Читать книгу Син - Ю Несбьо - Страница 12

Було ще тільки пів на восьму ранку, і на паркінг у дворі Статена лив дощ.

– Це було питання часу, – сказав Арілд Франк, притримуючи відчиненими двері чорного ходу. – Алкоголіки, наркомани – вони всі безвольні люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш мені вірити, бо я їх добре знаю.

– Аби підписав зізнання, а решта мені байдуже.

Ейнар Харнес уже увійшов був, але мусив відступити вбік, щоб випустити трьох тюремників, що саме виходили після чергування.

– Я навіть думаю сьогодні ввечері відзначити це кількома келихами іскристого.

– Он як! Тобі так щедро платять?

– Коли я побачив твою машину, то зрозумів, що мені слід би підняти свої гонорари, – посміхнувся адвокат, киваючи у бік «порша-каєна» на паркінгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, і Нестор сказав, що…

– Цить!

Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кільком тюремним службовцям. Більшість чоловіків перевдяглися в цивільне, але деякі так поспішали повернутись додому з нічної зміни, що побігли до своїх машин, так і не скинувши зелену уніформу Статена. Один з таких – у довгому пальті, накинутому поверх уніформи, зміряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його раніше. Але якщо він сам не здатен був поєднати знайоме обличчя з конкретним ім’ям, то був упевнений натомість, що цей чоловік точно знає його ім’я: сумнівної слави адвокат, прізвище якого вигулькує в новинах у зв’язку з так само сумнівними справами. Можливо, цей чоловік, а разом з ним інші, такі як він, почали питати себе: чого це Харнес вчащає у Статен з чорного ходу? А це навряд чи поліпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…

Франк провів Харнеса через кілька дверей, аж доки вони досягли сходів на другий поверх.

Нестор ясно дав зрозуміти, що зізнання має бути підписане сьогодні. Якщо розслідування в справі Морсанд не згорнути негайно, поліція може натрапити на нові факти, які зроблять зізнання Сонні менш переконливим. Як Нестор сприймає цю ситуацію, Харнес не знав, та не дуже й хотів знати.

Кабінет начальника в’язниці був, звісна річ, найбільший, але з кабінету помічника начальника в’язниці відкривався мальовничий вид на мечеть і Екебергосен [12]. Кабінет розташовувався у кінці коридору і був оздоблений огидними картинами молодої художниці, що спеціалізувалась на живописанні квітів та обговоренні свого лібідо з бульварною пресою.

Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку і попросив привести в’язня з камери 317.

– Мільйон двісті тисяч крон, – промовив Франк.

– Закладаюсь, половина цієї суми – за значок «порш» на капоті, – відгукнувся Харнес.

– Так, а інша половина пішла в уряд у вигляді податків, – зітхнув Франк і плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офісне крісло.

«Наче трон», – подумав Харнес.

Постукали у двері.

– Увійдіть! – дозволив Франк.

У дверях постав тюремник з кашкетом під пахвою і мляво віддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушує свій персонал до дотримання військових ритуалів в умовах сучасного робочого місця. Цікаво, з якими ще правилами вони повинні тут миритись?

– Слухаю тебе, Ґолдсруде?

– Прошу вибачити, я лише дізнатись – може, у вас є якісь запитання з приводу мого рапорту про нічний інцидент?

– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?

– Нічого особливого, за винятком невдалої спроби втечі. Думаю, так її можна кваліфікувати.

Франк склав долоні разом і посміхнувся.

– Приємно чути, що наші вихованці демонструють таку ініціативу і підприємливість. Хто і в який спосіб?

– Йоганнес Холден, із камери двісті…

– …238. Дідуган? Невже?

– Він десь роздобув пістолет. Я думаю, у нього сталося миттєве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь інцидент насправді розгортався набагато менш драматично, ніж можна зрозуміти з рапорту. Якщо бажаєте знати мою думку, м’яких заходів мало б вистачити. Чоловік гарно виконував свою роботу протягом багатьох років, і…

– Завоювання чиєїсь довіри – це кмітливий крок, якщо на меті – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумію, саме так він вчинив?

– Річ у тім, бачте, що…

– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Ґолдсруде! Як далеко він дістався?

Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указівним пальцем спітнілу верхню губу. Харнес завжди співчував тим, чиї позиції бували слабкими. Він з ними асоціював себе самого, міг легко уявити себе на їхньому місці.

– До шлюзу. Але ж все одно не було реальної загрози, що він проскочить повз охоронців, навіть якби він вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, і…

– Дякую, що розтлумачив, Ґолдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маєш слабкість до цього дідка, якому ти надміру потураєш. Я утримаюсь від подальших висновків, доки не прочитаю твій рапорт, але вся ваша зміна має підготуватись до серйозної розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним маніжитись: наша клієнтура така, що не промине скористатися з найменшої ознаки нашої слабкості. Зрозумів?

– Так точно.

Задзвонив телефон.

– Можеш іти, – сказав Франк і підняв слухавку.

Харнес очікував побачити військове салютування зі стройовим поворотом, але Ґолдсруд вийшов з кабінету по-цивільному. Адвокат на мить замислився, спостерігаючи за ним, і аж підскочив, коли Арілд Франк гаркнув:

– Що, в біса, значить «пропав»?!

Франк дивився на застелене ліжко в камері 317. Перед ліжком стояла пара сандалій. На тумбочці лежала Біблія, на столі – одноразовий шприц у неторканій пластиковій упаковці, на стільці – біла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:

– Його тут немає.

Франк подивився на годинник. Двері камер не будуть відімкнені ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.

– Мабуть, він залишив свою камеру, коли Йоганнес відімкнув усі двері вчора ввечері з диспетчерської, – припустив Ґолдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…

– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!

– Але я маю відвезти своїх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?

– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!

Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.

– Де Сонні?

Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.

– Хіба він не в своїй камері?

– Ти сам знаєш, що його там немає.

– Тоді він, мабуть, утік.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.

Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.

– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?

Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.

– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?

Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.

– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.