Читать книгу Альберт Ейнштейн - Юлія Потерянко - Страница 6

Альберт полишив Німеччину, де його не надто любили, однак і в Італії юнака зустріли з сумними новинами. Збанкрутувала маленька фабрика з виробництва й ремонту електротехнічних приладів, яку відкрили в Мілані його батько і дядько. Тому просто на вокзалі, під час довгоочікуваної зустрічі, тато попросив юного Ейнштейна не зволікати з освітою. Він мав стати фахівцем, почати заробляти самостійно й допомогти рідним подолати скруту.

Альберт був готовий допомагати чим міг, та, на лихо, він кепсько знав італійську. Юнак вирішив продовжити навчання у Швейцарії. Принаймні там усі чудово знають німецьку, тож не доведеться гаяти час на вивчення чужої мови (Берті вистачило й першого разу).

Альберт обрав знаменитий Цюріхський політехнікум[4]. Це було вище технічне училище, в стінах якого за всю його історію навчалися або викладали (подумати лишень!) аж 22 майбутні лауреати Нобелівської премії! Як і більшості, Ейнштейнові довелося складати вступні іспити. Атестат у Німеччині він так і не отримав, тому не міг стати студентом прямим зарахуванням на один із факультетів.

«Я був свавільним, хоч і зовсім непримітним юнаком, самоучкою, що нахапався (з великими прогалинами) певних знань… Зі спрагою до глибших знань, але з недостатніми здібностями до засвоєння, і до того ж володіючи не надто доброю пам’яттю, я прагнув далі вчитися. З почуттям відвертої невпевненості у своїх силах я йшов на вступні іспити…» – так згодом Ейнштейн описав власні враження від іспитів у політехнікумі. Їх він провалив. Підвели слабкі знання мов і ботаніки.

Однак усе виявилося не так вже й кепсько, як видавалося на перший погляд. Річ у тому, що під час одного з екзаменаційних завдань Берті знайшов блискуче й абсолютно незвичайне рішення! Рішення, яке змусило професорів звернути увагу на Альберта. Директор навчального закладу особисто прийшов поговорити з талановитим абітурієнтом. Саме від нього Ейнштейн отримав мудру пораду вступити до будь-якої швейцарської школи, щоб нарешті здобути атестат і наступного року без проблем вступити до училища.

Ейнштейн дослухався до цієї поради й подався до невеличкого мальовничого містечка Арау, що на півночі Швейцарії. Там він записався до місцевої школи, де навчалися переважно такі само бідняки, як і сам Альберт. Майбутньому прославленому генію довелося жити в будинку одного зі своїх викладачів – той вважав за свій обов’язок допомагати бідним, але здібним учням. Зате ніхто тут не змушував Альберта безтямно зазубрювати підручники, а вільного часу вистачало на активне вивчення фізики. Увагу Берті привернули роботи Джеймса Максвела[5] про електрику і теорії полів. Вважається, що саме в цей час, в Арау, Ейнштейн став на шлях до дивовижних відкриттів майбутнього, саме тоді було покладено початок його блискучій науковій кар’єрі.

Хай там як, а 3 жовтня 1896 року випускникові Ейнштейну нарешті вручили довгоочікуваний атестат. У документ каліграфічним почерком були вписані оцінки, які й не снилися юнакові в період його навчання в мюнхенському ліцеї. Здебільшого п’ятірки і шістки за шестибальною шкалою. Тільки знову підвела мова: єдина трійка в Альбертовім атестаті за знання французької. Що ж, гуманітарні дисципліни на все життя залишаться слабким місцем великого вченого. На щастя, ця оцінка не завадила талановитому абітурієнтові того ж місяця бути зарахованим до педагогічного факультету політехнікуму і поглиблено вивчати улюблені фізику й математику.

Пізніше роки навчання в політехнікумі Ейнштейн згадував як найщасливіші у своєму житті – він ніби потрапив до печери зі скарбами. Ще б пак! Тут йому нарешті пояснювали наукові факти й відкривали доступ до будь-яких наук, цінували нестандартне мислення і прагнення глибше осягати світ. Розлютившись за всі пережиті неприємності на свою батьківщину, Альберт вирішив відмовитися від німецького громадянства. Однак одразу стати швейцарцем бідний студент не зміг – на це потрібна була величезна сума – тисяча швейцарських франків. Її він накопичив аж за п’ять років.

Утім, нікого в політехнікумі не бентежило, що студент Ейнштейн – апатрид (так називалися люди без громадянства). Тут його цінували за розум і талант. І саме у стінах Цюріхського училища в Альберта відбулися три доленосні зустрічі – з улюбленим учителем, кращим другом і першим коханням.

Учителем був видатний математик Герман Мінковський[6]. Уже тоді Ейнштейн розумів, що присвятить своє життя фізиці, однак Мінковський тривалий час намагався зацікавити Берті світом цифр і чисел. Він був одним із перших, хто повірив у велике наукове майбутнє Альберта. Хоч і вважав Ейнштейна не надто сумлінним студентом за те, що той не вчащав на заняття з математики. Понад усе талановитий студент любив фізику. До речі, керівник кафедри фізики політехнікуму Генріх Вебер недолюблював Ейнштейна і згодом навіть називав його науковий успіх помилкою. Вебер був прибічником класичної науки й не вірив у новаторські теорії свого студента.

Другом Ейнштейна став Марсель Гроссман. Ось він якраз більше захоплювався математикою, що дуже допомогло Альберту під час роботи над знаменитою теорією відносності. Друг із радістю став співавтором великого відкриття.

А перше кохання Ейнштейна звали Мілева Марич. Вона приїхала із Сербії, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини. Мілева була однією з перших дівчат, зарахованих на навчання до політехнікуму. У той час вища освіта вважалася привілеєм чоловіків. Як і Альберт, Мілева вивчала фізику. З цього і почався їхній роман.

Швидко промайнули чотири роки навчання, і в серпні 1900 року Ейнштейн отримав диплом політехнікуму з чудовим середнім балом 4,91 із шести.