Читать книгу Ікебана. Iсторія і філософія - Юлія Нелідова - Страница 4

Найдавнішою традиційною школою ікебана вважається школа Ікенобо. «Ікенобо» – це прізвище багатовікової династії настоятелів храму Роккакудо, або Сіундзан Тьоходзі, в Кіото. Храм був побудований в 587 році за наказом принца Сьотоку (574—622) з метою шанування богині милосердя Ньоірін Каннон. Початок династії Ікенобо пов'язано з ім'ям політичного діяча періоду Асука (538—710) Оно-но-Імоко, який служив імператриці Суйко (554—628) і принцу Сьотоку, при якому одним з його обов'язків стала щоденна установка квіткових підношень перед буддійськими табличками з іменами померлих. Раніше такого звичаю не існувало в Японії. Оно-но-Імоко привіз його з Китаю, куди їздив в 603 році з політичною місією. Згодом принц став і сам покладати квіти до статуї богині Канон, і звичай закріпився в Японії.

Оно-но-Імоко був першим настоятелем храму Роккакудо і жив у хатині біля ставка на його території, за що і отримав прізвисько Ікенобо або «келія біля ставка». Все своє життя він продовжував встановлювати квіткові підношення два рази на день, вранці і ввечері. Згодом його спадкоємці стали отримувати прізвище Ікенобо і Імена, що починаються на Сен, як і прийняте в чернецтві ім'я засновника династії, Сенму. Ця традиція зберігається досі. Воно-но-Імоко вважається засновником мистецтва ікебана, а ставок, у якого він жив в сьомому столітті, існує по наші дні і розташовується на території храму Роккакудо. Ставок також відомий як місце, де любив купатися принц Сьотоку.

Настоятелі храму Роккакудо в той же час є іемото («глава дому») школи ікебана ікенобо, тобто керують школою, володіють секретами майстерності, присуджують звання і дають дозволи на викладання. Тільки іемото мають право при необхідності вносити зміни в традиційні техніки школи. На даний момент 45-м іемото школи є Сен'ей Ікенобо. 46-м іемото школи стане його дочка Юкі, яка прийняла буддійські обітниці в 1986-му році і отримала ім'я Сенко. У 2015 році вона поміняла ім'я офіційно. Сенко Ікенобо IV стане першою жінкою-настоятелькою храму Сіундзан Тьоходзі.

Мал. 1. Композиція в сувої Тьодзюгіга (XII століття)

Заснування школи Ікенобо відбулося в кінці періоду Муроматі (1333—1568), проте практика установки квіткових композицій тривала всі роки зі смерті Оно-но-Імоко, удосконалювалася і розвивалася в стінах храму Роккакудо і за його межами. Так, в поетичній антології Кокінвакасю 905 року Фудзівара-но-Йосіфуса згадує квіти сакури у вазі у государині Сомедоно, що надихнули його на написання вірша. У «Записках у головах» Сей Сенагон, написаних на початку XI століття, згадуються дві композиції з гілок сакури. Перша являє собою одну єдину гілку у великій вазі, а друга – багато довгих гілок, що звисають вниз. Сей Сенагон описує вазу і помічає довжину гілок. В одному з сувоїв Тьодзюгіга середини XII століття є зображення квіткового підношення божеству (мал. 1). У сувоях Касуга Гоген Генкі 1309 року можна побачити багато ілюстрацій подібних підношень, а в сувої Бокіе Котоба 1351 року – композицію міцугусоку.

Мiцугусоку являє собою три церемоніальних предмета, розташованих в певному порядку: свічник праворуч, пахощі по центру і квіткова композиція зліва (мал. 2). Гогусоку, композиція з п'яти предметів, виглядає наступним чином: в центрі розташовується чаша з пахощами, з боків від неї два свічника і по краях – дві вази. У звичайні дні на вівтар встановлюється міцугусоку, а гогусоку ставиться тільки в особливих випадках, наприклад, в день переходу Будди в нірвану. Якщо ж розмір вівтаря не дозволяє розташувати на ньому гогусоку, дозволяється встановлювати міцугусоку. На церемоніальних вазах, кахин, є виступи і візерунки. Виступ на вазі, або «плавник», повинен розташовуватися спереду композиції, зображення півонії – із зовнішнього боку (тобто зліва в міцугусоку або зліва і справа в гогусоку), зображення гліцинії поміщається з внутрішньої сторін (поруч з чашею з пахощами в міцугусоку або свічниками в гогусоку).

Мал. 2. Набір предметів міцугусоку в храмі Бансеїн, Цусіма2

Ці композиції відносяться до часу популярності буддійської секти «Чиста Земля», в якій особливе місце відводиться Будді Аміда. Секта з'явилася в Японії в XI столітті і мала значний вплив на формування мистецтва ікебана. Так, стиль композицій Сьока Сьофутай («класична Сьока», також може називатися Сейка Сьофутай), який ми знаємо зараз, має форму, ідеально вписується в міцугусоку або гогусоку: з одного боку, композиція досить скромна, гілки майже не залишають меж вази, як якщо б поруч знаходилася чаша з пахощами або свічник (мал. 3).

Мал. 3. Сьока Сьофутай. Автор: Нелiдова Ю. М.

Заснування школи Ікенобо датується 1542 роком, коли була написана остання версія сувою Сенно Куден («усне повчання Сенно Ікенобо»), який також шанобливо називають Омаки. Найбільш рання версія датується 1523 роком. До цього часу квіткові композиції вже вийшли за межі храмів і встановлювалися в будинках аристократів під назвою Татехана, «стоячі квіти». Татехана складалася з двох елементів: вертикального високого сін (як правило, гілки вічнозелених дерев) і сiтакуса (квіти і\або трава), розташованого внизу навколо сін. До XVI століття існувало багато майстрів квіткових композиції, таких як Рюамі, Танигава Нюдо та інші. Однак Сенно Ікенобо в своєму Повчанні визначає ставлення до квітковим композиціям в минулому як до мистецтва тільки заради краси, без філософської складової. Своїх учнів він закликає до пізнання життя і природи рослин і відображення в композиціях їх природної краси, сутності і середовища проживання, до використання всіх частин рослини (крім коренів, їх символізує ваза). Сенно Куден створює глибоку духовну основу для шляху квітки, згідно з якою слід прагнути показати не стільки красу рослини, скільки його характер і природні якості. З цього періоду Татехана школи Ікенобо починає відображати за допомогою декількох гілок, квітів і\або трав цілі природні пейзажі: гори, ставки, рівнини, і дозволяє побачити в композиції цілий світ.

Близько 1600 року Татехана починає називатися Рікка і стає більше і пишніше. Це трансформація відбувається під впливом Сенко Ікенобо (1536—1621) і його спадкоємця Сенко другого (1575—1658), відомих своєю майстерністю у вищих колах суспільства. Сенко Ікенобо виділив сім елементів, складових Рікка, і у композицій з'явилася встановлена конструкція. Сенко другий в 1629 році провів грандіозний фестиваль композицій Рікка в імператорському палаці для Його Величності Го-Мідзуноо. Сенно Куден та інші перші рукописи про Татехана і Рікка передавалися у вузькому колі, знання намагалися зберегти в таємниці. Проте, до XVII століття Рікка починає поширюватися і серед простих городян, виходить багато книг і посібників зі складання композицій. Всі вони були написані під впливом Сенно Куден і несли таку ж філософію. Особливість Рікка полягає в здатності в невеликій вазі відобразити природу і весь Всесвіт. Головний елемент Рікка символізує центр буддійського світу гору Сумеру, а навколишні елементи малюють пагорби, водоспади, місто. Через створення композицій і через милування ними людина прагне пізнати суть світобудови.

Одночасно з Татехана і Рікка продовжували існувати більш прості види композицій, які в даний час відносять до стилю Раннє Нагеіре («вкинуті у воду квіти»). По суті, це були будь-які композиції, що не відносяться до Татехана або Рікка і не вимагають володіння складною технікою. При їх постановці робився упор на природність і красу рослин, їх природні якості. У XVII столітті форма і техніка постановки Рікка стали строго регламентованими і закріпленими в численних публікаціях. За стилем Нагеіре також стали випускатися праці, проте ідея стилю була протилежною: просто показати красу і якості рослини, а не все світобудову. Рікка асоціювалася з традиційним буддизмом і встановлювалася на вівтарях і в багатих апартаментах, Нагеіре ж – з дзен-буддизмом і повсякденною обстановкою. Нагеіре розвивалася як протилежність стандартизованої Рікка, але обидва стилі, тим не менш, прагнули показати одне і те ж: красу і глибину природи.

У XVIII столітті в Японії поширюються ідеї простої елегантності, які дають поштовх формуванню нового стилю ікебана, відомого сьогодні як Сьока або Сейка, «свіжі живі квіти». Ця назва з'явилася в XIX столітті, а спочатку стиль позначався словом «ікебана». Стиль виник з симбіозу Рікка і Нагеіре і став настільки популярним, що в зараз ікебаной називається все японське мистецтво постановки рослин у вазі в цілому. У композиціях стилю Сьока важливу роль відіграє порожній простір, що є частиною аранжування і нагадує про вплив дзен-буддизму на формування стилю. У той же час три основні елементи Сьока, які були визначені в другій половині періоду Едо, беруть свій початок в семи основних елементах Рікка. У школі Ікенобо це сін, що символізує Небо, тай, або Земля, і сое, людина. В інших школах назви елементів можуть злегка відрізнятися, проте їх символізм зберігається. Спочатку різниця між Нагеіре і Сьока не була очевидна, але протягом XVIII століття ці стилі поступово розділилися за ознакою наявності (Сьока) або відсутності (Нагеіре) чітко встановлених форм композицій. Нагеіре також має три обов'язкових елемента (сін, сое, тай), проте на відміну від елементів Сьока вони можуть розташовуватися в просторі досить вільно.

Мал. 4. Сьока Сiмпутай. Автор: Панченко Ю. Ю.

Надалі ці стилі змінювалися, допрацьовувалися, народжували нові варіанти композицій. В кінці періоду Едо (1603—1868) з'явилася Рікка з 9 елементів. В епоху Мейдзі (1861—1912) були встановлені єдині правила постановки Рікка, і стиль отримав назву Рікка Сьофутай, або «класична рікка», з 7 або 9 обов'язкових елементів. Правила постановки Сьока також визначилися в цей період, і стиль був перейменований в Сьока Сьофутай. У 1977 році іемото школи Ікенобо розробив новий стиль Сьока (мал. 4), Сьока Сімпутай («Нова Сьока»). У 1999 році Сен'ей Ікенобо представив ще один стиль, Рікка Сімпутай («Нова Рікка»), заснований на традиційній естетиці з додаванням сучасних свіжих ідей. Рікка Сімпутай і Сьока Сімпутай добре підходять для аранжування в сучасному інтер'єрі. До основних стилів школи Ікенобо також відносяться Морібана, композиції в плоскій вазі, і Дзiюка, «вільні квіти». Стиль Морібана в 1895 році розробив Унсін Охара, засновник школи Охара, у зв'язку з вестернізацією житлових приміщень Японії. Стиль Дзiюка формувався приблизно в той же час, а назву отримав в 1922 році. Ці два стилі дозволяють використовувати європейські квіти і рослини, а Дзiюка допускає використання і неживого матеріалу, такого як сітка, фольга і все, що викликає творче натхнення у автора композиції.

Мистецтво ікебана, немов живий організм, змінюється разом з епохами, відображаючи життя суспільства і тонко реагуючи на його настрої. У відповідь на вимоги сучасної людини, перетворення в архітектурі і т. д. змінюються і стилі ікебана. При цьому традиційні варіанти дбайливо зберігаються і продовжують радувати око на виставках і фестивалях, в храмах і в житлових будинках.

Автор: Нелiдова Ю. М.