Читать книгу Мир хатам, війна палацам - Юрий Смолич - Страница 19

– Чому маю завдячувати, пане добродію? – спромігся нарешті Грушевський порушити люб'язну мовчанку.

Діставши конкретне запитання, мсьє Енно теж здобув сили прийти професорові на допомогу:

– Мон президент! – вигукнув він в екзальтації. – Ваша нація – прекрасна!

Грушевський засяяв задоволеною посмішкою: представник Франції начебто визнавав якісь прерогативи за нацією українською.

– Ваша Україна, – ще патетичніше скрикнув мсьє Енно, – чудова! Ваші українці – чарівні!

Все це були вирази звичайної галантності – вихваляти все, і особливо те, чого ти зовсім не знаєш. Але натурі мсьє Енно – синові паризьких бульварів – властива була ще й схильність до бурхливої афектації. А порадитись, як належить поводитись при дипломатичній розмові, йому не було з ким: єдиний компетентний у таких справах з-поміж близьких знайомих мсьє Енно – Британської імперії комерції секретар, спеціаліст по продажу велосипедів, футбольних м'ячів та крокетних молотків, містер Багге, – якраз три дні тому відбув до Одеси. На час війни він теж представляв не лише англійську фірму спортивного інвентаря «Орт», але й інші британські фірми, які постачали російській армії шинелі, черевики, пістолети браунінг і авіамотори «Армстронг».

Закінчивши свій патетичний вступ, мсьє Енно повівся далі не менш екзальтовано. Він раптом підхопився з стільця – Грушевський змушений був теж підняти свій зад над кріслом – і, ставши майже «струнко», по-військовому, майже рапортував:

– Високий уряд моєї великої батьківщини виказав мені честь і доручив поставити вашій честі запитання, числом п'ять, відповіді на які й мають стати підставою для прийняття моїм урядом рішень щодо дальших взаємин між нашими країнами… Запитання примо: ваша мета, мсьє?

Аж тепер мсьє Енно спинився, і Грушевський здобув можливість заговорити. Відкашлявши, він почав:

– Наша мета… гм!.. Ми ставимо собі метою, пане добродію, відродити українську націю.

– Чудово! Секундо: ваші домагання, президенте?

– Ми домагаємось… від російського Тимчасового уряду, щоб він той… визнав, що Україна є Україна, а не Малоросія, тобто що українська нація має право на існування…

– Прекрасно! Терціо: ваші претензії?

– Претензії? Гм! Як би це вам сказати, мсьє? Ми претендуємо, щоб Україна теж була собі державою, як і всі інші, з усім, що в державі буває…

– Надзвичайно! Кварто: чого ви сподіваєтесь від Франції?

– Від Франції?

Грушевський був спантеличений. Запитання сипались надто швидко, та й він взагалі не знав, чого можна від Франції сподіватись.

Ні, справді, – що може бути потрібно Україні від Франції? Щоб франко-бельгійська компанія продала Україні київський трамвай? Так на це не було в Грушевського грошей – трамвай, мабуть, таки дорогенько коштує: вагони, рельси, електричний струм… Просити організувати салони французьких мод для дам вищих, козацького роду, українських кіл? Так він був за те, щоб дами вищого українського кола вдягались у керсетки і плахти, демонструючи тим свою національну свідомість… Що ж іще є у Франції, чого б варто сподіватися? Страшні традиції французьких революцій? Всякі там конвенти, санкюлоти, гільйотини. Хай йому біс! Михайло Сергійович зроду був лагідної вдачі… Ага! Грушевський таки збагнув, як належить відповісти – в плані дипломатичного обміну думками:

– Від Франції, – мовив він, – ми сподіваємось, щоб французький уряд визнав мету, домагання й претензії України.

– Незрівнянно! – скрикнув мсьє Енно. – Тоді дозвольте, президенте, останнє запитання. Квінто: яка ваша позиція щодо дальшого ведення війни, яку Антанта і колишня Російська імперія, в складі якої перебували й території вашої тепер України, проводять проти Німеччини етцетера?

Грушевський ухопився за кінчик бороди і почав запихати її до рота.

Оце було запитання – так запитання!

Війну три роки тому оголосив ненависний Грушевському великодержавний царський уряд – проти «німецького варварства», за братів-слов'ян та в ім'я всяких інших високих ідей та ідеалів. Проте кожній освіченій людині було зрозуміло, що війна точиться за новий переділ світу між провідними державами, бо кожна з них претендує на першість у світовому пануванні. Але ж царя скинуто, повалено і весь царський режим, а війну народ оголосив загарбницькою. Власне, опір народу проти війни і стимулював розв'язання в колишній Російській імперії революції.

Одначе породжений революцією Тимчасовий уряд, який перебрав нині владу на всіх територіях колишньої Російської імперії, тільки три дні тому – спеціальною нотою свого міністра іноземних справ, добродія Мілюкова, – запевнив усі союзні держави – Францію, Англію, Італію, ще й Сполучені Штати Америки, які теж устряли вже в війну, – що революційна Росія визнає всі державні зобов'язання і вестиме війну далі, аж до повної перемоги над імперіалістом швабом! І здобувати цю перемогу Тимчасовий уряд мав в ім'я торжества справедливості, оборони батьківщини, братів слов'ян, проти «німецького варварства» та інших високих ідей та ідеалів.

А тимчасом народ і тепер, в час революції, вважав війну і далі війною урядів між собою. В країні ширились «пораженчеські» настрої: нехай зазнати і поразки у війні, але ж припинити це нелюдське всесвітнє кровопролиття!

Грушевський теж був «пораженець». Але «пораженець» специфічного тлумачення. Він хотів поразки Росії в цій війні – щоб переможена, знесилена Росія поступилася перед Німеччиною та Австро-Угорщиною і відступила територію України Австро-Угорській імперії: нехай під чужою імперією, але ж «соборна», – мислив історик Грушевський.

Що ж міг він відповісти на запитання Франції, яка закликала до перемоги над Німеччиною та Австро-Угорщиною?

– Розумієте… – промимрив Грушевський, пережовуючи бороду.

Але мсьє Енно, бачачи його непевність, заговорив знов сам, вдаючись до неприхованої пропаганди:

– Розумієте? – скрикнув він. – Російський фронт – бездіяльний! Російські солдати на позиціях святкують свободу! Вони зрозуміли революцію і свободу так, що можна покинути зброю! Сьогодні – тисяча перший день війни! Тисяча і один день воюють вже наші країни – невже тисячократно пролита кров наших націй пролита намарне? Цього не можна допустити, президенте! Тому уряд Франції і цікавий знати позицію вашої української нації в справі дальшого ведення війни.

– Тисяча перший день? – промимрив Грушевський, поспішаючи заховатись за календарний ефект, щоб мати час ще подумати. – Невже – тисяча перший? Хто б подумав! Скажіть, будь ласка, – тисяча перший!..

І раптом його осінило. Геніальні думки завжди приходять несподівано.

Він розпустив бороду на два бакени – що означало в нього хвилину особливо урочисту – і величаво промовив:

– Поважний і вельмишановний пане, мсьє! Прошу інформувати ваш високий уряд, що – тільки бажання, домагання й претензії української Центральної Ради будуть задоволені, – то перше, що ми маємо на меті, це – утворити національну українську армію. Російська армія, – тут Грушевський посміхнувся, і була ця посмішка сповнена зверхності і тонкого виразу презирства, – неспроможна воювати: впавши в революційну анархію, вона розкладається. Вона вже розклалась, мсьє! – навіть скрикнув Грушевський і підняв палець вгору, як робив завжди на своїх лекціях, коли от-от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в свої студійні зошити. – Бо вона втратила національні інтереси, мсьє! Ті інтереси, на сторожі яких її поставив царський уряд. Царський уряд пішов, – і національних інтересів не стало. А військо молодої української держави буде запалене саме ідеєю оборони національних інтересів. Бо воно й постане саме з них і для їх ствердження. Українське військо буде відмінною бойовою одиницею – незламною та героїчною. Українська армія воюватиме – запевняю вас, мсьє!

На цьому Грушевський закінчив. Він, правда, не сказав, проти кого збирається воювати українська армія. Але ж розмова була дипломатична, і в такій розмові кожне зайве слово – необачне, а багатослів'я – небезпечне.

А щоб посилити ще ефективність своєї заяви, Грушевський хутко підбіг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланків, покладених йому секретаркою під час недавньої доповіді, і ефектним жестом кинув їх на круглий стіл перед представником Франції.

– Будьте ласкаві, мсьє! Вуаля! Депеші. З військових частин російської армії – від солдатів та офіцерів-українців. З Північного фронту, Західного, Південно-Західного, Румунського і Турецького, – з усіх фронтів… Будь ласка: з гарнізонів Петрограда, Москви, Смоленська, Мінська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офіцери й солдати-українці розкладеної російської армії – батальйони, полки, бригади й дивізії – вимагають організувати з них українські національні частини. Перекажіть це, прошу вас, вашому високоповажному урядові, зокрема – мсьє Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсьє! Муа, же Ді ту…

Грушевський вклонився.

Мсьє Енно вклонився теж.

– Времан, мсьє: се ту!.. Між нами, справді, сказано все. Я можу сьогодні ж з легким серцем відбути до Парижа!

Грушевський вийняв з кишені хусточку, щоб витерти з чола рясний піт, та хусточка вислизнула йому з-між пальців. Мсьє Енно мерщій нахилився і галантно підхопив її. Одначе від надто рвучкого поруху вічне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетної кишеньки, брязнуло на підлогу. Грушевський і собі похапцем нахилився за пером. З милою посмішкою мсьє Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмішкою, подав мсьє Енно його стило.

– Моє поважання, мсьє!

– Ідіть здорові, Боже помагай!

Мсьє Енно стрільнув своїми чорними тарганячими вусиками на Софію Галечко – вона вже з'явилась на порозі, неначе чула крізь двері, що розмову скінчено, або й підслуховувала її, – і перший посланець світу до майбутньої української держави зник з українського горизонту так само бистро, як і об'явився півгодини перед тим.