Читать книгу Арахнофобія - Ю. В. Сорока - Страница 8

Двері квартири тьмяно виблискували дорогим лакованим деревом, створюючи контраст із запустінням під'їзду, який не бачив бодай косметичного ремонту вже років двадцять. На дверях висіла табличка з цифрою «14». Ярослав звірився з записником. Так, помилки не було. Він заховав записник і натиснув на кнопку дзвінка, у відповідь почувши з глибини помешкання мелодійний передзвін. За хвилину відчинили. На порозі стояв худорлявий чоловік років тридцяти, з уважними очима і розтріпаним рудим волоссям. Незнайомець був одягнений у добряче поношений спортивний костюм.

– Вам кого? – запитав він, пильно оглянувши Ярослава.

– Моє ім'я – Ярослав Савицький. Я займаюся розслідуванням убивства. А ви, я так розумію, Юрій Сердюк?

– Так, але я вас не знаю, – голос господаря квартири був дещо знервованим, хоча й тихим. – Хіба ми знайомі?

– Поки що не були знайомі. У мене до вас розмова. Вона стосується вашого брата, Антона. Можете приділити мені кілька хвилин?

Юрій нерішуче поглянув на Ярослава, потім повернувся, прислухаючись до чогось у глибині квартири, і нарешті причинив двері, залишаючись назовні.

– Я не можу запросити вас. Розумієте, мама… У неї погане серце. Після вчорашнього відвідування моргу… Господи, я вмовляв її не їхати! Я колись умовляв і Антона. Але мене ніхто не слухає, зовсім ніхто. А потім… Що вам потрібно?

– Лише кілька запитань.

– Добре, я вислухаю вас. Що зможу, скажу. Ходімо.

З цими словами Юрій піднявся на кілька сходинок угору й відчинив запилене вікно, дозволяючи гуркоту вулиці ввірватися до тиші під'їзду. Ярослав вирішив не втрачати часу.

– Скажіть, Юрію, ви не знаєте, хто б міг вчинити таке з вашим братом і його друзями? Можливо, маєте якісь підозри?

– На жаль, ні, – зітхнув рудий. – Але все це не могло закінчитись інакше.

Ярослав відчув себе лягавим, котрий натрапив на слід.

– Тобто? Чим займався ваш брат?

Юрій зітхнув.

– Антон ніколи не хотів заробляти свій хліб працею, казав – надто довго, проблематично, а часом і принизливо. Знаєте, я ніколи не погоджувався з ним. Ніяка робота не може бути принизливою, коли виконуєш її на совість. Але він був іншою людиною. Хотів усього й одразу. От і маємо результат. Маму шкода…

– Тобто ви хочете сказати, що ваш брат був пов'язаний із криміналом?

– Він був пов'язаний із чим завгодно, що могло принести легкі гроші.

– Зрозуміло. А його друзі? Я маю на увазі загиблих Євгена Бондаренка і Павла Мостового.

– Не знаю, мені не відомо про них нічого. Здається, Антон був знайомий з цими людьми мало не з дитинства, але я не цікавився його друзями.

Ярослав кілька хвилин поміркував, переварюючи інформацію, після чого вирішив поставити останнє запитання:

– Скажіть, пане Юрію, незадовго до смерті ваш брат не розповідав вам про можливі погрози на його адресу, не згадував про якісь серйозні проблеми тощо?

Рудий сумно посміхнувся.

– Ну що ви. Він узагалі рідко бував у нас. Про свої справи ніколи не згадував. Вважав, кілька десятків доларів, новий телевізор або броньовані двері у квартиру – це достатня допомога хворій матері і недоумкуватому братові. Я завжди був для нього недоумком. І коли відмовився покинути інститут, щоб допомагати йому у справах, і коли писав книжки, які ніхто не купує.

– Ви письменник?

– Так. І, на превеликий жаль, пишу історичні романи.

– Чому ж «на жаль»?

Рудий зітхнув.

– Тому що не можу писати мильних опер або стати одним із десятків пережовувачів американського фентезі на місцевий лад. А кому в нас цікава історія власної країни? Майже нікому. Україна помирає культурно, а нам з вами довелося стати свідками її агонії. Надзвичайно сумна доля. Маєте ще до мене запитання?

Ярослав розвів руками.

– Поки що ні. Але вони можуть виникнути в майбутньому.

– Завжди зможете знайти мене за цією адресою. А тепер дозвольте мені піти, мама там одна, я боюся надовго залишати її саму.

На вулиці Ярослав набрав номер Галкіна.

– Привіт, друже майоре, – бадьоро вигукнув він у слухавку. – Які новини?

– Є деякі. У тебе як?

– Я запитав першим.

– А я старший оперуповноважений, так що будьте люб'язні відповідати, коли вас запитують.

Ярослав подумки посміхнувся.

– І так завжди.

– Звичайно, я ж мент.

– Добре, здаюся. Я тут мав бесіду з родичем Антона Сердюка.

– І як?

– Так собі, приватна інформація. Не можу розголошувати в інтересах мого клієнта.

Тепер прийшла черга робити крок назад Галкіну.

– Слухай, Ярику, ти жорстока людина.

– Мені це відомо.

– Але тобі невідомо, що я залишився сам! Двоє моїх хлоп'ят займаються тим шумахером недобитим, аби йому пусто було, а ще двох мусив відрядити до Києва на спартакіаду зі стрільби! Що скажеш?! Вони ж мені руки викручують! Справа на контролі в міністерстві, а їм стрільби… Матері його! Спробував генералу писнути – отримав на цукерки. Мовляв, показники обласного управління у стрільбі й так украй низькі. Ще ці робінгуди… Ну хто їх прохав показувати в управлінні, що вміють стріляти? Ну, нічого, приїдуть, я їм мушки поспилюю! Одне слово – виручай!

– Я й не відмовляюся.

– От і добре. Тож давай жартувати будемо в мене на дачі за пивом. Працюємо в одній упряжці, згоден?

– Завжди згоден. Схоже, Сердюк і Мостовий були пов'язані з криміналом, можливо, й Бондаренко. Нічого конкретного він мені не оповів, але поглянь у себе в базі даних, може, щось спливе.

– Обов'язково. Це все?

– Поки що все. Хіба ось: Барбара підтвердила, що годинники, знайдені на вбитих, – дійсно подарунок Бондаренка Сердюку і Мостовому. До речі, їхні трупи вже упізнано?

– Не зовсім. Родичі сказати нічого не змогли напевно, сам розумієш. А експертизу ДНК очікувати будемо не менше двох місяців.

– Ну, звичайна ситуація. Ще що?

На тому кінці дроту прокашлялись і зашелестіли паперами.

– Власне, ми підійшли до мого прохання, – нарешті мовив Галкін. – Маю неперевірену доки інформацію, що Бондаренко не сам прибув із Польщі в Україну. З ним були й інші двоє постраждалих. Поки невідомо, що Сердюк і Мостовий робили на просторах Речі Посполитої. Маєш з'їздити на літовище, зустрітися зі стюардесами з того рейсу. Нехай підтвердять, що наша трійця дійсно прибула разом, ну, й, можливо, щось упало в очі. Навряд чи щось там вкопаєш, але… ну, ти розумієш, про що я. У мене часу немає зовсім, за годину в генерала маю бути.

– Зроблю, – згодився Ярослав. – Що з моєю гільзою?

– Добре, що нагадав! Зараз біжу, з машини зателефоную до експертів. Пізніше зустрінемося, про все розповім. – У слухавці запищали сигнали відбою – за своєю звичкою Галкін ніколи довго не прощався.

Ярослав поглянув на годинник. Була за чверть друга. Сонце видерлося на прозорий купол небосхилу і звідти посилало таку несамовиту спеку, що мимоволі в уяві з'явився кухоль прохолодного пива. Він вирішив набрати номер Федька.

– Як успіхи, Федоре? – запитав, коли почув невиразне мугикання.

– Ярик? Я вже хотів телефонувати тобі! – Нестеренко, здавалося, зрадів дзвінку. Ярослав насторожився. Помічник раніше ніколи не виявляв захоплення від того, що його витягували з затишної нірки під назвою Інтернет.

– Що трапилося? – запитав Ярослав.

– Чортівня якась! Хтось заліз у мій комп. Не розумію, як це могло статися, у мене такий «антишпигун»… А почалося за кілька годин після того, як давав на закриті сервери деякі запити про нашу замовницю і старих знайомих Бондаренка. Ти приїзди, я все на місці розповім.

– Я неподалік, – Ярослав умить забув про крижаний кухоль пива. – За десять хвилин буду.

– Давай, чекаю.

Ярослав, роздумуючи, поглянув на таксі, яке стояло неподалік, очікуючи пасажирів, але, зрештою, махнув рукою. На своїх двох можна було дістатися до Федька за десять хвилин, тоді як автомобіль, з огляду на затори, долатиме цей шлях у півтора раза довше. Він, не оглядаючись, швидко покрокував геть.