бути ще живим.

З його словами стало зрозуміло, яке рішення прийняли дружинники. Середич лише плюнув спересердя за борт човна.

– Там же може бути ціла орда. Пощо пхатися просто Люциперові в пащу?!

Ніби й не чуючи його розпачливих слів, підсумував Мирослав:

– До сутінків вони будуть шукати нас, а як зайде сонце – ми вистежимо їх. Знайдемо Вуя, захопимо коней і верхи будемо пробиватися до Києва. Човна заховаємо тут, заберемо по дорозі назад. Чи всіх згода буде?

– Всіх, – майже одноголосно відповіли вої.

Мирослав поглянув на Вадима, що пробував підвестися.

– А ти?

– Шкода тут човника лишати. Та живот лишити – ще гірше. Тільки винен ти мені, Мирославе. Через тебе мені тепер ні до Корсуня, ні до печенігів. Поганці ніколи досі не нападали на купців із ханськими хустками. Справа у сольстві, голову даю. – Купець посміхнувся. – А ти, Мирославе, ще казав мені, що то від мене святі угодники відвернулися. Це від вас вони відвернулися.

Дружинники чули ті слова, однак мовчали. Не мали що відповісти пораненому купцеві.

Тим часом печеніги і справді наблизилися. Вої швидко позбирали все у шкіряні мішки, щоб не замокло, прив’язали до днища човна мотузами. Крам довелося просто втопити. Вадим бачив, як його паволоки пішли на дно, скривився більше, ніж від пекучої рани. Далі дружинники скочили з човна у воду. Їм вдалося перевернути тихо судно, накрити його очеретом. Тепер самі поховалися хто під водою, хто під човном, хто в комишах.

Степовики переправилися недалеко того місця, де ховалися русичі. Вони широкою лавою розійшлися по очеретах і по берегу, й сунули просто до схованки, намагаючись щось побачити, аби знайти якісь сліди.

Очерет розрісся густо, під ногами була трясовина, багнюка, страшенно кусали комарі. Печеніги бродили у ній по пояс, уважно все роздивляючись. Інші на глибині плавали на своїх човнах.

І ось вони вже зовсім поруч. Волос, який сидів під водою і лише дихав через очеретину, поволі став виймати ніж, щоби тихо зняти степовика, котрий підійшов до човна надто близько. А той тим часом усе роздивлявся. Він бачив борт, та подумав, що це стовбур дерева, звалений бурею, лежить у воді, весь почорнів і зогнив – просмолене днище скидалося на старе дерево. Печеніг побрів далі.

Наважилися показати голови зі своїх схованок, коли степовики відійшли вже на кілька сотень кроків. Вони, певно, вирішили, що руси справді потопили човна і тікають від них пішки. Поспішали.

Човна так і лишили захованим в очереті, а самі назирці подалися за печенігами. Степовики під вечір стали табором, трохи відійшовши у степ від берега, запалили багаття. Печеніги тут чулися повними господарями і нападу не чекали – табір пильнував лише один ординець. Зійшов місяць.

– Тут тільки загін, а не ціла орда – як переб’ємо всіх, то ніхто й доганяти не буде, – мовив Мирослав.

– Може, орда десь поруч, – зауважив Середич.

Мирослав повторювати не став, натомість пояснив Бурий:

– Трави он хвилюються. Якби була орда – витоптали б. Та й кибитка лише одна – значить жіноцтва тут нема. Може, пастухи які або мисливці від решти відбилися.

– Щось не подібні були на пастухів. Пастух має лук, стріли й кілок. А у тих он шаблі, щити, – зауважив Сокол.

– Навмисне нас чекали, щоби поживитися купецьким добром, – підкинув Лука.

Всі мовчали – це могло бути правдою.

Саме зайшов місяць за хмару.

– Не будемо гадати. Візьмемо язика – все розкаже: хто вони і якого біса тут роблять. Вадиме, лишися тут, стережи припаси.

Мирослав першим поліз до печенізького табору. Незважаючи на своє важке тіло, боярин повз, наче вуж. У зубах тримав ножа, щит мав за плечима. Решта не відставала. Мирослав тихо підкрався до стійбища. Печеніг, що вартував, стривожився. Вітер змінився – і коні почули чужий запах, попідводили голови, почали прясти вухами. Степовик заспокоював вороних, плескав по шиї: певно, десь крутиться степовий вовк, от і харапудяться коні. Печеніг повернувся на своє місце, все ще оглядаючи нічний степ.

Мирослав підкрався збоку впритул, навкарачки підліз до самої спини вартового. Тоді тихо затулив йому рот, а ножа встромив під ліву лопатку. Печеніг затріпотів у руках боярина тоді обм’як, і Мирослав обережно поклав його на землю. Пробудився один з ординців, щоби піти до вітру. Він побачив русів і скам’янів. Крикнути він так і не встиг – черкнули ножем по горлу, так що замість крику вирвалося одне булькотіння.

Чекати не можна було. Вої кинулися всередину стійбища, побачили тут сплячих печенігів – десь зо два десятки. Місяць саме вийшов з-за хмари, залив усе своїм світлом. На тичці біля самої кибитки стриміла голова із довгими сивими вусами. Вуй! Русичі переглянулися між собою, в очах кожного палало бажання помсти.

Місяць був круглий і своїм холодним, срібним промінням світив на сплячих печенігів. Від того сон ставав тяжким, важко було прокинутися. Степовики крутилися, бубоніли щось у тяжкій дрімоті, не в змозі вирватися з неї, розплющити повіки. Руси різали сонних степовиків одного за одним, стривожені коні, почувши смерть, заржали, але навіть тепер печеніги прокидалися дуже довго. Руси були швидкими, сильними та зграбними, як кара Перунова.

Мирослав був увесь у ворожій крові. Біля його ніг лежало багато побитих та конаючих воїнів. Він убив їх швидко – печеніги й не зрозуміли, що з ними сталося. Достойного опору вони так і не чинили: декотрі кинулися тікати, та їх догнали й добили тихо і безжально. Останнім був печенізький вельможа. Впізнали по багатому одягу та золотих перснях на руках. Він вискочив із кибитки, витяг шаблю. Слідом показалася жіноча чи навіть дитяча голова, та він наказав їй тут же сховатися. Так, це був той самий ватажок степовиків, якому купець заплатив сріблом за безпечний проїзд, Мирослав упізнав його відразу.

Лука із Соколом разом кинулися на нього, скрутили, забравши шаблю. Інші швидко добили решту печенігів, тоді зібралися навколо полоненого. Сокол посадив його, схопив за чуприну. Степовик зціпив зуби.

Мирослав підійшов до нього, спитав щось по-печенізьки. Той не відповів.

– Він і по-нашому розуміє. – Раптом підступив ближче Бурий. – Скажи, Карабаю.

Печеніг широко відкрив очі, побачивши русича. Той сів навприсядки перед ним.

– Бурий…

– Упізнав-таки, і я тебе впізнав. Перетнулися наші дороги. Це родич ханів печенізьких, син-князьок одного з родів. Колись заручником був у князя Святополка.

Перші слова Бурого були адресовані степовику, а останні – своїм товаришам.

– Бачу, ви добре знаєтеся. Спитай його, Бурий, де решта печенігів, – мовив Мирослав.

– Чув, що тебе питають?! – гаркнув вой.

Степовик зблід із виду, скрипів зубами.

– Ну, сам скажеш чи трохи крові тобі випустити?

Він усе одно мовчав, тільки лиховісно блискав очима то на Мирослава, то на Бурого.

– Тягніть його до вогню, будемо язик розв’язувати, – скомандував Мирослав, і Сокол із Бурим поволочили полоненого до вогнища, яке стало пригасати. Сокол роздмухав його, підкинув туди дров.

Доки ці троє розмовляли зі степовиком, інші заходилися сідлати печенізьких коней. Орда й справді могла бути десь недалеко, тож баритися не можна, а чимшвидше забиратися звідси.

Карабаю запхали до рота якусь стару ганчірку, роззули. Той заборсався щосили, здогадавшись, що його жде.

– Зачекайте, – затримав своїх воїв Мирослав.

Вони посадили Карабая, вийняли ганчірку.

– Говори.

Степовик довго харкав, намагаючись виплюнути залишки ганчірки з рота.

– Я нічого вам не скажу. Тільки хочу, щоб ви знали, що за мою смерть хан випалить вашу землю, вас виріже, дітей у рабство грекам продасть, а жінок ваших… – Нараз він затнувся, ніби бовкнув щось зайве.

Бурий вже стиснув кулак, щоб вдарити, одначе стримався, мить подумав і перевів свій погляд зі степовика на кибитку.

– Жони наші, кажеш. А зараз я піду й подивлюся на твою жону, чи кого ти там ховаєш?

Бурий витяг ножа й ступив крок до кибитки. Степовик завив з досади, однак все одно не попросив ласки у руса. А Бурий і не думав зупинятися. Втрутився Мирослав:

– Стійте. Печеніжине, нам від тебе нічого не треба. Ви перші напали на нас, ми вас не зачіпали. Я і мої вої тільки хочемо пройти в землю руську. Даю своє слово, що ми не зобидимо ні тебе, ні твоєї жони. Ти підеш заручником із нами до Києва, твою жону відпустимо, тільки доберемося до кордону. Маю надію, що вона добре скаче на коні і скоро твої родичі дадуть за тебе викуп.

Мирослав замовк, степовик заспокоївся. Пропозиція була добра, він мав відразу б на неї приставати, однак гордість поки що не дозволяла йому цього зробити.

Боярин витлумачив це по-своєму.

– Ліпо є. Тепер говори, де решта ваших людей. Нам треба знати, як вибратися звідси.

– За рікою. Ми розділилися на два загони й шукали вас і на цьому, і на іншому березі. Зранку мали продовжити. Їх там ще півсотні. Скоро вони зрозуміють, що зі мною щось сталося, почнуть шукати, тож тікати вам треба дуже швидко.

– Де орда?

– Недалеко. За півдня дороги звідси.

– Чого ти напав на нас? Ми ж заплатили тобі!

Степовик замовк.

– Говори, печеніжине, а то я забуду про свою обіцянку, – натиснув Мирослав.

– Хан знає, хто ви. Наказав живими привести.

– Він знав про наше сольство?! – вигукнув зі здивування Бурий.

Присутні переглянулися.

– Вадим, – коротко сказав Мирослав.

– Беріть його і забираймося звідси. Чули – орда під носом! – Нараз прибіг Середич. – Потім допитаємо. Дівку також беріть!

Вої знову схопили степовика, потягли до коней. І тут із кибитки вискочила дівчинка, мов дика кішка. Будучи зайнятими, вої не скоро побачили її, тому їй вдалося безперешкодно добігти до першого-ліпшого коня.

– Лови її, – прошипів Мирослав.

Тут Карабай заборсався шалено, раптом вихопив з-за чобота ніж і вдарив Мирослава під ребро. Бурий побачив це і тут же вгородив свого ножа Карабаєві в серце.

Серед нічної тиші дико скрикнула степовичка. Лука, що підбіг до неї, затулив їй рота й поволік до коней. Мирослав поки що стояв на ногах. Сокол підхопив його під руку, підбіг Волос. Мирослав намагався долонею затулити рану, одначе кров і так витікала поміж пальці. Бурий у розпачі й гніві підбіг із своїм окривавленим мечем до дівчинки, згріб її за волосся, один раз намотав собі на руку. Вона заплющила очі. Меч був уже над її головою.

– Зупинися, – стримав Бурого Лука.

– Ти чого?

– Негоже християнину підіймати меча на беззахисне чадо.

– А їх, сонних, гоже було різати? – гаркнув Бурий, показуючи на трупи, розкидані навколо.

– Вони вої.

– То що робити? Волочитися з нею і так не будемо, а лишимо тут – зараз погоню на нас наведе!

– Візьмемо із собою, – наполягав Лука. – Вона може знати щось із того, що не договорив Карабай.

Бурий не став сперечатися із сотником, просто лишив її Луці й пішов. Лука подав дівчинці руку. Їй було років дванадцять.

Літня ніч коротка. Вої поралися у ворожому таборі дуже швидко. Вони взяли собі на кожного по двох найкращих коней, інших розігнали. Турик перевернув кибитку, аби здалеку не було видно. Для Мирослава зробили ноші, прив’язали до двох коней і поклали його зверху. Печеніжинку також посадили на коня, прив’язали за руки до луки сідла. Насамкінець зняли обережно з тички голову воєводи й положили в мішок. Рушили. По дорозі підхопили Вадима й поклали на коней свою ношу. Коли сонце сходило, вони були вже далеко від того місця. Через переправу перейшли Дніпро й погнали на північ.

Боярин Мирослав боровся зі смертю, як міг. Темна пелена уже закривала його очі, та руський боярин змагався з Мораною, маючи велике здоров’я і сильний дух. Йому не вперше отак ставати на герць зі смертю, не вперше куштувати ножа печенізького. З молодих років Мирослав у дружині, не одну битву зі степовиками провів, захищаючи південні кордони руської держави. Довго вони товклися по тих степах разом із воєводою Вуєм, а потім і до Тмутаракані разом пішли. Тепер же воєвода мертвий, і його, Мирослава, із собою тягне до вирію, аби самому нудно там не було. Тільки боярин так легко не дасться – рано йому ще. Хоч би Господь дав ту справу доробити, виконати останній наказ князя свого.

Вони сиділи у Тмутаракані й нічого не знали, не хотіли знати. Своїх справ було доволі. З Русі тільки вісті долинали різні про братовбивства, війну, про те, як чужі вої роздирають рідну землю. Мирослав із Вуєм стримали тоді гарячого князя свого Мстислава, не дали, аби втягнув землю тмутараканську, що стала за ті роки рідною, у війну братню, криваву. Боярин добре знав і Ярослава, і Святополка. Обидва були владолюбні, мудрі, відважні й хитрі, вони навіть батькові своєму – великому Володимиру – коритися не бажали. За кожним із них стояли великі й малі боярські роди, які хотіли бачити їх на великокняжому столі. За Ярослава стояла земля новгородська, а також варяги, за Святополка – король польський. Сила в обох немала, от вони й зійшлися у смертельній січі. Та на руках Святополка була кров братів, тому Господь відвернувся від нього і перемога дісталася Ярославові. Принаймні, ще донедавна Мирослав був у тому впевнений. Все перемінили сіверські посли, що принесли лист князю від брата його Судислава. Невже є правда у його словах і окаянний не Святополк, а таки він – кульгавий Ярослав?! Якщо тому є правда, то Мстислав не міг просто так цього залишити. Братовбивця не має права сидіти на батьковому столі. Одначе якщо ті слова й не правдиві, якщо посли брешуть, то коло князя київського чорною гадюкою в’ється зрада. Вона загрожує не лише Ярославові, а цілій державі. Мирослав мусив розплутати той вузол. Тільки він, бо князь Мстислав не довіряв так нікому, як йому.

Вої гнали коней невпинно, аж ті покрилися милом. Часу на перепочинок не було, адже погоня могла наздогнати в будь-яку мить. Сокол мчав попереду, роздивлявся навколишній степ, щоби не наткнутися на інший загін степовиків. Мирославові зуміли зупинити кровотечу, але рана була досить глибока. Він кілька разів втрачав свідомість, на виду був блідий. Вадим ще якось у сідлі тримався. Вої кожен вели за собою по кілька коней. Коли хтось бачив, що кінь під ним стає слабнути, то перестрибували на іншого й гнали далі, не зупиняючись. Печенізькі степові коники хоч і не були досить швидкі, проте витривалі. Втікачі лише двічі за день давали їм короткий перепочинок і можливість попити води з ріки. А тоді далі й далі мчали вершники, то переправляючись через степові річки, то плутаючи сліди, аби збити з пантелику погоню. Вої вже валилися з сідел, однак страх перед печенігами гнав їх все далі, не давав зупинитися.

Під ніч доїхали до великого лісу й тут вирішили стати на відпочинок. Печеніги були вже не такі страшні, тому що в лісі можна було сховатися, та й перепочити потрібно було і коням, і людям.

Мирослава поклали обережно на розстелені попони. Волос спробував розрізати його одяг, щоби знову оглянути рану, одначе боярин стримав його, стиснув за руку.

– Поклич усіх.

Волос зрозумів, обернувся. Вої кожен займалися своєю справою, одначе краєм ока спостерігали за Волосом. Кожного хвилювало питання, чи виживе їх боярин. Вони згуртувалися біля Мирослава, посідали навколо, стали уважно слухати його слова. Лише Вадим лишився осторонь, рана забирала всі його сили. Поруч нього залишилася й полонена печеніжинка. Протягом всього цього часу на неї ніхто не звертав уваги, тільки Лука приносив воду та їжу, від чого вона відмовилася.

– Вої мої, – почав Мирослав, тоді поглянув на Середича. – І ти, боярине. Чую, Морана-смерть вже за плечима. Не здолати її цього разу. Слухайте ж мою волю останню.

Він перевів подих. Було видно, що кожне слово давалося бояринові важко. Всі мовчали, чекаючи про що іще говоритиме Мирослав.

– Дав мені князь наказ, аби-м говорив з Ярославом за землю сіверську. Усі про це відаєте. Та єсть і другий наказ князя. Про нього знали тільки я і Вуй. Мстислав не хотів такі чорні вісті оповідати усій дружині. Тепер Вуй мертвий, а я однією ногою в домовині, тож добре слухайте. Судислав через послів переказує, що то насправді Ярослав – братовбивця, що замишляє зло і проти Мстислава. Вивідайте правду, донесіть до князя нашого. Вам допоможе боярин Дашко, він старий друг Мстиславів…

Мирослав зробив паузу. Видно було, що у цю промову він вклав останки своєї сили і кожне наступне слово давалося йому все важче. Боярин зібрався знову щось говорити, кілька разів його уста відкривалися для того, однак із них так і не вилетіло більше ні одне слово. Він ще кілька хвилин дивився у небо поглядом, що все більше склянів. Раптом судома пронизала його тіло, він здригнувся, пішла ротом чорна кров…

Поховали боярина й воєводу на галявині, оточеній лісом зі всіх сторін, крім східної. Яму рили ножами й мечами, молилися. Воям не вперше ховати отак своїх товаришів. До світанку ще був час. Не мали спочинку вже кілька діб, тіло просто нило від утоми, але вої спочивати не поспішали. Вони посідали сумно навколо багаття. Лише Бурого між ними не було – варта мусить пильнувати завжди, Середич знав про це.

– Що робити будемо? – питав боярин поради.