Читать книгу Арахнофобія - Ю. В. Сорока - Страница 2

Федько мало не пританцьовував від нетерплячки неподалік відкритих навстіж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, він кинувся до нього, викликаючи підозрілі погляди кількох польських прикордонників, які стояли неподалік.

– Ну, нарешті! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очікую на тебе мало не від ранку!

Ярослав потиснув тендітну, схожу на дівочу руку колеги і насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навіть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз він виглядав не просто знервованим. У його вигляді було те нетерпіння, яке з'являлося зазвичай перед великою і складною роботою.

– Тобі було добре відомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумію, ти про все домовився і все влаштував.

– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зітхнув і змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!

Федько Несторенко не був надто вправним у бійці, він панічно боявся зброї і зовсім не вмів стріляти. А за наявності вільного часу міг годинами просиджувати за комп'ютерними іграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чітко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свій бізнес. І навіть не тільки тому, що Федько був ходячою енциклопедією всіх можливих законів і кодексів України, Росії й Польщі (хоча такого блискучого юриста мріяла б бачити у своєму штаті фірма зі значно більшим впливом, аніж приватний підприємець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовірний дар – уміння домовлятися з людьми, котрим волею долі було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичної павутини.

– Нам справді потрібно поспішити! – крикнув Несторенко і розчинився у скляній призмі прикордонного поста.

Все пройшло, як і очікував Ярослав, швидко і без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструє солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискіпливий погляд на Ярослава, після чого завченим рухом ударив печатку. За кілька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на українському боці кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже українською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключі від авто.

– Ну, тепер я вже на сто відсотків зрозумів, що ми поспішаємо, – зважив Ярослав на долоні в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навіженому» доручено сісти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.

– Так, Ярику! – Федько майже бігцем подався до правих дверей сріблястого легковика, котрий завмер поряд із кількома могутніми ваговозами на великому паркувальному майданчику. Нетерпляче схопився за ручку. – У неї літак за три години, і вона, я вважаю, зовсім не в тому стані, щоб довго очікувати.

Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобіль, двічі бадьоро відгукнувшись дзвінким співом, підморгнув помаранчевими вогнями, і Федько плигнув у салон. Слідом, неспішно закинувши валізу на заднє сидіння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зірвався з місця, підкотився до виїзду на магістраль і, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидіння й болісно зморщити пику. Ярослав, швидко перемикаючи швидкості, розігнав авто до сотні кілометрів на годину, ледь відхилив бічне скло, припалив цигарку і лише після цього подивився на помічника.

– А тепер давай усе по черзі. У кого літак і чим я завдячую такому нетерпінню?

Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потім – на оббивку сидіння. Але швидко опанував себе.

– Її звуть Барбара Красовська.

– Гарне ім'я.

– Вона полячка, з Варшави…

– Справді полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.

– Мені продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».

Ярослав кинув на нього погляд і посміхнувся:

– Не ображайся.

– На тебе? Бог милував! Краще слухай. Пані, здається мені, надзвичайно стривожена. Це м'яко кажучи. У неї, якщо вірити її словам, пропала близька людина. Надзвичайно близька.

– Коханець?

– Чоловік.

– Розумію. Федоре, чоловіки іноді пропадають. Затямиш це, коли сам будеш зважувати на шальках терезів своє вільне життя одинака, – пожартував Ярослав.

– Так. Але тут інший випадок.

– Гроші?

– Не знаю. Схоже, він пропав не сам. З ним були двоє друзів дитинства.

– А це вже цікавіше.

– Стривай, далі буде ще цікавіше! – замахав руками Нестеренко.

– Я завжди слухаю тебе уважно.

– Не сказав би. Та зараз не про твоє зверхнє до мене ставлення. Двох друзів зниклого знайдено вчора. Точніше їхні знівечені трупи. їм перерізали горлянки, а автомобіль, у якому вони знаходилися, спалили.

– Це все?

– Майже. Мені залишилося додати, що Барбара Красовська – мільйонерка і вона хоче, щоб цією справою зайнявся саме ти.

Ярослав пожбурив недопалок у вікно і, зручніше вмостившись на сидінні, натиснув педаль акселератора, втопивши її у підлогу. Несторенко зітхнув і похапцем защепив пасок безпеки.

Барбара Красовська була розкішною жінкою років сорока, чиє обличчя несло на собі сліди запеклої боротьби зі старістю, що наставала. Воно було пещене й доглянуте, проте занадто різкий малюнок вилиць, тонкі вуста і підозріло глянцева шкіра виказували кілька пластичних операцій і довгі години перед дзеркалом. Очі пані Барбара приховувала під великими темними окулярами, зачіску мала на зразок тих зачісок ділової жінки, що можна побачити в телевізійній рекламі. До зачіски пасував і дорогий чорний костюм.

Коли Ярослав у супроводі Федька зайшов до кав'ярні «Золотий Дукат», пані Красовська вже була там. Увесь вищенаведений опис вірогідної замовниці його, Ярослава Савицького, послуг склався в голові детектива протягом десятка секунд, поки він крокував крізь приємну напівтемряву знаменитої львівської кав'ярні до столика, за яким розташувалась Барбара. Не заховалося від погляду Ярослава й те, що полячка помітно нервувала. Він уклонився, відсунув стілець і сів навпроти. За своїм звичаєм почав розмову тоном упевненої в собі ділової людини:

– Доброго дня, пані Красовська. Радий познайомитися з вами, хоча й щиро жалкую про обставини, завдяки яким ми сьогодні тут ведемо розмову. Отже, хотів би почути від вас докладніше, якої співпраці ви бажаєте з моєю фірмою. Ну і, зрозуміло, всі деталі того, що трапилося з вашими друзями, – м'яким проникливим голосом вимовив Ярослав, демонструючи добре знання польської мови.

– Дякую, що змогли знайти для мене вільну хвилину, – привітавшись нахилом голови, відповіла Барбара українською. – Я добре знаю українську, і це моя рідна мова. Отже, можемо на час залишити польську, хоча ви, я бачу, знаєте її досконало.

Вона на мить замовкла, очікуючи, поки офіціант у синьому джемпері не розставить перед ними філіжанки з кавою, крихітні чашечки і кришталеву цукерницю. Розставивши все, молодик клацнув запальничкою, запалив ароматичну свічку, котра стояла на столику у вкритому зеленню патини бронзовому канделябрі, побажав доброго настрою і пішов до себе за стійку.

Барбара зітхнула і різким рухом зняла окуляри, поглянувши на Ярослава. Її проникливі зелені очі були повні сліз. У погляді читалося лише одне – благання.

– Допоможіть мені! Допоможіть, благаю, бо я вже не знаю, до кого звертатися! – Вона раптом схлипнула і заховала обличчя в долонях.

– Федоре, – підморгнув Ярослав Несторенкові.

Той лише кивнув головою і бігцем подався до бармена. За хвилину вже повертався зі склянкою води.

– Ось, випийте і заспокойтеся. Ми спробуємо допомогти.

Але Барбара вже опанувала себе.

– Дякую. Зі мною все гаразд. Не звертайте уваги, просто два минулих дні стали, напевне, найгіршими в моєму житті. В загальних рисах я вже оповіла панові Федору стан речей. Що ще ви хотіли би знати?

Ярослав зітхнув, відставив чашечку з кавою і дістав блокнот.

– Усе. Я хотів би знати всі обставини цього зникнення. Прошу вас, розповідайте, а я запишу всі важливі для мене деталі.

– Так-так, звичайно, – вона важко зітхнула і заглибилась у спогади.