Читать книгу Між двох орлів - Ярослава Дегтяренко - Страница 4

Марії пощастило – їй вдалося знайти собі попутників. Покійного гетьмана збиралися поховати не одразу – було чимало охочих востаннє вклонитися людині, яка не просто відстояла людську свободу, а й створила державу. Тому кілька полтавських козаків зібралися їхати на похорон і погодилися взяти її з собою.

Під’їжджаючи до Чигирина, Марічка мимоволі відчула журбу – вона народилася і виросла в цьому місті, що розкинулося на мальовничій рівнині у заплаві Тясмину під крильцем високої Кам’яної гори. Тут минуло безтурботне дитинство, промайнула щаслива юність, тут вона зустріла коханого. А востаннє вона була тут десять років тому, коли прийшла звістка про смерть батька. «Треба буде відвідати могили батьків», – подумала жінка, гірко зітхнувши й усвідомлюючи, що більше ніщо не пов’язує її з Чигирином, окрім цих могил, які, мабуть, заросли степовою травою. Її серце залишилося в Полтаві – там тепер її домашнє огнище. Там її чекають діти. Ох, діти! За час подорожі Марічка геть змучилася душею, переживаючи за свої три скарбики. Але заспокоювала себе тим, що Омелько життя віддасть, але захистить їх, Демкові й пальця до рота не клади, а Левкові взагалі мало чого треба від життя, окрім старшої сестри. А Олеся? Марія щасливо усміхнулася – якби не донька, то вона й досі б горювала вдома. «Олесю, моя ж ти золота донечко! І що б я без тебе робила в цьому житті?! Правду мені покійна мама говорила: “Без доньки мати сирота”», – подумала вона.

Полтавці приїхали якраз напередодні похорону гетьмана, у місті й голкою було ніде ткнути – так багато козаків наїхало. Поміркувавши, Марія вирішила попроситися пожити до колишньої сусідки, такої собі вдовиці Улити. «Тільки б вона була ще жива та не відмовила мені! – думала жінка. – Не жити ж у шинку, коли тут стільки людей наїхало? А старих подружок не хочеться обтяжувати». Але старенька виявилася живою-здоровою та з радістю прихистила її. І все розпитувала Марічку, як вона живе в тій Полтаві, як її дітки, та все згадувала минуле життя, а потім швиденько виклала усі місцеві новини, найціннішою з яких виявилася та, що не хочуть козаки собі Хмельниченка за гетьмана мати. І ось як поховають старого Богдана, то буде рада, де начебто збираються нового гетьмана обирати. Слухаючи ці новини, Марія досадувала: «І треба ж їм міняти його зараз? Чим їх цей Хмельниченко не влаштовує?! Якщо оберуть нового гетьмана, то йому, мабуть, не до скарг буде, – думала вона. – Але байдуже! Буду жити тут скільки треба, поки не доможусь свого! Є Бог на світі, і він не залишить мене, а новий гетьман буде просто зобов’язаний зглянутися на удову козака, який віддав життя за Україну!»

Чекати довелося цілих чотири дні. І тоді всі дізналися, що гетьманом став генеральний писар Виговський. Проте ходили балачки, що обрали його лише до повноліття Юрася Хмельниченка, – до пуття городяни нічого не знали, тому що на козацьку раду їх не пустили.

Але Марічці було однаково, до чийого повноліття обраний Виговський, – лише б повернув їй млинок! А там хай буде гетьманом хоч до самого Судного дня – їй начхати! Тому наступного дня Марія збиралася на аудієнцію до Виговського, прискіпливо роздивлялася себе в ручне люстерко та досадливо зітхала. Начебто вона ще й гарна жінка, проте помітні легкі зморшки під очима та на лобі, а між бровами взагалі маленька складочка з’явилася, і шкіра вже не така пружна, і колір обличчя не такий свіжий, і рум’янець потьмянів… Марічка гірко зітхнула та відклала люстерко. Не те щоб їй хотілося полонити самого гетьмана чи ще кого, але, будучи гарненькою жінкою, вона знала, як це допомагає, коли чогось треба від протилежної статі, – рідкісний чоловік відмовлявся допомогти красуні у скруті, хіба що якийсь мужлай. А тепер її головна зброя послабшала. «Що поробиш?! – подумала Марія, знову гірко зітхнувши. – Мені вже багато років, і нічого я не вдію! Ох, Пречиста Діво, допоможи мені! Він просто зобов’язаний зглянутися на мене та допомогти!» Вона знову подивилась на себе в дзеркало, скинула брову, звабливо усміхнулася своєму зображенню, пустотливо зиркнувши очима, щоб підбадьорити саму себе. В останній раз поправивши одяг, Марічка вискочила з хати та летючою ходою пішла містом до гетьманського обійстя, із задоволенням помічаючи, як перехожі чоловіки оглядаються на неї. Від цього одразу поліпшився настрій та зміцніла упевненість в собі – є ще порох в порохівницях!

Проте Марію чекало гірке розчарування – діставшись до гетьманської резиденції, вона дізналася, що сьогодні Виговський не приймає прохачів. І завтра теж! Однак її це не засмутило – вона не збиралася зупинятися ні перед чим та вирішила неодмінно дочекатися гетьмана біля воріт. Має ж той колись вийти з дому?!

Так тупцюючи вулицею, Марія помітила, що на неї задивився один чоловік, який щойно вийшов з гетьманського обійстя. Вивчав її уважно, не зводячи очей. Придивившись, Марічка впізнала його й ужахнулася – і треба ж було зустріти саме його в такий зовсім незручний час?! От вже ж недоречна витівка долі! «Чи зурочив мене хто, що останнім часом так не щастить?!» – подумала вона й вже хотіла втекти, коли чоловік наздогнав її та безцеремонно вхопив за руку.

– Навіщо тікаєш, Марічко? Невже так сильно не рада мене бачити? – насмішкувато запитав він.

Марія кисло усміхнулася йому, ховаючи очі та намагаючись вирвати свою руку з його долоні. Але він тримав її міцно. Зрозумівши, що подітися нікуди, вона вирішила відбрехатися:

– Дивно, що ти, Павле, впізнав мене після стількох років! Я от не впізнала тебе. Та й згадала, що маю одну важливу справу, тому й хотіла піти. Пусти мене, я кваплюся.

– Не впізнати тебе я не міг – ти анітрохи не змінилась за ці роки, моя красуне. Хоча й стала старшою, трохи справнішою, ніж колись була, а твої очі вже втратили ту дівочу безтурботність і пустотливість, якою колись сяяли, наче дві зірочки, – незворушно промовив Павло, міцно, але ніжно утримуючи її долоню. – Натомість у твоєму погляді стільки настороженості та зацькованості, немов ти від кожного зустрічного очікуєш образи чи підступу. Навіть від мене! Але попри ці сумні зміни ти все одно та сама Марічка, яку я колись так гаряче кохав, про яку так мріяв і яка, на жаль, дісталась не мені, – скрушно закінчив він, явно дражнячи її.

– Красненько дякую за такі лестощі! – обурено вигукнула Марія, бо ці слова різонули по чутливому місцю, та зі злістю вирвала свою долоню. – Сподіваюся, ти нарешті зрозумів, чому я дісталася не тобі? У тебе немає ані тактовності, ані скромності! Так, я постарішала! Але ти теж не молодик і не красень, а шкарбун! Дозволь мені пройти!

Павло весело розреготався та знову вхопив її за руку.

– Не йди! І не сердься на мене, Маріє. Я ж пожартував! Насправді я дуже радий тебе бачити. І після стількох років ти така сама вродлива, як і в юності. Присягаюся! Ліпше розкажи мені, як ти жила всі ці роки? Як твій чоловік?

Марічка зітхнула. Річ у тім, що це був Павло Яненко-Хмельницький, племінник покійного гетьмана та її колишній залицяльник, який палко упадав за нею в молодості, тоді як вона не помічала нікого, окрім покійного Василя. Після її заміжжя Павло погорював, посумував та й одружився з іншою – треба ж було якось власне життя влаштовувати. Іноді згадував її, проте не часто, не бажаючи краяти серце нездійсненими мріями. Однак нині, коли Павло знову побачив колишню любку, то аж загорівся, наче й не минуло стількох років.

– Повдовіла я, – знехотя відповіла Марічка.

– Боже, яка сумна новина! – вигукнув Яненко, невимовно зрадівши, але зобразив співчутливу гримасу. – Царство небесне твоєму чоловікові! І земля йому пухом. Треба ж таке – я теж вдівець! А що ти тут робиш? Чого прийшла? Тобі, мабуть, до гетьмана треба?

– Угу.

– А навіщо?

– Це мої справи! – відрізала Марія, не бажаючи розповідати йому подробиці своєї біди. – Я ж не питаю, що тут робиш ти!

– Взагалі я перебуваю в милості у нового гетьмана, – байдуже зронив Павло. – Навіть товаришую з ним! Я ж київський полковник.

Марічка болісно скривилася, зрозумівши, що Яненко може їй допомогти дістатися до самого Виговського. Але їй так не хотілося просити в нього допомоги! Марія м’ялася, нервувала, розуміючи, що він помітив її небажання з ним спілкуватися і здогадався, що вона з’явилася сюди просити про милість, але не може пробитися до гетьмана, і що їй дуже не хочеться звертатися до нього по допомогу. Павло дійсно про це здогадувався і був радий допомогти, однак хотів, щоб Марія його попросила. Тому він ледь втримував усмішку, спостерігаючи, як вона вагається між необхідністю та гординею.

«А хай йому грець! Не буду просити!» – зло подумала Марічка, вирішивши розраховувати тільки на себе. Але потім згадала, що вдома залишилися троє дітей, майбутнє та добробут яких залежить від успіху цієї поїздки. І вони чекають на неї, сподіваються, що вона їх захистить. Тому, придушивши свою гординю, жінка заговорила:

– Павле, мені дуже соромно просити тебе, проте мені потрібна допомога. Проведи мене до гетьмана.

– Що в тебе сталося, Марічко? – запитав Павло. – Розкажи мені! А там подивимося, що робити.

Марія повідала йому про свою біду. Яненко уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, сказав:

– Сьогодні йди додому, а я спробую сам переговорити з Виговським. Завтра чи післязавтра зайду по тебе, і ми разом підемо до нього – гадаю, що він не відмовиться тобі допомогти. Домовилися?

– А сьогодні ніяк не можна з ним поговорити? – розчаровано запитала Марія. – Я не хочу затримуватися в Чигирині. Мене діти вдома чекають.

– Май терпіння, – усміхнувся Павло. – До речі, у тебе є якісь папери на твоє майно?

– Ось цей універсал колись дав моєму чоловікові сам Пушкар, – відповіла Марія, подаючи йому згорнуті папірці. – А ось це присуд Пушкаря – я собі копію взяла. Негідник він! Відібрав млин і ще й вдавав, що йому мене шкода! Якби й справді було шкода, то залишив би його мені! Щоправда, це він порадив до гетьмана їхати.

– А де ти зупинилася? – запитав Павло, передивляючись папери.

– У вдови Кравцової, яка мешкає поруч з брамою у нижньому місті. Вона колись знала моїх батьків, тому не відмовилася прихистити мене. Не жити ж мені у шинку!

– Добре, я спробую тобі допомогти. І залишу ці папери у себе. А як треба буде йти до гетьмана, то зайду по тебе. Тож чекай на мене, моя голубонько! – вкрадливо промовив Павло, чемно розкланявся та пішов.

Додому Марічка повернулася з відчуттям досади. По-перше, їй чомусь було ніяково від зустрічі з Яненком. А по-друге, жінка інтуїтивно відчула, що він дійсно їй допоможе, але вона залишиться у нього в боргу, і ця обставина була їй неприємною. А ще десь у глибині душі заворушилося, мов гробачок, дивне вдоволення від того, що колишній залицяльник її не забув, згадував і не погребував підійти до неї, хоч вона й постарішала. Однак до вечора Марія вже заспокоїлась, а коли мирно вечеряла з Улитою, то в хату несподівано ввійшов Яненко. Старенька здивувалася, проте ввічливо запросила незваного гостя до столу. Павло відмовився, натомість попросив поговорити з Марією наодинці. Однак Улита й з місця не зрушила – не вистачало, щоб її з власної хати виставляв якийсь там київський полковник! Тоді Марічка з Павлом вийшли у сіни.

– Невже гетьман відмовив мені? – запитала жінка.

– Ні. Він навряд чи відмовить тобі – я розповів йому, як несправедливо вчинили з беззахисною вдовою зацного козака. Гетьман дуже обурився такою несправедливістю і бажає тебе бачити. Тому завтра підемо до нього разом. Слухай, Марічко, – вкрадливо заговорив Павло, – а чим ти мені віддячиш за мій клопіт?

– Тобто ти хочеш від мене грошей? – вигукнула Марія, зробившись багряною від обурення. «Отже ж я дурепа! – досадливо думала вона. – А ще раділа з того, що він мене пам’ятає! А він такий самий, як всі, – зажерлива корислива тварюка!» А потім сухо промовила: – У мене зараз немає багато грошей. Але якщо мені повернуть млин, то я обіцяю тобі, що… А скільки ти хочеш?

Павло аж фиркнув зо сміху та мовив:

– Мені не треба грошей, Марічко. Я хочу, щоб ти мені віддячила іншим.

– А чого ж ти тоді хочеш? – спантеличено запитала вона.

– Тебе, – лаконічно відповів Павло, пустотливо блиснувши очима.

Почувши це, Марія аж запашіла та вибухнула гнівом:

– Мерзотник! Ти вимагаєш від мене в обмін на допомогу стати твоєю коханкою! Так? – І замовкла, бо Павло похабненько захихотів.

– Ох, Марічко! Та мені таке й на думку не спало! – промовив він. – Ти вдова, і я вдівець, то чому б нам не одружитися? Нам же ніщо не заважає. Я саме це мав на увазі.

– Я вже застара для заміжжя! – манірно вигукнула Марія. – У мене діти є, і мені треба про них дбати, а не чоловіка собі шукати!

– Ой! Застара вона! Не прибіднюйся! – єхидно осміхнувся Яненко. А потім подивився на неї – сонце сідало, і його світло проникало в сіни крізь розчахнуті двері, а Марічка стояла навпроти дверей, і промені осяяли її, пофарбувавши обличчя в золотаво-рожевий колір.

Пам’ять повернула Павла в далекі дні молодості, коли вони теж ось так стояли при заході сонця. Тоді він освідчився їй, а вона відмовила, суворо заборонивши після цього навіть говорити з нею. Яненко зітхнув. «Та врешті-решт, чого вона ще й комизиться? Невже я такий бридкий їй навіть зараз, коли її чоловік давно помер? Але яка ж вона гарна! Господи!» – подумав він, а потім підійшов до жінки ближче та, дивлячись на неї згори вниз, палко заговорив:

– Знаєш, Марічко, я так і не зміг забути тебе, хоча й минуло вже стільки років! І дня не було, щоб не згадував тебе. Згадував, якою ти була пустотливою в юності та як вправно пускала бісики очима, що доводила мене до божевілля своїми витівками. Хоч я й одружився з іншою, але все одно не зміг витравити тебе зі свого серця. Марічко, я кохаю тебе так само, як і в молодості. Погоджуйся, моє серденько! Погоджуйся, бо я не хочу більше упустити тебе! – І, вже не стримуючи себе, Павло міцно обняв її та спробував поцілувати.

– Пусти мене! – пручалася Марія, чомусь злякавшись його запалу та відвертаючись. Однак голосно кричати не наважилась – ще Улита почує та пустить плітки. – Безсоромний! Та чи є у тебе совість?! Пусти негайно! Бо інакше закричу!

– Кричи, моя люба, – незворушно відповів Павло та ще міцніше притис її до своїх грудей, шепочучи: – Марічко, лише торкнувся тебе, і наче збожеволів! Кохаю тебе! Кохаю до нестями! І бажаю тебе! Хіба нам є що втрачати чи чого соромитися? – І, швидко озирнувшись навколо, помітив прочинені двері в комору та потягнув її туди, хоча вона несамовито відбивалася. Від цього нахабства Марія розлютилася і чимдуж відважила Павлові такого дзвінкого ляпаса, що у самої вуха заклало. Бідний Яненко ошелешено завмер, а потім випустив її з рук, вхопившись за щоку. Марічка злякалася. І від переляку вхопилася за свою щоку, наче теж отримала ляпаса, і з невимовним жахом дивилась на Павла.

Обоє так і стояли на порозі комори, тримаючись за щоки, поглядали одне на одного та мовчали. Марія позирала з обуренням та образою, але в глибині її очей Павло прочитав страх і відчай. І зрозумів: вона загнана в кут, а він був для неї останньою надією, і його пристрасть лише вказала їй на беззахисність і безвихідь. Йому стало невимовно її шкода та схотілося будь-що захистити від усього зла.

– Ох, Марічко, у тебе навіть ляпаси солодкі, – нарешті вимовив Павло, осміхнувшись, а потім обережно пригорнув її до себе, відчувши, як сильно вона тремтить, але не сміє опиратися. – Не бійся, Маріє, не тремти, – промовив він, обережно гладячи її по плечах і спині, – я допоможу тобі, чим зможу, як обіцяв.

Марія скинула на нього очі, в яких ще яскравіше спалахнув відчай.

– Але… – почала вона.

– Якщо не хочеш жити зо мною, то я не вимагатиму, – перебив її Павло. – Але подумай, Марічко, добре подумай! Я кохав тебе всі ці роки, і для мене буде щастям нарешті стати твоїм чоловіком. Тому поміркуй над моєю пропозицією.

Марія зітхнула і подивилась йому в очі – Павло дивився на неї з коханням і сумом, немов передчуваючи, що вона так і залишиться для нього нездійсненою мрією.

– Павле, зрозумій мене правильно, я… я… – Марія затнулася, бо так і не знайшла гідної причини для відмови.

– Що ти, сонечко? – лагідно запитав Павло, а потім спіймав її губи та поцілував.

Від цього поцілунку в Марічки чомусь підкосилися ноги. Проте вона не стала вириватися, з подивом усвідомивши, що в його обіймах так добре, а цілується він так жагуче. А вона так давно не цілувалася! Але хитрий Павло, відчувши сум’яття, відпустив її. Марія, яка тремтіла всім тілом, притулилася до одвірка, безуспішно намагаючись опанувати себе.

– Тож я зайду по тебе завтра зранку, – промовив він, наче нічого й не сталося. І був такий!

– Дякую тобі, – пробелькотіла Марія Павлові услід, хоча він її не почув. «Господи, стільки років минуло, а він усе одно мене кохає! І заради цього кохання допоможе. Боже, дякую тобі!» – думала вона, радіючи з цієї надії на порятунок свого матеріального становища. Але потім думки Марії потекли в геть іншому напрямку. Що значить піти за полковника, наділеного владою? Це значить, що цей шлюб позбавить від багатьох прикрощів не тільки її, а й дітей. І ніхто і ніколи їх більше не скривдить. А така перспектива варта того, щоб продати себе! Але потім Марії стало соромно від цих розрахунків. Вона чудово розуміла, що жити з людиною заради грошей чи дітей – дурість. Грошима або переситишся, або розтринькаєш, а діти виростуть та підуть, і тоді цей шлюб перетвориться на важкий тягар для обох. Але згадалися пристрасний погляд Павла, його міцні обійми та поцілунок; і Марія відчула ще більш пекучий сором, усвідомивши, що їй уперше за стільки років схотілося чоловічої ласки. Схотілося відчути себе коханою, бажаною, одним словом – знову відчути себе жінкою, а не вічно заклопотаною, загнаною та скорботною вдовицею. «Боже, Боже! Та що це я собі таке думаю?! – прошепотіла Марія, визнаючи, що зізнання Павла розбудило в ній пристрасть, яку вона ніколи до нього не відчувала. – Не треба зараз про таке мислити, коли в мене глузд за розум завертає! Поміркую про все, коли заспокоюся». Однак вона так і не заспокоїлася і мало не до опівночі не могла заснути, а вранці з нетерпінням чекала на Павла.

Яненко з’явився аж під обід. І жодним натяком не згадав про вчорашні домагання. Проте йдучи поруч з ним вулицею, Марійка відчувала, що він скоса поглядає на неї і його погляд сповнений кохання.

А коли вони прийшли на гетьманське обійстя, їх безперешкодно допустили до самого Виговського. «Дійсно, добре бути полковником!» – досадливо подумала Марія, відчуваючи себе нікчемною та безпорадною, коли завжди звикла бути сильною та впевненою, і з гіркотою розуміючи, що без Яненка їй довго довелося б добиватися аудієнції.

Виговський зустрів Марію приязно та галантно, що вельми потішило її самолюбство, співчутливо розпитав про її біду, терпляче вислухав усі скарги, бо від хвилювання вона виявила невластиву їй балакучість.

– На жаль, пані, Пушкар справедливо розсудив тебе із цим Соломкою, – мовив гетьман, коли Марія нарешті замовкла, – але, враховуючи заслуги твого чоловіка і те, що ти сумлінно сплачувала всі податки, я вважаю за можливе повернути тобі цей млин. До речі, в тебе ж є сини? То пришли їх до мене – якраз будуть служити у Війську!

– Ох, ні! Мій старший син ще занадто юний для служби! Він ще зовсім дитина! – жалісливо відповіла Марія, невимовно злякавшись за Демка. – А молодшому нещодавно виповнилося десять років!

– А старшому твоєму скільки років? – поцікавився Іван з ввічливості, хоча насправді йому було байдуже.

– Твоя ясновельможна милосте, йому ледь-ледь виповнилося вісімнадцять! – трохи прибрехала Марія. – Він ще зовсім хлопчик!

– Нічого собі хлопчик! – вигукнув Виговський, а Яненко пирснув зо сміху. – Який же це хлопчик? Це вже цілий бугай! Нехай приїжджає до мене – візьму його під бунчук.

– Ні! Не допущу цього! – заволала Марічка. – Не віддам!

Виговський з Яненком здивовано перезирнулися – у всій Україні не знайшлося б дурнів, які б відмовилися від служби у гетьманському почті.

– З якого це дива не віддаси? – запитав Павло. – Його ж тут ніхто не з’їсть! Ти ж сама щойно бідкалася, що треба сина в житті влаштувати!

Марічка винувато подивилася на обох чоловіків – як їм пояснити, що вона боїться за життя Демка і тому воліє бачити його звичайним міщанином, а не козаком, який мусить все життя воювати? Але потім згадалися численні чвари з сином, м’які натяки дочки. Жінка зітхнула, подумавши: «Мабуть, така Демкова доля! Тільки молю тебе, Боже, збережи моє дитя!» – а потім твердо мовила:

– Якщо йому треба служити, то нехай його припишуть до Полтавського полку – так він хоч буде у мене на очах! Якщо, звичайно, твоя милість це дозволить.

Іван уважно подивився на Марічку, і його охопила жалість – він зрозумів, що це говорить не вона, а її материнське серце, для якого не існує ані боргу чи обов’язку перед Вітчизною, ані будь-чого іншого, окрім безпеки та добробуту дитини.

– Добре, мила пані, нехай буде по-твоєму, – сказав Виговський. – Буде твій син приписаний до Полтавського полку і, можливо, буде служити джурою при самому Пушкареві – вважай, що у Бога за пазухою.

Марія нахмурилася – Пушкар нічого не зробив, щоб допомогти їй, хоча мав таку можливість! І от тепер Демко має служити в нього?! Однак і далі упиратись було не те що невдячно, а безглуздо. Тому Марічка ввічливо подякувала, ретельно добираючи слова, щоб висловити гетьманові глибоку вдячність, та низенько кланяючись. А коли вона вийшла, Виговський мовив до Яненка:

– Вітаю, Павле! Тобі дуже пощастило! Вона не тільки дуже вродлива, а й вельми розумна жінка. А таке поєднання – рідкість!

– Не розумію, що має на увазі твоя ясновельможна милість, – із пісним обличчям мовив Яненко.

– Ти, Павле, дурних жінок ніколи не обирав. Чи не так? – трохи насмішкувато запитав Іван, второпавши, що в Яненка є зацікавленість у Марії. – Інакше чого б ти так опікувався якоюсь там удовицею?

– Я вдячний твоїй милості за ласку та за надану мені можливість зробити богоугодну справу. І не більше! – кисло усміхнувшись, ухильно відповів Павло, досадуючи, що гетьман про все здогадався.

– Manus manum lavat17, – солоденько усміхнувшись, відповів Іван та швидко підписав універсал на млин.

Павло щиро подякував, розкланявся та пішов. Марічка нетерпляче чекала в сінях. А побачивши його з паперами, усміхнулася так радісно, й очі її так засяяли, що Павло тільки зараз усвідомив, наскільки для неї важливий цей нещасний млинок.

– Ти задоволена, Марічко? – запитав Яненко, віддаючи папери та не зводячи з неї очей. На голові Марії був вдягнений очіпок, який не приховував її білої шиї і з-під якого, як на гріх, вибилася маленька прядка золотисто-каштанового волосся, що коливалася та тріпотіла від легкого протягу. Бідний Павло зітхнув, згадавши, як у далекій молодості пасма, що вибивалися з її коси, звабливо згорталися у природні кучері.

– Ще питаєш?! Звичайно, задоволена! – промовила Марія, читаючи омріяний універсал. – Боже, гетьман передає млин у володіння навічно і безповоротно! Господи, дякую тобі! Тепер нас ніхто не скривдить і не оббере! А все завдяки тобі, Павлусю! Пошли ж тобі Господь і здоров’я, і…

– Неодмінно пошле, – обірвав її Яненко. – Але про це поговоримо трохи пізніше, а зараз ходімо.

Павло вивів Марію на вулицю та відверто запитав:

– А як щодо подяки особисто мені? – І так виразно на неї подивився, що жінка аж зашарілася, очі її злодійкувато забігали, і вона почала м’ятися, не знаючи, як йому відмовити. – Відплатиш мені чорною невдячністю? – з гіркою усмішкою запитав Павло, усе зрозумівши.

Марія важко зітхнула, а потім рішуче заговорила:

– Павле, я безмежно вдячна тобі, але ти маєш зрозуміти, що я не хочу бути з тобою. І не можу – я вже звикла до самотності та не хочу нічого міняти в житті. Мені є задля кого жити. Та й мої діти мене не зрозуміють – вони вирішать, що я зрадила пам’яті їхнього батька. І, крім того, ти полковник, а я всього лише вдова, злиденна та нікчемна, і для тебе буде…

– Та що ти мені брешеш, наче той піп у церкві! – обірвав її виливи Павло, старанно стримуючи гнів. – Плювали твої діти на те, за кого ти заміж підеш. Вони в тебе дорослі – у них своє життя починається! Чому ти шукаєш відмовок?

– Та тому що це справді так! – розізлилася Марія. – Я не хочу за тебе, і ти мене не примусиш! Дякую тобі за поміч і бувай здоровий! – Та швидко пішла геть.

Але, трохи відійшовши, Марічка не втрималася та озирнулася – Павло дивився їй услід, і в його обличчі ясно читалися лють та образа. Жінка зітхнула, однак пересилила себе, відвернулася та майже побігла вулицею, притискаючи до грудей заповітний універсал. Але з кожним кроком її душу охоплював жаль від цієї відмови. Марія знову озирнулася – Павло пішов геть, у протилежний бік. «Може, я так даремно? Може… Та що може?! Нічого не може бути між нами! Я вчинила правильно!» – подумала жінка. І все одно її душу почало гризти жалкування за Павлом – чомусь за такий короткий час колишній залицяльник розбурхав її монотонне життя.

Через це Марія не схотіла затримуватись у Чигирині, хоча Улита наполегливо вмовляла її погостювати ще трохи, і наступного ранку збиралася їхати додому сама, бо її земляки вже поїхали. Проте ввечері з’явився Яненків джура й віддав листа від Виговського до Пушкаря, яким гетьман просив полковника прийняти до себе Демка, та повідомив, що його господар цікавиться, коли Марічка планує їхати, – він бажає виділити їй охорону, щоб вона безпечно доїхала додому. Бідній Марії знову стало невимовно соромно за свою відмову. Але вона пересилила себе і вирішила скористатися такою турботливістю. А дорогою неймовірним зусиллям волі змусила себе викреслити з пам’яті всі спогади про Павла.

Повернувшись додому, Марія насамперед відправилася до Пушкаря та пред’явила гетьманський універсал. А Мартин, приховуючи задоволену усмішку, привітав її з успіхом. І охоче погодився прийняти до себе Демка, висловивши сподівання, що хлопець проявить себе якнайкраще, – бідному Мартинові було ніяково за свій присуд, і в такий спосіб він теж хотів зробити щось хороше для сімейства Гориченків.

Зате коли про це все довідався Соломка, то так сказився, що його ледь грець не вхопив. Після своєї поразки він втішався тим, що хоч млинок і не дістався йому, але й Марія не буде ним володіти. А тепер виходило, що ця клята баба пошила його в дурні! І задля співчуття до себе він на кожному розі скаржився, що Гориченкова вдова рідкісна проноза та хабарниця, якщо випросила собі млинок у самого гетьмана. Однак замість співчуття Климко здобув лише глум, бо Марічка користувалася повагою серед полтавських обивателів.

Демко, дізнавшись, що йому треба буде служити у самого Пушкаря, невимовно зрадів. Хлопцеві й справді набридло сидіти вдома біля матусиної плахти – хотілося пригод і нових вражень. І нарешті його мрія здійснилася, та ще й таким чином, що не доведеться розлучатися з родиною. Але найголовнішим було те, що тепер він щоденно може бачитися з Надійкою! А потім посватається до неї, і її опікун йому не відмовить! Майбутнє видавалося Демкові виключно в рожевому світлі, а все завдяки гетьману, тому в його душі міцно оселилася щира вдячність Виговському.

Марічка спостерігала за сином і зітхала – Демко, стрункий та гарний, з променистими очима, дуже нагадував покійного батька. І на очі навернулися сльози: згадалося, як покійний Васько радів з народження Демка, як бавив його, а потім народилася Олеся, в якій він душі не чув, а потім і Левко, що став загальним улюбленцем. І всі вони були такі щасливі, доки Василь не загинув. Ось тоді їхнє яскраве життя й зблякло. «Найгірше, що може трапитися, це смерть. Боже, спаси й збережи мого хлопчика!» – подумала жінка. А потім, вибравши момент, погукала сина в хату та дістала з великої скрині шаблю в піхвах з коричневої шкіри, скромно прикрашену мідними бляхами.

– Я навмисне заховала її на саме дно і ніколи не діставала, – мовила Марія, міцно стиснувши піхви у долонях, щоб не розплакатися. – Мені так було легше. Це шабля твого батька. Її зберіг та привіз з того гіркого походу Омелько. А тепер вона, синку, твоя. Носи її з честю!

Щасливий Демко схопив шаблю, але одразу посмутнішав – згадався батько. Він пригадав, як ще маленьким потайки діставав її з піхов, ризикуючи поранитися, грався нею та мріяв, що коли підросте, ця шабля належатиме йому. І ось тепер його мрія здійснилася, проте якою ціною! «Ніколи не віддам цієї шаблі своєму синові! Ліпше подарую йому нову! А цю віддам своєму онукові, коли вже буду зовсім старий і не шкода буде, якщо помру», – пообіцяв він сам собі. А вголос додав:

– Я не осоромлю батькової шаблі, мамо. Обіцяю тобі, що ти будеш мною пишатися!

Наступного ранку Демко перебрався у дворовий курінчик18 свого патрона. А ввечері потайки цілувався з Надійкою в темному кутку Пушкаревого обійстя.