Читать книгу Мир хатам, війна палацам - Юрий Смолич - Страница 13

Та над усе – заглушаючи всі пісні – розливався над весняним Києвом солов'їний спів. Вони сміялись і плакали, київські солов'ї, вони захлинались пристрасним тьохканням і виводили кличні рулади, розсипались дрібними трелями і завмирали на низьких акордах, і знову кидали в безмежний простір, пронизаний зеленавим сяйвом місячного світла, лункий, нестерпно-звабний, благальний і тріумфуючий поклик кохання.

Солов'ї співали скрізь. І у вологому затінку ярів над дніпровськими урвищами, – в хащах верболозів, держидерева та бузини; і в самісінькому центрі міста між похмурих кам'яниць та величних палаців – у густій ароматній брості каштанів; і в темних закутках під глухими парканами, – де в цю хвилину царі нічної вулиці, нальотники, під дулами наганів роздягали необережного перехожого: волання жертв не полохало солов'їв.

Але найдужчим був солов'їний спів, звичайно, над Дніпром. Один починав ген аж біля Видубецького монастиря, другий підхоплював на Аскольдовій могилі, ще інший відповідав від Святого Володимира. І тоді вже годі було розібрати, звідки лине спів: співав, здавалося, кожний кущ бузку, кожна молода травинка, навіть кожний камінь на березі…

На Рибальській теж співали вже тільки солов'ї: весільні співи давно відбриніли. Гості розійшлись, молоді обляглись у коморі на свою першу шлюбну ніч, полягали спати потомлені мами, дружки, бояри і коровайниці.

Але при столі в хаті Брилів ще залишилось трохи людей.

Вони відсунули уквітчане весільне гільце у куток, змахнули крихти з скатертини і сиділи тісно, нахилившись над аркушем паперу, що лежав на столі.

Оксентій Нечипорук, Іван Бриль, Максим Колиберда, Андрій Іванов, Ян Фіалек, Василь Боженко та Федір Королевич писали листа солдатові Дем'яну Нечипоруку на позиції – у відповідь на його лист батькові Оксентієві Нечипоруку.

Вони писали всі гуртом: Оксентій питав, а йому хтось відповідав, інший підкидав від себе слівце, ще інший додавав своє для ясності. Тоді речення лягало на папір. А виходило так:

«Революцію зробив трудовий народ – робітники та селяни, зодягнуті нині в солдатські шинелі. Та буржуї скористалися з неорганізованості широких трудових верств і захопили державну владу в свої руки…»

– Уявляєте, хлопці, – казав Іванов, одриваючись від листа, – що то буде, коли владу в свої руки візьмемо ми, робітники та селяни?

Він казав – «хлопці», дарма що сам був наймолодший, а інші всі – майже старики проти нього. Але, може, саме тому, що були всі вони – люди трудного і загорьованого життя і вже майже на схилі свого віку, то – коли навертало на мрії – кортіло звернутись до них як до молодих, що тільки-тільки ступають на свою життєву путь. Адже свого вони ще не вимріяли.

А слова інших тимчасом лягали на папір довгими рядками:

«Користаючи з того, що пролетаріат, сп'янівши від успіху, не вмів розібратися в гучних та облесливих фразах буржуйських підплескувачів, меншовиків та есерів, ці паразити та зрадники, різні угодовські партії, облудно пролізли на плечах пролетарів і трудового селянства в органи молодої, нехай ще й не державної, але класової влади трудящих – у Ради…»

І Боженко так само мрійливо озивався на слова Іванова:

– Догори сподом поставимо світ – я це добре собі уявляю! І першим ділом – покінчимо з війною…

А слова далі лягали на папір:

«Війна триває і далі. І при Тимчасовому уряді міністрів-капіталістів так само лишається грабіжницькою, імперіалістичною війною…»

– Насамперед, – вдавався у мрії і Ян Фіалек, збуджено посіпуючи русяву борідку, – здійснимо гасло: заводи – робітникам, землю – селянам!

І на папір лягало:

«Земля, як і раніше, залишається досі у поміщиків, а на селян, котрі насмілюються вимагати її для себе, Тимчасовий уряд, як і цар Микола давніше, насилає карателів-офіцерів…»

Виходив наче й не лист до солдата Дем'яна на фронт, а ціла прокламація. Втім, ці слова і були з прокламації – щойно видрукуваної київськими більшовиками у друкарні на Думському майдані.

Іван Бриль теж прилучав свій голос до мрійників, але – така вже вдача в нього була – зауважував розсудливо:

– На світову революцію тоді нас потягне, право-слово, товариші: щоб, значить, не тільки для нас, а для всіх трудових людей на світі настала свобода і восторжествувала програма соціал-демократії. Ось слухайте мені сюди, я зараз це точно скажу…

Але непосидячий Максим Колиберда прохоплювався, щоб старий його побратим не заговорив аж до ранку:

– Атож, атож! Щоб ніде не було на світі ні банкірів, ні фабрикантів, алі поміщиків…

І тоді сам собою лягав у листі до солдата Дем'яна висновок з усього сказаного попереду:

«Солдат! Виходь з окопів! Кажи: геть війну! Викликай з німецьких окопів німецького солдата – він такий же робітник і селянин. Нехай і він скаже: геть війну! Братайтеся, солдати ворожих армій! До братання на фронті закликає солдатів більшовицька партія та вождь, товариш Володимир Ілліч Ульянов-Ленін…»

Але тут сумніви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентія Нечипорука, і він стривожено підкинув ще запитання:

– А коли пани, поміщики, буржуазія всяка та паразити не дадуть своєї згоди на те? Що тоді буде?

– Ох і веремія ж тоді, браток, почнеться! – скрикував Боженко.

– Тихо, ти! – спиняв його Іванов і зиркав скоса на дверці до комори. – Молодих побудиш!

І вони писали далі й гомоніли стиха – щоб не розбуркати молодих у їх першому прекрасному шлюбному сні.

Довкола хати, у садочку і на вулиці, було зовсім тихо – самий солов'їний спів. Але солов'їний спів не порушує нічної тиші, тільки заглиблює її. І тільки паровозні гудки з далекого Києва-Другого та гудки пароплавів з Дніпра інколи вповзали в кімнату крізь розчинені вікна: далекі гудки паровозів та пароплавів, зовсім нечутні вдень, вночі стають наче гучніші, більш хвилюючі і тривожні. Вони наче кличуть кудись і обіцяють щось – невідомо куди і не знати що.

Прокламацію закінчено.

Лист до солдата Дем'яна Нечипорука – на позиції, в гвардійський корпус, – вийшов довгий, на двох сторінках, видертих з учнівського зошита «в дві косі». Його згорнули вчетверо і поклали в конверт – без марки, бо на фронт, – і виписали адресу: номер польової пошти.

І тоді розігнули спини і глибоко на всі груди дихнули привіллям київської весняної ночі.

Весна на київських горах теж куди відчутніше вночі, як удень.

Їй додають сили й краси не самі солов'їні співи, але й пахощі, що забивають дух, тамують биття серця і паморочать свідомість.

Бальзамічно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липі, пахне цвіт абрикоса, яблуні, вишні, пахне сама земля – чорна, глиниста, піскувата – кожна скиба на свій аромат.

Їй додає краси і неправдоподібна прозорість нічного повітря над Києвом.

Парки, що стояли вдень у зеленавому мареві першої, дрібної ще в кронах зелені, зараз, у місячному сяйві, погустішали й повились мерехтливим туманом, наче прибиті памороззю після відлиги. Місячне сяйво пронизувало все, і крізь нього повітря вгорі робилося прозорим, неначе його й зовсім не було. Далина стала глибшою, а тіні на землі – чіткішими в контурах. І це збагачувало та поширювало зір.

І здавалося, що там, удалині, та й тут, близько, між чорними тінями, ховається якась таємниця, якась загадка – і її неодмінно треба розгадати, тепер же, негайно, ту ж мить.

І чути такої ночі над Києвом – через яри та провалля, з шпиля на шпиль, – на багато гін, як над широким морем. Скажеш на одному березі Дніпра, а почуєш – на другому, ледь примітному для ока…

Благий вітерець приніс ще відгомін пізнього співу до хати Брилів: сюди, на Печерськ, звідкілясь аж з нагірного міста.

Співалося хором «Заповіт».

Спів линув з Великої Підвальної, номер двадцять п'ять, з приміщення першої, від революції, української гімназії директора Науменка. В просторих класах парти були зсунуті геть під стіни, просто на підлогу накидано горами торішнього пахучого сіна, і на сіні – покотом, по півста в кожній кімнаті, – лежали, сиділи навпочіпки, а декотрі примостилися по підвіконнях розчинених у весняну ніч широких вікон – хлопці-молодики.

І півтисячі юнаків, кожний од сили шістнадцяти-сімнадцяти літ, виводили побожно, як у церкві на молитві:

Їм, певне, рано ще було вмирати – тільки ж виходили в світ! Але всім серцем своїм молодим вони любили свою рідну батьківщину, землю батьків і дідів, свій народ – скривджений і знедолений, знеособлений і ображений – і вони хотіли жити для свого народу і віддати йому своє життя. Тільки вони ще не знали, як це зробити. Тому так і співали. Не про смерть був цей спів, а про життя. Бо про життя, віковічне життя свого народу, написав поет ці слова, – і в ці слова, в слова улюбленого поета-борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рідної батьківщини, до милої України…

В класах першої української гімназії співали гімназисти, реалісти, семінаристи, учні міських вищепочаткових шкіл: їх скликано з усієї України від Слобожанщини до Карпатських передгір'їв, від Чорного моря до Брянської пущі сюди, в столицю Київ, на всеукраїнське віче середньошкільників. Юнацьке віче мало зародити широкий молодняцький національний рух. Найпершим, невідкладним завданням було: школу на Україні зробити українською, навчати в школі рідною мовою і вивчати в ній рідну літературу та історію рідного відроджуваного народу.

Все це були юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років – старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків – майже поспіль усіх – жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд – одною ногою в місті, другою – на селі.

Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням – будувати Україну.

Як будувати – того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».

І вони співали:

І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.

І люди в хаті Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші – Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморі, – підтягали й собі:

Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою – звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, – крайнебо зарожевіло.

Надходив світанок.

Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно-російський металургійний та Гретера – Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі – Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, – один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.

Київ-столиця тільки-тільки заснув, але Київ-трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.

Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з-під ніг.

Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.

А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.