Читать книгу Нічний репортер - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 8

– А, пане Марку, шо то ви так рано додому? – привітав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожів у Львові.

– Маю роботу, а ніде мені так добре не працюється, як вдома.

– А так-так, по собі знаю. В рідному кубельці тепліше і затишніше, як деінде.

Пан Амброзяк був милим уклінним старушком, інколи я з ним перекидався кількома словами і вгощав чаркою, коли він приходив вітати з Різдвом чи Великоднем. Сторожі не отримували платні, але мали право на службове помешкання в партері і збирали оплату від мешканців за відкривання брами після десятої вечора. Тому за пів години до десятої на вулицях Львова можна було помітити велике пожвавлення: всі намагалися дістатися дому вчасно, хоч і було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупості, бо ті традиційні десять грошів, які отримував шимон за відкривання брами, жодної поважної ролі не грали, але за ці гроші він міг купити на вибір дві булочки, головку капусти або кільо бульби. Ще сторожам перепадало щось від вуличних музиків та мандрованих продавців, яких впускали на подвір’я, але то все були дрібні гроші, більше заробляла пані шимонова пранням та вудженням м’ясива для всієї кам’яниці перед святами.

Вулиця Длуґоша11 піднімається вгору до вильоту вулиці Святого Марка12, а потім спадає на діл до Супінського13, по її лівому боці вишикувалися кам’яниці, а праворуч височить сірий мур, за яким розкинувся університетський ботанічний сад, повний екзотики. З мого вікна видніються в шклярнях пальми, фігові й цитринові дерева, навіть справжній товстелезний баобаб, і якщо уважно приглянутися, то можна помітити, як пурхають барвисті пташки. Біля кожного дерева табличка з латинською назвою рослини. Кажуть, що Карл XII, здобувши Львів, перескочив той мур на коні, але то хіба мусив бути кінь з крилами. Тепер під тим муром мають зупинку усі песики, а як стемніє, то не лише песики. Коли я пізнив до школи, то стрімкість моєї вулички помагала добігти вчасно. В самому низу прилаштувалася маленька крамничка «Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц». Пан Покізяк, як нема покупців, сидить перед входом на ослінчику і вітається з кожним, хто його минає. Моя кам’яниця виросла на розі Длуґоша і, мабуть, найстрімкішої у Львові вулиці Святого Марка, де розмістилася старовинна студня зі смачною водою, яка не раз рятувала львів’ян під час облог, коли місто було відтяте від добростанських водотягів.

Я так захоплено клацав на машині, що й не помітив, як почало сутеніти, отож, зробив перерву, щоб очі відпочили, і, не запалюючи світла, підійшов до вікна, поклавши до вуст папіроску. Сутінки витікали з хащів ботанічного саду і заполонювали вулицю. Проторохтів фіякр і зупинився в самому низу на початку Святого Миколая14 під ліхтарем, дорожкар15 розгорнув газету, користаючи снопиком світла, і захопився читанням новин. Я черкнув сірником та відразу ж його погасив, коли мою увагу привернула чиясь тінь попід муром: хтось чаївся за акацією. Я завмер, катуляючи папіросу у вустах, і став уважніше вдивлятися. З горішнього краю вулиці хтось спускався швидким кроком. Тінь з-за акації вигулькнула йому назустріч. Здається, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Він нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впізнав у ньому мого другого переслідувача. Порівнявшись, вони перекинулися кількома словами, зиркнули в мій бік і почали прогулюватися туди й назад. Цікаво, хто їх підіслав? Томашевич чи та дивна організація?

Стаття вже майже готова. Ще година – і я її завершу. Потім вичитаю, а відтак буду мати ще з пів години на дорогу до типографії на Зеленій. Я зашторив вікна, запалив світло і сів за стіл. О пів на десяту я склав машинопис учетверо і сховав під сорочкою за спиною. Зверху одягнув вітрівку, а до внутрішньої кишені поклав машинопис минулорічної статті, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».

Моя брама не мала вильоту на рівнобіжну вулицю. Вийти я мусив просто на моїх переслідувачів. Я мав знайомого комісара поліції Романа Обуха і думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навідала мене запізно, бо його не виявилося ані в комендатурі, ані вдома, а ні до кого іншого я з такою просьбою звернутися не міг. Ще можна було б зателефонувати пожежникам і зголосити на вулиці пожежу, але така забава робиться тільки з телефонної буди, а не з помешкання. Задорого мені вийде.

Я вимкнув світло і подивився у вікно. Ті двоє вже не прогулювалися, а помітивши, що світло згасло, стали проти моєї брами і навіть не вдавали, що зайняті розмовою. Правда, я не вчорашній і вже потрапляв у подібні ситуації. Але не скажу, що це було приємно. Моя вуличка фактично рідко бувала людною, цим вона й подобалася – своїм затишком і меланхолійним настроєм. Але в цій ситуації нічого привабливого не було. Тепер затишок став моїм ворогом. Ніхто мені не прийде на допомогу. Я болісно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволікати нема як.

Я відчинив на кухні шафку, де зберігалися крупи, і всипав собі до кишені дві жмені гороху. Потім спустився, тихенько підійшов до брами, щоб не почув сторож, і визирнув крізь вузеньку щілину. Переслідувачі стирчали непорушно. Раптом мені здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правій руці щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволікав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений.

З помешкання шимона долинав брязкіт начиння і запах смаженої картоплі, шимонова щось чоловікові вичитувала, а він ліниво боронився. Ні, їх я не маю бажання вплутувати в це – від тих бузувірів на вулиці можна очікувати всього.

Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетіти на вулицю. Але я пересилив себе і вийшов з брами цілком спокійно, навіть не зиркнувши на них. Я йшов, краєм ока стежачи за переслідувачами. Вони рушили водночас зі мною, якийсь час ішли протилежним хідником, та ось почали переходити вулицю, і я втратив їх з поля зору, лише чув їхні кроки – одні важкі, слонячі, другі – дріботливі. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали. Вони йшли швидше за мене. Як це їм вдавалося? А на вулиці й далі жодної живої душі. Пан Покізяк зачинив свою крамничку і погасив світло.

Я вже чув за плечима їхній надривний сап і шморгання носом. Мабуть, нас розділяло зо два метри, не більше. Я відчув жар на своїх плечах. Ну, що ж – либонь пора… І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей біг всі свої сили, я біг, а мої очі дивилися на рятівне світло ліхтаря, де закінчувалася моя вуличка, і хоч фіякр уже поїхав, але там таки мусить бути людно, і я вже навіть розрізняв окремі постаті, освітлені вітринами.

Чути було, як важко хекають мої переслідувачі, не далеко ж я від них одірвався. Тоді я сипонув позад себе горохом, хтось із них поїхав ногами і гепнувся, але притьма зірвався на ноги й, сиплючи прокльони, далі біг. Зненацька хтось вискочив мені навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу і, охнувши, важко впав на брук. Удар забив мені подих. А за мить мене вже шарпали з усіх боків чиїсь руки, і, хоча я ще не зовсім отямився, але відчайдушно намагався захистити внутрішню кишеню вітрівки. Цим спровокував нападників, і після короткого борюкання вони врешті добралися до кишені й забрали папери.

– Ось воно! – вигукнув хтось із них, кинувши оком на заголовок.

– Ну, чого став! – кинув другий, і той, до кого звернулися, розмахнувся – в його руці був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, – металева рурка.

Зараз він опустить її на мою бідолашну голову і до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтіння зірок і спалахів падаючих метеоритів. Я викинув руки вперед – це все, що я міг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги мені впало чиєсь тіло. Я відповз назад і не повірив очам: кілька чоловіків немилосердно гамселили один одного. Той, що впав мені на ноги, худий, довготелесий, звівся навкарачки і, заточуючись та спльовуючи кров, побіг у темряву. Бурмило з зусиллям відірвався від тієї недружелюбної компанії і теж кинувся навтьоки. Троє задиханих незнайомців залишилося біля мене. Один з них запитав:

– Стаття при вас?

– Так.

Я впізнав голос того, що дав мені адресу Дутчака.

– Слава богу, – він допоміг мені підвестися. – Здається, ми вчасно наспіли. Вас не дуже потовкли?

– Та ні, – промовив я, обтріпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.

– Але ж вони щось витягли у вас із кишені.

– То стара стаття. Я навмисне її сховав у куртці. А ця ось, – я поплескав себе по спині.

– Ви в типографію?

Я глянув на годинник – за вісім десята.

– Якщо встигну.

– Ми вас підкинемо на авті.

Авто стояло за рогом.

– Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.

– А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру16. Ну ми й підбігли.

– Ви мені так і не скажете, звідки ви?

– Я ж вам уже сказав.

– Такої організації не існує.

– А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.

Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.

– А ті, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцікавився я.

– Напевно.

– Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту статтю. Як ви гадаєте – яким буде його наступний крок?

– Вирядить своїх хлопчиків до типографії, – відповів мій рятівник цілком буденно.

– Що? – я отерп. – Томашевич піде й на це?

– Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?

– Там є охоронець.

– Той старигань? Не смішіть мене.

– Ч-чорт… я викличу поліцію.

– І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.

– Який же вихід?

– Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.

– Кілька слів? Яких?

– Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.

– То що я повинен дописати?

Він продиктував, я занотував і здивувався:

– Тільки й усього?

– Звичайно. А ви думали казна-що?

– Ці слова для вас мають якесь значення?

– Хочемо, щоб було ясно – Томашевич зійшов назавжди з арени. Щоб ні в кого не закралися сумніви, що на нього чекатиме суд. Ну, ось ми й на місці. Щасливо.

– Дякую за все, – сказав я, вилазячи з авта. – Ми більше не побачимося?

– Хтозна. Львів тісний.

Редактор вже на мене чекав і поспіхом вихопив з моїх рук статтю та почав читати, час від часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в міру прочитання чергової сторінки відразу передавав набірникам. Коли закінчив, подивився на мене зі співчуттям і зітхнув:

– Ну, не знаю… Не знаю, чим це закінчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу підеш до цюпи ти.

Так він натякав на ті трафунки, коли доводилося йому відсиджувати, бо редакція не могла собі дозволити заплатити штраф.

Я пробув у типографії всю ніч. Невідомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарські машини так гучно джеркотіли, що до наших вух не долинуло нічого підозрілого.

На світанку з’явилися газетоноші, і я нарешті полегшено зітхнув – все вже позаду. Я пішов до вмивальника, кілька разів хлюпнув холодною водою в обличчя, потім витерся чистим газетним папером і відчув, що просто валюся з ніг.

– Бувайте, хлопці! – гукнув я. – Передайте шефові, щоб до обіду мене не рухав.

Світанок зустрів мене голосним пташиним щебетом, вулиці щойно почали прокидатися, двірники якраз припинили шурхати мітлами і розходилися по своїх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю ті, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кінець. Я й не здогадувався, що до кінця ще дуже далеко і що нинішній день – це тільки початок справжніх клопотів.