Читать книгу Мир хатам, війна палацам - Юрий Смолич - Страница 1

Розмова між двома поколіннями була серйозна. Вони стояли двоє: Данило Бриль і Тося Колиберда – від сьогодні вона прозиватиметься тільки Бриль Тося, – стояли бліді й перестрашені, але рішучі й майже зухвалі перед грізним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грізнішим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна одній на плече, – три кроки віддаля, за штахетиком палісадника.

Прозорий весняний ранок бринів у цю пору над печерськими ярами і Собачою тропою. Молодь з Рибальської вулиці ще ген коли подалася до Дніпра на гулянки. Старших сумирний благовіст з лаври настійно скликав на «гробки»: зайшла поминальна неділя. Але в двох сусідніх подвір'ячках – Брилів та Колибердів, двадцять років нерозливних у дружбі, – не було ні спокійно, ні весело: гукалося мало не на ґвалт, зразу в три і три голоси.

– Ну-у-у?! – перегукав-таки всіх старий Іван Бриль.

І потому нарешті запала титла, та така, неначе раптом впала бомба і зараз має бути вибух, страшний своїми руйнуваннями. І тільки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стріляв з кулемета:

– Повтори, що ти сказав!

Він не зійшов з місця, але виглядало так, ніби страшенно метушиться, – так швидко мінилися різні вирази гніву на його обличчі та ходором ходила ціла його щупла, але жилава постать.

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янілий, глибоко застромивши руки в кишені і похиливши голову наперед, – аж його могутні плечі пішли вгору і вигорбились.

Данило Бриль виразно відчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І він зблід ще дужче. В вісімнадцять літ не знести доторку батькового ременя, і коли б таке трапилось, то вже ніхто б не поручився, що має статися далі.

Тося теж була бліда. Але вона видавалася спокійнішою: можливо, вона просто не усвідомлювала небезпеки. Кінець кінцем, їй же було тільки сімнадцять років.

– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

– Що?!

І він ступив крок – один тільки крок, а виглядало це так, ніби він кинувся бігти дуже далеко.

– А ти, дівко, скажи?

– Оженились… – ледь ворухнула блідими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне і прикре було це голосіння такого чудового весняного ранку. Звільнена від снігу земля парувала під щедрим сонцем, попід парканом вже схоплювалась моріжком ніжна зелена травичка, грядки на городі та клумби в палісаднику були вже розпушені під розсаду, бруньки на каштанах стікали липучим соком, тополя обвішалася сережками, а на берізці лопотіли дрібні листочки. Повітря насичували духмяні й п'янкі пахощі квітня, дихалося легко і жадібно, і калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим і, без жодного сумніву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жіночі голоси – в два голоси – затужили, як над покійником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, ґніт ще курився і дотлівав. Похмурим, гострим поглядом з-під стріхатих брів він усвердлився в обличчя юнака – його рідного і найстаршого сина. Син був точнісінько такий, як і він сам, – коли б докинути на плечі хлопцеві ще з тридцять років життя. Але був же колись і Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого ці тридцять загорьованих біля верстатів у цехах «Арсеналу»! Як має чинити син? І – як вчинив би він сам, коли б був сьогодні такий, як син?

А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талії та широкий в плечах; ніс мав крутий, як у степовика, а погляд – нічого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густої чуприни – над лівою бровою. Козак!

Тільки ж як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!

Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендітному, хупавому дівчатку перед ним.

І справді, непоказною була Тося. Від Данила на голову нижча, і – яка голова! Голова в Тосі була як із сирітського дому: стрижена після «іспанки», на маківці – звідки б хорошій дівчині мала коса виростати – ковтун, як у підлітка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як ті остюки: невідомо навіть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, білясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало під сонцем, – от і має на голові якусь плоскінь з конопель, кінський волос на волосінь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плічки – як у шпака: як дітей родитиме, чим робитиме? Теж мені – жона!

– Цитьте! – люто гарикнув Іван на жінок, і мами враз злякано примовкли.

– Поженились? – мовив він до молодої пари зловісно. – Т-так! Чоловіком і жінкою, виходить, будете? Сказати б, отець сімейства і мати-заступниця? Хіба не казали тобі, сопляку, що спершу парубок повинен своє місце посісти поміж людей, звестися на власні, а тоді вже заводити собі посімейство?

Данило підвів голову:

– Тепер же свобода, – кинув він батькові, – кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…

Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:

– Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам – мадам! – Очі Іванові наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонілася навіть потилиця. Старий Бриль потроху сатанів.

Данило відказав зухвало:

– Тепер же – революція. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…

– Ах ти ж субчик! – зойкнув Максим Колиберда і кинувся бігти до хлопця, не сходячи з місця. – Виходить, для того ми революцію робили, щоб ви, сучі діти…

– Постривай, Максиме! – спинив його Іван Бриль. – Бити будемо, але розмову іще не скінчено. Відповідай, брандахлисте: без батьківського, значить, благословення?

Данило дивився в землю і понуро відказав:

– Благословити й просимо.

– Просите? – загримів батько. – Аж тепер? З'їло сало, а тоді – дай каші! Після вінця та неси богів? Ви ж до нас звідки прийшли? Від попа?

– У попа ми не були… – знехотя озвався Данило. Та зразу звів голову і глянув гостро з-під брів, точнісінько, як батько допіру. – Які ж там попи, коли тепер революція?

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.

Революція – то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року – від першої київської маївки в Голосіївському лісі – щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?

Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже – не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонів майже замирливо:

– То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?

– Діло просте, – твердо відказав Данило. – Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули і заголосили.

Та Данило докинув ще – для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:

– І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…

Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, – спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна – четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.

– Стій, батьку! – гукнув він. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!

– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що – син!

У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: – Йване, Максиме, рукам волі не давай!

– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобі, обормоту, зараз дам!

– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! – нарешті знайшов він.

– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…

Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві – ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току – завжди іменувалися нероздільно соціал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал-демократи похилились на буржуйський бік – годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки – і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так – було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.

Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.

Кров і вирішила все.

Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і – аж ніяк неждано від його дебелої комплекції – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.

– Яке ти право маєш сина мого убивати?

Іван підніс вгору на двох руках щупле Максимове тіло і розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усієї сили.

Та хвіртка в цю хвилину зірвалась з петель, і в подвір'я вскочив парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками», з гармонією за плечима.

– Наших б'ють! – лементував парубок. – Гей, Нарцисе! Сюди!

Данило теж стрибнув вниз з своєї вишки:

– Батьку! – гукав він. – Схаменись, батьку!

– Боженьку! Мати-заступнице! – голосили Меланя з Мартою.

Діти – Брилеві, колибердівські, числом десять, – зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховав голови під фартухи.

З вулиці в розчахнуту хвіртку ринув натовп. Сусіди хапали старого Бриля за руки й за плечі:

– Йване! – гули сусіди. – Та Бог з тобою!

Старий Максим вже сидів на землі, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху він не міг добути голосу з грудей, і йому здалось, що Іван давив його за горло і – задавив. Марта з Тосею схилились над ним і обтрушували глину з празникового піджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:

– Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, зніми камінь із серця…

Саме в цей час з вулиці з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярність її, або, поправніше, лиха слава – дуже значна. Гучний гомін враз ущух, дівчата сполохано сипонули врозтіч, а поміж натовпу покотився тривожний шелест:

– Нарцис!.. Нарцис!..