Читать книгу Між двох орлів - Ярослава Дегтяренко - Страница 7

Немає межі милості Божої – подорож Олесі та Левка минала без пригод. Ніхто не звертав на них особливої уваги, ніхто не зазіхав на їхні жалюгідні пожитки. Деякі люди охоче пускали цих двох на нічліг, не відчуваючи від них загрози, а дізнавшись, що вони прямують на богомілля, розчулювалися та просили помолитися за них у Києві. Це милосердя було вельми доречним – після теплого, сухого жовтня почався такий же сухий листопад, проте холодний і вітряний. Олеся ніяк не могла сприйняти той факт, що тихе, непомітне життя її родини в єдину мить розвалилося, поховавши їх усіх під своїми уламками. І часто вночі, лежачи поруч зі сплячим братом, тихенько плакала. Зате Левко тримався – сказані Омельком слова надали йому наснаги.

Нарешті Олеся та Левко дісталися до Мокиївського хутора, де мешкав їхній дядько. Поселення було невеличке, і, запитавши у перехожого, де хата Калачника, брат і сестра з жахом почули, що дядько помер ще торік.

– А його удова, діти? – запитала Олеся.

– Не було в нього нікого, дівчино, – відповів селянин. – Усе життя бурлакою прожив, що й голови ні до кого було прихилити! Чужі люди його і доглянули, і поховали. А навіщо ти питаєш? Хто він тобі?

– Він моєму покійному батькові родичем доводився, і ми йшли, щоб оселитися у нього, тому що… тому… – Олеся схлипнула. – Ось що нам тепер робити?!

– Ліпше йдіть звідси у Черкаси – може, там якось влаштуєтеся, бо тут вас ніхто до себе не пустить навіть на нічліг, – порадив селянин і поквапився геть. Бог його знає, що воно за родичі? Після візитів таких ось дальніх родичів буває, що у людей майно пропадає!

Стомлені Олеся та Левко пошкандибали в Черкаси. Хлопчик через силу йшов поруч із сестрою, старанно приховуючи від неї, що йому зле і дуже хочеться лягти просто на дорозі, бо немає сил іти. У їхню останню ночівлю господарі, не довіряючи зовнішній покірливості, пустили їх ночувати у сінник, і він дуже змерз вночі. А потім вони йшли проти вітру, і Левко остаточно промерз. Але Олеся, поглинена новою бідою, не помічала недуги брата. «Пошукаємо собі притулок на ніч у Черкасах, а далі я щось придумаю, – думала дівчина. – Мабуть, придумаю!»

До міста вони дійшли під вечір. І хоч обоє були стомлені, проте зупинилися, замилувавшись, – Черкаси, осяяні багряними променями сонця, мали надзвичайно мальовничий вигляд. Місто розкинулося на пагорбі та його схилах неподалік від дніпровського берега, оточене частоколом, увінчане дерев’яною фортецею, немов короною. Вулички химерно петляли поміж одноповерхових будинків городян, побудованих в основному з глини та критих очеретом чи соломою. Сонце згасало в безхмарному небі, і на місто повільно спускався осінній вечір. Стало ще холодніше, над дахами здіймалися димки від печей, а у вікнах спалахували вогники – люди, мабуть, вечеряли.

Брат і сестра блукали вулицями, не знаючи, до кого попроситися на нічліг, поки не зупинилися біля шинку. Іти в шумний шинок не хотілося, але іншого притулку не було. Щоб підбадьоритися, Олеся пригорнула до себе брата, погладила його по щоці та відчула, що щічка палає, мов вуглинка. Вона обмацала його обличчя, зазирнула в очі – погляд Левка був мутний, і він раз у раз заплющував очі та хилив голову, немов хотів спати. І раптом хлопчик захитався та впав на землю, бо сили залишили його. «Господи Боже! – вигукнула Олеся, впавши поруч із братом навколішки та з переляку вирішивши, що той помирає. Та заголосила: – Левусю! Братику! Мій любий! Ні! Не помирай!»

– Чим тобі допомогти дівчино? – запитав якийсь перехожий. – Хочеш, я віднесу твого хлопчика додому? Він у тебе величенький, і сама ти не донесеш!

– У нас немає дому! Нам нікуди іти! Ми йшли до дядька, а він… він… – І, не втримавшись, Олеся заревла вголос, дійшовши до крайньої межі відчаю.

Навколо зібралися перехожі. Проте ніхто нічим допомагати не збирався, дізнавшись, що ці двоє безхатченки. Люди лише з жалісливими обличчями дивились на дівчину в сльозах і непритомного хлопчика. Бог його знає, може, у хлопчини цього якась вельми заразна хвороба! Своє здоров’я важливіше, ніж те милосердя, якому колись вчив Христос.

– Ану пропустіть! Розступіться! – пролунав енергійний жіночий голос. Невеликого зросту жіночка, пухкенька, мов пампушок, вдягнена з усім можливим кокетством, підійшла та мигцем оглянула Левка, а потім почала командувати: – Годі ревти, красуне! Підведись! А ти, – вона ткнула пальцем в якогось чоловіка, – бери хлопчину та неси його до мене! І що ж ви за люди такі?! Мабуть, в Бога щиро віруєте, а підібрати двох дітей гидуєте! Ви ж усі бачите, що в них біда, а лише баньки п’ялите!

На подив Олесі, чоловік підняв Левка та пішов слідом за цією жіночкою, яка, вперши руки в боки, покрокувала до шинку. Здивована дівчина підвелася й поспішила слідом за несподіваною помічницею.

– Мене звуть Февронія, але можеш звати мене Фена, – представилася жіночка, не назвавши прізвища. – Я шинкарка. Зараз подбаємо про твого братика. А тебе як звуть?

– Олександра, – чмихаючи та схлипуючи, відповіла дівчина, – а брата Лев. Ми… ми… прийшли сюди з Полтави до… до дядька, Івана… Калачника. Може… може, ти, пані, чула про нього? А він… помер, і я… я…

– Сиротами залишилися? – одразу зметикувала Фена.

– Ні, не зовсім, у нас мати є. Батько наш давно помер, а мати… – Олеся зам’ялася, не знаючи, як розповідати про себе.

– Добре, потім розкажеш, – сказала жінка й скомандувала: – Занось його до мене в кімнату!

Будівля шинку була великою, витягнутою уздовж вулиці, з просторим заїжджим двором. У кінці будівлі розташовувалася невеличка кімнатка, відділена від великої зали простінком, з виходами і до зали, і на вулицю. Тут і мешкала Фена, і сюди чоловік вніс Левка та вклав на ліжко. Шинкарка відправила свою помічницю за такою собі удовою Миронихою, яка взагалі була повитухою, проте начебто вміла ще й лікувати, а сама пішла в шинок, бо надвечір почали сходитися клієнти. У маленькій кімнатці було тепло та затишно, і від цього тепла змученій Олесі чомусь схотілося спати. Але вона пересилила себе, присіла поруч із братом, який вже прийшов до тями.

– Де ми, Олесю? – запитав він.

– У шинку. Ти впав на вулиці, і нас підібрала шинкарка. Господи, ну чому ти мовчав, що тобі зле?

– А що би ти вдіяла? – відповів хлопчик, винувато відводячи очі.

У кімнату знову увійшла Фена, принісши Левкові кружку гарячого молока. Дівчина вже закінчувала поїти брата, коли з’явилася Мирониха. Жіночка оглянула хлопчика й занервувала, зрозумівши, що нічого не зможе вдіяти, – у того був сильний жар. Натомість почала зітхати, пророкуючи, що він неодмінно помре, чим довела Олесю до сліз.

– Та пипоть тобі на язик, а матері твоїй – хиря! – грубо відрізала Фена. – Краще кажи, чим його лікувати, щоб недарма тобі платити!

Але горе-лікарка м’ялася, не бажаючи брати на себе відповідальність. Тоді Фена безцеремонно виштовхала її за двері, замість винагороди відпустивши непристойну лайку, та заходилася поратися коло Левка сама – розтерла його водою з оцтом, укутавши ковдрою, від чого він пропотів, а жар спав. Хлопець заснув.

– Нехай спить! Ходімо вечеряти! – мовила Фена і повела Олесю у шинок.

У шинку було досить багато відвідувачів, проте мало хто звернув увагу на Олесю. Сидячи в темному куточку, дівчина, переживаючи за брата, їла без апетиту та спостерігала, як вправно Фена встигає і хмільне подати, і отримати плату, і пошуткувати з напівп’яними чоловіками. А коли видалася вільна хвилинка, шинкарка всілася поруч з нею та запитала:

– Ну, і звідки ви двоє? Розповідай! Не бійся!

Олеся вирішила нічого не приховувати від своєї рятівниці, тому чесно повідала жінці про всі свої нещастя. Фена слухала і дивувалася не тому, що чує, а такій відвертості.

– І ти що, кожному зустрічному оце все розказуєш? – запитала жінка.

– Ні, тільки тобі, – відповіла Олеся. – Ти добра людина, не побоялася нас підібрати, тому я не хочу нічого від тебе приховувати. Я дуже вдячна тобі! Але ми завтра підемо з братом, щоб не обтяжувати тебе, пані.

– І куди ви підете? – запитала жінка, мимоволі усміхнувшись такій щирості.

– Не знаю ще! Але треба йти, – зітхнула дівчина.

– Ліпше не мели дурниць! Залишайтеся у мене, доки Левко не одужає. А потім подивимося, що з вами робити.

– У мене зовсім мало грошей, – відповіла Олеся. – Ми ж не можемо жити в тебе задарма…

– Ти глуха? – запитала Фена. – Тобі ж сказали, що поки живіть! Я не останню скибку хліба доїдаю – не треба мені твоїх грошей! Ліпше йди до свого брата! – І швидко підвелась, не побажавши вислухати подяку, та попрямувала до одного зі столів, де почалася суперечка між відвідувачами.

Ніч пройшла неспокійно – у Левка то знову починався жар, то спадав, і Олеся часто вставала до нього, напувала теплою водою, соком чорної редьки, змішаним з медом, знову й знову розтирала оцтом. Під самий ранок жар спав, і дитина міцно заснула. Заснула й виморена переживаннями Олеся.

Вранці всі прокинулися пізно. І вже в денному світлі Олеся змогла добре роздивитися свою рятівницю. Фена мала класичну жіночу вроду – невисока, в міру вгодована, чорноброва та білолиця, рум’яна, наче щойно з морозу прийшла. Однак, поглянувши їй в очі, Олеся злякалася – одне око було яскраво-блакитне, а інше – каре. Фена помітила її переляк і, презирливо осміхнувшись, грубо промовила:

– Чого витріщилася, наче вівця на нові зірки? Не зурочу тебе, не хвилюйся!

– Та я не тому… я… – зніяковіла Олеся. – Мені таке й на думку не спало. Просто я ніколи не бачила, щоб очі були різнокольорові, тому здивувалася. Що ти, пані, та як я можу погано про тебе думати?!

– Взагалі панна! – манірно поправила її Фена. – Я ще не заміжня!

Олеся знову поглянула на шинкарку – та дійсно не носила головного убору заміжньої жінки. Це було дивним, бо на вигляд Феночці можна було дати років двадцять п’ять – двадцять сім, а в такому віці зазвичай жінки вже заміжні. Та й викликало подив те, що молода, незаміжня жінка працює в шинку. Однак Олеся вирішила не ставити зайвих питань, щоб не скривдити свою благодійницю.

Фена, уважно спостерігаючи за дівчиною, примітила, що та не відчуває до неї остраху чи відрази, а дійсно здивована її незвичними очима та безмежно вдячна за поміч, і вдоволено всміхнулася, бо це потішило її самолюбство.

Залишившись жити у Фени, Олеся, щоб хоч якось віддячити, намагалась допомагати їй в роботі, але та заборонила: «У мене є помічниця, тож самі впораємося! Ти що, не розумієш, що тобі не місце серед п’яниць?» – та додала декілька не зовсім приємних епітетів щодо Олесиних розумових здібностей.

Взагалі шинкарка Фена була натурою прецікавою. Норов у жінки був легкий, проте його затьмарювало безцеремонне, а іноді хамське ставлення до людей – як наслідок її професії. За зовнішньою брутальністю Фени ховалося добре серце. Але вона дуже рідко брала на себе труд комусь чимось допомагати чи когось жаліти, бо до неї самої життя було завжди неприязним. Труднощі Феночки почалися з самого дитинства через очі різного кольору. Втім, як і у її мами, – занадто побожних обивателів лякала така обставина, тому ні в чому не винну дівчинку вважали дитям, прижитим від диявола, а її матір – відьмою. Батько Фени підло покинув родину, не бажаючи мати нічого спільного з відьмою та диявольським поріддям. Люди почали сторонитися цих двох, і Фена зростала, випробовуючи на собі знущання однолітків та людську зневагу, а коли померла мати, то залишилася зовсім сама.

Щоб якось прогодуватись, Фена влаштувалася шинкаркою. Будь-який шинок чи корчма були не тільки дохідним промислом, а й місцем, де можна відволіктись від буденності життя, розважитися, потеревенити, вилити комусь душу п’яними сльозами, а іноді ще й отримати інтимну розвагу, що подарувало таким закладам погану репутацію. Але шинок чомусь вабив усіх: і хлопців, і поважних чоловіків, і навіть духовних осіб, молоденьких дівчат та заміжніх жінок, які не соромилися відвідувати питний заклад у великі свята цілими компаніями. Розради та розваг хотілося всім. А панували в цьому своєрідному світі шинкар чи шинкарка. І від таких людей вимагалося бути дотепними та кмітливими, щоб вабити більше клієнтів. Фена була ідеальною шинкаркою – вона з півслова розуміла всіх тих бідолах, які, напившись, потребували співрозмовника для скарг на своє нещасне життя; вміла зам’яти скандал, якщо якась жіночка, доведена до люті пиятиками чоловіка, приходила розбиратися з нею; вміла спритно зупинити бійку відвідувачів. І так само спритно вміла Фена позбутися залицянь п’яних відвідувачів, оскільки в такому випадку різнокольорові очі чомусь нікого не зупиняли.

Одначе через цю роботу Фена остаточно скомпрометувала себе: мораль створінь Божих не терпить тих, хто чимось відрізняється від основної маси – хоч своїм світоглядом, хоч зовнішнім виглядом, хоч професією, яка не вписується в їхні святенницькі рамки. Але іншого виходу у Феночки не було, тому вона жила та працювала, іноді дозволяючи собі мріяти про той щасливий день, коли вона назавжди залишить обридлий шинок, бо в Бога для неї теж знайдеться той єдиний чоловік, який покохає її такою, яка вона є, – їй теж хотілося звичайного жіночого щастя.

Однак до омріяного жіночого щастя ще треба було дошкандибати, відбиваючись від образ, які укупі з нещасливим дитинством остаточно загартували Фену, перетворили її на жорстку, насмішкувату, меркантильну жінку, навчили розбиратися в людях та давати кривдникам відкоша. Втім не змогли остаточно вбити доброти. Тому Фена й пожаліла Олесю та Левка, досвідченим оком визначивши, що вони потрапили в неабияку халепу, з якої самотужки не виберуться. І замислилася, як влаштувати цих двох так, щоб заробляли собі на життя у чесний спосіб.

Одного ранку Олеся сиділа у кімнатці, розмірковуючи, що їй робити далі. Левко вже одужав, і дівчина усвідомлювала, що вони занадто довго користуються добротою Фени, але йти їм нікуди. Вона ходила у Мокиївський хутір та просила сільського старосту повідомити, де її можна знайти, раптом хтось шукатиме. Але час спливав, а Демко чи Омелько не з’являлися, і Олесю потроху охоплювала тривога. У пустім залі пролунали голоси. Дівчина визирнула в щілинку – в шинок зайшов відвідувач і мило базікав з Феною, дружньо обнімав її за талію, а та хихотіла й пускала бісики очима. Олеся зачинила двері та всілася на ослінчик, втупившись у вікно, коли Фена гукнула її до зали.

– Ось ця дівчина! – мовила шинкарка, підводячи Олесю до відвідувача. – Нічим їй дорікнути – і скромна, і порядна, і тиха. Така, що й голки в мене без дозволу не взяла! Не пошкодуєш, якщо візьмеш її в служниці! Це, Олесю, наш осавула – пан Михайло Висоцький. Йому служниця треба, і якщо ти схочеш, то він найме тебе. Чи не так, пане Михайле? – з особливою інтонацією промовила жінка, виразно дивлячись на нього, немов не залишаючи жодного іншого вибору.

Олеся поглянула на пана Висоцького – він був не особливо симпатичний, високий і худорлявий. Його медового відтінку вуса та чуб відливали сивиною, наче попелом посипані, а обличчя вкрили перші вікові зморшки, тонкі, мов павутиння у бабине літо. Однак ці перші вісники старіння додавали Михайлові своєрідної привабливості та певної солідності – одразу було зрозуміло, що перед тобою поважний і самодостатній чоловік, який має гідність і поруч з яким почуваєш себе захищеною від прикрощів життя. І саме в цьому була його знадинка. Михайло прискіпливо оглядав Олесю, трохи примруживши сірі очі та кривлячи тонкі губи, наче перед ним була не дівчина, а якесь непорозуміння, яке викликає у нього гидливість. Це образило Олесю, тому вона промимрила, опустивши очі:

– Пан не схоче мене найняти – у мене є брат, і мені нікуди його подіти. А панові, мабуть, не треба ще один наймит.

– А чим тобі її брат завадить? А? Чи він тебе об’їсть? – одразу ж накинулася Фена на Висоцького. – З цих двох ненажери ніякі! І Левко хлопчик хороший, ввічливий, скромний!

– Та я ж не казав, що цей хлопчина мені завадить! – зніяковіло відповів Михайло.

– От і добре, що не завадить! Тож завтра вони переберуться до тебе, – зраділа Фена. – А скільки грошей ти будеш платити Олесі й Левкові?

– Та я… Та вона… – почав Михайло, а потім розгнівався від такого натиску: – Фено! Чого осою в очі лізеш?! Дай мені самому з дівчиною поговорити! – А потім запитав в Олесі: – Тебе, наскільки я зрозумів, Олександрою звуть. Звідки ти?

– Я родом з Полтави. Мій батько, козак Василь Гориченко, загинув при Берестечку, і мене та братів ростила лише мама. Однак моя родина збідніла, і тому ми з Левком змушені були перебратися до дядька, Івана Калачника. Можливо, ти, пане, чув про такого? Але наш дядько помер ще минулого року, і тепер нам нікуди подітись. І благослови Боже, Фену за те, що вона нас прихистила! Якби не вона, то ми з Левком…

– Зрозуміло, – відрізав Михайло, оскільки його мало цікавили подальші подробиці шинкарчиного милосердя. – Невже у вас більше нікого немає? А мати ваша де?

– Ні, нікого. А мама залишилася у Полтаві. Дядько навряд чи її прийняв би – коли тато помер, то покійний дядько хотів нам опікуном стати, але мама нас не віддала. Відтоді дядько зачаїв на неї зло.

Висоцький задумливо оглядав дівчину і, трохи подумавши, сказав:

– Що ж, не бачу підстав відмовити тобі, Олесю. Мені потрібна служниця для дочки та для хатньої роботи, отже, важко працювати тобі не доведеться.

– А скільки ти їй збираєшся платити? – запитала Фена, стурбована саме цим питанням.

– Фено! – гнівно рикнув Михайло.

Однак Феночка не зніяковіла, а безсоромно почала торгуватися з Висоцьким, спритно тиснула на його гординю та жалість, чим довела справу до того, що, окрім харчування й одягу, він пообіцяв платити Олесі цілий золотий дукат29 на рік, та ще й харчувати та одягати Левка, доки він не підросте. А як підросте, то тоді вже і йому окрема платня буде покладена. Слухаючи ці торги, бідна Олеся не знала, куди подіти очі від сорому – занадто нахабно Фена відстоювала її інтереси. Це помітив і Висоцький. І саме з цієї обставини здався, вирішивши, що він не збідніє без одного червінчика.

– Бог тебе не залишить, пане Михайле, і неодмінно винагородить за твоє милосердя та щедрість! – урочисто вигукнула Фена, коли нарешті домовилася, і театральним жестом змахнула сльозу, ніби розчулилася від такої щедрості. – А тепер іди з Богом, і заступись за тебе і твою родину Пречиста Діва!

Висоцький ввічливо попрощався з шинкаркою, кивнув на знак прощання Олесі та пішов. А Фена, дивлячись йому вслід, промовила:

– Взагалі він не жмикрут. Зовсім не жмикрут! Хороший мужик, заможний. Тільки корчить із себе зарозумілого, бо шляхтич, та ще й осавула, хоча насправді простий та душевний. Я його давно знаю, і він завжди добре до мене ставився, навіть іноді кокетував, але без усяких дурних думок. Хоча в мою корчму зазирає не часто, бо не п’яничка. А як був минулого разу, то обмовився, що донька його служницю собі забажала і він шукає порядну дівчину. Добре, що він ще нікого не найняв! До слова, він вдівець – вже років зо три чи чотири минуло, як повдовів. Має ще сина, але він не старший за твого Левка. Насті, дочці його, здається, років п’ятнадцять-шістнадцять, не пам’ятаю точно. Але головне, що цей Михайло порядна людина – не стане тебе кривдити. – І, виразно скинувши брову, додала: – Або чіплятися, бо дівка ти гарненька. Ти ж розумієш, про що я?

– Дякую тобі! – відповіла Олеся, зашарівшись. – Я ніколи з тобою не розрахуюся за це добро.

– Ой! Треба мені твої розрахунки! – вигукнула Фена, задерикувато блиснувши очима.

Але Олеся кинулася до неї на шию, чим розчулила Фену.

– Ну, йди вже, йди! А то задушиш! – вимовила жінка, відштовхуючи її від себе, щоб приховати зворушення. – Ліпше поспи сьогодні досхочу, бо завтра вже треба буде до Висоцького перебиратися.

Коли Левко дізнався, що сестра влаштувалась наймичкою, то зажурився – йому було шкода, що його мила сестричка змушена буде важко працювати за шматок хліба для себе і нього. І наступного ранку хлопчик похмуро попрощався з Феною, до якої встиг прикипіти душею, і так само похмуро пішов разом із сестрою до свого хазяїна.

Йти довелося вгору, бо подвір’я Висоцького розташовувалося неподалік від замку на горі й відрізнялося від інших господ, огороджених невисокими тинками, високим парканом з дерева. Хата Михайла була проста, глинобитна, крита очеретом. Олеся і Левко зупинилися біля воріт – обоє хвилювалися, не уявляючи, яким господарем буде Висоцький і як до них ставитиметься.