Читать книгу Поезії та сонети - Юліуш Словацький - Страница 4

Вже північ. Хмура тінь півсвіту накриває,

Та серце ще думкам спочинку не дало,

Догнати хоче мисль те щастя, що пройшло,

Зітхання знов і знов з глибин грудей зринає.

Хоч тіло зморене, а думка, мов крило,

Несе в країну сну, у мріяння безкрає,

І душу іншу в сні моя душа волає,

Жене за видивом, що в безвісті втекло.

Є квітка, що вночі жадає розцвітання,

На місяць дивиться, і квітне, і пахтить,

Допоки не зійде на небі зірка рання.

Є серце, сховане в грудей криваву кліть,

Що плаче ночами, хоч прагне відпочить,

А вдень приховує свої тяжкі страждання.

Ледь сонце випливе над гори та ліси,

Ледь гляне з висоти на затишні долини,

Сльозою мла стає, і на троянду плине,

І квітка хилиться під перлами роси.

Ледь зором я торкнувсь дівочої краси,

Ледь жити я почав для тебе, о богине,

Оманою стає розквітле щастя й гине,

Сяйливий погляд мій згасає від сльози.

Нещасний, хто помре в твоєму серці, мила,

І я не знатиму кінця моїх терпінь,

Хоч промайне мій час, як птаха легкокрила,

Хоч відійде душа за вічності далінь,

Твоя – у спокої, моя – в огнях болінь,

Бо навіть в небесах зійтися їм несила.

Осінній вітер мчить над берегом струмка,

Листками всохлими встелилася дорога.

Блискоче золотом берізка трепетка,

І в душу ластівки вселилася тривога.

Летіти час! Куди? Дізнатися незмога.

У серці ти собі знайдеш провідника.

Чарує далечінь блакитна і розлога,

І ластівка летить, і в небесах зника.

Вернутись думала на рідні оболоні,

Під стріху затишну, в гніздечка свого рай,

Та згинула в льоту над морем у циклоні.

Лауро! Мріяв я, йдучи в далекий край,

Вернутися й спочить колись на твому лоні, —

Все марно! Прощавай! Навіки прощавай!

Душе моя, засни! Ти стільки мук терпіла!

Намучилась! Тебе покинув ангел твій.

Спи, доки з забуття, зі сновидійних мрій

Тебе не визволить безсмертна Божа сила.

Спи, серце, вже пройшла хвилина щастя мила!

Нащо будитися, коли нема надій,

І лютня вже мовчить, пропав бентежний стрій,

І скоро вже й мене візьме на сон могила.

Як хворий мандрівник, що, випивши вина

Отруйного, на смерть чекає, стогне, блідне

І корчиться від мук, допоки не скона,

Так тяжко я живу, бо щастя пив погідне,

Я випив смерть свою, солодку аж до дна,

Та доки я засну… ах, серце моє бідне!

Чи хтось моїй душі надією сяйне?

Чи висохне від сліз моя сумна зіниця?

Ні, та, що я кохав, божественна дівиця,

Скорботності з мого чола не прожене.

Я, може, припаду до інших рук… Мене

Осяє щастя знов на мить, як блискавиця,

Та швидко те пройде, знов потемніють лиця,

Душа за втраченим тужити знов почне.

Троянда повесні цвіте, але буває,

Що й восени вона пелюстки розкриває,

Слабкі й бліді, бо з них дух молодості зник.

Хоч щастя втрачене не йде на поклик серця,

Але конаючий, буває, усміхнеться,

Та в тому усміху вже видно смерті лик.