Читать книгу Арахнофобія - Ю. В. Сорока - Страница 7

– Пані Барбаро? – запитав Ярослав, коли зі слухавки після довгих рівних гудків почулося шарудіння. – Вас турбує Ярослав Савицький.

– То nie Basia, Basia na Ukrainie, – почув після невеликої паузи сумний жіночий голос. – U jej biada, duza biada.[1]

Ярослав кілька секунд поміркував, після чого набрав український номер телефону. Красовська відповіла одразу.

– Вітаю, Барбаро. Ви все ще у Львові? – запитав Ярослав.

– Я не доїхала до летовища, – голос її був таким слабким і безбарвним, що Ярослав пожалкував про свій дзвінок. Проте вирішив іти до кінця.

– Ми могли би зустрітися з вами? Я маю перед вами певні обов'язки, тож, співчуваючи вашому лиху, мушу узгодити всі питання.

– Тепер ви не маєте жодних обов'язків. Дякую за вашу працю. Можете вважати себе вільним від нашої угоди.

– І, не зважаючи на це, прохаю вас про зустріч.

Важке зітхання у слухавці.

– Навіщо? Вони вбили його… Втім, мені зараз усе одно. Можете приїздити. Я в готелі «Київ».

– Дякую, пані Барбаро, я буду за півгодини.

Відповіддю слугували короткі гудки. Ярослав підійшов до краю тротуару й підняв руку. Жовтий автомобіль з «шашечками» на даху, ризикуючи зіштовхнутися з мікроавтобусом, який саме почав від'їздити від зупинки, привітно моргнув правим указівником повороту і сумирно застиг поряд з ним. Хлопчина за кермом, подивившись поглядом утомленого спекою кота, процідив крізь зуби:

– Куди?

– Готель «Київ».

Без зайвих розмов водій клацнув перемикачем поворотів і взяв різко ліворуч, примушуючи мікроавтобус, який тільки тепер оговтався після раптового «підрізу» і почав об'їздити таксі зліва, загальмувати й наповнити повітря роздратованим виттям клаксона. Ярослав відкинувся на спинку і заплющив очі. Навіщо він їде до неї? Якби зараз хтось поставив йому таке запитання, він навряд чи зміг би знайти відповідь. Так, він отримав добрий аванс, що з того? Адже за неписаними правилами приватного розшукового бізнесу аванс не повертався в будь-якому разі, вважаючись витратними коштами на проведення розслідування. Щоправда, відколи було отримано замовлення і гроші, минуло трохи менше доби. Але, врешті-решт, сама Красовська ясно дала зрозуміти, що не хоче отримувати назад свої гроші. Бондаренка, точніше, те, що від нього залишилося, знайдено. А розслідування вбивства – то справа Галкіна… Навіщо ж він сидить у таксі й мчить, долаючи спекотні коридори вузьких вуличок старого міста? Чому поспішає до вбитої горем жінки, котра сидить десь у полоні вкритих портьєрами вікон, така самотня і слабка перед горем, яке так раптово впало на неї? Що йому до її нещастя? Це робота. Просто частина його брудної роботи. Чому ж тоді він прямує до неї? Можливо, з тієї ж причини, яка примусила його залишитися у Грозному після того, як, отримавши гроші, поїхали додому дагестанці, естонці і навіть двоє з трьох земляків. Цією причиною як там, так і тут були мерці. Вони дивилися на нього невидющими очима і благали про помсту. Помсту від нього, найманця. Тому що всім навколо було байдуже. «Непримиренним» у Чечні було байдуже все поза межами свого власного «шляху Аллаха», романтикам, які опинилися в тому пеклі, було байдуже тому, що перед їхніми очима летіла шкереберть уся світобудова, перемішана за допомогою вогню «Градів» із тілами мирних жителів та вояків, чеченців і росіян… Та помста коштувала йому двох поранень, місяця на межі життя і смерті й ще трьох тижнів статусу гнаного хортами дикого вовка, коли, невідомо яким чудом уникнувши переслідувань ФСБ, він крався через простори Російської Федерації до кордону України. Тепер мерці знову були поряд. Яку ціну візьмуть вони цього разу?

– Тридцять гривень.

– Що?! – Ярослав розплющив очі й поглянув навколо.

– Приїхали. Три червінці, прошу – погляд утомленого спекою кота не змінився ні на йоту. Його нічого не турбувало, окрім виконаної роботи і плати, яку мав за неї отримати. Таких мерці не турбують. Ярослав витяг потрібну суму й поклав на простягнену долоню.

– Дякую.

– Прошу.

Ярослав вийшов на вулицю і притримав дверцята авто.

– Слухай, тебе мерці не турбують?

– Хто? – кіт під сонцем розплющив одне око.

– Мерці.

– Усе по тарифу, шановний, давайте не будемо! – кіт розплющив друге око і навіть приготувався зашипіти.

– Заспокойся, друже, – Ярославу стало соромно за себе. Навіщо він розпочав цю розмову? – Я не про гроші.

– Про що ж тоді?

– Про життя. Не переймайся, удачі тобі.

– І тобі не слабувати.

Легковик, пискнувши гумою, скочив у потік транспорту і за мить уже прямував геть. Ярослав, не озираючись, покрокував до будівлі готелю, розташованої неподалік.

Барбара Красовська була у номері сама. Першим, що впало в око Ярославу, було її бліде, без кровинки, обличчя. На ньому, цього разу без жодного сліду косметики, були добре помітними зморшки й прожилки, які залягли в куточках очей і губ. Апартаменти, очевидно одні з найдорожчих у готелі, були напівтемними, як і уявляв собі Ярослав – вікна, прикриті важкими гардинами, жовтуватий вогник нічника на столику біля зім'ятого ліжка і невиразна пляма телевізора на стіні. Телевізор показував лише блакитний фон.

– Дозвольте висловити мої співчуття, пані Барбаро. Я не зміг вам допомогти, хоча ви й розраховували на мене.

Красовська відійшла вбік, запрошуючи Ярослава зайти.

– Дякую вам. Заходьте. Для мене зараз будь-чий візит кращий, аніж самота, – голос у неї був слабкий, напівсонний, точнісінько такий, яким Ярослав почув його по телефону. – Вибачте, пригощати вас не буду.

– Не варто вибачатись, я просто хотів поговорити з вами.

Красовська з виглядом смертельно втомленої людини сіла у фотель, указавши на крісло навпроти. Ярослав скористався з її прикладу.

– Ви бачили його? – раптом запитала вона.

– Так.

– Мені телефонували… З міліції. Щось твердили про впізнання. Я не змогла. Виникло таке відчуття, що, як тільки побачу його, втрачу свідомість. Це понад мої сили…

– Я розумію вас.

– Телефонувала мама Євгена. Вона звинувачує мене. Мовляв, не потрібно було відпускати його самого. Це надто жорстоко. Вона не може докоряти мені більше, аніж картаю себе сама. Лише новий біль… Але вам це, мабуть, не цікаво. Навіщо ви прийшли? Якщо грошові питання, я не хочу про них чути. Аванс цілком ваш, – вона затулила обличчя долонями й нестримно заридала. – Краще вам піти.

Ярослав пройшовся поглядом по кімнаті, відшукав дверцята бару у стіні поряд із шафою для одягу і пішов до них. Рішуче відчинив. Дзеркальні нутрощі бару зберігали звичний для дорогих готельних номерів набір – кілька пляшок шампанського, пляшка коньяку, ще кілька посудин зі строкатими етикетками й добрих два десятки різноманітних кришталевих склянок. Не вагаючись, відкоркував коньяк і влив добрячу порцію в невисокий бокал.

– Випийте це, – подав Барбарі. – Усіх проблем не знімає, але допомагає, знаю по собі.

Вона не пручалася, просто взяла бокал і зробила великий ковток. Здавалося, ця жінка настільки вимотана страшним горем, що протистояти зовнішньому впливу в неї не залишається сили. Вона пила коньяк, дивлячись перед собою, і сльози текли з її очей.

– Ви запитували, навіщо я прийшов? – Ярослав повернувся до бару і налив коньяку собі. – Не дивуйтеся, але я не маю відповіді на ваше запитання. – Він сів навпроти неї з бокалом у руках і продовжив: – Загинуло троє людей. Цьому має бути причина, а я не звик кидати справи, щойно їх розпочавши. Особливо після того, як мене намагаються вбити під час виконання моїх обов'язків. Я продовжу слідство.

– Вас намагалися вбити? – Барбара на мить перестала схлипувати.

– Не надто наполегливо, але я не звик нікому дарувати такого поводження зі своєю персоною.

Вона допила і поставила склянку на стіл. На кілька секунд заховала обличчя в хусточку, намагаючись витерти сльози.

– Не краще вам залишити все як є?

– Не думаю.

Барбара зітхнула.

– Ми нічим не допоможемо йому. А відчувати себе винною у вашій смерті я не хочу. Гра зайшла надто далеко.

Ярослав повільно похитав головою.

– Ні. Я продовжу розслідування. Цього, врешті-решт, вимагають і отримані від вас гроші. Я звик відробляти свої гонорари.

– Ви мені нічого не заборгували, повторюю.

– І все ж я прийняв рішення.

Ярослав помітив, що Красовська втрачає інтерес до бесіди.

– Я знайду їх, пані Барбаро, – мовив він і встав. – Дозвольте відкланятися.

Коли вона поглянула на нього, у її очах не було сліз. Там був лише холодний метал.

– Що ж, якщо це ваше рішення, не буду боронити. Тоді наша угода в силі. Знайдіть його вбивць, якщо не встигли повернути його мені.

– Саме цим я й вирішив зайнятися. У мене до вас останнє на сьогодні запитання.

Барбара вкотре зітхнула.

– Яке ще запитання?

– Воно стосується друзів Євгена. Сердюка і Мостового. Ви добре знали цих людей?

Вона повільно похитала головою:

– Навпаки. Бачила двічі чи тричі. Навіть до пуття не пам'ятаю, хто з них хто.

– На трупах, знайдених в авто, були дорогі швейцарські годинники. Вам щось про них відомо?

– Ось ви про що… Так, ці годинники подарував їм Євген. Він полюбляв робити людям дорогі подарунки. У нас не було звичаю обговорювати такі речі, отже, якщо він вчинив так, значить, мав на те причини. Можу лише припустити, що він перебував у дружніх стосунках із цими людьми. Це все?

– На сьогодні все.

Ярослав підійшов до дверей.

– Ярику, – раптом почув за спиною, завваживши, що вона вперше назвала його так, як зазвичай називали лише рідні та друзі, – чому наша Україна така… страшна? Чому поляки навчилися жити в цивілізованому світі, а ми все ще не можемо позбутися середньовічного варварства?

Ярослав повернувся.

– Не знаю. Але зроблю все для того, щоб варварів було знайдено й засуджено.

Не очікуючи на відповідь, він причинив за собою двері і швидко покрокував коридором у напрямку ліфтів.