Читать книгу Син - Ю Несбьо - Страница 10

Частина перша
Розділ 9

Оглавление

Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.

Сонні Лофтус сидів на ліжку, схрестивши ноги, і очі його випромінювали відчай. Минуло шість днів від того горезвісного допиту, і хлопцеві весь цей час було непереливки, але він досі тримався, всупереч їхнім очікуванням. Інші в’язні, з якими Харнес підтримував контакт, були одностайні: Сонні не намагається роздобути наркотики, навпаки, відхиляє пропозиції «підправитись» амфетаміном чи канабісом. Натомість його бачили у тренажерному залі, де він дві години без перепочинку викладався на біговій доріжці, а тоді ще дві години тягав штангу. Вночі з камери Сонні долинали крики. Але він тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти років був злісним споживачем героїну. Досі Харнесу були відомі лічені випадки, коли таким наркоманам удавалося зіскочити із залежності лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, і мотивувати їх так само, як регулярне вживання дози. Список замінників короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина має знайти щось, здатне наповнити її життя новим сенсом і дати нову мету. Але, може, це тільки останній дрейф потопаючого до поверхні, перш ніж остаточно піти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсорові потрібна відповідь. Ні, не відповідь. Результат.

– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?

Відповіді не було.

Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.

– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.

Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.

– Дякую. Я обдумаю пропозицію.

«Дякую. Я обдумаю»?! Він пропонував наркотики жалюгідному наркоманові, що конає від синдрому відміни! Чи хлопець вислизнув з-під дії законів тяжіння?

– Сонні, послухай…

– І дякую за ваш візит.

Харнес похитав головою і підвівся. Хлопець не протримається. Харнес має просто зачекати іще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий співробітник в’язниці провів Харнеса через усі двері й замки аж до відділу реєстрації відвідувачів, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксі, він подумав про те, що скаже його клієнт. Чи, радше, що його клієнт зробить, якщо Харнес не врятує світ.

Тобто, конкретніше, свою особисту частину світу.


Гейр Ґолдсруд нахилився вперед у своєму кріслі і втупився в монітор.

– Що він, у біса, замислив?

– Схоже, він намагається привернути чиюсь увагу, – сказав інший наглядач у в’язничному пункті стеження.

Ґолдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Він стояв на стільці перед однією з камер відеонагляду і стукав у її об’єктив кісточкою скрюченого вказівного пальця, водночас нерозбірливо вимовляючи якісь слова.

– Фінстаде, ходімо зі мною, – наказав Ґолдсруд підводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив підлогу в коридорі. Сцена віддалено нагадала Ґолдсруду кадр з якогось фільму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увійшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню і, пройшовши далі коридором, знайшли Сонні, який сидів на тому самому стільці, на якому він щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса і рук Ґолдсруд побачив, що Сонні останнім часом бував у спортзалі – м’язи і вени рельєфно вимальовувались під шкірою. Він чув, що деякі з найбільш запеклих споживачів ін’єкційних наркотиків, перш ніж уколотись, качають біцепси в тренажерному залі. Амфетамін і найрозмаїтіші таблетки були в широкому обігу, але Статен був однією з небагатьох в’язниць у Норвегії – цілком можливо, навіть єдиною, – де керівництво якоюсь мірою контролювало ввезення героїну. Щоправда, не схоже було, щоб Сонні коли-небудь мав труднощі в доступі до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Ґолдсруд міг сказати, що він не мав дози впродовж кількох днів. Не дивно, що він упав у розпач.

– Допоможи мені! – почав благати Сонні, коли побачив, що наглядачі наближаються.

– Звісно, – сказав Ґолдсруд, підморгуючи Фінстадові. – Дві тисячі за флакончик.

Він збирався пожартувати, але помітив, що Фінстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навіть на шиї, навколо горла. Ґолдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачані у віці до дванадцяти років, у дорослому віці можна відновити впродовж лічених тижнів.

– Замкніть мене!

– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятої.

– Я прошу вас!

Ґолдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язні просили замикати їх у камерах, оскільки вони боялися когось. Іноді, хоча й не завжди, їхні побоювання не були безпідставними. Страх – це типовий побічний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Сонні був, ймовірно, єдиним мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнів. Навпаки, до нього ставилися, як до священної корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; і він, безперечно, мав таку статуру і психічну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежністю ліпше, ніж це вдавалось іншим. То чому ж…

Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.

– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.


– Симоне, підніми лишень ноги!

Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег, незалежно від статі, «прибиральниками».

– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?

Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.

– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?

– Я тепер вживаю снус.

– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?

– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?

– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.

Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».

Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.

– Сьогодні немає вечері з друзями?

Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» [9]. Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.

– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10]. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.

Симон кивнув.

– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.

Вона подивилась на нього.

Він стенув плечима.

– Особливо у «вбивчому».

– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?

Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.

– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.

Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.

– Не шкодуєш?

Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.

– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.

– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.

– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.

– Та ні, в результаті я майже годинникар.

– Як це?

– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.

– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?

– Ти читала моє резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?

– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…

Він підвівся зі столу.

– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?

Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.

– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.

– У комірці?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з інформацією?

Карі знову розгорнула книжку.

– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.

– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?

– Їлберґ. У притулку.

– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?

Карі зітхнула і згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньї?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.

9

Право, що регулює діяльність акціонерних компаній.

10

Вестлан (норв. Vestlandet) – західна частина Норвегії.

Син

Подняться наверх