Читать книгу Нічний репортер - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 5

Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:

– Станція Станиславів!

Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

– Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?

– А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і – просто. І то є Вовчинецька.

Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.

– Чи тут мешкає пан Дутчак? – запитав я стару жінку, що поралася в городчику.

Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:

– Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!

З віконця на стриху висунулася кудлата голова.

– До мене? А хто то?

– Я зі Львова.

– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.

Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.

– Вас Марком звати?

– Так. Ви знали, що я приїду?

– Ага… Прошу сюди, – він завів мене на кухню і посадив за стіл. – То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем…

– Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.

– Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.

– А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?

– Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

– Які ви страти тоді понесли?

– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.

Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

– Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

– Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?

– Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?

– А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?

– Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.

– Чим це пояснити?

– Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.

– Як вважаєте – злиття було вам вигідне? – запитав я.

– Та нє, – похитав він головою. – Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.

– Це Томашевич подав ідею про злиття?

– Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.

– А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.

– Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.

– Ви йому послали повідомлення?

– Послали. Тіко він чомусь його не отримав.

– А хто саме посилав?

– Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.

– Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?

– Тепер я си гадаю, що так воно й було.

– Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?

– Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.

– Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?

– Так.

– І збори готував він?

– Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.

– Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?

– Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.

– Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.

– Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну гора – триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се… Але то дріб’язок.

– А що ви чули про акціонерів Товариства?

– Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й інші, себто ті, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Від них лише надходили вказівки чи циркуляри через Томашевича, він з ними контактував.

– Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.

– То ви таки нині хочете їхати? Я вас проведу.

Він вручив мені папку і провів до мосту.