Читать книгу Між двох орлів - Ярослава Дегтяренко - Страница 6

Олеся в самоті сиділа на призьбі під хатою. Хоча вже було пізно, сон не йшов до неї. Дівчину не лякала темрява, і не було холодно цієї осінньої ночі. Вона задумливо дивилася у темне небо, яке то прояснювалося, то затягувало легкими хмарками, немов серпанком, укриваючи сузір’я та тонкий серп молодого місяця. Олесю мучила дивна туга. «Цікаво, яка ж із цих зірочок моя? – думала вона. – Яка ж уособлює мою долю? От якби зустріти свою справжню долю! Ту, яку Господь судив, а не яка сама нав’язується!»

Причина Олесиної туги полягала в тому, що сьогодні до Марічки приходив один з полтавських козаків дізнатися, чи не відмовиться вона віддати свою доньку за його сина. Марія, трохи поміркувавши, спитала думку доньки. Але сумирна Олеся, жахливо ніяковіючи, твердо відмовила. Той хлопець був цілком пристойним женихом, проте вона його не кохала, а їй хотілося піти заміж неодмінно через палку любов, а не тому, що так треба чи роки підійшли. Простодушна Олеся щиро вірила у справжнє, чисте кохання, яке спалахує і мерехтить впродовж усього земного життя, як ті таємничі Стожари на темному небосхилі. Ось тому вона і сиділа цього пізнього вечора замріяна. «Боже, пошли мені справжнє кохання», – прошепотіла Олеся, не зводячи очей із зірок. І тут же схопилася від хвилювання, бо одночасно з цими її словами крихітна зоря зірвалася з небосхилу та граційно і швидко скотилася за обрій. Дівчина, видихнувши «Ой!», аж рота розкрила – вона твердо вірила в магічну силу зірки, що падає. І її одразу ж охопили й хвилювання, й радощі, й нетерплячка – коли ж це її бажання виповниться?

Але всі ці почуття обірвав стук у ворота. Загавкали собаки, та одразу ж замовкли, замахали хвостами, відчувши знайомий запах, і Олеся зрозуміла, що це так пізно приїхав брат, і побігла відчиняти.

– Олесю, мила сестричко, я не надовго, – одразу ж заторохтів Демко, ледь в’їхавши на обійстя, – мені треба терміново їхати. А де мама? Мені треба з нею поговорити!

– Господи, що трапилося, синку? – стривожено запитала Марічка, яка, зачувши гомін, вийшла з хати. – Чому ти приїхав проти ночі?

Демко швидко пояснив матері та сестрі, у чому справа.

– Ні, не смій в це втручатися! – вислухавши, категорично заперечила Марія. – Гетьман сам розбереться! Ти хоч розумієш, що Пушкар тебе вб’є, якщо дізнається про твою зраду? Демку, я Христом Богом прошу тебе – мовчи й повертайся у Полтаву, якщо взявся йому служити!

– Гетьман був дуже ласкавий до нас, хоча ми йому ніхто і нічого хорошого не зробили. Мамо, та ти хоч розумієш, що вони затівають? Вони ж зраджують не тільки гетьмана, а й нас усіх! Ти ж сама колись обурювалася тим, що козаки присягли царю. У тебе млин свій же співвітчизник хотів одібрати, а захист ти у гетьмана знайшла. Бо своє як не заплаче, то скривиться! А тепер уяви, що буде, коли цар скине нашого гетьмана і його холопи кругом поратися почнуть? Тоді не чекай добра! Ти ніде ані правди, ані захисту не знайдеш! Я мушу попередити гетьмана, інакше на все життя здобуду собі безчестя!

Марічка зітхнула – для неї головне, щоб діти були живі-здорові. Тому вона не бажала визнавати, що син має рацію. Її охопило передчуття біди, тому вона суворо промовила:

– Я забороняю тобі. Чуєш? Вертайся до Пушкаря і нікуди не рипайся!

– Я вже виріс, мамо, і не у твоїй владі мені щось заборонити, – холодно та гордовито промовив Демко і пішов у дім, щоб зібрати деякі речі в дорогу.

– Омельку! – заволала Марічка на весь двір.

Омелько не озвався – як на зло, саме сьогодні він вирушив у місто в особистих справах, тобто до шинку. А в таких випадках він затримувався там до ранку. Тому коли Демко вийшов з хати, нещасна мати ледь не навколішки падала, благаючи його залишитися. До неї приєдналися Олеся і Левко, який вибіг на цей ґвалт. Але Дем’ян незворушно схопився на коня, попросив матір щось збрехати Пушкареві у виправдання його відсутності та поїхав геть.

– Господи! Та будь вони всі прокляті з їхніми зазіханнями на цю кляту булаву! – вигукнула Марічка, плачучи.

– Не треба так, мамо, – сумно промовила Олеся. – Демкова правда – треба бути вірним своєму гетьману. Покійний тато вчинив би так само. Ходімо в хату. Матусю, не плач так гірко! Не треба! Ось побачиш – Демко скоро повернеться, і ніхто ні про що не дізнається! А завтра ми з Левком підемо до полковника і щось набрешемо йому. А що робити?! Бог нам пробачить цю брехню.

І Олеся, замкнувши ворота, повела зажурену мати в хату.

На ранок Марічка трохи заспокоїлася й сама пішла до Пушкаря, щоб пояснити відсутність сина.

Про зникнення Демка Пушкар вже знав – інші джури донесли йому, що хлопець не ночував у курені. І його кінь теж зник. Старий досвідчений козак дотримувався суворої дисципліни і в полку, і у власному курінчику, тому таке самовільне зникнення джури викликало неабиякий гнів. І коли перед Мартином постала Марічка, то він досхочу вилив на неї докори щодо нехлюйства Демка.

– Я все розумію, пане, але пробач Демка – він просто не мав змоги тебе попередити. Я просила його приїхати, тому що прийшла звістка від мого далекого родича, що він хворий і бажає бачити когось із нас, бо ми йому єдина рідня. Ось тому я й просила Демка терміново поїхати до нього, щоб він… – І замовкла, бо Пушкар кинув на неї лютий погляд.

Мартин пригадав, що додому він приїхав надвечір і ніхто з полтавців не приходив у його двір. Так коли ж Марія могла просити сина приїхати до неї, якщо Демко повернувся разом з ним і весь вчорашній вечір бив байдики та вештався обійстям?! Хай це правда, але чому ж тоді хлопець нічого не переказав йому через товаришів? Ці обставини ясно вказували, що жінка нахабно бреше. Однак Пушкар не поспішав із висновками, а в присутності Марії опитав свою челядь та джур, і жоден з них не підтвердив, що вчора хтось приходив до Демка.

Слухаючи ці пояснення, бідна Марічка усвідомила, що попалася, – занадто невдало вона продумала свою брехню! А Пушкар мовчав, бо ці події вклалися у ланцюжок вкрай неприємних фактів. «Цього вилупка приставили за мною шпигувати! Дійсно, його мамонька дуже легко отримала універсал, коли не кожен значний козак так вшановується. А тут жалюгідній удові одразу подарували млин! І Виговський особисто просив мене взяти його до себе. Та й Яненко, який твердо підтримує Виговського, запрошував його вечеряти. Немає сумнівів – ця гнида вчора підслухала і побігла доносити! Господи! Та що ж це таке на світі коїться? А скільки ще ось таких шпигунів навколо мене, як цей сучий син?» – в люті думав Мартин, второпавши, що над його довбешкою нависла в кращому випадку опала, а в гіршому – смерть.

І що тепер робити? Мартин вже знав, що. Дорогоцінний час упущено, і йому не наздогнати Демка. Але лишалися інші свідки. Він підвівся і повільно рушив до Марії. Їй стало моторошно, і вона почала потроху відступати до дверей. Але Пушкар різко вдарив її по обличчю, поціливши у підборіддя. Від цього удару одразу ж закрутилася голова, а біль затьмарив здатність міркувати, і Марічка впала додолу. Мартин швидко дістав кинджал та, відрізавши кінець намітки Марічки, заткнув цією ганчіркою їй рота, а потім швидко зв’язав руки за спиною.

– Ось так буде краще, Маріє. Ти що, вважала себе найрозумнішою? Твій вилупок зрадив мене! Чи не так? Тепер посидиш у мене доти, доки не повернеться твій синочок. А він неодмінно повернеться і муситиме бути більш відвертим зі мною. Особливо коли побачить тебе, а заразом своїх сестру та брата у в’язниці! – з ненавистю промовив Пушкар.

Марічка сіпнулася, замугикала, намагаючись виплюнути кляп, проте марно. Пушкар замкнув її у кімнаті, прагнучи дотриматися таємниці. По-перше, таке діяння могло викликати обурення у полтавських обивателів і довелося б пояснювати, за що він ув’язнив удову Гориченкову. А це не входило у його плани. По-друге, треба було непомітно схопити Олесю та Левка, які здіймуть галас через зникнення матері. Тому Пушкар, трохи поміркувавши, покликав свого старшого сина Кирила і все йому чесно розповів: від своєї образи за булаву до зради Демка. Кирило, або Кирик, як його всі називали, уважно вислухав батька та рішуче заговорив:

– Ти все правильно вирішив, тату. Інакше не можна! І, крім того, невідомо, як прийме цар цих посланців, а ще невідомо, чи повірить Виговський Гориченкові – надто вже неймовірною звучатиме його розповідь. Ти – старий і заслужений козак. Полковник! А він? Якийсь шмаркач! Тому нам краще почекати. А іншими Гориченками я займуся сам – увечері я вб’ю їх усіх.

– Ти що, синку! – злякано вигукнув Пушкар, здригнувшись від такої кровожерливості власної дитини. – Вони ж, може, й не знають нічого! Це його мати все знає, раз прийшла мені брехати.

– Тату, ми не можемо так ризикувати. Або ми, або вони, – жорстко промовив Кирик.

– Ні, Кириле, ти привезеш хлопчика та дівчину до мене живими та неушкодженими! – вигукнув Пушкар. – Мені не треба невинної крові!

– А що робити з Омельком? Ти ж знаєш, що цього пройдисвіта живим взяти не можливо – перестріляє всіх.

– Убий його, – рішуче мовив Мартин. – А Гориченкову садибу спалиш! Пустимо чутку, що їх пограбували та вбили злодії, а садибу спалили.

– Добре, тату, зроблю так, як ти просиш, – холодно мовив Кирик і вийшов.

Мартин стомлено потер скроні та лоба – перший гнів минув, і його почала мучити совість, що через зраду Демка постраждають невинні. «Господи! До чого я дійшов?! – подумав він. – Але зворотної дороги немає!»

Пушкар із сином, плануючи свою чорну справу, не відали, що їх знову підслухали. Цього разу Надя. Дівчина всю ніч не могла заспокоїтися та все думала про свого коханого, все хвилювалася – невже він таки зважився на цей крок?! А коли вранці зустріла Марію на подвір’ї, то все зрозуміла. Наді схотілося підійти до жінки та все розповісти про них з Демком, щоб отримати хоч якусь розраду та підтримку – самотній сироті більше нікому було вилити душу, окрім майбутньої свекрухи. Проте коли Марія не вийшла від полковника, дівчина стривожилася. А коли прийшов Кирик, то підкралася до вікна і все чула.

Надю одночасно охопили жах і лють від такої підлості. «Господи! Чим я можу зарадити? Що мені зробити, щоб врятувати їх? – думала дівчина, усвідомлюючи, що шукати захисту Гориченкам ні в кого – Пушкар був цар і бог у Полтаві, і жоден житель не піде проти нього. – От якби їм усім втекти! – подумала Надя, і тут її осяяло: – Кирик поїде до них лише надвечір, а до цього у них є час!» – І дівчина чимдуж побігла до садиби Гориченків.

У цей самий час Олеся нервово походжала обійстям, хвилюючись, що матері так довго немає.

– Чого ти, Олесю, вештаєшся? – невдоволено запитав Омелько. Після вчорашньої пиятики йому було зле, і він лежав на призьбі зовсім хворий, радіючи, що господарка затримується і не бачить його жалюгідного стану. – У мене голова гудить, як макітра, а тут ти туди-сюди майориш!

– Ох, Омельку, не заважай мені! – вигукнула дівчина. – Не дивись на мене, ліпше перевертайся обличчям до стіни, і все в тебе буде добре!

– А чого ти так нервуєш, Олесенько? Невже ще якийсь телепень тебе сватати зібрався? – насмішкувато запитав чоловік, пригадавши вчорашнє невдале сватання і досаду поважного козака.

– На щастя, ні! – вигукнула Олеся, міркуючи, як пояснити Омелькові своє занепокоєння, щоб не видати таємниці, бо ще вчора вони з матір’ю вирішили нічого йому не говорити. Аж тут у хвіртку голосно застукали. Дівчина кинулася відчиняти. І дуже здивувалася, побачивши захекану Надю.

– Матір Божа! Що трапилося, Надійко? – вигукнула Олеся. – На Полтаву що, татари ідуть?

– Швидко тікайте звідси… – випалила Надя, а потім, перевівши дух, розповіла подружці, яке лихо спіткало її родину.

Ця звістка деморалізувала Олесю – вона розгублено дивилася на Надю, не уявляючи, що робити і як тікати, кинувши матір на милість Пушкаря. Та й куди йти, коли в них у всьому білому світі нікого немає? Проте не розгубився Омелько. Він швидко встав, забувши про похмілля, і рішуче почав розпоряджатися:

– Олесю, ти зараз збереш свої та Левкові найнеобхідніші речі, візьмеш усі гроші, які знайдеш у матері, і підеш звідси разом з Левком під Черкаси, у Мокиївський хутір – там живе двоюрідний брат твого покійного батька Іван Калачник. Пані з ним у сварці, бо після смерті пана Василя він мріяв вам опікуном стати та млином розпоряджатися, а вона на це не погодилася. Він часто намагався з нею помиритися і тому не відмовиться вас прихистити. Нумо, ворушись! Часу мало!

– А мама? – запитала Олеся. – Ми ж не можемо її кинути! А ти? Ти що, не підеш з нами?

– Ні, я залишуся тут і спробую визволити пані, – збрехав Омелько, розуміючи, що він нічим не зможе допомогти Марічці, проте зобов’язаний зробити все, щоб врятувати її дітей.

– А Демко? Якщо він повернеться сюди, а нас не буде…

– Демко сюди не повернеться, тому що не дурень! Він розуміє, що тут його вб’ють. Ой, тільки не треба, дівчино, ридати! – вигукнув Омелько, звертаючись до Надійки, бо миттєво здогадався про причину її сліз. – Життя мінливе і в руках Божих, тому ще повернеться до тебе твій любкó. Головне, щоб він залишився живий. Та не стій ти, як довбня! – гаркнув він на Олесю. – Кожна хвилина дорогоцінна!

Бідна дівчина побігла у хату, де похапцем почала збиратися, від хвилювання не розуміючи, що зі своїх і братових речей треба брати, а що варто кинути. Надя дивилася на Омелька – той хмурився, смикав довгий вус та задумливо дивися вдалечінь, щось обмірковуючи.

– Дядьку Омельку, ти що, справді хочеш врятувати пані Марію? – запитала дівчина.

– На жаль, я нічого не зможу зробити, щоб допомогти моїй пані. Проте я можу зробити все, щоб щиро зустріти непроханих гостей та гостинно почастувати їх кулями – вони дорого мені заплатять за це горе, – холодно вимовив Омелько. – Ти, Надю, якось вибери момент та розкажи пані Марії, що її діти втекли, щоб вона серця собі не краяла. Вона сильна жінка і все стерпить, якщо буде знати, що діти в безпеці, – говорив він, коли позаду почувся схлип.

Надя та Омелько озирнулися і побачили Левка – хлопчик із самого початку мовчки слухав усе, про що говорили дорослі, невимовно злякався та розплакався. Омелько гірко усміхнувся та пошкутильгав до нього.

– Ну, що таке, Левцю, сонечко моє? – лагідно запитав він, нахиляючись до хлопчика. – Як не соромно плакати? Ти ж козак, а плачеш, наче дівча!

– Я нікуди не піду без мами! Я не хочу її кидати! Я хочу до мами! – викрикнула дитина.

– Леве, уважно вислухай мене, – суворо промовив Омелько. – Горе вже трапилося, і тут ти нічого не виправиш. Але ти можеш зробити все, щоб врятувати сестру, тому що ти – син козака і майбутній козак, а отже, захисник, лицар. А лицарі ніколи не плачуть! Вони борються і стоять за правду до кінця. Борються і захищають слабших, чуєш? Пам’ятай про це до кінця своїх днів! І віднині не Олеся має дбати про тебе, а ти про неї. Ти повинен її захищати, щоб не осоромити пам’ять свого батька. Тому негайно витри сльози – ти не маєш права плакати!

Левко слухав, схлипував, але ці прості слова подіяли на нього, заспокоїли. І як не було Левкові страшно та гірко, але він опанував себе та витер слізки, а потім, не витримавши, кинувся Омелькові на шию. Той усміхнувся та підхопив хлопчика на руки.

– Бережи тебе Боже, синку! – прошепотів чоловік, притискаючи його до себе.

З хати вийшла Олеся, все ще налякана, розгублена та заплакана, з мішечком у руці. Левко вирвався з рук Омелька, підбіг до сестри та вхопив її за руку, міцно стиснувши.

– Нікому не розповідайте, звідки ви, не називайте своїх справжніх імен та куди йдете. Ліпше кажіть, що сироти та йдете на богомілля до Києва. Зараз оминете Полтаву та підете на Рибці, а під ними буде заїжджий двір – там заночуєте. Потім підете на Решетилівку, з неї на Велику Багачку, потім через Хорол та Оржицю на Кропивну, а звідти вже дійдете до порома через Дніпро, що якраз навпроти Черкас. А там уже запитаєте, де Мокиївський хутір. Тільки запам’ятайте: Мокиївський хутір та Іван Калачник! – повторив Омелько. – Ну, з Богом, дітки, з Богом!

Олеся та Левко у супроводі Наді попрямували до воріт. Але, дійшовши до хвіртки, Олеся зупинилась та озирнулась, окинула поглядом подвір’я, біленьку хату під очеретяним дахом, інші будівлі, криничку та постать Омелька, який гордовито стояв на фоні всього цього… Дівчина не витримала, випустила ручку брата та підбігла до чоловіка, повиснувши у нього на шиї й гірко плачучи.

– Ну, не треба, Олесенько, не треба так гірко! – розчулено промовив Омелько. – Ми ж не навік прощаємося! Ще неодмінно побачимося! Ідіть вже швидше!

– Хай береже тебе Господь! Прощавай, Омельку! – схлипуючи, вигукнула дівчина та швидко пішла геть.

І на все життя в пам’яті Олександри викарбувалася ця картина: рідна хата та постать літнього козака, який не пошкодував задля неї свого життя.

Вийшовши за ворота, дівчата та хлопчик швидко пішли лісом, дійшли до розвилки, де одна стежка повертала в Полтаву, а інша вела до проїжджого шляху. Тут всі троє зупинилися.

– Дякую тобі, Надійко, – промовила Олеся. Губи її затремтіли, а на очі знову навернулися сльози, але вона їх швидко витерла.

А Надя не витримала й кинулась Олесі на шию, шепочучи:

– Дасть Бог, ще побачимося! Бережи вас Пречиста Діва! – але потім опанувала себе та швидко побігла стежкою, намагаючись не оглядатися. Олеся зітхнула та квапливо пішла в протилежну сторону, міцно стискаючи ручку брата. «Господи, дай нам з Левком сил! Захисти нас в дорозі, захисти моїх маму та брата, а ще вбережи Омелька», – молила дівчина, розуміючи, що єдиний, хто зараз лишився поруч з нею та братом, це Господь Бог.

Зоставшись сам, Омелько зайнявся ділом. Насамперед осідлав коня. Це був не породистий красень, однак витривала та розумна тварина, здатна і під сідлом ходити, і воза тягти. Зібрав свої речі, скромні заощадження, деякий харч, заразом вилаявши Олесю, бо помітив, що вона не захопила їжі в дорогу.

Але тут до Омелька завітав гість – Пушкарів джура, який повідомив, що начебто їде у своїх справах, а Марія просила його по дорозі заїхати до неї додому та передати, що вона заночує в Полтаві, бо її кума щось розхворілася, і щоб діти не хвилювалися через її відсутність. «Пушкар все ретельно спланував, – гірко усміхнувся Омелько. – Дійсно, так не виникне жодного занепокоєння через відсутність моєї пані». Але приязно подякував джурі, пообіцявши все передати Олесі, а потім, щоб не викликати підозр, ще й запропонував йому хильнути чарочку. Джура не відмовився, щоб теж не видати себе, після чого поїхав.

Потім Омелько відвів свого коня якнайдалі від садиби, аж до берега Ворскли, де, стриноживши, пустив – це на той випадок, коли вдасться вижити. «Треба спробувати вижити, – подумав чоловік. – Адже треба буде і про Демка подбати, як мене перед смертю покійний пан просив». Повернувшись у садибу, Омелько зарядив усю зброю, яка в нього була, – рушницю та два пістолі. «Ех, знати б ще, скільки їх припхається! Та ще б знати, що Олеся з Левусем таки втекли та ніде не попалися, то й душа була б у спокої!» – думав він, а потім замкнув ворота ізсередини, вибрався по драбинці за частокіл і з трудом видерся на дуб біля обійстя – скалічена нога давалася взнаки. Звідси відкривався чудовий огляд і на садибу, і на стежку, що вела до воріт, а саме дерево ще не встигло скинути все листя та мало густу крону – на ньому не одразу помітиш людину, а тим паче в сутінках. Тут Омелько зачаївся, очікуючи лихих гостей.

Короткий осінній день швидко минав, на небі вже згорів багряний захід, і на землю тихо спустився нічний морок, огорнувши ліс та Монастирську гору. Досі ніхто не з’явився, проте Омелько терпляче чекав, досадуючи, що не можна викурити люльку. Вже настала глупа ніч, коли у дзвенячій тиші лісу пролунав неголосний кінський тупіт. В скупому світлі зірок Омелько розрізнив чотирьох вершників. «І чому не вигадають таку зброю, яка стріляє безперервно? Яку не треба щоразу заряджати. Зараз перестріляв би їх усіх!» – досадливо подумав чоловік, тримаючи напоготові рушницю та пістолі, проте вичікував, спостерігаючи за супротивниками.

Вершниками були Кирик та три найвідданіші Пушкареві джури. Кирик уважно оглянув садибу, а потім наказав:

– Ось що, хлопці, дійте так, як я вам раніше пояснював. Тільки дійте швидко! Якщо хтось вискочить з полум’я, то безжально вбивайте.

– Щось занадто тихо! Навіть вогників не видно! Краще пересвідчитися, що вони вдома, – промовив один із чоловіків.

– Ти хочеш скуштувати Омелькових куль? – запитав Кирик. – Вони вдома і сплять. Їм нема куди йти посеред ночі! Та й повірили вони моєму хлопцеві. Починайте!

Чоловіки об’їхали навколо палісаду – Омелько здогадався про це, почувши гавкіт собак, який переміщувався за лихими гостями. Джури, видершись на паркан, вправно підстрелили з татарських луків двох собак, стріляючи на звук. «Ах ви ж, бісові діти! – з невимовною гіркотою прошепотів він, почувши, як клацнули тятиви та свиснули стріли і як двоє песиків вискнули від болю й затихли. – Щоб ви всі на осиках повісилися, наче той Юда, а ваші діти на кутні засміялися!» Підпаливши наконечники стріл, джури знову натягли луки. Стріли, неголосно просвистівши у нічній тиші, приземлилися на очеретяний дах. І густий морок, що охоплював садибу, спалахнув невеличкими вогниками, які розгоралися, ставали більшими, повзли по даху, із жадібністю пожираючи сухий очерет на своєму шляху. «А щоб ваші діти це на собі побачили! Кров би вас нагла залляла, сучі ви діти!» – шепотів Омелько, зрозумівши, що задумав Кирик.

Пожежа потроху розгорялася, і полум’я охопило увесь дах. Серце Омелька стислося від жалю – згадалося, з якою радістю покійний господар будував цю хату на своєму власному, чесно заслуженому шматочку землі, як оселився тут з молодою дружиною, пишно відсвяткувавши новосілля, як по цьому обійстю бігали та пустували маленькі Демко, Олеся та Левко. Проте Омелько сидів тихо на своєму дубі – він зрозумів, що мерзотникам варто надати можливість безперешкодно виконати свій план. Все одно вони не здогадуються, що підпалили порожню хату! Ліпше нехай вважають їх усіх мертвими, ніж пустяться в погоню за Олесею та Левком.

А хата вже горіла яскравим полум’ям. Вогонь ревів, бушував, осяюючи все навколо, і Омелько навіть захвилювався, що його помітять. Але Кирик не дивився вгору – він, мов зачарований, не зводив очей з полум’я та густого диму, що піднімався над пожарищем.

– Чому ніхто не вибігає? – запитав один із джур. – Невже вони не відчули вогню?

– Могли вчадіти, бо міцно сплять – уже скоро світати почне, і зараз сон найміцніший, – додав інший. – Дивись, скільки диму! А пожежа почалася з даху, тому хата наповнилася димом і…

І тут дах з моторошним тріском обвалився, здійнявши мільйони іскор, а полум’я голосно загуділо, розгоряючись все лютіше та лютіше, несамовито пожираючи стіни.

– Тепер вже точно ніхто не вийде – вони всі мертві, – холодно промовив Кирик та набожно перехрестився, додавши: – Бог мені свідок, що вони самі винні у своїй смерті. Тільки дивіться, хлопці, тримайте язики за зубами. А ще перелізьте через паркан, відімкніть ворота та заберіть усю худобу, щоб було зрозуміло, що їх пограбували та вбили, а дім спалили.

Джури виконали його наказ. Полум’я все ще яскраво палало, коли четверо мерзотників поїхали геть від садиби, твердо впевнені, що відмінно виконали свою справу.

Омелько просидів на дереві, поки не почало світати, з невимовною гіркотою спостерігаючи, як горить його минуле життя, в якому він почував себе щасливим, в якому були близькі йому люди. І ось тепер все це перетворилося на попіл. «Господи, якщо ти справедливий, то віддай Пушкареві по справах його!» – прошепотів він і почав спускатися, що з його хворою ногою було так само нелегко, як і підніматися вгору. Злізши, Омелько покульгав до Ворскли, зловив свого коня та поїхав шукати Демка – він побоювався, що хлопець таки зважиться повернутися в Полтаву через родину та кохану.

А наступного ранку Полтава гуділа та хвилювалася – люди довідалися, що вночі хтось напав на садибу вдови Гориченкової, пограбував та спалив. Навіть трупів не залишилося! Обивателі зітхали, хрестилися, шкодуючи нещасну родину. Проте що тут вдієш? Таке воно життя, і його не переробиш!

Зате найщиріше за всіх шкодував Пушкар. Коли син набрехав йому, що взяти живцем Левка та Олесю не вдалося – занадто люто захищав їх Омелько, і він просто змушений був всіх вбити, – старий ужахнувся.

– Ти хоч розумієш, що накоїв? Чи ти Бога забув, що згубив невинні душі! Ну, хай той Омелько – клятий запроданець, і його зовсім не шкода, але ж ці двоє ще зовсім діти! Ти ж сам батько, Кириле, то як же ти міг вбити невинних дітей? Господи! Що ти накоїв! – неголосно говорив Мартин, остерігаючись кричати.

– Я не міг вчинити інакше, тату! І не журися за ними! Тепер ще варто вбити їхню матінку…

– Ну вже ні! Досить! – закричав Пушкар, не турбуючись, що його хтось почує. – Я не опущуся ще й до цього гріха, щоб убити безсилу жінку! Я козак, а не кат! А тепер через тебе на моїх руках дитяча кров!

– Вона ж тебе прокляне, як дізнається, що ти її дітей згубив, – осміхнувся Кирик. – Ліпше прибери всіх свідків.

– Ні!

– Ну, як знаєш, тату. Але що ти тоді будеш з нею робити? Невже випустиш?

– Поки нехай сидить у мене в льосі, – промовив Пушкар.

Кирик лише знизав плечима, мовляв, я тебе попередив.

Пушкар замкнув Марічку в льосі, намагаючись хоч перший час приховувати свій злочин. А далі буде видно, що і як з нею робити. Йому дійсно було шкода її дітей – він в жодному разі не хотів карати невинних. У Мартиновому розумінні винним у зраді був лише Демко.

Сама Марічка, сидячи у льосі, змучилася від невідомості. Вона не сумнівалася, що Пушкар схопив Левка та Олесю, а невдовзі й Демко потрапить до його лап. І тоді їх всіх уб’ють! «Господи, молю тебе, врятуй моїх дітей! Не знаю як, але врятуй!» – просила нещасна мати. І то гірко плакала й палко молилася, випрошуючи у Бога милості, то несамовито кляла всіх – і Пушкаря, і гетьмана, і царя, і запорожців.

Так минула седмиця, за яку Наді не вдалося не те що поговорити з Марічкою, але навіть близько до льоху підійти – джури стерегли його день і ніч. Але дівчина не втрачала надії, що рано чи пізно вона зможе поговорити з Марією. «Бідна пані, – думала дівчина. – Вона божеволіє від тривоги за своїх дітей!» Однак найбільше Надійку мучила невідомість про долю коханого, та так сильно, що бідолаха почала марніти. «Господи, чи живий Демко? Чи, може, вже вбитий? Чи повернеться до мене? Боже, вбережи його! Краще візьми моє життя, а його збережи!» – молила сердешна Надя.

А Демко й не підозрював, яке лихо спіткало його родину і як мучиться кохана. Він прагнув якнайшвидше попередити гетьмана. І поспішав, як міг, – кінь у нього був один, і перемінити його було ніде, тому він часто зупинявся на відпочинок, щоб не загнати тварину.

Приїхавши до Чигирина, Демко зазнав розчарування, оскільки гетьман після Корсуня поїхав до Києва на похорон – у нього померла рідна сестра. Тоді Демко поїхав туди, прямісінько до Яненка, розуміючи, що його не допустять до гетьмана, а Павло може допомогти.

Діставшись до Києва та розпитавши перехожих, хлопець дізнався, що полковник мешкає у Верхньому місті26. Після пожежі 1651 року27 Верхнє місто було наново відбудоване. А у 1654 році ще й зміцнене фортецею московської залоги28, яку побудували поруч з Михайлівським златоверхим монастирем та Софійським собором. Нові фортечні стіни та башти хоч і були дерев’яними, проте їх зміцнили валами та захисним ровом, посилили артилерією, надісланою царем, а навколо них розкинувся посад, де оселилися москальські стрільці з родинами. Стомлений Демко не міг не звернути уваги на цікавинку – із зовнішнього боку рову вервечкою тягнулися великі колоди, утикані загостреними жердинами та кілками. Якщо б комусь із нападників спало на думку вхопитися за верхні кілки та перелізти через ці колоди, то він би зустрів болісну смерть – колоди оберталися навколо своїх осей на кшталт водяного колеса, і гострі кілки з легкістю шматували людське тіло. Такого він у рідній Полтаві не бачив.

Своє подвір’я Яненко влаштував з розмахом – широке, просторе. Але його дерев’яний будиночок був невеликим, зате чепурним завдяки різьбленим лиштвам, козиркам даху та ґанку. Він давно осів у Києві. З 1650 року був київським сотником, а останні три роки беззмінно тримав пірнач полковника. На щастя, Павло був удома, а коли побачив забризканого брудом Демка, то злякався:

– Боже мій! Синку, звідки це ти? Яке ще лихо з вами трапилося? Та не стій на обійсті! Ходімо в дім!

Зсередини будиночок Яненка був такий самий ошатний та охайний, як і зовні, проте Демко не звернув уваги на його оздоблення, а став розповідати Павлові про зраду Пушкаря, коли до кімнати увійшов молодий хлопець, чия зовнішність одразу підказала, що це Яненків син.

– А, Іванку, синку, познайомся з Дем’яном Гориченком. Це син мого давнього знайомого, – відрекомендував Демка Павло. – Ми з Іванком майже сироти: наша жінка та мати померла, царство їй небесне, а нашу милу Фрузю, мою донечку, заміж віддали. Ех! Ось тепер і сумуємо вдвох, наче сироти безталанні.

Іван уважно роздивився Демка, ввічливо та приязно привітався, зронив кілька належних до першого знайомства фраз і, розуміючи, що він тут зайвий, бо гість прибув з якоюсь важливою звісткою, вийшов. Вочевидь, Яненко гарно впорався з вихованням нащадка.

– Ех, шкода, що гетьман вже поїхав з Києва у Переяслав до воєводи Ромодановського! – досадливо промовив Павло, коли повністю вислухав розповідь Демка. – Воєвода його давно вже чекає – йому, бачте, треба важливі справи обговорити! Міг би й сам до гетьмана приїхати – невелика птиця! А гетьман все ніяк не міг до нього доїхати! Сестра в нього померла, царство їй небесне! Господи, це ж треба таке?! От вже ж старий дурень цей Пушкар! Купився на солодкі обіцянки!

– Пане, але як мені попередити гетьмана? Я гадав, що ти зможеш допомогти.

– Сьогодні заночуєш у мене, а завтра я дам тобі свіжого коня та двох своїх хлопців. Поїдеш у Переяслав і все розкажеш гетьманові сам. А Марічка знає, де ти й чого поїхав?

– Так, я просив маму, щоб вона якось виправдала перед Пушкарем мою відсутність.

– Це погано, що вона знає! – хмурячись, мовив Яненко. – І взагалі погано, що ти так бездумно вплутався у цю справу! Тобі не можна повертатися у Полтаву – Пушкар тебе вб’є.

– Але як він здогадається? – здивувався Демко. – Мама йому скаже…

– Демцю, дитино ти моя наївна! – перебив його Павло. – Не вважай себе розумнішим і хитрішим за битого життям козарлюгу! Він вже давно зрозумів, чого ти з Полтави зник! А якщо ти повернешся, то швидко зніме з тебе голову! Я таємно відправлю Марічці звісточку, що ти в мене залишишся, щоб вона не хвилювалася. А зараз іди, Демцю, відпочинь, бо завтра тобі зрання треба їхати. – І Павло, гукнувши слугу, наказав йому зайнятися гостем.

Увечері Демко, трохи перепочивши та помившись, вечеряв у товаристві обох Яненків, з досадою помічаючи, якими блискучими манерами володіє Іванко. Не те щоб Демко був невігласом чи не вмів поводитися у суспільстві, проте не мав такої гарної освіти, як Іван. Хлопці мали півтора року різниці у віці, і у них знайшлося чимало спільних інтересів. Але виросли вони в різних умовах і отримали різне виховання, що особливо було помітно збоку – Іванко мав шляхетський лоск, а Демко був простішим. Однак для молодшого Яненка це не мало значення, і він приязно базікав з гостем, вправно згладжуючи усі незручності. Павло радів зародженню приятельських стосунків між цими двома – його не покидала приємна мрія рано чи пізно одружитися з Марією, і ця приязнь рідного сина до його майбутнього пасинка була вельми доречна.

На ранок Демко вже був готовий у дорогу. Але м’явся та зволікав – хлопцеві дуже хотілося попросити Яненка, щоб його гонець передав звісточку Надійці. Але сором’язливість взяла гору, і Демко, зітхаючи, поїхав з Києва.

Демко і тут квапився, тому троє подорожніх подолали шлях від Києва до Переяслава за один день і вже затемна в’їхали у місто, та одразу попрямували до замку, де зупинився гетьман. А завдяки записочці від Яненка Демка негайно провели до Виговського.

Іван прийняв Демка без свідків та охорони. Проте недовірливо оглядав стомленого хлопця. Виговський вже й не пам’ятав про своє благодіяння – у нього було безліч інших важливих справ, тому, вислухавши Демка, здивовано запитав:

– Невже ти, хлопче, спеціально приїхав сюди, щоб розповісти мені про Пушкареву зраду? Невже ти не побоявся ризикнути своїм життям заради мене?

– Твоя милосте, у Корсуні я присягнув тобі на вірність. Тому тримаюся присяги, як тримався мій покійний батько, поклавши життя під Берестечком. Мені соромно бути гіршим за тата! – відповів Демко. – Я не хочу мати собі за володаря якогось царя, який не зробив мені жодного добра, а твоя мосць був дуже ласкавий до моєї родини, і я ніколи цього не забуду. Пушкар – зрадник, якщо погодився допомогти цим послам, і мені соромно, що я у нього служив, хоч і недовго. Але я побоююся, що твоя милість мені не повірить, бо я всього лише звичайний хлопець і… – І замовк, второпавши, що такого говорити не варто.

Виговський допитливо поглянув на Демка – той дивився на нього, не ховаючи очей. І не було в цих темно-блакитних очах ані прихованих думок, ані сум’яття, лише самі щирість та приязнь, а ще надія на довіру. Так дивляться лише ті люди, які не чекають користі зі своєї відданості, бо для таких важливіша вдячність за отримане добро, а це вже пряма ознака благородства.

– Я вірю тобі, синку, – промовив Іван, приязно усміхнувшись. А потім гірко зітхнув – за день до приїзду Демка шпигуни із Запорожжя донесли про наміри Барабаша, і він відправив до царя посольство на чолі з Почановським зі скаргою на запорожців. І от добре було б приєднати до тієї скарги ще й скаргу на Пушкаря!

«А може, й добре, що не встиг, – подумав Іван. – Бо це була б їм на руку ковінька. Якщо до Барабашевої зради долучився ще й усіма шанований Пушкар, то це означає, що я дійсно невгодний не тільки розбійній голоті, а й власному народу. Але як цей ви́крутень Пушкар міг зважитися на таке? Невже не розуміє, що він всього лише знаряддя в чужих руках? Важко в таке повірити! А чи не збрехав мені цей щирий хлопчик? Я ж не маю жодних інших доказів, крім його слів. Хоча… Його ж прислав Яненко, від якого можна не чекати підступу. Але як це все використати? Не дорікну ж я Олексієві інтриганством, коли мені конче необхідно налагодити з ним відносини!» А вголос Іван мовив, проте вельми холодно:

– Я вдячний тобі, хлопче, за твою вірність. Іди з Богом.

Але Демко не помітив цієї холодності, він щиро усміхнувся у відповідь, низенько вклонився та вийшов. Іван з досадою подивився йому вслід – чомусь його охопило почуття незручності перед Демком, немов він зробив щось неправильно та несправедливо. Але гетьман швидко відкинув від себе це почуття – йому було й так важко, його становище непевне, а влада – ненадійна та неміцна, тому не хотілося додавати до своїх численних скорбот ще одну. «Час покаже», – зітхнувши, подумав Іван.

На зворотному шляху Демко вже не поспішав – свій борг перед гетьманом він виконав. Та й хлопець відчув фізичну та душевну втому після всіх цих тривожних днів та шаленої подорожі. І думки його звернулися до родини та Наді. «Якщо джура полковника все розповів мамі та сестрі, то Олеся неодмінно розкаже Надійці, – думав Демко. – Господи, як хочеться повернутися додому! Але шляху туди поки немає. Нічого, дасть Бог, гетьман приборкає Пушкаря, і тоді я повернуся».

Коли Демко приїхав до Яненка і розповів про зустріч із гетьманом, Павло засмутився, зрозумівши, що Виговський не повірив хлопцеві. Але робити було нічого. Та й навіщо! Тому всі думки Павла звернулися до Марічки. У своєму листі він не тільки розповів їй, що залишає Демка у себе, а ще й категорично вимагав від неї згоди на шлюб. Тим паче, що після вчинку сина їй краще поїхати з Полтави. «Тепер у неї немає жодного іншого виходу!» – із задоволенням думав Яненко, з нетерпінням чекаючи відповіді.

Але бідний закоханий Павло отримав жорстокий удар долі – коли повернувся його джура і розповів, що на місці садиби знайшов лише попелище, а в Полтаві люди розповіли, що усіх Гориченків пограбували та вбили, то все зрозумів і ледь розум не втратив від горя. Але як не було Павлові гірко та важко від цієї втрати, він усвідомлював, що ще важче буде розповісти про це Демкові. «Господи, отака вона, ціна відданості гетьманові!» – думав згорьований Павло, коли до нього увійшов Демко.

– Пане, що пише мама? Ти ж для цього покликав мене? – одразу запитав хлопець і спохмурнів, побачивши засмученого Яненка. – Невже погані новини?

– Новини в мене не те що погані, а жахливі! – мовив Павло. І хлопець з тривогою побачив, як обличчя старого козака спотворилося від страждання. – Демцю, синку, річ у тім… що… Господи! Загинула вся твоя родина! А на місці вашого дому лише згарище залишилося! Мій хлопець обережно попитав людей і дізнався, що ще в кінці жовтня вашу садибу пограбували та спалили. А від Марічки і твоїх брата та сестри й сліду не залишилося!

Демко наче закляк від цих слів. Він здивовано дивився на Яненка, кліпав віями та ніяк не міг зв’язати почуті факти у своїй свідомості. «Це Пушкар! – второпав він. – Так, наша садиба стояла посеред лісу, проте жодного разу ніхто не зважився на нас напасти. Господи, це він вбив мою родину!» З болем хлопець згадав, як мати благала його не їхати, як плакала, передчуваючи біду, а він вперто поїхав, навіть не обнявши її. Губи Демка затрусилися, і він відчув, як по щоці скотилася сльоза. Але він швидко стер її.

– Господи, так ось вона яка, ціна вдячності та відданості! – прошепотів нещасний Демко та вийшов геть з дому. Але зупинився на подвір’ї, не знаючи, куди тепер іти та що робити. Куди віднести свій біль?!

До нього підійшов Іван. Помовчав. А потім обережно заговорив:

– Мені дуже шкода, що так сталося. Хоча що б я не говорив тобі, я все одно не вгамую твій біль, Демку. Я справді розумію, як тобі зараз боляче, адже я теж втратив матір. Демцю, не мовчи. Не треба!

– Знаєш, а я навіть не обняв маму на прощання. І сестру, і брата! Мій молодший братик був таке сонечко, завжди бігав за мною, мов хвостик, але ніколи не дошкуляв. Навпаки, було так добре, що він у мене був. А моя сестра… Господи, бідна моя Олесенька! – промовив Демко, скинув очі до неба та швидко закліпав ними, щоб втримати сльози.

– Тато, коли дізнався про все це, ледь не збожеволів. Я ніколи не бачив його таким згорьованим. Він навіть за моєю мамою так не побивався, коли вона померла, хоча вони й прожили душа в душу, – відверто розповідав Іван. – Я тільки зараз дізнався, що всі ці роки мій батько кохав твою матір.

Демко покосував на Івана, але в обличчі у того не було ані тіні гніву чи образи – хлопець вмів володіти своїми емоціями. Або дійсно не відчував гіркоти. Сам Демко усвідомив, що на місці Івана неодмінно зненавидів би ту жінку, яка витіснила б його маму з серця батька.

– Що ти тепер збираєшся робити? – запитав Іван.

– Ще не знаю. Я ще не думав про це, – відповів хлопець, з гіркотою усвідомивши, що він залишився зовсім один на світі.

– Тато, як і раніше, хоче, щоб ти залишився жити у нас, – м’яко промовив Іванко. – І якщо ти вирішиш піти, він тебе не відпустить. Він вважає, що тепер має дбати про тебе, як про рідного сина. Це також і моє бажання – я теж хочу, щоб ти залишився. Бог не подарував мені брата, тому я буду радий, якщо моїм братом станеш ти, Демцю.

Демко подивився на Івана – у погляді хлопця було стільки щирості та співчуття, що бідолаха відчув полегшення. Перша хвиля горя минула, і в душі Демка прокинулося бажання помститися. А ще в Полтаві залишилася Надя… Тепер вона – те єдине найцінніше, що ще є у нього в цьому світі, і він має забрати її звідти. Але для цього йому треба допомога. А хто ще може допомогти йому, окрім Яненка? Тому Демко твердо відповів:

– Дякую, Іванку. Я залишуся. І ніколи не забуду ані твоєї доброти, ані доброти твого батька.