Читать книгу Сто днів. Левіафан (збірник) - Йозеф Рот - Страница 15

Імператор потребував зброї, солдатів і великого параду.

Перед обраними представниками народу, яких він зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками віри, якої не шанував, і перед паризьким людом, чиєї любові боявся, імператор вирішив постати як оборонець країни і свободи. Цього дня на кілька годин зупинилися всі верстати, на яких готували війну. Спочивали ковалі та слюсарі. Натомість мірошники, пекарі, різники і ті, хто курив горілку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти нові мундири, пошиті їм для війни.

Церемоніймейстер склав план величної і нудної церемонії.

Свято відбулося першого червня. Той день був одним із найтепліших після повернення імператора, гарячим і зрілим літнім днем. Спека стояла незвичайна, ще ніколи не бачена такої пори року. Той рік узагалі засвідчував квапливу зрілість. Уже відцвів бузок. Швидко щезли хрущі. Невдовзі буйно розрослося темно-зелене листя каштанів. У лісах давно вже достигали суниці. Часто спадали бурі, лютуючи, мов у розпалі літа. Сонце пекло, його сяєво було нещадним. Навіть у ясні, безхмарні дні ластівки літали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в інші роки літали так тільки перед самим дощем. Люди то тут, то там, і тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всієї країни запевняли, що буде мир. Проте в усіх селах та містах забирали в рекрути і знову брали до війська ветеранів. Люди зі страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотів, що кували зброю, з жахом чули від різників про державні замовлення, а на плацах спостерігали лиховісне завзяття муштрованих солдатів. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч і з цікавістю, але невдоволено.

На широкій площі вже почалося святкування. Прийшли представники від кожного полку: офіцери, унтер-офіцери, солдати. Двісті вояків несли сяйливі імператорські орли з латуні та золота; в одному місці стояли кавалери орденів Почесного легіону, в другому – державні радники, в інших місцях – університетські професори, судді, міські радники, кардинали, єпископи, імператорська гвардія і національна гвардія. Блищали шаблі і багнети сорока п’ятьох тисяч озброєних людей. Гриміла сотня гармат. Навколо заціпенів простолюд – незліченний, безіменний, цікавий, злиденний і завзятий. Сонце дедалі нещадніше пекло широкий, позбавлений тіні плац. Від часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дріб, оглушливі сурми, брязкіт зброї, глухі удари прикладів об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокіше пряжило сонце.

Згодом почули, що прибуває імператор. Він їхав у позолоченій кареті, запряженій восьмериком коней, білі султани на їхніх головах колихались, немов пустотливі й горді срібні вогники; обабіч карети імператора їхали верхи його маршали. Пажі були вбрані в зелені, червоні та золоті шати. Позаду їхали драгуни і кінні гренадери. Прибув імператор. Його навряд чи впізнавали в перламутровій мантії, в білих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсі з білими пір’їнами. Імператора навряд чи впізнавали в супроводі його братів у білому вбранні. Імператор піднявся на трибуну, на той надміру піднятий трон. Обабіч від нього стояли брати, нижче від нього – канцлер, міністри і маршали. Їх усіх навряд чи впізнавали: надто вже пишно вони вирядились.

Сам імператор почувався таким самотнім, як ще ніколи в житті. Відчував, що його не впізнали. Стояв сам на піднесеному троні, під синім небом і пекучим сонцем, високо над народом і солдатами, між небом, що було широким, синім, безхмарним і загадковим, і слухачами, які купчились не менш широкою і загадковою масою.

Імператор заговорив. Він довіряв силі свого голосу. Але сьогодні навіть власний голос видавався йому чужим.

– Ми не хочемо короля! – кричав він. – Його прагнуть утвердити наші вороги. Змушені вибирати між війною і ганьбою, ми вибираємо війну…

Ще два дні тому, коли імператор написав ці слова, вони видавалися йому простими і очевидними. Він знав французів. Честь була їхнім богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у світі, бо ними командувала богиня честі, найнещадніша володарка воїнів. А якому богові корився він сам, імператор?

Це питання стало дошкуляти йому, поки він чужим голосом виголошував свій маніфест. Він уперше промовляв до французів із надміру високої трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантію, вперше мав на голові чужого капелюха з чужими пір’їнами. Він уперше, здавалося йому, відчував невблаганну пустельну порожнечу фізичної самотності. Ох! То була не та самотність, що завжди видавалася йому бажаною і рідною. Аж ніяк не самотність могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тій надміру високо піднятій трибуні, панувала самотність людини, яку покинули геть усі. Великий імператор на своїй височіні почувався злиденним. Не міг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними і звичайними капелюхами, бачив ген удалині невпізнанне обличчя маси, яку називають народом. Власні слова звучали йому, мов чужі та пусті, а їхня врочистість видавалася йому не менш моторошною, ніж його самотність. Імператор почувався на тій трибуні, немов на дивному і сміховинному пристрої, немов стояв водночас і на троні, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба – публікою, а різні достойники й він сам – достеменними акторами. Віддавна він мав звичку промовляти поміж солдатів, одягненим у своє звичайне вбрання, відчувати віддих зібраних навколо нього людей, такі звичні йому солдатські запахи поту і тютюну, гострий дух шкіри і кусливі пахощі вакси для чобіт. А тепер він стояв високо понад тими запахами, злиденний і величний, пустий і в чужому вбранні, сам під розжареним сонцем. Навіть невагомі пір’їни на капелюсі давили страшним тягарем, здавалося, ті пір’їни з непотрібного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зірвав його з голови. Тепер люд зусібіч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потім могутнім порухом скинув із плечей мантію, і здавалося, ніби плечі самі віджбурнули її, дарма що це могли зробити тільки руки. Тепер усі бачили імператора в його звичайному мундирі, точнісінько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стін, на тарілках, ножах, в усіх трактирах, в усіх хатинах багатьох країн. І зміненим голосом, тобто своїм давнім і добре знайомим, гукнув:

– І ви, солдати, мої брати в житті і перед смертю, товариші моїх перемог…

Запанувала цілковита тиша, і тільки голос імператора гримів у гарячому повітрі. Депутати і достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затінок. Натомість народ і солдати стояли надто далеко від імператора й розуміли лише кожне третє слово. Зате бачили тепер імператора таким, яким любили його. Отож крикнули:

– Хай живе імператор!

Імператор похапцем закінчив промову. Збіг сходами вниз назустріч крикам зібраного люду. А в церемоніалі передбачали, що він мав зійти тими сходами з поважною повільністю. Та його опанувало нетерпіння людини, яка повернулась додому. Він надто довго ціпенів там, нагорі, мов вигнанець із рідного краю. Він ступав дедалі швидше. І вже більше схожий на солдата, ніж на імператора, майже зіскочив з останньої сходинки на землю.

Угорі, на покинутій трибуні, видніла млява і жалюгідна, перламутрова мантія імператора, його злиденна й пишна помилка, якої він позбувся. А капелюха з білими пір’їнами підхопив хтось із достойників і тепер урочисто й безпорадно ніс його обіруч. Народ і солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарів. Уже почали роздавати горілку, кров’янку і хліб.

Опівдні все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далі, врочисте й нестерпно жорстоке.